«Трістан та Ізольда» у візії Ріхарда Вагнера

Легенда про Трістана та Ізольду – один з величніших гімнів Європи до бога Ероса. Це ода пристрасті у чистому її вигляді, без домішок. За століття свого існування легенда витримала численні видозмінення та інтерпретації, були знайдені консонанси та паралелі зі сказаннями в культурах інших народів, а значить, міф міцно вкорінився до тезаурусу європеїзованого людства.
Особливої уваги, на нашу думку, варта інтерпретація одного німецького композитора, чиї екстравагантні погляди на музику та суспільство викарбували йому певне ярмо слави, достатньо широке, аби можна було як ненавидіти, так і обожнювати його. Мова нижче піде про Ріхарда Вагнера – якщо висловлюватись мовою Шпенглера – представника культурного decadence’а Європи ще більшого мірою, аніж Бетховен. Разом з Трістаном, в Трістані помирає останнє фаустівське мистецтво – музика. Смерть європейської музики – це симптом гибелі цивілізації, початок її неминучого кінця.

Вільгельм-Ріхард Вагнер

1854 рік. Вагнер, на той час 41-річний митець,  вже заклав фундамент своєї слави такими операми як «Летючий Голландець» та «Рієнці, останній з трибунів», не так давно брав участь у Дрезденській революції 49-го, та відправившись у Швейцарію як політичний біженець, «переживає» аналогічну Трістанівській ситуацію. Матильда Везендонк, дружина впливового друга й покровителя Отто Везендонка, (який щиро підтримував Ріхарда, особливо матеріально) закохується у свого вчителя музики, і ці почуття взаємні. Але обидва розуміють, що будувати власне кохання ціною нещастя своїх законних партій буде блюзнірством, тож коханці залишають свої почуття у сфері ейдосу в найпіднесеніших тонах. Вагнера відвідують думки про самогубство, він веде щоденник, думки в якому мають гіркий присмак полину. Цей романтичний етап його життя надихає Вагнера на створення довершеної, як він вважав, форми мистецтва – музичної драми, в основі якої буде лежати легенда про фігур, які буквально персоніфікували у собі цю пристрасть: Трістана та Ізольди. Текст писався на одному диханні, в той час як над музикою робота велась з великими перервами. 1859 року опера була завершена, але прем’єра побачила світ аж у 1965-му. Згодом композитор назве «Трістана та Ізольду» своїм найкращим творінням.

СЮЖЕТ

Акт І
На борту корабля чутно радісний спів матросів, які повертаються додому. Але не всі на судні розділяють загальну піднесеність. Ізольда – ірландська принцеса перебуває в муках від ганебної участі: лицар Трістан везе її в якості трофею до Англії, аби одружити зі своїм дядьком королем. З її уст ми дізнаємось, що незадовго до цього Трістан вступає у поєдинок і вбиває її нареченого Морольда, отримуючи при цьому серйозне поранення. Принцеса присягається помститись за смерть коханого. Згодом Ізольда, вміла в сфері цілющих трав та медицини, лікуючи незнайомця, впізнає в ньому убивцю свого нареченого, але подивившись у вічі лицареві, не тільки залишає йому життя, а й прискорює одужання Трістана. Лицар обіцяє служити Ізольді, але віроломно порушує дане слово і береться сватати її королю, вважаючи, що цим допомагає. Ізольда наказує своїй служниці Брангені принести чашу з отрутою, маючи намір розділити «кубок миру» з Трістаном, аби уникнути безчестя. Він же, здогадуючись, що саме знаходиться у посудині, погоджується випити. Трістан хоче зберегти свою честь й прийняти смерть достойно. Але, замість отрути, служниця підміняє напій зіллям кохання. Думаючи, що кінець от-от настане, вони кидаються один одному в обійми і екстатично відкривають свої істинні почуття. І зілля, мабуть, тут ні до чого, хоч і без частки магії не обійтись. Раптом, гучний радісний спів моряків повертає закоханих до реальності: на горизонті берег, і як підтвердження цієї здогадки, вбігає відданий зброєносець Трістана Курвенал та повідомляє про наближення весільної процесії на чолі з королем Марком.
Акт ІІ
В принципі, до цього моменту емпатія глядача до героїв опери не представляє з себе щось складне, адже закоханих можна зрозуміти: Ізольда стала ганебною заручницею обставин, а Трістан відчуває вину за те, що бажаючи допомогти дівчині, яка врятувала йому життя, довів її до такого становища, тож їх бажання покінчити з усім видається зрозумілим. Але з початком другого акту у повній мірі розкривається те безумство, та отруєна пристрасть, якими тепер охоплені коханці. Любов набула гіпертрофованого лику, випробовування та муки, які супроводжують це світле почуття, підміняються та стають самоціллю. Всі цінності та моральні імперативи, якими керувалися молоді люди – нівельовані.
Таємно зустрівшись у королівському саду, поки король відправився на нічне полювання, близько години Трістан та Ізольда співають гімн Ночі, оду Смерті, бажаючи розчинитись у ній. І навіть після зради другом Трістана Мелотом, який цілеспрямовано обманув свого товариша та привів короля до місця таємної зустрічі, закохані не намагаються пояснити королю своє становище. Трістан кидається на Мелота з мечем, але навмисне не захищається, отримуючи тяжке поранення, що ще раз підтверджує нездоровий потяг головних героїв до Танатосу. На думку приходить фінальний акт іншої опери Вагнера – «Зігфрід» – де дві люблячі істоти – Зігфрід та Брунгільда також возвеличують Смерть:

