«Зіткнення з історією» Домініка Веннера

«Зіткнення з історією» Домініка Веннера: історія, з якої ми вийшли

Книга «Зіткнення з історією», вперше опублікована у 2011 році, є однією з ключових праць Домініка Веннера, спробою підбити підсумок більш ніж сорока років його діяльності як історика та мислителя. Пропонуємо вам ознайомитися з сьомим розділом цієї книги.

7

Історія, з якої ми вийшли

Поліна Лекомт: Одна з ваших головних робіт зветься «Століття 1914 року». Чому ви обрали цю назву?

Домінік Веннер: Історичні століття нечасто збігаються з календарними. У даному сенсі, нове століття почалось у 1914 році, з війни, подібної якій світ ще не бачив. Розпочавшись у 1914 році, двадцяте століття для Європи завершилось у 1989 році із падінням Берлінської стіни, що ознаменувало смерть комунізму та розпад СРСР.

П.Л.: У «Столітті 1914 року» ви подаєте історичний огляд, який вторить тому, що ви говорили протягом своєї кар’єри, пропонуючи безпрецедентну інтерпретацію європейської історії двадцятого століття. Чи не могли б ви стисло переказати зміст праці?

Д.В.: Ця книга пропонує пояснення причин і наслідків 1914 року. У ній подається ретельний аналіз значущих революційних рухів і основних конфліктів двадцятого століття. Вона містить багато роздумів про історію, політику та залучених у них видних осіб. Вона передусім відкривається безпрецедентним розглядом старого європейського порядку, котрий був не тільки міцним, а й модерним ще задовго до 1914 року, порядку, зруйнованого Великою війною. На руїнах цього старого порядку та самої війни постали чотири основні ідеологічні рухи, уособлені чотирма великими постатями: американським президентом Вільсоном, Леніним, Муссоліні та Гітлером. Ідеології накладалися на конфлікт цих сил, загострюючи нещадну боротьбу, що точилася значну частину століття.

П.Л.: Повертаючись до вашої концепції Європи перед 1914 роком, ви описуєте цей світ, що перебуває у досить хорошій формі, як традиційний, втім і дуже сучасний. Як стало можливим співіснування двох антиномічних світів традиції та сучасності?

Д.В.: Ми схильні забувати, що до 1914 року великі європейські держави, за винятком Франції, яка була вражена дефективною республіканською системою, були монархіями, котрі спиралися на активне та сучасне дворянство. Економічні показники Німецької імперії настільки турбували Англію, що у підсумку це вилилося в одну з причин війни.

П.Л.: Говорячи про дворянство, яку роль воно відігравало в Європі до 1914 року?

Д.В.: Не впадаючи в наївний ідеалізм, ми можемо відмітити, що дворянство було не лише питанням народження, але і заслуг. Цим передбачалося не тільки постійне оновлення, а й передача етичного кодексу та суворих поведінкових норм. Функція дворянства, коли воно дійсно гідно цього титулу – командувати та захищати. Воно також слугує живим прикладом вищого ідеалу, подібно до того, якими в очах древніх греків поставали герої Гомера. Це явище було дуже помітним у Великобританії до 1914 року. Вища британська аристократія лордів та дворян фактично стала навчальним центром та притулком для відкритих політичних і соціальних еліт. На початку століття це, наприклад, проявилось у створенні оригінального скаутського руху лордом Бейденом-Павеллом.[1] У Німеччині та Пруссії дворянство незмінно спиралось як на земельні володіння, так і на фундаментальну освіту, яка передавалась від старшого покоління до молодшого, яке підсвідомо засвоювало етику обов’язку. У 1914 році та до самого кінця війни, окрім деяких винятків, німецька буржуазія слідувала цінностям, характерним для прусського дворянства та авторитарної держави, для яких сильна влада, позбавлена приватних та класових інтересів, була методом забезпечення загального блага. Аж до 1918 року німецькі інтелектуали, серед яких були Томас Манн, Макс Вебер, Освальд Шпенглер, теолог Ернст Трьольч та історик Фрідріх Майнеке, неодноразово стверджували, що свободу можна осягнути виключно у прив’язці до обов’язку, а служіння та людська гідність не суперечать одне одному.

