За 30 років історії Незалежності в Україні з’явилося безліч унікальних культурних феноменів, що відображають і формують особливості нашої ідентичності. Переосмислюючи минуле і прагнучи до нового самостійного майбутнього, українські митці створювали і брали участь у музичних, художніх, кінематографічних, літературних проектах. Все це демонструє оригінальність і самобутність, цілісність сучасної української популярної і андеграундної культури.
Якими були ці три десятиліття – від «Території А» до жлоб-арту – читайте в нашій добірці.
Фестиваль «Червона рута»
Сьогодні фестиваль «Червона рута» асоціюється, в першу чергу, з відкриттям музичних проектів, що заклали основу нової української музичної історії. Але колись в далекому 1989-му, за два роки до проголошення Незалежності України, ідея створення подібного проекту мала й політичний контекст. У колах інтелігенції з середини 80-х жила ідея фестивалю з україномовною музикою.
Варіант назви проекту «Червона рута» був запропонований журналістом Іваном Лепшою в 1987-му, а організацією першого фестивалю, що відбувся в Чернівцях, займалися Тарас Мельник, Кирило Стеценко, Олег Репецький, Анатолій Каленіченко та Іван Малкович.
Олег Стеценко пізніше згадував про те, що «Червона рута» була точкою відліку для початку потужної культурної революції, яка була покликана знищити комплекс національної неповноцінності та вивести музику зі звичного для радянського минулого до часів «перебудови» сприйняття як виключно розважального феномена. Фестиваль відкрив широкій аудиторії нову українську музику – оригінальну та свіжу, яка помітно відрізнялася від того, що в той час транслювалося по телебаченню і радіо.
Чиновники всіляко намагалися перешкодити новому культурному феномену, обшукуючи в 89-м публіку на концертах, відбираючи у людей жовто-сині прапори, поява яких на фестивалі була символічною.
Це був важливий для цілого покоління крок, який вже після проголошення незалежності сприяв і об’єднанню країни: фестиваль організовували кожні два роки в різних містах. Спочатку він відбувся в Києві в 1991-му, а потім в Запоріжжі, Донецьку, Криму, Харкові.
За час, поки проведення фестивалю залишалося актуальним, аж до початку 2000-х, «Червона рута» відкрила безліч українських виконавців і колективів – рок-гуртів, попсових співаків і співачок, електронних проектів, без яких складно зараз уявити українську музику. У різні роки на фестивалі виступали Андрій Миколайчук, ВВ, Брати Гадюкіни, Кому вниз, Плач Єремії, Мертвий півень, Катя Chilly, Тартак, ТНМК та багато інших.
«Територія А»
Покоління зумерів в останні роки знову звернуло увагу на дивні ексцентричні та несподівано стильні музичні проекти родом із 90-х, які колись стали культовими, завдяки хіт-параду «Територія А», що виріс з телепередачі в цілу мистецьку агенцію.
«Територія А» вважається першим українським щоденним телевізійним хіт-парадом музичним кліпом, перший ефір якого відбувся у вересні 1995-го року на каналі ICTV. Він швидко набув популярності, завдяки незвичайним треках і зовнішньому вигляду виконавців – чого тільки варті образи груп Аква Віта або Фантом 2.
За п’ять років існування проекту в ефір вийшло дві тисячі випусків, спочатку в одній передачі демонстрували топ-5 позицій, потім топ-10 і топ-20. Автором «Території А» була Анжеліка Рудницька, якій надавав допомогу генеральний продюсер Олександр Бригінець. Автори пізніше згадували, що насправді до моменту запуску у них було кліпів тільки на два місяці, але вони були впевнені – за цей час вийде більше контенту. «Територія А» не тільки просувала сучасну музику, а й фінансувала створення нових відео: за їхньою підтримкою було знято понад тридцяти кліпів. У 90-х мистецька агенція організовувала також безкоштовні та благодійні концерти, запустила регіональний проект «Успіх» для пошуку локальних талантів.