«Я сміючись, поступаюсь й сміючись все забуду, і ми сміючись звершимо життя та зі сміхом загинемо ми!»

Є велика відмінність між «неправильним» коханням Трістана та Ізольди і історією про Зігфріда. Брунгільда усвідомлює, що вона більше не богиня, адже не бог торкнувся її вуст, а смертний. Вони, знаючи що епоха богів добігає кінця, присягаються вічно належати один одному, возвеличують життя, і як її наслідок – Смерть. Їх мотив просякнутий вітальністю, вони розуміють, що повнота і смак життя невід’ємно пов’язані з його логічним фіналом, що надає життю її неповторної насолоди, недоступної для богів.
З героями нашої історії усе не так. Memento Mori – це той стяг, під яким взявшись за руки закохані впевнено крокують до солодкої та очікуваної прірви. Другий та третій акти можна сміливо назвати затяжним самогубством, яке прагне завершити себе з моменту «випиття» чаші. Їх кохання стало можливим лише після смерті, стало самою смертю, замінюючи душі закоханих на полум’я Еросу. Але такий вогонь «горить, щоб спалювати», а не «горить, аби світити» на противагу грецькому Агапе.
Акт ІІІ
Трістан вже на фінішній прямій до своєї цілі. Він лежить у стінах замку під турботливою опікою Курвенала, який влаштував приїзд тієї єдиної, хто здатний повернути лицаря до його нормального стану – Ізольди. Третій акт наповнений нестямністю Трістана, його тілесні страждання та внутрішні муки виливаються у холодній мелодії пастушкової сопілки, яка супроводжує сповідь його запаленого розуму. Він марить своєю половинкою, щохвилини вбачаючи її в далині морського горизонту.  

Раптом пастух починає іншу мелодію – веселу, сповнену мажорних та піднесених мотивів. Це корабель Ізольди справді показався в далечіні. Не маючи сил терпіти, Трістан зриває з себе цілющу пов’язку і кидається на зустріч принцесі, але щойно вона з’являється на сцені, він припадає до її ніг і встигає лише прошепотіти ім’я коханої, і тут же випускає останній дух. Ізольда схиляється над мертвим тілом, з’являється ще один корабель. Це кортеж короля прибув до замку вже мертвого лицаря. Бренгіна посвятила Марка у таємницю любовного зілля і розуміючий король з’явився, щоб зняти з Ізольди тягар шлюбу й благословити пару. Курвенал не знає цілі прибуття короля і вступає у поєдинок зі зрадником Мелотом. Зброєносець перемагає, але й сам отримує смертельне поранення, після чого відходить у вічне царство Сну біля ніг свого господаря. У фінальній частині Ізольда співає «Liebestod» й сама, не вбачаючи причин жити далі, неначе за власним бажанням теж відходить у потойбіччя. Король посмертно благословляє пару, після чого опускається завіса.