П.Л.: Ви стверджуєте, що старий європейський порядок був зруйнований війною в 1914 році. Однак, нічого не було зроблено, щоб зупинити цей крах. Тож, можливо, не буде перебільшенням сказати, що сам старий порядок був відповідальний за власну загибель?

Д.В.: Напередодні 1914 року європейський порядок дійсно переживав кризу. Не стільки сам старий порядок, скільки його безпам’ятність та тяга до негації призвели до війни. По завершенню Тридцятилітньої війни у 1648 році, так званий «Європейський концерт» [2] був заснований на уявленні про те, що європейські нації належать до єдиної сім’ї народів, між якими війна повинна обмежуватись згідно jus gentium. [3] Європейський концерт спирався на єдність цивілізаційних цінностей панівних еліт. Однак, починаючи з кінця дев’ятнадцятого століття, таке уявлення про спільні цінності було поставлене під сумнів демократизацією суспільного життя, що стало головною причиною національних ненавистей, що запалили людські серця у 1914 році. Пізніше процес індустріалізації війни непомірно примножив руйнівну вбивчу силу звичайної зброї. Ця подвійна еволюція пристрастей і технологій була плодом не європейської цивілізації, а її розкладу. Свого часу благородні душі, такі як Тен, Ренан, Унамуно, Ортега-і-Гассет, Ніцше, Вебер і Тойнбі, були занепокоєні тим, що такий низхідний виток може призвести до катастрофи.

П.Л.: Чи були спроби створити новий європейський порядок після 1918 року?

Д.В.: Така мета полягала в основі кожної ідеології «третього шляху» між капіталізмом і комунізмом, які пізніше простежувались в окремих рухах опору. У цьому полягав початковий намір італійського фашизму і німецького націонал-соціалізму – ігноруючи, звичайно, виключно гітлерівську доктрину расового дарвінізму, яка була чимось зовсім іншим. Однак, ці два показові рухи все ж залишалися залежними від передуючих їм демократичних прорахувань. Вони сповідували дикий націоналізм в агресивному сенсі цього слова. Вони ні в якому разі не були європейськими. Втім, їх походження ґрунтувалося на здорових прагненнях молодого покоління, яке вийшло з окопів війни: поєднанні бажання дати початок новій аристократії, заснованій на заслугах, із соціалізмом, позбавленим класової боротьби та егалітаризму. Активна частина цього покоління складалася з молодих, спритних чоловіків, які вірили в необмежену силу волі. 1933 рік у Німеччині, слідом за падінням старої еліти у 1918 році, ознаменував зміни під егідою нових еліт, які були вихідцями з плебейського класу чи виникли з війни. Та циклопічні намагання й вплив маячні Гітлера також привели їх на мілину, хоча вони й проявили себе стійкішими за своїх попередників.  По завершенню світових воєн від Європи не залишилося нічого, крім руїн її давньої цивілізації та величезних втрат, в той час як іноземні сили та ідеології почали нав’язувати своє невимушене панування. Його результатом є псевдо-Європейський Союз, яким він постає перед нами сьогодні.

П.Л.: У своїй книзі ви серйозно ставитесь до цих ідеологій, але як такі, чи не є вони у підсумку просто ілюзіями?

Д.В.: Навіть у тому випадку, коли вони є абсолютно утопічними, ідеології починають обумовлювати поведінку людей і спільнот у той момент, коли вони заволодівають їх розумом і уявою, тобто їх «переконаннями».

П.Л.: Які ж переконання домінують у Європі сьогодні?

Д.В.: В основному ті, що були імпортовані силами, які розділили Європу у Ялті – комунізмом і американізмом. Двома месіанськими системами, які, попри протилежність геостратегічних інтересів, відчували спільну відразу до старої Європі, її цивілізації та були об’єднані бажанням зробити людей однорідними агентами економічної діяльності. Мета американського капіталізму («м’якої комерції» Адама Сміта [4]) –  максимізувати прибуток своїх бенефіціарів незалежно від ціни. Ставши панівною силою в наших суспільствах, ця мета, по суті, стала найвищою цінністю, чому сприяло загальне підвищення доступності споживаних багатств.

