Анатолій Лупиніс: провидець вічного пограниччя

«Єдиний спосіб,
щось змінити –
Це взяти автомат.
Або пеpо
».

1992 рік

Життєвий шлях Анатолія Лупиноса сповнений ніцшеанського подолання і юнґерівської авантюри. Поет, дисидент і комбатант  все це в тій чи іншій мірі описує характер діяльності А.Лупиноса. Він міг абсолютно відчайдушно ходити по коридорах Верховної Ради, дружити з президентами, організовувати військові операції і в той же час, наче нічого й не було, спілкуватися з безхатьками на Майдані. Або ж, кинувши все на світі, сісти в перший-ліпший потяг і поїхати світ за очі.
Народився майбутній ідеолог УНСО на Донбасі, виріс на Черкащині, відсидів у Володимирі. Прискіпливо переказувати його біографію немає сенсу. Цифри і дати актуальні не в цьому випадку. Коли ми говоримо про поетів і провидців, мають значення символи і метафори.
Лупиніс був поетом-кочівником, у якого за спиною не було нічого, крім ідей, планів і звершень. Ще в студентські роки він займався дисидентською діяльністю, і за антирадянську агітацію був засуджений Київським судом до 6 років в’язниці. Влітку 57-ого його етапували в 7-й Мордовський табір, але вже через декілька місяців він організував масовий страйк, за що згодом був засуджений знову. Цього разу на 10 років. Опісля були роки хвороб, тюрем і примусових лікарень.
На відміну від більшості інших «антисистемників» того часу, «Дід» не був прихильником ліберальних рішень «червоної проблеми». Він прекрасно розумів, як влаштований світ, і передав свої інтелектуальні надбання у працях: «Бунт має рацію», «Ординській період закінчився», тощо.
Важливим моментом його політичної та літературної діяльності була тематика міжнародних відносин. Лупиноса в повній мірі можна вважати міністром підпільного МЗС. Він вважався головним дипломатом УНСО і був знайомий з багатьма іноземними президентами. У своїх працях він торкається найважливіших геополітичних питань і, не дивлячись на свою поетичну натуру, дає об’єктивний аналіз становища України на міжнародній арені.
Якщо у його сучасників і були якісь сподівання з приводу демократії, лібералізму і ринкової економіки, то Лупиніс однозначно стверджував:

«Обставини політичного життя в Україні, які характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління а також відсутністю традицій парламентаризму, роблять безсенсовими спроби творення “класичних” демократичних політичних партій».

Єдине, що він визнавав  позицію сили і перемоги форми над сутністю. І в кращих традиціях італійського фашизму писав: «Нас об’єднує одне, різне за змістом, але обов’язкове несприйняття всього, що є. Слова роз’єднують. Дія  об’єднує. Бунт має рацію. Жага руйнування є творчою жагою».
Український д’Аннунціо був близький до створення своєї локальної республіки Фіуме. Він допомагав ситуативним союзникам на Кавказі, брав участь в конфлікті у Придністров’ї. І це, зверніть увагу, після років поневірянь по радянським виправним установам.
Як і будь-який інший мандрівний лицар і міннезінґер, Лупиніс постійно знаходився в стані Прикордоння. Йому невідомий був спокій, він вважав що позачасовість  прерогатива східної ментальності, а європеєць, в силу своєї природи, повинен жити експансивно, постійно балансуючи, як канатоходець над безоднею.
Окремою стороною його діяльності була поезія. У ній А.Лупиніс оспівує естетику Прикордоння, степової екзистенції і одвічної козаччини. Чого тільки варті слова: «Ми випрягли волів, перевернули плуга, / Сідлаємо коней та гостримо списи. / Відкинули жалі, Згадали всі наруги, Прости нас, Господи, помилуй і спаси». Своєю римою поет недвозначно натякає нам на наше осіле минуле, яке варто забути заради гідного майбутнього повного свободи і авантюр. Позаяк Лупиніс не просто оспівує велич битв, він живе цим і надихає інших. 
Стиль його праць  різкий, напористий і завжди влучний. Тут немає місця довгим реченням і складним сентенціям, все лаконічно і функціонально, немов військовий однострій. Тема його праць напрочуд нагальна. З повним розумінням практичного боку справи, він описує реалії українського політичного життя. Лупиніс пояснює структури партій, їх функціонування й ієрархію, яка більше схожа на «Клан Сопрано», ніж на класичні партії «цивілізованого світу».
Ось що він пише з приводу «профанації політичної діяльності»: «Не заглиблюючись в аналіз причин, що його викликали, звернемося відразу до наслідків, які це спричинило. Це  економічна та політична залежність України від зовнішніх сил, провінціоналізація, другорядність внутрішнього життя, денаціоналізація й деградація суспільства на тлі відносного процвітання компрадорської меншості й азіатського зубожіння більшості». 

Тут ми бачимо, що автор чудово розуміє причини тотального та всебічного занепаду в країні. Вихід з нього ні як не може бути в псевдо-демократії, яка і є самою причиною проблеми. Тому автор зауважує: «Національне відродження, національне творення неможливо осягнути методами “традиційної” політики». Також Лупиніс дає практичні рішення виходу з ситуації: «Задля проведення цих інтересів в життя воно повинно опиратися не на неорганізовану аморфну масу “суспільства взагалі”, а на своїх окремих зацікавленнях конкретних соціальних угрупувань, верств».
Тільки спираючись на окремі свідомі групи населення, які згуртовані величною метою і спільною справою, можна протистояти силам глобалізації. Коли Сполучені Штати чи Євросоюз кажуть нам про перемогу над корупцією, вони створюють для цього підконтрольні відомства і закидають свою агентуру, не турбуючись про добробут українців. Вони займаються просуванням своїх державних інтересів. Національними інтересами України «стурбовані» хто завгодно, але найчастіше заради власної вигоди.
Позаяк це ніяким чином не стосувалося Анатолія Лупиноса, який міг місяцями ходити в одній і тій же сорочці і харчуватися цигарками та кавою. Кажуть, що за кілька днів він міг новий одяг перетворити в сміття. До божевільної святості Леона Блуа йому не вистачало зовсім небагато. Але український Блуа, на відміну від французького, менше писав і більше робив.
Автор: Олег Хіора