Інтерв’ю з художником. SolInvictus 753: ніщо не загинуло безповоротно

Він не любить розповідати про себе, не займається продюсуванням своїх робіт, але в Японії його інсталяції вже давно не екзотика. Вдячні поціновувачі та замовники самі на нього виходять, і навряд полишають через непересічний авторський стиль та розмаїття форм його творчості. Відомий багатьом під псевдонімом «SolInvictus 753» парижанин уже 15 років тому як утік із Франції до Японії, в пошуках іще живої традиції та подалі від смороду принад західної цивілізації.

Читайте ексклюзивне інтерв’ю з «SolInvictus 753» на нашому сайті.

  • В Україні є невелика, проте доволі віддана спільнота твоїх шанувальників. Утім, звісно, багато з тих, хто це зараз читає, не знає про тебе нічого. Як би ти представив себе їм?

Я відомий під псевдо Sol Invictus 753, хоча, якщо сказати чесно, я досі не визначився з іменем для свого творчого альтер-еґо. Багато про мене також може сказати те, що я парижанин зі східних районів. Це ті райони, що найбільше постраждали від імміграції, та, згодом – еміграції, еміграції більшості шляхетних людей подалі від ісламізації, іммігрантського криміналу та інших принад цивілізації. Це було друга з причин, що привели мене до Японії.

  • А яка перша?

Я знайшов у цій країні гордість за традиції, довгу пам’ять та визнання себе як суспільства, перев’язаного культурою, знайшов землю для творчості та самоаналізу, яку втратив удома.

  • Як довго ти живеш на чужині? Як життя по іншу сторону континенту? Можливо, в тебе є плани колись повернутися на батьківщину?

Я живу в Японії майже п’ятнадцять років. Викладаю французьку мову, а коли є вільний час, пишу маслом, роблю гравюри, скульптури та шукаю нові засоби самовиразу.

Хоча однією з причин того, що я зупинився саме тут, є історія кохання, мені завжди хотілось відчувати себе Марко Поло. Коли я тільки прибув, іноземці в Японії були дивиною, а Японія була дивиною для мене. І за п’ятнадцять років я ніколи не розчаровувався у ній і ніколи не переставав вражатися і закохуватися.

Я часто відвідую батьківщину, проте щоразу я бачу поглиблення занепаду, до якого привели ті, хто бажають нам смерті. Попри це, я все ще прив’язаний до батьківщини сімейними та містичними зв’язками. Такий зв’язок особливо відчувається, коли я приходжу на могили Мерровінгських королів, що збудували моє місто, могили, що надихнули мене на заглиблення в історію, коли я приходив до них школярем. Це, звісно, наштовхує на питання «Що робити?»  

Проте я встиг вкоренитися і в Японії, не тільки метафізично, але і близькими зв’язками. Деколи я почуваюсь у деякому сенсі «метисом», ха! Тому паломництво між країною бусідо та східнопаризькими забудовами вже стало звичним та природнім для мене.

  • Які зміни на батьківщині помічаєш першими? Я чув, що емігранти згодом перестають впізнавати свої міста, у буквальному сенсі перестають впізнавати.

Першим я помітив те, що поїхав не я один. За ці роки багато корінних європейців полишили свої домівки та поїхали шукати кращої долі. Саме тому для мене «заміна» європейців на чужинців давно не змова, а факт. Периферією зору, спрямованого на ці жахливі події, помічаю також інші зміни – Париж, Францію перебудовують, а точніше, спотворюють: американські та етнічні фастфуди споряться на руїнах давніх забудов. Разом із людьми ці міста полишають і славетні імена – в компромісах із «меншинами» перейменовують вулиці, станції, містечка та пам’ятні місця. Звісно, у жертву репрезентації не з’явиться «станція метро ім. Юкіо Місіми» – нові імена завжди ворожі до нашої історії і гарного смаку. На цих вулицях органічно виглядає варварство маврів, зграй покритих у нікаб жінок, піджин-галас, органічно живеться альянсу американо-ісламістів.

Найболючішим прикладом є, звісно Абатство Сен-Дені, давньоримське поселення, а згодом – курган французьких королів. Як і у часи Французької Революції, сакральне місце знов під ударами фанатичного насильства ворогів. Проте, ця сумна доля спіткала не тільки його…

Я бачу, що зміни спіткали не тільки демографію – наше мистецтво, наші кордони, наша мова – всі вони вже далеко не ті, що були раніше.

  • Якщо для тебе падіння настільки стрімке і настільки разюче, то куди саме ти повертаєшся, на руїни? Чи є речі, які досі нагадують про те, що ти вдома?