Ненависть до старої Європи також була основною мотивацією для комуністів. Вони теж хотіли створити нову людину, homo oeconomicus, [5] раціональну та сталу, звільнену від «кайданів» власного походження, природи та культури. Вони живилися з ненависті до істинної мужності, плодів ієрархії та неймовірної відрази до старої Європи, розмаїтої та трагічної. Вони прагнули нав’язати релігію Людства (з великої літери), єдиного, уніфікованого та універсального.

Чого ж хоче американський Захід? Приблизно того ж самого. Єдина відмінність у методології. Комуністи проєктують і залякують, в той час як американці покладаються на невидиме використання сили переконання рекламної індустрії та дотримання принципу laissez-faire у ставленні до сфери комерції.

«М’яку комерцію», яка є просто ще однією назвою американського капіталізму, зі своїми екс-ворожими братами, радами, єднає не лише спільна мета: на шляху зміни світу та роботи над його однорідністю, відповідно до потреб масової торгівлі, вона також повинна перетворити сам людський вид на homo oeconomicus майбутнього: зомбі, нову гомогенну людину, позбавлену глибини, та одержиму духом необмеженої всесвітньої торгівлі. Такий зомбі є щасливим. Йому твердять, що він віднайде щастя у задоволенні бажань, адже так його бажання приноситимуть дохід.

П.Л.: Але й досі існують непередбачені фінансові кризи, а також опозиція…

Д.В.: Для того, щоб вправлятись із першим, ми кличемо державу (спасибі банки!), усуспільнюючи збитки. Що ж стосується опозиції, заради перемоги над нею не шкодуються жодні витрати. У справі зомбування колись бунтівних європейців найбільшу ефективність підтвердила масова імміграція. Це дозволило імпортувати дешеву робочу силу іноземців, паралельно руйнуючи національні ідентичності. Заселення цілих жилих районів немісцевими все більше поглиблює пролетаризацію європейського робочого люду. Бувши позбавленими захисних сил цілісної нації, вони стають «голим пролетаріатом», звинувачуючись в уявних злочинах, які приписують їх предкам, наприклад, у колонізації.

Однак, іммігранти принесли із собою й неочікувані складнощі. Чужинці для європейських форм соціальної поведінки, вони побудували ісламізовані спільноти у гетто. Цілі регіони суверенних територій нині нехтують законами держави на користь самоуправління, доручаючи контроль над порядком «старшим братам» спільнот. [6]

Мрія про можливе співіснування із корінними європейцями можлива лише у фільмах. Ті люди, які не мають можливості вирватись до менш окупованих районів, змушені ховатися якомога далі, виливаючи свої страждання у голосах протесту. Неочікуваним наслідком є те, що класова боротьба заміщується етнічним поділом.

Також зустрічаються випадки, коли європейці неохоче піддаються «зомбуванню». Аби підсолодити пілюлю, система прийняла геніальне рішення із використання синів та онуків старих сталіністів і троцькістів для запуску кампаній у підтримку сексуальних свобод та проведення сакралізації іммігрантів задля возвеличення «м’якої комерції». Вони стають інквізицією нової релігії людства, цього нового опіуму для мас, для яких футбольні ігри замінили вищу месу. На скрижалях цієї релігії – права людини, інакше кажучи, право на зомбування, яке стає моральним обов’язком людини. Її догми ґрунтуються на гуманітаризмі, чиєю світською зброєю є НАТО, національні та міжнародні суди. Її мисливці на відьом вишукують та нищать відмінність, індивідуальність, любов до життя, природи та минулого, критичне мислення, та тих, то відмовляється прийняти мучеництво перед всемогутнім божеством гуманітаризму.

П.Л.: Як ви можете пояснити дивовижну злагоду між олігархами, котрі цупко тримаються за власні гаманці, та тими, хто нібито виступає проти них з позицій лівих?