Особливістю хіт-параду було те, що україномовні треки та відео потрапляли туди позачергово, що іронічно називалося «корупцією». Саме таке рішення авторів сприяло тому, що молоді музичні колективи починали знімати все більше кліпів українською – від року і альтернативи до хіп-попу та електроніки. Коли проект вистрілив, формат моментально почали копіювати інші канали, створюючи власні хіт-паради. Але лише «Територія А» залишається в нашій пам’яті проектом, який зробив популярними те, що ми і сьогодні слухаємо на імпровізованих або не дуже, але неодмінно ностальгічних дискотеках: гурти Аква Віта, Фантом 2, Степ, Грін Грей, The вйо, Скрябін, та б. ін. Якщо би не вони – світ був не побачив кліпу, наприклад, на Женьмінь жібао, що піднімає нам зараз настрій прекрасною абсурдністю.
Станіславський феномен
Машина радянських репресій щодо українських митців крутилася до самого кінця. І хоча в Києві було важче, але й авантюрніше займатися мистецтвом, найцікавіше відбувалося у пітьмі, в нашому випадку – в Франківську. Постаті, яких відносять до «станіславського» феномену, мали досить строкатий життєвий бекґраунд: від ліквідації наслідків ЧАЕС до столярства. Шок від падіння «залізної завіси» та зіткнення з культурним різноманіттям, поява політичних партій, нової літератури, відродження національного руху – причин до появи феномену чимало, краще про це почитати у Володимира Єшкілєва, автора терміну. Тут слід зазначити, що передовсім це було мистецьке явище.
Поштовхом до широкого обговорення, принаймні в межах Франківська, стала перша на території України міжнародна бієнале – «Імпреза» в 1989 році. Серед художників і кураторів були Анатолій Звіжинський, Ростислав Котерлін, Ігор Панчишин, Ярослав Яновський, Мирослав Яремак. Виставка стала одним із поштовхів до дискусії про постмодернізм у мистецтві. Ці дискусії точилися в кількох мистецьких часописах – «Четвер», «Плерома», «Перевал».
Чим вирізнялися ці кола? Вони читали одне одного, критикували, переосмислювали. На тлі мертвонароджених бюрократизованих спілок письменників таке активне мистецьке життя було феноменальним, і перш за все ці автори стали помітними і знаними в самому Станіславові. Ключові імена – Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв. З-поміж іншого, виняткової уваги заслуговують пошуки нової духовності, релігійності та звернення до витоків у сучасному світі, цьому був присвячений спецвипуск журналу «Плерома» – «Повернення деміургів» (1998).
Кур’єр Кривбасу
Культурологічний часопис, який друкувався з 1994 року до 2017 в Кривому Розі. Прикметний для літературного життя міста, а також Запоріжжя, Кропивницького, Миколаєва, Одеси, Черкас, Дніпра. За словами головного редактора, щодня до редакції надходили десятки листів із авторськими творами та перекладами до публікації. Періодичність журналу змінювалась – від двох випусків у місяць до квартальних номерів, як і формат випусків. Для «південного» читача часопис був незмінною платформою для знайомства з українською сучасною літературою.
На сторінках друкувалися Віктор Неборак, Валерій Шевчук, Юрій Покальчук, також можна було прочитати перші переклади українською Езри Паунда, Фрідріха Гельдерліна, Теннессі Вільямса, Гайнриха фон Кляйста, Луї-Фердинана Селіна, Гуго фон Гофмансталя та багатьох інших. Окрім того, на сторінках журналу публікувалися краєзнавчі дослідження, де переосмислювалася історія міст, відокремлюючи їх від російського колоніального дискурсу. Мемуари криворізьких старожилів, маловідомі прецеденти протестів проти комуністичного режиму, дослідження Голодомору в краї, навіть мікроісторія.
Головний редактор, Григорій Гусейнов казав, що «важко уявити ватніка з Кур’єром Кривбасу в руках». І направду, ці живі сучасні переосмислення історії рідного краю в контексті історії світової культури мали виховати принаймні кілька поколінь із високою національною самосвідомістю, аби в найбільш відповідальний момент Кривий Ріг безапеляційно лишився під українським прапором.
Дзиґа
Мистецьке об’єднання львівських студентів і художників, які сприяли урізноманітненню мистецького життя міста ще з 1993. Під їх егідою почав друкуватися журнал «Четвер» (редактор – Юрій Іздрик). В 1997 році відкрилась однойменна галерея сучасного мистецтва в колишньому монастирі Домініканів. Донині це серце ініціатив об’єднання. Крім галереї в приміщенні також розташовані арт-кафе «Під Клепсидрою» та літературна кав’ярня «Кабінет». Спектр діяльності об’єднання досить широкий: фотоклуб «Ч/Б.5х5», кіноклуб, джазовий клуб. Вони організували сотні виставок, вистав, концертів, фестивалів і презентацій.
