Асиметрична війна і сучасні виклики для безпеки

Протягом останніх 6 років чи не кожен чув термін «гібридна війна», тим не менш не кожен розуміє генезис, характер і природу цієї форми конфлікту. ХХІ століття вирізняється на фоні всіх історичних конфліктів тим, що сучасні війни пережили певну історичну мутацію, яка проявляється в таких явищах, як регіоналізація та асиметрія війни.

Холодна війна, створення ядерної бомби, а також попередній досвід двох світових війн звели до мінімуму загрозу глобального конфлікту. Світовий порядок, який виник після колапсу СРСР лише знизив ризики  війни світового масштабу, адже тепер США остаточно закріпили за собою титул єдиної у світі наддержави, чия політична модель дозволяє утримувати лідерські позиції навіть за межами континенту. Модель управління Радянського Союзу завжди опиралась на догматизм, централізацію влади, а також управління підвладними територіями виключно з Москви. Американська гегемонія, передусім, опирається на лідерські позиції у договорі про колективну безпеку НАТО, а також принципи союзницької співпраці.

Згодом термін «війна» був заміщений поняттям «збройний конфлікт», що чітко розмежовувало глобальне протистояння, як Перша, і Друга світова війна, і конфлікти низької інтенсивності, які обмежуються одним регіоном, де межують між собою сторони конфлікту. До таких можна віднести конфлікт у Кашмірі між Індією і Пакистаном, Нагірний Карабах між Вірменією і Азербайджаном, війну в Чечні, територіальний диспут між Кіпром і Туреччиною, війну на Донбасі. Це приклади міжнародних конфліктів, які, тим не менш, обмежуються до одного регіону, не вирізняються сильною інтенсивністю і можуть піддаватись як ескалації, так і деескалації.

Гібридна війна, як метод ведення бойових дій, поєднує різні сценарії, зокрема інформаційні диверсії та провокації таких внутрішніх заворушень, як сепаратизм, теракти, політичні вбивства, використання історичних конфліктів для внесення розбрату між жертвою агресії і її потенційними союзниками, або ж використання світоглядних відмінностей. Такий конфлікт може поєднувати як конвенційні, так і не конвенційні методи бойових дій.

Поширеною практикою неконвенційних методів є ведення вогню з житлових кварталів, або місць, котрі представляють культурну цінність і викликають емоції в іншої сторони конфлікту. Однією з найважливіших рис сучасних конфліктів є асиметричність загрози, що, тим не менш, ніяк не знижує рівень небезпеки. Асиметрична війна, навпаки, затягує державу в конфлікт, поступово виснажуючи її бюджет, економіку і армію.

Чим небезпечні асиметричні загрози?

Глобалізація і міжнародні відносини є процесом, який стосується не лише держав і міжнародних організацій, але також і недержавних суб’єктів міжнародних відносин, які, попри свою асиметрію по відношенню до державних гравців, мають вплив на політику регіону і країни.

На відміну від держави, яку можна притягнути до відповідальності чи накласти на неї санкції, тероризм і організована злочинність є явищами, які позбавлені державних кордонів, не керуються нормами міжнародного чи звичаєвого права і діють за допомогою методів, які заборонені для держави міжнародними конвенціями. Небезпека асиметричної загрози полягає в повній байдужості до договорів про нерозповсюдження ядерної зброї, розмежування цивільних і військових об’єктів на війні, а також до конвенцій проти тортур чи використання дітей у збройних конфліктах.

Варто зазначити, що ІДІЛ, Талібан, Аль-Каїда, «ДНР» і «ЛНР», кокаїнові маоїсти з перуанської Sendero Luminoso, ліворадикальна партизанка FARC у Колумбії, як і мексиканські та колумбійські наркокартелі, поступово зазнають глобалізації, політизації і поширення свого впливу як на території, де вони оперують, так і на цілі регіони, і навіть на політику такого гегемона, як США.

Талібан

Найяскравішим прикладом є факт, що єдина у світі наддержава, якою зараз є США, змушена вести переговори не з урядом Афганістану, а з лідерами талібів, з якими представники адміністрації Трампа узгоджують подальшу політику Сполучених Штатів і умови виведення американських військ з Афганістану. Бойові дії, які американці вели від 2001-го по 2014 рік, а також міжнародна миротворча місія I.S.A.F, незважаючи на військовий бюджет США і НАТО, не змогли повністю обезголовити ісламських радикалів. Як наслідок, відновлення бойових дій у 2015 році вже в 2019-му закінчується переговорами США з терористами, озброєння яких навіть поряд не стоїть із силами НАТО.

Не менш цікавим є також приклад громадянської війни в Колумбії, тут можна зупинитись як на червоних партизанах FARC, колись фінансованих і озброєних Радянським Союзом, так і на картелях Меделін і Калі. FARC була бойовим крилом комуністичної партії Колумбії, яка щедро фінансувалась Радянським Союзом, аби посилити свої впливи у Латинській Америці. Якщо комуністична партія Колумбії не виправдала себе на політичному фронті, то командири FARC були набагато успішнішими в своїй діяльності. З 1964-го по 2016 рік Колумбія була втягнута в громадянську війну і не контролювала значну частину своєї території. Розпад Радянського Союзу змусив колумбійських марксистів шукати собі нові джерела прибутку. Таким чином класову боротьбу замінили збиранням данини з селян, що жили на підконтрольних партизанам територіях, охорона лабораторій коки, викрадення з метою викупу і ескорт кокаїнових конвоїв. Попри всі спроби колумбійського уряду ліквідувати терористів, конфлікт із партизанським угрупованням затягнувся на 52 роки і закінчився угодою про амністію для всіх бойовиків в обмін на припинення бойових дій.