Д.В.: Одна з характерних рис цієї системи полягає у тому, що вона живиться опозицією. Дивуватися симбіозу цих абсолютних протилежностей – означає забути, що лівацька опозиція поділяє цінності тієї самої гуманітарної релігії та бажання руйнувати, як і система, якій вона нібито протистоїть. Ми забуваємо, що «м’яка комерція» потребує контркультури, їй необхідні виклики, аби вгамовувати нескінченний апетит до «нестримної погоні за насолодами», якої вимагає ринок. Вона використовує вдаване повстання культурної спільноти у своїх інтересах. Вона навіть інституціоналізує його. Таку роль відіграють міністерства культури, які роблять неймовірні замовлення на те, що офіційно розглядається як не-культура. Найбільш ексцентричні експериментальні форми всього-на-всього перегукуються із мовою рекламної індустрії та високої моди, які живляться новизною. Права етнічних, сексуальних та інших меншин безмежно розширяються, в той час як вони матеріалізуються на нових ринках, пропонуючи системі подальшу моральну безпеку. Горизонти «м’якої комерції» безмежні. Найбільшу вигоду вона отримує з роботи окремих галузей: шоу-бізнесу, навчання, академій, медицини, юриспруденції та системи в’язниць. Наївні дурні, які відчували образу при вигляді обурливої та огидної буфонади, не змогли зрозуміти, що її вже було зведено до рівня товару, в результаті чого вона стала незамінною та облагородилась.

Єдина форма протесту, яку система нездатна проковтнути – це та, в якій заперечується релігія Людства та яка поважає різноманіття ідентичностей. Ті, хто є міцно вкоріненим у власному місті, племені, культурі чи нації, та які, у свою чергу, поважають інших, не підвладні розчиненню у системі «м’якої комерції». Їх часто означують як «протестуючих» чи «популістів».

Не дивлячись на значне брязкання зброєю довкола патріотизму, Англія та Франція є не більшими господарями власної долі, аніж будь-яка інша європейська нація. Європа лишається культурно та стратегічно локалізованою у межах сюзеренітету атлантичної зони, що руйнує можливість будь-якого «звільнення ідентичностей». Дана сила дає про себе знати на всіх рівнях, від самого Європейського Союзу до НАТО, а також у серці кожного народу, якого вона торкнулася.

П.Л.: Ви, здається, стверджуєте, що за спокусливим ідеалом індивідуальної свободи та відкритістю ліберального світу ховається хижацька олігархічна влада медіа. Ви також кажете, що всеосяжна влада вільного ринку перетворює громадян-споживачів на рабів товарів.

Д.В.: Свобода вираження робить будь-що можливим. Ось чому важливо вірити у переваги істинної демократії, яку ми можемо спостерігати у Швейцарії, де громадяни володіють дійсною можливістю самовиражатися. Незважаючи на присутність практики виборів, більшість європейців все ж не живуть у демократіях. «Космократична» система (інакше кажучи глобальна держава), яка бере своє начало в Америці, є абсолютно «тоталітарною». Поділ на суспільне та приватне існує для цієї системи лише на словах. Вона втручається в процес навчання через «громадянську» освіту, що є ідеологічним «промиванням мізків», в якому до кожного аспекту життя застосовується маніхейський поділ, відповідно до категорій добра та зла. Система втручається навіть у наші приватні життя. Наприклад, землевласник не має права самостійно обирати людину, котрій він бажає продати своє майно. Якщо він вирішить спробувати скористатися своїм законним правом національної преференції, його переслідуватимуть у судовому порядку та засудять. Те ж саме присутнє й при доборі співробітників чи партнерів іншого виду. Горе тим, хто вважає за краще обирати людей, котрі наділені схожістю із ними та які вселяють довіру у даний спосіб, якщо тільки вони не належать до привілейованої згідно з законом меншини. Звинувачення у «расизмі» стають причиною соціальної та громадянської смерті. Будучи впольованим безжальною інквізицією, звинувачений стане засудженим «світською рукою» закону.

