Клод Дебюссі: як образотворче стає музичним

Сен-Жермен, Франція. Кінець ХІХ століття.

У будинку сім’ї дрібних буржуа на світ з’являється хлопчик, доля якого стати титаном музичного імпресіонізму, ім’я якого — Клод Дебюссі. Талант майбутнього композитора, напевно, так і не був би розкритий, якби не франко-прусська війна, внаслідок якої дитя разом із матір’ю покидає домівку та мігрує до Канн, де отримує свої перші уроки музики.

Згодом, побачивши здібності юнака до музичного мистецтва, його віддають на навчання у Паризьку консерваторію. Ще за часів здобуття освіти почала проявлятись схильність Клода до порушення ортодоксальних канонів. Він кидав виклик академічним традиціям, надаючи перевагу некласичним ритмам, дисонансним інтервалам і гармоніям, що призвело до конфліктів із більшістю педагогів, які не могли надивуватись зухвальству юнака. Підтримують його одиниці, зокрема не безславний композитор і педагог Е. Гіро, який по-справжньому перейнявся шляхом учня і помітив спорідненість їх смаків. У той самий час, розпочавши шлях становлення неабияких амбіцій, Дебюссі втілює свої перші творчі експерименти.
Під час навчання у консерваторії доля знайомить юнака з Надією фон Мекк — російською аристократкою з-поміж близького кола славнозвісного Фредеріка Шопена, яка запросила Дебюссі викладати її дітям мистецтво звуку та акомпанувати їй для гри у чотири руки. Відтепер “французик”, як любила називати молодого таланта Надія Філаретівна, подорожує Європою разом із сімейством фон Мекк, а згодом, з їх ініціативи, декілька разів відвідує Росію. Цей поворот у долі композитора знайомить його з російською школою музики й накладає на його творчість відбитки Бородіна, Римського-Корсакова, Чайковського, Мусоргського. Особливо помітний був вплив останнього на формування стилю “французика”:
Коли ми вперше зустрілися, на самому початку нашого спілкування він був як промокашка, наскрізь пронизаний Мусоргським і ретельно шукав свій власний шлях, який йому ніяк не вдавалося віднайти та намацати”, – згадує Ерік Саті.
Врешті-решт Клод Дебюссі був змушений покинути своє російське сімейство. Це було обумовлено цілим комплексом причин, але головною, певно, стала відмова мадам фон Мекк пропозиції композитора одружитись з її п’ятнадцятирічною донькою Сонею. Отож, його приязно, але досить різко попросили покинути Відень, де вони перебували на той момент.

27 липня 1884 року за ліричну кантату “Блудний син” (на слова Е. Гінана) автор був нагороджений Великою Римською музичною премією – нагородою, яка паперовою короною прикрашає завершення освіти у Паризькій консерваторії, адже сам композитор ставився до премії доволі двояко.

Відтепер Клод Дебюссі як переможець премії має можливість протягом чотирьох років розвивати свої здібності, навчаючись на віллі в Італії за державний кошт. Попри постійне бажання (і навіть поодинокі спроби) полишити своє італійське життя, перебування на віллі дало свої плоди. Період проживання Дебюссі в Італії ознаменувався, передовсім, знайомством із римською хоровою музикою періоду XVI ст., поезією прерафаелітів, а також із творчістю Ріхарда Вагнера. Слід підмітити, що в роки своєї юності Клод обожнював Вагнера до втрати пульсу (в особливості “французика” вразила опера “Трістан та Ізольда”), але згодом, після знайомства у 1891 році з Еріком Саті, стає запеклим антивагнеріанцем. Вже у більш зрілому віці, композитор разом із товаришами вирішив відвідати оперу в Паризькій Гранд-опера.
Один із друзів, згадуючи захоплення Клода Вагнером:

“- Дивно, що при всій твоїй відданій любові до Вагнера, ти не став його послідовником…
– Ох, припини, – посміхнувся Дебюссі, – скільки разів тобі доводилося пригощатися куркою, але я не чув, аби ти почав кудкудакати”.