МУЗИКА

Взагалі, «Трістан та Ізольда» – найстатичніша опера Вагнера з точки зору сценічного розвитку подій. Увага головним чином прикута до внутрішніх переживань героїв, з особливим наголосом на трагізмі їх почуттів. Але це не заважає цілісності та повноті розвитку епічної сторони опери, яка, втім, зведена до мінімуму. Для виявлення цього сокровенного Вагнер використовує свою музику, в якій інформації набагато більше, ніж у репліках героїв. Це не просто почуття та зображення трагічних непорозумінь, а заглиблення у саму природу людини та того самого відчуття, якому неможливо дати оцінку та опис з раціональної точки зору.
З самого початку, лиш зачувши перші акорди увертюри, ми вже поринаємо у тяжку меланхолію, від якої віє могильним холодом. Неминучість смерті з перших хвилин переслідує слухача і час від часу особливо сильно нагадує про себе, лагідно постукуючи по лівому плечу. Вступ до опери розвивається тяжкими та довгими експресивними кроками, в кульмінації розвертаючись у свій початок. Та напруга, яка присутня у цих неймовірних до правдоподібності моментах, змушує божеволіти. Власне, так і сталося з Алоїзом Андером – першим виконавцем ролі Трістана, який після 77 репетицій втратив голос та здоровий глузд.

Слід відмітити, що Вагнер в цілому робить революцію у розвитку опери, перестаючи ділити дійство на окремі номерні структури. Тепер музика розвивається цілісно, не розбиваючись на окремі арії та ансамблі: томливі монологи і музичний супровід зливаються в одне нескінченне явище. З іншого боку, він привносить ще одне ноу-хау – прийом лейтмотивів, які закріпляються за певним героєм, явищем, ідей і стають його символічним музичним вираженням. Лейтмотиви переливаються та переходять один в одного, просякнуті одним єдиним настроєм, і в той же час деформуючи його. Яскраво виражений в опері лейтмотив моря, як стихії, що уособлює бурхливий вирій емоцій та хаос. З огляду на його інші творіння, Вагнер був палким прихильником пейзажного символізму в музиці. В той же час, хор моряків на палубі звучить віддалено, в якості нагадування про оточуючий світ та підкреслення його відчуженості.

Якщо увертюра та перший акт обрамлені тяжким наростаючим томлінням, то в другому акті мотиви екстазу, блаженної ночі, деструктивної палкості та, звичайно ж, смерті, висловлені найповніше. Особливої уваги заслуговують лейтмотиви ночі та смерті, яких ми торкалися вище. Це виключно романтичний прийом, адже у романтиків ніч – це можливість дати волю пристрастям та час для діонісійського начала. Третій акт – це хворобливі та запалені безумством монологи Трістана, які неперевершено передаються завдяки музичному супроводу і доповнюються мотивом пастушевої сопілки, яка робить проекцію свідомості Трістана на об’єктивний світ. І, звичайно ж, фінальна пісня Ізольди, яка завершується виходом на увертюру. Саме тому захопливо дивитись та слухати оперу не одноразово, адже почуття від фіналу вже нікуди не дінуться і майбутні перегляди вже будуть з новою силою передчувати майбутній крах.

Вважається, що музика опери – «…це та грань, за якою руйнується гармонія». Переходячи її, ми вже зіштовхуємось з атональністю, але опера знаходиться як раз на цьому «канаті», який єднає відразливе з прекрасним, життя і смерть, гармонію і дисонанс. Опера «Трістан та Ізольда» – це один великий катарсис, що змушує на хвильку хоча б віддалено пережити те безумство, яке випало на долю закоханим.
Як ми зазначали на початку, легенда, що бере своє коріння з далекої кельтської землі, обросла чималою кількістю надбудов та змін кута ретроперспективи. Томас Мелорі у своєму циклі сказань про короля Артура взагалі завершив історію хепі-ендом. Вагнер, втім, як і завжди, мав своє бачення цієї історії і подав цю страву під таким кутом, завдяки якому ми тепер можемо насолоджуватись одним з найглибших та трагічніших оперним творінням за всю історію.
Автор: Ікарус 
 

поділитись