синій оксамит

«Синій оксамит» Девіда Лінча: ініціація, гіперреальність та пташки

Постать американського культового режисера Девіда Лінча спричиняє два типи реакції: обожнювання та цілковите нерозуміння. Шанувальники художника давно вписали його в когорту живих геніїв кінематографу, недруги на це розводять руками. Якщо перші знаходять у стрічках Лінча глибинні сенси та складну символічну кіномову, другі вважають, що фільми режисера є набором незв’язних пустих сцен. Не будемо приховувати, що ми, без сумніву, відносимось до першого ешелону поборників геніальності майстра. Девіду Лінчу вдається маневрувати між класичним арт-хаусом «не для всіх» та більш масовим кіно, не зраджуючи власним поглядам та при цьому об’єднуючи довкола власних фільмів світову аудиторію.

«Синій оксамит» можна назвати тим рубежем, що окреслив почерк режисера та теми, до яких Лінч звертатиметься у багатьох інших роботах. Після провалу у прокаті стрічки «Дюна», доволі комерційного проекту, що обмежував авторське бачення режисера, Лінч вирішив взятись за реалізацію власного творіння. Коли бюджет на стрічку вдалось знайти, вже маючи за плечима гіркий досвід втручання у творчий задум, він залишає за собою право затвердження монтажу, за що продюсери зменшують гонорар Лінча вдвічі. Зараз ми можемо констатувати правильність такого кроку, адже навряд змогли б насолоджуватись «Синім оксамитом» під редакцією нерозуміючих ідеї монтажерів. До зйомок фільму були запрошені актори, що згодом стануть класичною трупою лінчівського кіновсесвіту: юні Кайл Маклахлен та Лора Дерн – а вишнею на торті (чи то вишневому пирозі) стала приголомшлива Ізабелла Росселліні. Візуально «Синій оксамит» нагадує приквел до легендарного телесеріалу «Твін Пікс». Лінч занурює нас у світ одноповерхової Америки, дайнері-забігайлівок із запашною кавою, лісопилок та тихих спальних районів, оповитих страхітливими таємницями. Незважаючи на лінійний наратив (що нетипово для Лінча) та класичну режисуру, самі ідеї, що закладені в сценарій кіно, змушують глядача рефлексувати та не дозволяють відірватись від екрану.

Картина розпочинається картинкою фетишизованих синіх штор (привіт Чорному Вігваму у «Твін Піксі») та звучанням однойменного шлягера Роберта Вінтона «Blue Velvet», який, за словами самого Лінча, і став поштовхом для написання сценарію. Далі глядач спостерігає осяяну сонцем картину тихого американського провінційного замістя: славнозвісна біла огорожа, зелений газон, усміхнені обличчя людей та морди тварин, школярі чемно переходять дорогу. Якось в одному з інтерв’ю Лінч сказав, що створював всесвіт Твін Піксу як позачасове місце без прив’язок до конкретних періодів історії США. У певному сенсі ця ремарка справедлива і по відношенню до «Синього оксамиту», бо по великому рахунку нам показують ідеалістичну картинку, у якій неможливо визначити час. Однак, через якусь мить казка розсіюється, і чоловік, що секунду тому поливав траву, падає у конвульсіях на землю. Фонтан зі шлангу організовує простір довкола, перетворюючи колишню ідилію в хаос. Собака зловіщо намагається покусати воду, а камера насувається у глибину трав’яного покрову, відкриваючи оку копошіння жуків у ньому. Стає зрозуміло, що за фасадною доброзичливістю реальності ховається примордіальний жах, як за свідомістю – несвідоме. Чим пильніше ми роздивляємось світ, тим більше огидного та незвичного у ньому знаходимо. Лінч, як ніхто інший, вміє створювати атмосферу тривожної присутності, чи то завдяки приглушеності музики, чи то через сповільнену макрозйомку собаки – так чи інакше, але ми відчуваємо, що насувається щось страхітливе та небезпечне. Якщо сам ґрунт пронизано злом, то де людині можна сховатись від мороку?