Під час перебування Дебюссі в Італії він сумлінно пише, адже звітність лауреатів Римської премії була у вигляді самостійних творів. До цього періоду відносяться, зокрема, симфонічна сюїта “Весна”, кантата “Діва обраниця” та симфонічна ода “Зулейма”. Але творчість Клода була сприйнята в штики французькими журі. Вони не змогли знайти місце новаторству композитора в домінантній на той час парадигмі аполлонічної строгості музики та були проти будь-якого порушення залізних рамок формалізованості. Нонконформізм “французика” від цього запалав з новою силою:

Я хочу працювати, аби створити оригінальний твір, а не натрапляти увесь час на ті самі шляхи… Витвори мистецтва створюють правила, але правила не створюють витворів мистецтва”

Після повернення композитора до Парижа, починається найбільш плідний період його життя: нарешті він пише більшість своїх робіт, не маючи тягаря “усього римського” на плечах, виступає як диригент, музичний критик. Його ще за життя накриває слава, але, він усе одно до кінця своїх днів буде боротись із бідністю, намагаючись проявити себе на повну. Коли розпочалась Перша Світова війна композитор намагається максимально посприяти перемозі та внести свій вклад у громадське життя. Він дає благодійні концерти ветеранам, пише “Оду Франції”, яку йому було не суджено закінчити. Клод Дебюссі помирає 26 березня 1918 року під час бомбардування Парижа німецькою армією. На похорони прийшло близько 50 осіб, але, на превеликий жаль, не всі вони дійшли до кладовища.

Отже, в чому ж полягає особливість Дебюссі?