П.Л.: Я би хотіла повернутись до вашої інтерпретації негативного впливу Сполучених Штатів у Європі після Другої світової війни, яка дозволила першим піднятися на вершину, зруйнувавши другу. Написавши дві книги про американську громадянську війну, ви повинні досить добре розбиратися в американській історії. Чи не є Штати дітищем Європи?

Д.В.: Це правда, що Сполучені Штати були засновані європейцями. Та це, по суті, є великим історичним парадоксом, адже Сполучені Штати стали як розширенням меж Європи, так і її запереченням. Перші іммігранти у сімнадцятому столітті були жертвами релігійних переслідувань у Європі та прагнули усіляко відхреститися від неї. У дев’ятнадцятому столітті кілька нових хвиль іммігрантів також складалися з європейців: євреїв, котрі тікали від погромів, ірландських католиків, німецьких анархістів та знедолених з усього континенту, які відкликалися на обіцянки Нового Світу.

Письменник Джон Барт одного разу сказав, що «кожен американець – сирота». Йому слід було бути більш конкретним та додати, що цей сирота стає таким добровільно шляхом батьковбивства. Більшість американців вважають себе продуктом відокремлення від свого європейського минулого, вільним гнатись за матеріальним щастям, яке, згідно декларації 1776 року, є природним правом людини. Така погоня за щастям у матеріалістичному сенсі слова, за комфортом та грошима, породила численні саркастичні зауваження у Європі, як-от у Кіплінга та Стендаля. Однак, така концепція щастя є частиною багажу Просвітництва, тож і частиною європейської культури. Крім того, Америка звісно завдячує Англії своєю мовою та суспільною важливістю, які приписуються договорам, свободам та балансу влад, коротко кажучи, основою своєї економічної та політичної моделі. Втім легко пересвідчитись у тому, що американська претензія на зречення європейського спадку була надмірною. Тож розкол є незаперечним.

П.Л.: Як відбувся цей розкол з Європою?

Д.В.: Його основа була закладена із прибуттям перших поселенців. Засновниками Нової Англії були радикальні пуритани, які тікали з Європи із Біблією у руках. Надалі розкол стимулювався довгим переходом через Атлантику, який пуритани на борту «Мейфлавера» порівнювали з виходом євреїв з Єгипту у пошуках землі обітованої. Ототожнюючи себе із біблійними народами, пілігрими та їх спадкоємці були переконані, що Америка була новою землею обітованою, багатими широкими просторами, дарунком Бога своїм улюбленим дітям. Вони претендували на бутність богообраними.

Перші прибульці були зачаровані цим порожнім світом, котрий розгорнувся перед ними як чистий лист, однак, вираз «порожній світ», можливо, був обраний зарано. Він фактично обходить увагою індіанців, котрі були нечисленними мешканцями даних територій та які стали жертвами безсоромного геноциду. Французи та іспанці, брати-європейці зі спільною спадщиною, також були витіснені. У 1853 році територія Сполучених Штатів була остаточно сформована. Окрім Аляски та Гаваїв, ці кордони лишалися незмінними: справжнє Ельдорадо з відкритими широкими просторами, Великими рівнинами, повними родючих ґрунтів, та землями, багатими на сировину. Тож прослідковується протилежність завойовницького духу грецьких і римських колоністів античності та європейських колоністів дев’ятнадцятого століття, які гадали, що поривають із власною спадщиною.

Для прибулих до цієї, вочевидь, незайманої землі, Америка була раєм, якого не торкнувся гріх. Вона була відмічена біблійним Богом. Увесь напрям трансценденталізму після Генріха Торо, який вважав, що божественне проявляє себе у природі, підтвердив ці уявлення. У цьому непорочному середовищі можливим став новий початок світу та перепис історії, яка збилась з курсу в Європі. Амбіцією пуритан Вінтропа [7] та тих, хто перебував на борту «Мейфлавера», було створення «міста на пагорбі», слідуючи заповідям святого Матвія. І цей заклик був почутий, що підтверджується великою кількістю громад, заснованих утопічними релігійними сектами, як-от Сіон, що був заснований першими мормонами, та фаланстери – фур’єристами. [8] Але окрім цих утопічних меншин, саме американське суспільство у повному обсязі, особливо після громадянської війни, претендує на втілення моделі ідеального суспільства, яку необхідно нав’язати світові.