Зокрема стали співзасновниками Форуму видавців у Львові, фестивалів «Вивих», «Проект Є», «Слухай українське», «Гранди Мистецтва», «Метро Jazz», «Флюгери Львова», «Jazz Bez». Перелік таких проектів був би досить нудним для читача, достатньо просто повірити, що сучасне мистецьке життя Львова значною мірою заслуга Дзиґи.
Куратори об’єднання – Маркіян Іващишин, Володимир Кауфман, Сергій Проскурня. Серед іншого, вони продюсували гурти «Мертвий півень», «Клуб Шанувальників Чаю», «Дзиґа джаз квартет», «Піккардійська терція», «Океан Ельзи» та співачку Руслану. Кауфман був художником естрадного театру «Не журись!», в якому також фігурували такі знакові постаті як Андрій Панчишин, Юрій Винничук, Віктор Морозов, Тарас Чубай і Марія Бурмака.
Крім мистецької діяльності, організатори об’єднання ніколи не приховували своїх політичних поглядів, Маркіян Іващишин був співорганізатором студентського голодування – Революції на граніті, акцій «Україна без Кучми», «За правду!», співзасновником громадської організації «Пора», членом партій НДП, «Реформи і порядок». І багато ініціатив носили революційний характер.
Жлоб-арт
Ви точно чули про термін «жлобство» – якщо не у вимірі мистецтва, то в повсякденному житті. Як культурне явище, жлобство було в середині 2000-х переосмислене групою митців. Зокрема Антін Мухарський заснував Союз вольних художників «Воля або смерть» і проект «Жлоб. Жлобство. Жлобізм». У його рамках були організовані художні виставки, лекції, видані книги.
Що таке жлобство? Вкласти в одне речення цей термін складно. Жлоб не читає книг, він – жадібна і недостатньо успішна, але претензійна дитина перебудови, що всіляко намагається позбутися від цінностей «шароварщини», натомість будучи не українцем, а «хохлом». Жлоб не прагне поліпшити своє життя і привнести щось у суспільство – він знецінює все навколо і звикає до конформістських жорстоких реалій. Це гопники з околиць і пузаті депутати, дурні ескортниці та хамовиті жінки у віці з ринків та вокзалів.
«Жлоби не читають книжок. Тому, дітки, подивіться, у кого ви можете перетворитись, не читаючи», – говорив Антін Мухарський, – «Взагалі, герої не тільки вони. Тут ще мала би бути клітка з депутатами Верховної Ради, клітка з гламурними дівчатами – такими, тупенькими блондинками. Багато є різновидів жлобства, всіх вивозити та демонструвати було б дуже проблематично».
Жлоб-арт сприймає все це як невід’ємну частину нашого реальності, яку залишається лише переосмислити в естетичних категоріях і за допомогою іронії та стьобу, кітчу і примітивізму вписати в новий контекст. Маркери жлоб-арту – це сільська естетика та образи з 90-х, які складно сприймати поза розумінням історії пострадянського простору.
Серед художників, що працювали над художнім осмисленням, потрібно виділити Івана Семесюка, Андрія Єрмоленка, Сергія Коляду, Олексу Манна, Ніну Мурашкіну. У 2013-му вийшла друком і була представлена на Львівському форумі видавців знаменита антологія, до якої доклали руку різні українські письменники, художники, музиканти та громадські діячі – «Жлобологія», що складається з безлічі яскравих і точних есеїв про даний феномен.
Жлоб-арт міцно увійшов у сучасну українську культуру, естетично його продовжують й іронічні проекти молодого покоління, які експлуатують подібні маркери. Серед них виділяється Курган і Агрегат. «Сільська драка, біти, кастети, в руках – арматура, в зубах – сигарети», «Коли я дивлюсь на небо – небо каже: *бать, ти деган», – ці та інші цитати з їх творчості можна навести як приклад.
Жлоби навколо нас і всередині нас, іноді вони огидні та шкідливі для суспільства, а іноді милі і смішні: хто знає, що буде, якщо вони зникнуть?
Київська іронічна школа: Лесь Подерев’янський
«В темному кутку, приємної форми пикатий тєлєвізор «Sony» показує смішне і, в одночас з тим, трагічне кіно. Це не Кустуріца, і не Грінуей. Це засідання Верховної Ради».