Для широкої публіки композитор відомий як батько музичного імпресіонізму, поряд із його “братами по зброї” Еріком Саті та Морісом Равельом. Сам Дебюссі неодноразово заперечував своє звання, мовляючи: “Я намагаюсь віднайти нові реальності. Дурні називають це імпресіонізмом”. Зрештою, те, що сам Дебюссі не відносив себе до цього напрямку зовсім не означає, що він не був його представником, ба, навіть більше – трійця справді здійснює крутий поворот у музиці, відходячи від традицій домінантної на той час парадигми романтизму з властивою їй “німецькою” строгістю та академізмом.
Імпресіонізм як музичний напрямок бере своє коріння перш за все з імпресіонізму художнього – одного з найбільш популярних напрямків живопису, що зародився у тій самій Франції на рубежі ХІХ та ХХ століть. Художники-імпресіоністи головним чином відходять від сюжетів попередників, звільняючи простір не стільки новим мотивам, скільки новим методам зображення. Так, на зміну картинам, сповнених гостротою соціальних проблем, міфологією або історичним змістом приходить зображення поверхневих сюжетів, буденних ситуацій та пасторальних пейзажів. Захопити швидкоплинний момент, мовляючи маловідчутними мазками пейзаж, що не несе провокативного змісту, а зосереджений лише на непомітній трансформації образу та ледь вловимих відчуттях від рефлексії – ось головне завдання імпресіонізму.
Якщо перенести вищезазначену структуру на музичний вимір, то вимальовується доволі чітка картина творчості Дебюссі. Варто лише поглянути на назви його творів: “Море”, “Дівчина з волоссям кольору льону”, “Хмари”, “Сади під дощем”, “Місячне сяйво” тощо аби помітити схожість основних тем композитора з його однодумцями у сфері образотворчого мистецтва.
Втім, Дебюссі та його колеги особливо й не приховували, що надихались картинами імпресіоністів, зокрема Клода Моне, Пюві де Шаванна, Поля Сезанна. Першим звернувся за натхненням Е. Саті, з яким “французика” пов’язували теплі та тісні дружні стосунки й завдяки якому він сформувався більш-менш остаточно.
Звісно, одним лише художнім напрямком не вичерпується колодязь натхнення Клода. Знайомство з поетами-символістами після повернення з Риму накладає на нього відбиток “проклятих поетів”, хоч і не повною мірою. Дехто з них, наприклад, С. Малларме, залишиться другом для нього до кінця його днів. Не можна й залишити поза увагою російську школу композиторів, захоплення якою влучно підмітив Е. Саті, попередні французькі музичні традиції епохи бароко та рококо, та й, зрештою, навіть того ж Вагнера, хоч і відношення до останнього у Дебюссі протягом життя різко змінювалось.
Об’єм цієї статті не дозволяє нам розглянути навіть і десятої частини спадку піаніста, тож ми ще коротко зупинимось на декількох композиціях, які, на наш скромний погляд, допоможуть хоча б віддалено зрозуміти Дебюссі.
[embedyt] https://www.youtube.com/watch?v=SbnxTNG0npo[/embedyt]
Прелюдія “Післяполуденний відпочинок фавна”
Ця прелюдія створена на основі поеми вже згаданого нами С. Малларме, який у свою чергу спирався на міфологічні сюжети. Це – перше симфонічне творіння Дебюссі, в якому повною мірою виражений його унікальний стиль. Прем’єра відбулась 22 грудня 1894 року в столиці Франції – Парижі. Слухачі були настільки скошені наповал, що після завершення твір одразу ж був відтворений ще раз.
Ледь пролунали перші нотки флейти, як ураз у свідомості постає яскравий античний пейзаж: на мальовничому плоскогір’ї грецького побережжя, серед виноградників та оливкових садів – дарів Афіни, розтягнувся у солодкому сні Фавн. З-за дерев на нього крадькома поглядають лісові німфи, готові в будь-який момент пуститись у танок із прибережним вітром. Ніжні звуки флейти та елегійність арфи вдало передають томливий настрій божества, “захоплюючи” цей момент у його непомітних імпровізаційних метаморфозах.
[embedyt] https://www.youtube.com/watch?v=CvFH_6DNRCY[/embedyt]
Місячне сяйво”
Воістину шедевр імпресіонізму. Дана композиція настільки легко та вдало зображує пейзаж ночі та місячного сяйва, що у слухача мимоволі виникає емпатія з композитором. Більша частина твору зображена легкими мазками, схожих на деформоване віддзеркалення місяця, бісером розкидане на водній гладі. Мелодія витримана в кращих традиціях стилю: не перевантажена зайвими прикрасами, зберігає приємне pianissimo. В цьому і проявляється особливість імпресіонізму, який реактуалізує пейзаж в очах слухачів, змушуючи кожного побачити один й той самий, по суті, замкнений в собі образ крізь призму своїх спогадів та тонких відчуттів.
[embedyt] https://www.youtube.com/watch?v=9Fle2CP8gR0[/embedyt]
Цикл “Арабеска”
Ці дві заворожливі для слуху мініатюри відносяться до ранньої творчості композитора. Взагалі, як відомо, арабеска — це різновид східного орнаменту, доволі складний за формою, навіть, дещо математичний. Для Дебюссі поняття арабески постає дещо ширшим, втім, основа образу , на наш погляд, залишається незмінною.
З перших нот ми потрапляємо у фрактальний пасаж, в якого немає початку й немає кінця. Намагаючись прослідкувати один фрагмент орнаменту, ми потрапляємо до такої собі візерункової пастки, і вже непомітно для себе розглядаємо інший. Через широкі, розмашисті переходи, що нагадують припливи і відпливи проглядається значний вплив Ференца Ліста на  “французика”, але сказати, що Дебюссі полюбляв мімікрію чи плагіат було б злочином: в “Арабесках” залишається той самий унікум Клода Ашиля, який намагався віднайти себе та не міг собі дозволити бути поглинутим кимось іншим.
Неможливо уявити собі промінь історії музики без спадку такого титана, як Клод Ашиль Дебюссі. Його жага до нових вимірів відкрила майбутнім поколінням свіжий, відроджений заново світ звуку. Він показав, що ламати стандарти і й не відступатись від свого не тільки можна, а й необхідно. Вздовж життєвого шляху його вела музика… А що веде вас?
Матеріал підготував Ікарус