Партизани FARC

Слабкість держави перед асиметричними загрозами спостерігається також у Мексиці, йдеться зокрема про громадянську війну між урядом і наркокартелями, які не просто не уступають, а навпаки перевищують сили армії і федеральної поліції по бойовій підготовці та озброєнню. Говорячи про картелі, необхідно на хвилину повернутися до Колумбії, згадавши події початку 80-х років, тобто війну Меделінського наркокартелю, очолюваного Пабло Ескобаром, проти уряду Колумбії.

Пабло Ескобар

Як приклад можна привести вбивство міністра юстиції Колумбії Родріго Лари Бонілли, яке було демонстрацією можливостей картелів. Конфлікт між картелями і урядом вдалося закінчити лише після скасування закону про екстрадицію до США і згоду Пабло Ескобара відсидіти тюремний термін у в’язниці, яку він сам собі збудував. Перемир’я протрималось недовго і кокаїновий король був ліквідований в ході поліцейської операції. Проте дуже важливим нюансом облави є той факт, що для її успішного проведення уряд був змушений піти на угоду з конкуруючим картелем Калі, який сформував групу елітних сікаріос, що займались пошуком і ліквідацією людей Ескобара в парі з поліцією.

Колумбійська поліція на фоні вбитого Пабло Ескобара

Мексика, зважаючи на роль країни-транзиту наркотиків до США, не відстає від Колумбії і є енциклопедичним прикладом занепаду інститутів влади, права і правоохоронних органів перед обличчям асиметричної загрози. На мільйони з продажу кокаїну і контролю над нелегальними маршрутами до США мексиканські картелі змогли покласти собі до кишені всіх політиків місцевого рівня, поліцію і навіть окремих військових.

Незважаючи на те, що армія все ще користується довірою серед населення, щупальця картелів дістались навіть до людей із генеральськими погонами. Після перемоги на виборах у 2006 році Педро Кальдерона уряд почав готуватись до війни з наркомафією.

Наслідки нарковійни у Мексиці

Прикордонне місто Хуарез стало полем битви між картелями і федеральними військами, де перемоги мали перемінний успіх. Як згодом виявилося, серед 53 174 затриманих бойовиків картелів лише 941 бойовик належав до картелю Сіналоа, всі інші були членами картелю Хуарез. Це ще раз підтверджує ту версію, що часто уряд змушений йти на угоду з конкуруючими картелями, щоб таким чином обмежити впливи тих наркобаронів, чия влада є надмірною і загрожує повною ліквідацією інституту держави.

Угода з конкурентами і спільні бойові дії проти найсильніших картелів не гарантують стабілізації, але дають можливість знизити рівень насильства і забезпечити контрольований хаос.

Незважаючи на всі старання влади і міжнародної спільноти, вплив організованої злочинності на політику продовжує зростати, поступово досягаючи транснаціонального рівня.

Аналогії з Україною

Аналогічна ситуація спостерігається в конфлікті на Донбасі, де в рамках переговорів у Мінську ДНР і ЛНР, незважаючи на асиметричний характер цих терористичних організацій, є повноправними учасниками переговорного процесу. Попри всі звіти про катування військових і цивільних, обстріли житлових районів, збитий боїнг, викрадення і політичні вбивства, представники міжнародної спільноти в обличчі Франції і Німеччини продовжують закликати до діалогу, переговорів щодо автономії і амністії для терористів.  

Як у випадку Колумбії, Україна теж має справу з бойовиками, котрі маючи підтримку зовні, дійшли до того рівня, коли можуть диктувати умови цілій державі і паралельно заручитись підтримкою окремих закордонних політиків. Не варто забувати, що люди з офісу президента вже пропонували винести питання про майбутнє Донбасу на референдум.

Президент Колумбії і лідер FARC тиснуть руки

Перед підписанням мирного договору з партизанами FARC питання перемир’я також було винесене на референдум і хоч більшість виступила проти, в 2016 році президент Хуан Мануель Сантос і лідер терористів Тимолеон Хіменес підписали мирний договір. Після 4-х років миру бойовики повернулися до того, чим звикли займатись – викрадень, пограбувань, вбивств і наркоторгівлі.

Досвід Колумбії показує, як підтримувані, спочатку СРСР, а пізніше Венесуелою і Кубою, бойовики, змогли вести бойові дії 52 роки, активно співпрацюючи з організованою злочинністю. Варто задуматись, що може очікувати Україну, зважаючи на той факт, що війна на Донбасі триває вже 6 років, а закордонні партнери активно лобіюють автономію Донбасу і амністію для бойовиків.

Терористи Захарченко і Плотницький на мирних переговорах у Мінську

Сприймаючи за чисту монету все, що говорить Росія устами терористів, нова влада активно йде на поступки Путіну, прикриваючись благородною ідеєю миру. Така стратегія безпеки є лише знеболюючим, яке на деякий час притупить біль у вигляді обстрілів і вбивств, тим не менш не вирішить проблему тероризму і діяльності організованих злочинних угруповань.

Питання лише в тому, чому українські політики, намагаючись лобіювати модель миру і амністії для бойовиків, переконані, що вони винайшли велосипед?

Автор: Владислав Ковальчук