Міф про Діоніса у європейській традиції

Папірус з уривком “Діонісіаки”

 
                                                                                                 

                                                                                  “Белым медом измазав лик злоковарный, Титаны,

Подстрекаемы гневом Геры тяжкоразящим,

Тартарийским ножом младенца в куски истерзали:

В зеркало детка смотрела, любуясь своим отраженьем!

Так, разделенный на части железом изострым Титанов,

Кончил жизнь Дионис, дав новое жизни начало”.

Нонн Панополитанский. “Διονυσιακά” (“Дионисиака” или “Деяния Диониса”)

Так описує діонісійську містерію смерті та воскресіння Нонн Панополітанський  (грец. Νόννος ο Πανοπολίτης). У поемі “Діонісіака” давньогрецький поет розкриває ключові сюжети масиву міфічних циклів про народження, життя, подвиги та вихвалення Бога Діоніса. Чому осмислення цих сюжетів відіграють вирішальну роль у розумінні європейської цивілізації, та чому у кожному з нас пломеніє частинка Діонісової плоті? Спробуємо це з’ясувати.
1872 року у світ виходить перша праця ще юного німецького філософа Фрідріха Ніцше “Народження трагедії з духу музики”. Ідеї книги обертаються довкола поглядів мислителя на архітектуру, скульптуру, живопис та музику древніх греків. Ніцше вважає, що витоком давньогрецького, а отже і всього європейського мистецтва, є протистояння та гармонія двох начал – аполлонічного та діонісійського. Однак, подальший розвиток його філософської думки вказує на те, що Ніцше визначає ці начала основоположними для всієї європейської цивілізації. Філософія, історія, культура, традиції – всі ці категорії, за Ніцше, пронизані боротьбою аполлонічного з діонісійським. А отже, і наше з вами буття ґрунтуються на аналогічних засадах.
Аполлон – Бог світла, порядку, раціонального мислення, міри, пропорції, дисципліни, самообмеження та істини. Діоніс, зі свого боку, несе темряву, хаос, чуттєве сприйняття, надлишок, асиметрію, безлад, вседозволеність та відсутність будь-якої цілі. А втім, на думку Ніцше, ці, на перший погляд, протилежні божества потребують один одного та повинні йти пліч-о-пліч. І занепад європейської цивілізації філософ вбачає саме у подавлені діонісійського начала аполлонічним. А її відновлення – у поверненні людства до своїх діонісійських витоків.

Оділон Редон “Колісниця Аполлона”

Профіль голови мармурової статуї Аполлона Бельведерського у Ватикані

Хто ж такий цей Діоніс, і чому людство напряму пов’язане з його фігурою? Розглянемо кілька міфів, що описують народження Вакха (інше ім’я Діоніса). З орфічної теології відомо, що Зевс, уособлюючи Небо, у вигляді золотого вогняного змія відвідує Персефону, дружину Аїда, Богиню підземного царства. Внаслідок їхньої любові народжується рогате немовля Загрей (ще одне ім’я Діоніса). Однак ревнощі законної дружини Зевса Гери переслідують Бога ще з дитинства, і все ж наздоганяють його. Гера вказує своїм дітям, титанам, на фіалковий луг, де часто відпочиває Діоніс. Ті застають Бога у вигляді бика, розривають його на шматки, варять їх та з’їдають. Зевс, розгніваний таким зухвальством та непослухом, вражає титанів блискавкою. З цього попелу було створено людину, яка містить в собі земну плоть титанів та частинку божественної природи Діоніса. Така подвійність стає важким тягарем всередині сутності людини, яка приречена знаходитись між своєю звірячою титанічною та божественною діонісійською природою. Афіні, втім, вдається врятувати серце Загрея, і Богиня передає його Зевсу, який, за одним з варіантів міфу, проковтнув серце сина, щоб дати йому нове народження через фіванську царицю Семелу. Зачарований красою Семели, громовержець Зевс приймає вигляд смертного чоловіка, щоб не завдати їй шкоди. Олімпійським Богам було добре відомо, що люди не здатні дивитись на них у звичному вигляді: вони або божеволіли, або помирали. Зевс спокушає Семелу, і вона вагітніє. У цей час ревнива Гера, Богиня, що, як ми мали нагоду помітити, протегує шлюб та не відзначається терпимістю до нових пасій чоловіка, вирішує поквитатись зі смертною царівною. Богиня підмовляє суперницю вмовити Зевса з’явитись перед нею в божественному образі, і Семела погоджується. Зевс постає перед коханою у величному вигляді Бога, якого супроводжують блискавки, що спалюють вщент Семелу, яка все ж встигає перед смертю народити Діоніса.
Гюстав Моро “Зевс та Семела”

Зевс рятує свого сина з полум’я, зашиває його у власному стегні та доношує плід. Як бачимо, Діоніс народжується двічі: від жіночого та чоловічого начал, що відіграє надважливу роль у розумінні його сутності. Вакх уособлює собою ідею божественного андрогінату. Він поєднує потойбічне і небесне (Персефона і Зевс), земне і божественне (Семела і Зевс), світло і темряву. Діоніс – це вісь, що поєднує життя і смерть: Бог народжується, помирає, але завжди воскресає. Тобто ми можемо сказати, що Діоніс – це Бог, який своєю ж смертю вказує на те, що ніякої смерті не існує. Греки взагалі не знали поняття, яке б відповідало нашому, здебільшого монотеїстичному, розумінню слова “смерть”. “Танатос”, що перекладачами тлумачиться як “смерть”, несе в собі зовсім інші сенси. Античність не відала небуття, як розчинення в ніщо. Матеріальний чи біологічний кінець людини розглядався лише як перехід з одного стану в інший.
Мікеланджело да Караваджо “Діоніс”

Джон Кольєр “Жриця Бахуса”

Мозаїка палацу македонських царів у Пеллі (IV в. до н.е.), що зображає Діоніса верхи на гепарді

Саме ці метаморфози перманентно супроводжують Діоніса. На відміну від Аполлона, він не терпить статики, мандруючи світом, перетворюючись то в звірі, то в людей, чи взагалі у квіти. Діоніс – грайливий Бог, який не розділяє насолоду від страждання. Тому навіть його вбивство титанами не носить такий драматичний характер, який надає йому наша сучасна свідомість. По-перше, це теж гра Діоніса, а по-друге, титани змогли розірвати Бога лише тому, що він сам їм дозволив це зробити. Ірландський поет Вільям Батлер Єйтс, учень не менш відомого Езра Паунда, пише про це так:

Я видел: дева, не склонив чела,
Смерть бога Диониса зрела строго,
Живое сердце вырвала у бога
И на ладони сердце унесла.
Кровавой той и страшною порою
Шли музы вслед за Девой неземной
И пели “Магнус Аннус” той весной,
Как будто Бога смерть была игрой.

уривок з п’єси “Воскресіння”

Підготувала Юлія Менада