Я все ще сподіваюсь, що ніщо не загинуло безповоротно.

Те, що дає мені надію – ті речі, що починають лунати у Франції знову. Речі, що починаються з слів «У ті славні часи…» у часи наші, часи, схожі на вкриту синцями шкіру. Проте я все чую шум крові під спотвореною шкірою – найчастіше в дорогих серцю дрібницях: у наших святах, повсякденних ритуалах, французькому етикеті та паризькому сленгові. Це ті речі, що зостались попри зусилля тих, кого я звинувачую – політиках, короткозорість яких компліментує їх малодушність і тих, хто досі їх підтримує.

Франція велика, і ще є недоторкані землі на Заході, що досі пов’язують мене з батьківщиною, ті, що залишають Францію Францією. Проте, чи надовго?

  • Які події в майбутньому можуть здатися тобі знаменням того, що час повертатися додому? Події, що зламають хід історії і покажуть, що настали нові часи?

Леон Блуа, французький письменник у свій час «чекав прибуття Козаків та Святого Духа»…Чого ж чекати нам – виборів? Може, революції? Провидіння?

Мене сповнили надією протести «жовтих жилетів», які я вважаю бунтом «пересічних білих». На жаль, професійні репресії та перемога лівого крила протесту швидко прикінчила цю надію. Чи прийде спасіння від результатів виборів? Ні, я думаю, що люди надто вразливі до маніпуляції. Кульмінацією таких процесів є та апатія і навіть само-цензура, що прокотилася країною вслід за хвилею терористичних атак. Було продиктовано навіть що нам відчувати – «Смирення перед агресором» – і всі покірно відчули.

Проте я чую, як речі починають змінюватися. Не тільки у Франції, але і в Європі з’являється те, що медіа таврують «популізмом», а я називаю голосом людей, що не хочуть вмирати. Це важливо, бо нагадує людям про те, хто вони є, про те, звідки вони. Я мрію, що це стане політичною волею, але для того новому політичному класу потрібні «сталеві яйця» яких їм свого часу побажав Жан-Марі Ле Пен.

Вірю я і в нові «об’єднання за ідентичністю», молодь яких протистоїть деградації людей, міст, звичаїв та культури.

  • Коли ти говориш про деградацію традиційної культури, ти, звісно, порівнюєш ситуацію з реаліями Японії. Які висновки ти можеш зробити з такого порівняння?

Так, contemporary-арт, особливо популярний у французів, змінив ставлення до мистецтва в цілому. Коли в мене була можливість вивчати мистецтво тут, у Франції – ніхто всерйоз не вчив мене ні композиції, ні техніці. Проте великий акцент «навчання» робився на те, щоби я діяв спонтанно, щоби я йшов наперекір вченням минулого. Ніби на минуле накладено табу.

Мені довелося вивчати їх самому. В Японії ж, існує багато різних шкіл традиційних мистецтв. Деякий час мені випала честь вивчати різку масок Но та буддистських скульптур. Чи є у Франції школи виготовлення середньовічних кам’яних скульптур або технік Ренесансу? На жаль, ні.

  • Чи є Японія досі настільки традиційна, як ти вважаєш? Звісно, є більш «олдскульні» митці, як Ікенага Язунарі, проте більш екстравагантні творці, як Такасі Муракамі, здається, мають більший успіх. Як японці реагують на твоє, традиційно-європейське мистецтво?

Парадоксально, але сам Муракамі говорив, що не був визнаний на батьківщині. Його роботи були натхненні субкультурою Каваї, естетики персонажів дитячої анімації, ностальгії за безтурботним дитинством, і, хоч я не можу назвати таку культуру «традиційною», Муракамі все ж традиційний у своїй любові до графічного дизайну, на противагу «концептуальному мистецтву», що заполонило Захід.

Як не дивно, у Японії тепло прийняли мою минулу виставку. Не дивлячись на специфіку моїх сюжетів, ні в кого не виникло претензій до мистецтва – тут історія – не об’єкт пересуду та контраверсій. До речі, я теж не уникнув епітету «каваї» – проте в дещо іншому сенсі.

  • Можливо, вже не можна сказати що Японія «не звикла» до європейського мистецтва – деякі його елементи є навіть у японських художників, наприклад, Хадзіми Сораяма. До речі, тобі подобаються його ілюстрації?

Він – відмінний художник, що синтезує західний реалізм, футуристичну естетику та навіть деякі європейські сюжети! Можливо, його естетичні техніки та погляд у майбутнє колись надихне нове покоління наших митців шукати натхнення в минулому, ідучи в майбутнє.