П.Л.: Хіба це не збігається із тим, що сказав Макс Вебер у своїй знаменитій праці, опублікованій у 1920 році під назвою «Протестантська етика та дух капіталізму» [9], в якій він аналізував роль радикального кальвінізму у творенні оригінальної американської ідеології?

Д.В.: Макс Вебер забезпечує нас неоціненним ключем до розуміння способу мислення, яке створило Сполучені Штати Америки. Цей німецький соціолог і філософ дає зрозуміти, що батьки-засновники кальвінізму не були соціальними реформаторами. «Порятунок душі та тільки», стверджує він, «був осердям їх життя та роботи» [10]. При цьому він також зазначає, що скрізь, де неочікувано з’являвся кальвінізм, спостерігається дивовижне сполучення гострого ділового почуття та великого благочестя, що керує усіма аспектами людського життя, зокрема у квакерів та пієтистів. «Колонії Нової Англії були засновані проповідниками та випускниками семінарій за допомоги дрібної буржуазії, ремісників та йоменів (вільних селян) з релігійних міркувань.» Покидаючи Англію із непоборною енергією, отці-пілігрими претендували на бутність засновниками нового Сіону, дотримуючись біблійних приписів у найбільш буквальному сенсі, включаючи й найбільш химерні пасажі. Неочікуваним наслідком було те, що кальвіністська етика відіграла важливу роль у формуванні засад капіталізму. Чим більшу кількість багатств вдається накопичити такій людині, тим більше вона переконується у своєму догоджанні Богові. «Буржуазний» егоїзм став легітимізуватися релігією, яка від початку не була спрямована на такі цілі. Макс Вебер цитує проповідь Бенджаміна Франкліна, в якій той невинно викладає апологію корисливості та утилітаризму: збільшення капіталу, яке вважається самодостатнім, стає метою життя. Чесність, каже Франклін, є корисною, оскільки вона забезпечує прихильність нашого партнера. Чесноти виправдовуються їх користю. Скромний зовнішній вигляд допомагає отримувати схвалення оточення. Кінцева мета полягає у «заробітку все більших сум грошей, у поєднанні з суворим дотриманням уникнення швидкоплинного задоволення життям… Це постає у вигляді безперечної самоцілі, так що, з точки зору щастя чи користі індивіда, це виглядає повністю трансцендентним та абсолютно ірраціональним.» [12]

Вебер додає: «У регіоні, де народився Бенджамін Франклін (Массачусетс), дух капіталізму… був присутнім і до капіталістичного порядку». [13] Причинний зв’язок тут є радикальною інверсією історичного матеріалізму Маркса.

Економічні системи не детермінують переконання та ідеології. Радше самі переконання (релігійні та ідеологічні) обумовлюють економічну систему. Будучи захопленими своїми біблійними мріями, пуритани «Мейфлавера» та їх наступники порівнювали себе із євреями, які покидають Єгипет у пошуках землі обітованої. Вони вірили, що з Божою волею зможуть віднайти довершений утопічний світ. Так вони породили найбільш повну форму капіталістичного суспільства. Макс Вебер підкреслює, що, посприявши формуванню капіталізму, протестантська етика, якою вона постає у його інтерпретації, не дожила до сьогодення. Вона більше непотрібна для збереження капіталізму, оскільки останній з того часу став цілісною, самовідтворюваною системою. Дослідження Макса Вебера розкриває несподіваний спосіб, у який «ідеї» можуть стати вирішальними історичними силами.

П.Л.: Як ви вважаєте, чи всі американці були об’єднаними цією месіанською концептуалізацією Сполучених Штатів?