Скільки б не вели дискусії про необхідність ненормативної лексики в мистецтві, саркастичні авторські п’єси Леся Подерв’янського назавжди увійшли в українську поп-культуру і розійшлися на цитати про «кацапів» і «до*уя масла». Сьогоднішній письменник і художник почав писати свої перші роботи ще в кінці 70-х. Колись Подерв’янський створював п’єси для вузького кола друзів, але пізніше вони розійшлися для неймовірно широкої аудиторії.
Його твори («Гамлет, або Феномен датського кацапізму», «Сноби», «Цікаві досліди», «Утопія», «Кацапи», та ін.) сповнені гротеску та неполіткорректності, персонажі п’єс часто беруть участь у расових, національних або міжкласових конфліктах, демонструючи багатогранність нашої реальності. Мистецтво Подерв’янського тісно пов’язане з феноменами жлоб-арту, позаяк воно зображує мізантропів і «рагулів», які можуть битися, віддаватися сексуальним втіхам і вдосталь ображати один одного.
П’єси Подерв’янського породили ціле фанатське співтовариство, яке в його стилі – з суржиком і матом – наслідувало його п’єси та стало дуже популярним у 2000-их. Сьогодні майстер уїдливого українського сарказму вже не ділиться такими шедеврами, але нам досить і тих, що є. Адже вони досі змушують посміятися над тим, що навколо нас мало змінилося за всі ці роки.
Центр Сучасного Мистецтва «ДАХ»
В 1994 році арт-продюсер Влад Троїцький організовує Центр Сучасного Мистецтва «Дах», експериментальний театр. Вже в 1994 відбувається перший фестиваль «Школа», який демонструє вектор розвитку «Даху», поєднання театру, лекцій, кіно, майстер-класів та виставок, орієнтація на європейську фестивальну практику.
Вже в 2007 команда «Даху» організовує ГогольFest – одну з чільних мистецьких подій Києва впродовж 12 років – міждисциплінарну платформу, в якій співіснують театр, музика, кіно, освітні та мистецькі лабораторії. Водночас «Дах» – це театральна лабораторія, де поєднуються таланти, дикі ідеї та незручні теми. Театр намагається відповідати викликам часу та еволюціонувати для свого глядача, шукаючи відповіді на питання, які його хвилюють. Так з’являються «IYOV», NOVAOPERA, ЦеШО.
Однією з візитівок лабораторії Влада Троїцького стали музичні гурти: дарк-кабаре Dakh Daughters та етнохаос гурт ДахаБраха. Вони продовжують переосмислення історії та мови, зокрема модернізують етнокостюм, вписуючи їх у контекст сучасної культури, з ліризмом і психоделікою. До речі, в творчості ДахаБраха багато саундтреків до кіно: «Земля» Олександра Довженка (реставрований, 2012), «Дике поле» (2018), «Гуцулка Ксеня» (2019), «Мавка. Лісова пісня» (2021) тощо. Вони також демонструють зразкову громадянську позицію під час війни.
«Революційне» мистецтво
Існування «(пост)революційного» мистецтва лишається дискусійним питанням. Зате напевне можна сказати, що революція 2013/14 років інспірувала створення кількох мистецьких об’єднань. Про них і поговоримо.
Найбільш прикметне неформальне об’єднання українських кінодокументалістів «Вавилон-13», які фільмували перебіг Революції Гідності, російську окупацію Криму та початок російсько агресії проти України. До об’єднання ввійшли Володимир Тихий, Юлія Гонтарук, Ярослав Пілунський, Юрій Грузінов, Лариса Артюгіна, Роман Любий, Юлія Шашкова, Олександра Чупріна, Костянтин Кляцкін та інші. Серед повнометражних картин, знятих членами об’єднання: «Зима, що нас змінила», «Сильніше, ніж зброя», «Перша сотня», «Бранці», «Десять секунд» тощо.
Стріт-арт митець #Sociopath став широко відомим напередодні революції в 2013 році. Цьому передувало створення графіті з зображенням сумнозвісного четвертого президента України. Під час протистояння на вулиці Грушевського в січні 2014 року #Sociopath створив знаменитий триптих графіті «Ікони Революції» з зображенням Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка вдягнених як учасників протестів і з «революційними» цитатами. Це графіті мало статус пам’ятки історії. Процес створення був задокументований «Бімба production», об’єднанням документалістів, у яке входили Клавдія Буквич, Микита Мекензін, Андрій Шерепенко. Проте в 2017 році ці графіті були знищені орендарями приміщення в будівлі. Донині зберігся триптих «Трилогія війни» у Львові.