Згодом головний герой фільму, син чоловіка, з яким стався нещасний випадок в першому епізоді, повертаючись з лікарні від батька, помітить на землі відрізане людське вухо, яким вже встигли поласувати мурахи. Крізь це саме вухо ми зануримось в океан несвідомого Джефрі – в його сни, таємні бажання та страхи.

Юнак одразу відправиться в поліцейський відділок, аби повідомити про все місцевому охоронцю порядку. Трохи пізніше, завдяки донці детектива поліції, персонаж Маклахлена дізнається, що його знахідка якось пов’язана із співачкою місцевого клубу – Дороті Валенс. Джефрі запалюється несамовитим бажанням розплутати злочинну головоломку та розпочинає, разом із Сенді, власне таємне розслідування. Дуже важливою є перша поява його подруги: Сенді з’являється у пітьмі, освітлена ліхтарем, немов би натякаючи на свою роль у підсвідомості головного героя. Серед темних закутків бентежної душі Джефрі вона завжди залишатиметься острівцем надії та любові. Звернімо увагу, що Сенді носитиме вбрання рожевого кольору – ознаку чистоти та, можливо, зайвої наївності. Вона виконує роль транслятора тієї світлої «Америки» та довершеної картинки початку фільму.

Поп-філософ Славой Жижек, будучи яскравим прихильником психоаналітичної теорії Лакана, пропонує доволі цікаву інтерпретацію садомазохістської сцени фільму, під час якої Джефрі стає мимовільним свідком дивної сексуальної гри Дороті (І. Росселліні) та її «ката» Френка (Д.Хоппер). На думку Жижека, ця ситуація відтворює досвід першосцени у дитини, яка випадково чує чи бачить (іноді просто уявляє), як між її батьками відбувається коїтус. І справді, важке дихання, спричинене використанням Френком інгалятора, дуже нагадує характерні для цього процесу звуки, а рухи чоловіка та жінки лише імітують статевий акт саме так, як це могла б зафіксувати дитина.

«Коли дитина прислухається до того, як її батьки займаються коханням, вона чує тишу, тишу багатозначну і важку, вона чує переривчастий подих, і їй може здатись, що батькові щось засунули в рот (можливо, шматок тканини, якщо мова йде про ліжко), або що він дихає крізь маску», – пише Жижек.

Пенетрація не відбувається, зате свідомість Джефрі, який символічно відіграє роль малюка, фіксує фігуру Батька та фігуру Матері. Згідно дитячого сприйняття (читайте сприйняття Джефрі) Батько може видатись власним та жорстоким тираном, який змушує Матір підкорюватись та робити дивні речі, а та, у свою чергу, терпить насилля над собою. Характерно, що Френк балансує між безкомпромісною жорстокістю та свідомістю немовля, яке прагне знову присмоктатись до грудей матері та повернутись в її материнське лоно. Лінч показує дві крайнощі чоловічого принципу: повна сепарація від фемінного, наслідком якої стає дисбаланс в андрогінній сутності кожної людини, та, навпаки, цілковите злиття з материнською сутністю, що унеможливлює сепарацію чоловіка та розчиняє його у жіночій речовині. Френк любить темряву, бо лише у ній живуть чудовиська наших фантазій, він ненавидить, коли на нього дивляться, бо у чужих очах можна розгледіти власне відображення. Австрійський дослідник метафізики статі Отто Вайнінґер вважав, що сексуальний потяг є головною зброєю у руках жінки, бо саме цим вона прив’язує його, а також вуалює власні приховані мотиви. Френк хоче злягатись, бо насправді залежить від Дороті більше, аніж вона від нього. Він промовляє: «Малюк хоче синього оксамиту», а Дороті в іншій сцені цікавиться у Джефрі, чи приємна вона на дотик. Кожен із нас на глибинному рівні пам’ятає увесь спектр тактильності, пов’язаний з мамою: ось вона вперше пригорнула нас до серця після народження, потім її руки вмивали наші тіла, а далі спогади провалюють в її ніжні оксамитові обійми. Френк хоче не оксамиту, він мріє повернутись в океанічне блаженство утробного злиття з Материнською фігурою, в те єдине місце, де ми почували себе спокійно та у безпеці. Персонаж Росселіні вставляє Френкові у рот пояс від оксамитового халату, імітуючи тілесний зв’язок між ними – символічно вони тепер є одним цілим, як він і бажав. «Татко прийшов додому».