Д.В.: Звичайно, що ні, але, безумовно, такою була панівна частина суспільства. Неможливо ігнорувати той факт, що одним із головних інтелектуальних орієнтирів для консервативних кіл був англійський філософ Едмунд Берк, який став творцем безжальної критики метафізики прав людини. І навпаки, у «Здоровому глузді», опублікованому в 1776 році, що збігається з американською революцією, Томас Пейн говорить про «новий початок світу». Томас Джефферсон, головний автор Декларації незалежності, запевняє читача, що Сполучені Штати є «головною надією світу». [14] Ральф Волдо Емерсон описав ті ж настрої в дуже схожих, хоча й менш скромних висловах. За його словами, Сполучені Штати є «найбільшою милістю, яку Бог коли-небудь являв світові». Ця ідея отримала подальший розвиток в одному з основоположних текстів американської ідеології, «Явному призначенні», опублікованому Джоном О’Салліваном у 1845 році для обґрунтування експансії на захід. У ньому знаходять відображення усі теми американської винятковості: розрив із європейським минулим, новий світ, у якому все є можливим, місія Сполучених Штатів, невинність їх громадян, Божа поміч, а також революційні випади проти європейських суспільств, обтяжених естетичною та аристократичною спадщиною. О’Салліван перераховує цінності своєї нації: рівність, прогрес, братерство, загальна емансипація, свобода особистості, свобода переконань і, нарешті, свобода ринку та підприємницької діяльності.

Окрім свободи ринку та підприємницької діяльності, можна з упевненістю сказати, що ці інтенції були затьмарені далеко не ангельськими результатами: Дрезденом, Хіросімою та Нагасакі, наприклад. Однак, ці принципи ніколи не піддаються сумніву з боку американського народу. Їх засвоюють як догми. Людям кажуть, що вони є представниками Імперії добра, що абсолютно пориває із європейським духом, який сприймається як Зло, згідно з висловами президентів Рейгана та Буша-молодшого.

П.Л.: Сполученим Штатам вдавалось досить довго сторонилися решти світу спираючись на великі економічні багатства їх неосяжної території. Коли ж проявилася месіанська мрія про всесвітню експансію?

Д.В.: Не забуваючи про американське втручання в Японії у дев’ятнадцятому столітті, в Китаї та боротьбу за іспанські колонії на Кубі та Філіппінах, справжній переломний момент все ж відбувся у 1917 році, коли Сполучені Штати вступили у Першу світову війну на боці Антанти проти Німеччини. Приводом, висунутим президентом Вільсоном, була напружена підводна війна, яку розпочав Берлін, на додачу до справи Ціммермана. У кодованому повідомленні, перехопленому англійцями, німецький міністр закордонних справ пропонував союз Мексиці, обіцяючи допомогу у поверненні втрачених територій Техасу, Нью-Мексико та Арізони. 1 березня 1917 року Вільсон оприлюднив цей документ, що викликало величезне обурення і категорично змінило громадську думку, яка до цього була рішуче антивоєнною. 2 квітня Конгрес ухвалив рішення про вступ у війну проти Німеччини та Центральних держав. Відсутність значної армії та військово-морського флоту означала, що військові наслідки цього рішення не будуть відчутні по-справжньому до наступного року. Однак, процес був запущений, процес, наслідки якого змінять обличчя світу.

Вудро Вільсон був уперше обраний президентом у 1912 році завдяки підтримці банків Волл-стріт. У його переобранні 1916 року визначну роль відіграла політична платформа, що засвідчувала підтримку миру. Під приводом хрестового походу демократії, а точніше, капіталістичних інтересів, які він представляв, наступного року Вільсон змусив Сполучені Штати вступити у війну. У 1913 році він підписав закон «Про Федеральний резерв», відповідно до якого створювався центральний банк, що контролювався Дж. П. Морганом та був пов’язаний із лондонськими Ротшильдами; Kuhn, Loeb and Co, який був першим Світовим банком того часу; та National City Bank, фінансовим фасадом групи Рокфеллерів. Його метою було перетворення Сполучених Штатів на двигун економічної глобалізації, що передбачало реорганізацію світової геополітики довкола англо-американських фінансів.