Мистецький Барбакан («Бактерія») – ще одне важливе явище. Хоча воно й виникло в 2012 році, проте його творчі енергії найкраще втілилися вже з початком суспільним змін на тлі революції та війни. Заснований як галерея-бар спершу для випускників НАОМА, мєстяк відразу став культовим. Навіть униле приміщення можна якісно перетворити, повісивши там картини концептуального художника. Під час подій на Майдані взимку 2014 митці з «Бактерії» влаштували прямо на Хрещатику місце для зберігання щитів, касок і коктейлів Молотова. А потім почалася війна й засновник, Дмитро Жила, пішов на фронт. Але в 2015 році відкрив заклад, де збиралися всі: військові, митці, праві, ліві та всі, в кого є громадянська позиція. Кожні два тижні в закладі нова експозиція від українських художників чи фотографів.
Одеський кінофестиваль
Заснований у 2010 році, Одеський міжнародний кінофестиваль став майданчиком для підтримки та розвитку українського кіно та знайомства українського кіноглядача з фестивальними новинками. Фестиваль вирізняється з-поміж інших українських завдяки потужному приватному фінансуванню. Заснувала фестиваль Вікторія Тігіпко, друга (колишня) дружина українського підприємця та політика Сергія Тігіпка.
Серед постійних програм фестивалю – Film Industry Office – секція для навчання та обміну досвідом українських кінематографістів. Щороку на фестиваль запрошують спеціальних гостей, у 2021 році ними стали режисер Террі Ґілліам, актор Даніель Брюль, продюсер Мальте Ґрунерт. Ґран-Прі Одеського кінофестивалю – статуетка «Золотий Дюк» (а також грошова винагорода в розмірі 10 тис. євро), вручається за результатами глядацького голосування. Урочисте відкриття традиційно відбувається в Одеському театрі опери й балету, а закриття – open-air на Потьомкінських сходах, прославлених зокрема в картині «Броненосець Потьомкін» Сергія Ейзенштейна. Якщо фестивальна програма, на думку кінокритиків, викликає дедалі більше уваги та довіри з боку глядачів, то червона доріжка незмінно лишається джерелом мемів.
УНСО: «Націоналіст»
Ще один часопис, без якого годі уявити сучасну політичну культуру. Головний редактор офіційного вісника УНСО – Андрій Шкіль, майбутній народний депутат трьох скликань (2002, 2006, 2007). І якщо ви було подумали, що це занудна збірка некрологів, звітів про розклейку агітації та несамовитої туги за втраченим, то ви глибоко помиляєтесь. Адже цей часопис виголошував проповіді на теми: імперія, стиль, ідея.
Тут друкувалися Дмитро Корчинський, Роман Коваль, Роман Зварич, Юрій Шухевич, Лесик Співак. За основу оформлення був узятий донцовський звір, статті Донцова чи про нього також з’являлися чи не в кожному номері (бо видавав Клюб прихильників Д. Донцова все ж), а також матеріали Михайла Колодзінського, В’ячеслава Липинського. Крім теорії, перекладів і актуальної аналітики також друкувалися есеї та поезії, наприклад, Анатолія Лупиноса. У випусках знаходимо також уривки перекладів Освальда Шпенґлера, Юліуса Еволи, Хосе Ортеги-і-Гассета.
РОЗБИВАЙТЕ СОБАЧІ ГОЛОВИ! НЕВИННИХ НЕМАЄ! Коли на заводі погана вентиляція, повинно підпалити помешкання директора. Акт революційної справедливості є найбільш високим актом гуманізму, можливим в суспільстві, поділеному на класи. Бути терористом в наші дні робить честь кожній людині доброї волі.
Разом із тим, навіть коментарі щодо історичних подій написані достатньо в’їдливо, іронічно та дуже самобутньо. Можна простежити коріння вічної невдоволеності та скепсису націоналістів щодо політичних подій, вічну настанову на пошук ворога та часткову оберненість у минуле.
Дякуємо нашим друзям із Україна-25 за фотоматеріали для статті.