Згідно сюжету, Френк утримує чоловіка та дитину Дороті, яких обох звуть Доном, що натякає на деякі девіантні тенденції в її душі. Однакові імена можуть свідчити про спробу виховати із сина ідеального чоловіка, якого потім не захочеться відпускати. О, ми всі зустрічали таких маминих синочків, для яких будь-яка дівчина буде не достатньо гарною та розумною, бо матері вирощували їх для себе. Дороті переносить архетип свого викраденого сина на Джефрі, називаючи його іменем дитини, вона також фокусує його увагу на власних грудях – одвічному символі материнства. Від цієї миті між ними зав’язуються нездорові символічні стосунки Матері та Дитини, а Френк займатиме місце його Батька.

Джефрі провалюється в глибину кролячої нори і розуміє, що попереду на нього чекають ще більші неприємності, проте травма є єдиним способом осмислення реальності та змоги повноцінно відбутись у ній в якості суб’єкта. Він не розуміє, чому у світі відбуваються лихі речі, і зовсім скоро дізнається, що на рівні мікрокосму вони трапляються і в його серці.

Під час сцени в автівці білявий янгол Сенді розповідає про свій сон, в якому світ покрила темрява, тому що в ньому не було пташок вільшанок, які символізували кохання. Коли вільшанки вирвались на волю, кохання виправило усі негаразди. «Мабуть, біда триватиме, поки не прилетять вільшанки», – констатує Сенді, маючи на увазі їхній з Джефрі союз. Сцена завершується видом на храм, біля якого розмовляла пара.

Юліус Евола поділяв жінок на два архетипи: «матері» та «коханки». Жінки-«матері» використовують чоловіків, вони експлуатують всі їхні ресурси від сімені до вітальної чоловічої енергії, знищуючи всередині чоловічий принцип. Такі жінки прив’язують чоловіка до себе, немов немовля до пуповини. Вони приземлюють чоловіка та відволікають його від викликів у сфері духу, для них важливим є лише продовження Роду – служіння Великій Матері. «Коханки» нестямно люблять самого чоловіка, вони готові жертвувати власним благом та навіть життям заради нього. За Еволою, лише з «коханками» можливо створити сакральний союз ієрогамії, що здатен трансформувати темну сторону особистості обох людей та «пролити світло» в пітьмі їхніх душ. Такою жінкою для Джефрі є Сенді, однак він обирає «матір». У той час, як Дороті без тіні збентеження при першій зустрічі роздягає його, Сенді соромиться поцілунку, її щирість та відкритість свідчать по безмежну любов до Джефрі. Дороті розколює його свідомість, саме вона символізує темну «Америку» погаслих свічок. Дуалізм цієї внутрішньої «Америки» відтворює непросту природу людської сутності. Давньогрецький міф про походження людини свідчить, що нас було створено з попелу титанів, які перед цим вбили та проковтнули тіло бога Діоніса. Через це людська доля довіку перебуватиме між двома крайнощами – божественним та титанічним началами. І та метафізична битва, яка впродовж життя триває у кожному, визначить кінцевого переможця.

Символічний Едіпів комплекс досягає апофеозу у статевому акті між Дороті та Джефрі, під час якого хлопець лупцює жінку, поступово перетворюючись у Френка (чи слідуючи за Батьківською фігурою). Дороті промовляє: «Твоя хвороба тепер в мені». Її ціль досягнута, Джефрі залишає в материнській першоматерії частинку свого сперматичного логосу. Вона поглинає та намагається розчинити його в собі. Опісля нещасний тримає в руках іграшку Дона, що вкотре вказує на спорідненість між ними. 

В рамках традиційного суспільства людина завжди проходила певні стадії дорослішання, які формували її характер та загартовували дух. Хлопчики ставали чоловіками, а дівчатка – жінками. У сучасному інфантилізованому суспільстві ці процеси практично девальвовані і за щасливим збігом обставин відбуваються випадково. Так само трапилось і з Джефрі, який зустрічається в коридорі будинку Дороті з божевільним Френком, який пропонує відправитись всім разом на прогулянку. Фрікувата свита супроводжує Френка в повній готовності виконати будь-який його наказ. Як і Френк, ці персонажі надзвичайно гротескні та поводять себе нарочито манірно.