  • У твоїй творчості пошук натхнення у минулому досить помітний – у тебе плеяда різних форм самовираження. Які з них – твої улюблені?

Я почав з ілюстрацій, продовжив комікс-стріпами, сюжети деяких до сьогодні чекають свого моменту. Після довгих прогулянок Лувром, я загорівся письмом маслом, яке і досі залишається моєю улюбленою технікою. Далі була акварель, гравюри, фігури…

Але багато що змінив переїзд до Японії – там я спробував себе у різьбярстві та витравленні. Хоча це прекрасний досвід, у цих сферах мені ще є куди рости. Крім того, я почав свій шлях і в діджитал-арті, а також у моделюванні архітектури, на яке мене надихнула праця учасників GRUPPO7.

  • Це не єдине джерело натхнення для тебе?

Ха, звісно ні. Спочатку мене надихали класичні для Західної Європи речі: античність – Греція та Рим, неокласицизм, графіка «Line Claire», франко-бельгійські комікси та японські гравюри, так, як в Утаґава Кунійосі. Це суворість, штивність, гравітація в еволіанському сенсі, де графічні техніки, витончені тверді рухи творця відсилають до органічного суспільного порядку, це, в деякому сенсі, аполлонічний аспект мого натхнення.

З іншого боку я – прихильник ревучого футуризму та в графіці Уго Прата, його спонтанних ліній, що вказали мені новий напрямок у творчості. Цей напрямок вбачається мені утіленням діонісійського аспекту мого мистецтва.

Для мене цей прекрасний синтез – Ніка Самофракійська в очах Марінетті.

  • З футуризмом пов’язаний великий пласт твоєї творчості – з чого все почалось?

Одна з ер моєї творчості розпочалась з копії «Вогня Аванті» Енріко Прамполіні, мені хотілось реконтекстуалізувати цю манеру творчості, особливо через такі сучасні явища, як Касапаунд та рух Зентропа. Чому саме ця картина? Тому що вона прекрасна! Футуристична композиція розповідає складну історію однією сценою: вторгнення фашистів у будинок, погром, вогонь. Крім того, мені імпонує символізм картини – агресивна організована сила, така, яка повинна зустрічати наших ворогів. Згодом, це стало однією з постійних тем моєї творчості.

«Вогонь Аванті»
  • Тож твоя творчість – це в тому числі політичне твердження?

Поодаль від Європи, вражений духом цивілізації та натхненний працями Будителів Народу, таких, як Домінік Веннер, я спитав себе: «Що робити?»  і згадав слова Жана Мабіра – «Кожен служить там, де може». Для мене природно пов’язувати творчість митців із їх ідентичністю, проте в нашому русі, графічне мистецтво – не дуже часте явище.

Тож моя ідея – зробити вклад в альтер-культуру, що протистоїть мейнстріму, спираючись на ідентичність. В умовах повного занепаду нашого народу, картина може бути такою ж важливою, як політичний виступ, змусити усвідомити своє положення.

І я щасливий бачити початок ренесансу європейського мистецтва ідентаристів, для мене це знак, що ми живемо в історичні часи. Французький Iliade Institute, який увічнює пам’ять Домініка Веннера, вже почав організовувати виставки таких творців.

  • Можливо, картина може бути такою ж важливою, як політичний виступ, проте, чи не здається тобі, що ми живемо у часи, коли важливі політичні виступи зникли? В минулому, люди чули від своїх лідерів революційні чи контрреволюційні, однак, завжди актуальні, сміливі та інтелектуальні виступи, чи знаєш ти схожих ораторів зараз?

Це влучне і важке питання. Взагалі, у політиці я хотів би відійти від повторення мантр минулого та сміливіше увійти в актуальну політичну повістку.

Ми повинні стати кільцями ланцюгу, накинутого на сучасність, а не сторожкою музею.

Тож мої політики у новому сторіччі – це Домінік Веннер, який завжди вміє надихати, Жан-Марі Ле Пен, старий, але слова якого не постаріють та нові праві – ряд публіцистів та письменників, які заслуговують нашої уваги.

Крім того, я хочу присвятити більше уваги у своїх картинах напіванонімним політичним мілітарним організаціям. Їх відданість спільній справі, те, як вони змінюють суспільну свідомість, повинні мати графічне відображення, їхні дії повинні бути описані в героїчному пафосі, а їхні вороги придатними хіба що для цинічних карикатур.

  • Ти хочеш щось передати своїм шанувальникам з таких організацій тут, в Україні?

Continue to blow the Cossack Spirit!

Інтерв’ю брав Вадим Чорний.
Оформлення
Вадим Чорний.

поділитись