Їхня ритуальна подорож починається з відвідування химерного борделю з товстими грудастими жінками, які нагадують палеолітичних венер. Очолює цей кібелічний виводок женоподібний солодкуватий чоловік – такий собі прислужник культу Великої Матері. Чим далі ми спостерігаємо за тим, що відбувається, тим більше все нагадує сюрреалістичний сон. Власник цього притону заводить пісню під фонограму, а усі присутні імітують танець. Текст пісні, до слова, натякає на природу того, що відбувається. Хіба це все не сон?

Ініціатичний шлях головного героя продовжується, і компанія опиняється в машині посеред пустельного пейзажу окраїни. Френк вкотре наказує не дивитись йому в очі та констатує Джефрі: «Ти – такий самий, як і я». Важко з ним не погодитись, адже юнак і справді загубив себе і прив’язав себе до Дороті материнськими узами та жаданням сексуального насилля над нею. І в той момент, коли Френк намагається здійснити із Дороті знайомий всім ритуал, Джефрі робить спробу її захистити. Це початок народження його як чоловіка. Незважаючи на те, що фізично (та й психологічно) він програє Френкові, молодий хлопець заступається за жінку, бо справжній чоловік не може скоїти інакше в такій ситуації. Тепер він інший і не може дозволити собі «ховатись у шафі». Справжній чоловічий світ – це простір виклику та необхідності боротись. У відповідь Френк фарбує губи помадою та цілує його. З першого погляду – дивний маневр, насправді є цілком очевидним, якщо звернутись до досвіду ініціацій в архаїчних суспільствах. Так, поза іншим, існує звичай, коли маленьких хлопчиків, які ще не ініціювались, одягали як дівчаток, аби підкреслити, що чоловіком не народжуються, ним стають. Лише після важкого ритуалу, який часто імітував смерть, хлопець заново «народжувався» чоловіком та міг вступити в коло собі подібних. Френк фемінізує Джефрі, адже той ще далеко не чоловік, а потім лупцює його мало не до смерті. «Батько» промовляє «сину»: «У снах я буду з тобою завжди», як знак того, що його фігура переслідуватиме Джефрі вічно, якщо той її не зможе в собі подолати. І звісно, на даху авто, над усім цим дійством танцює «палеолітична венера».

Через декілька кадрів ми спостерігаємо Джефрі на місці свого біологічного батька: він поливає газон у тій же позі та в аналогічному одязі. Ця сцена продовжує шлях трансформацій в його особистості. Джефрі рве девіантні стосунки з Дороті, сепаруючись від неї, і повертається у люблячий біло-рожевий світ його коханої Сенді. Однак, цю ідилію перериває оголена Дороті, що йде їм назустріч вулицею. Свідком цієї сцени стає колишній хлопець Сенді, який промовляє до Джефрі важливу фразу: «Це що твоя мати?». Далі розгортається сцена подолання фігури Батька, в якій Джефрі набирається духу та стріляє Френкові в голову. Разом із ним помирають і темні куточки свідомості самого Джефрі, він більше ніколи не буде як Френк.

На завершення режисер демонструє віддалення від вуха головного героя, цим самим показуючи, що ми виходимо з таємничого світу людської підсвідомості, у якій перебували весь цей час. У двір Джефрі та Сенді прилітають вільшанки, що впольовують жуків, яких нам показували з самого початку «Синього оксамиту». Любов до Сенді перемогла хаотичний жах внутрішнього світу Джефрі, як ці пташки – бридких комах. Джефрі став чоловіком та пізнав таїнства любові.

Девід Лінч є противником деталізованого аналізу своїх стрічок, через це він дуже неохоче пояснює смисли, що присутні в них. Ми запропонували інтерпретацію «Синього оксамиту», але наполягаємо на тому, що у кожній історії має залишатись місце для таємниці. Хто ця жінка та чому вона носила синій оксамит? Хто його зна.

Автор: Юлія Федосюк
 

поділитись