Переважна більшість цих фінансистів відчувала однакову відразу як до австро-німецької аристократії, так і до їх противника – російської монархії. Особистий радник Вільсона та людина, добре відома у фінансових колах, полковник Хауз (звання є вигаданим, він ніколи не був полковником) так висловився щодо дилеми, котра постала перед бізнес-сектором 22 серпня 1914 року: «Перемога союзників призведе до російського домінування на європейському континенті, перемога ж Німеччини означатиме непередавану тиранію мілітаризму для прийдешніх поколінь.» [15] Такий стан речей становив проблему, яка, втім, була вирішена у ході російських революцій березня та грудня 1917 року. Вони остаточно вивели Росію з гри, тож зник і ризик стати свідками того, як вона розділяє перемогу з Англією, що призвело б до посилення ненависного самодержавства.

П.Л.: Ми володіємо достатньою інформацією щодо того, що американські ділові кола підтримували обидві російські революції: демократичну у лютому-березні та більшовицьку революцію жовтня-листопада 1917 року. Ви досить добре знаєтесь на цій темі, адже ви є автором книги про російську революцію та громадянську війну, яка отримала назву «Білі та червоні». [16] Чи вважаєте ви, що підтримку цим революціям надавали, як це іноді припускається, деякі американські єврейські банки?

Д.В.: Я не є прихильником теорій змов. Звісно, існування нав’язливих теоретиків змови, не відкидає той факт, що самих змов не існує. Наявні вагомі докази того, що велика кількість американських банкірів, серед яких Джейкоб Шифф, Kuhn, Loeb and Co та навіть Пол Варбург, чий брат очолював однойменний банк Гамбурга, витратили чималі кошти на підтримку російських революціонерів. Так вони хотіли помститися царському режиму, що був відомий своїм антисемітизмом. Я, звісно, не стверджую, що ці втручання були вирішальними. Ними неможливо пояснити той злиденний стан, в якому опинилася Росія, її народ та армія у 1917 році, а також крах царизму та ефективне маневрування Леніна із соратниками. Досі відомо, що ряд найбільших фінансистів Америки дотримувався світогляду, схожого на переконання російських революціонерів.

П.Л.: Якщо довіряти останньому опублікованому перед смертю есе Самуеля Гантінгтона «Хто ми?», врешті-решт американці зіштовхнуться з неймовірними викликами, які будуть здатними цілком сплюндрувати самі основи їх суспільства. Які ваші думки з цього приводу?

Д.В.: Проаналізувавши загрози американському національному почуттю, Гантінгтон прийшов до думки, що найбільш наполегливою була деконструкція білих еліт в урядових установах, ділових колах, медіа, інтелігенції та сфері освіти. Він стверджує, що ці еліти перейняли транснаціональне та універсалістське бачення, що збігається з економічною та фінансовою глобалізацією світу. Ці транснаціонали складають ядро ​​глобального суперкласу: «космократії». Проте він зазначає, що існує й активний опір «нативістів», які рухаються у протилежному напрямку. Цей опір був частково продемонстрований під час президентських виборів 2008 року, в результаті яких Барак Обама став першим чорношкірим президентом Сполучених Штатів.

П.Л.: Чи були у минулому випадки, коли американці дистанціювалися від біблійного месіанізму та визнавали свою єдність із Європою?

Д.В.: Найвідомішим був випадок пілота Чарльза Ліндберга (1902–1974 рр.), який прославився у свої двадцять п’ять, у 1927 році, внаслідок першого в історії одиночного трансатлантичного польоту (Нью-Йорк – Париж, 6000 кілометрів). Пізніше, в 1932 році, він і його дружина, чарівна Енн Морроу, зіткнулися з зовсім іншим випробуванням, коли їх дитину було викрадено та вбито. Ліндберг завжди пов’язував цю трагедію із надлишком уваги, яку йому приділяла йому преса, що призвело до його великої зневаги до слави. Високий, стрункий, наділений характерним скандинавським типом (його батько був шведом), він зустрічав усі негаразди з рідкісною стійкістю. Випробування, з якими він зіткнувся у 1932 році, були не останніми. Починаючи з 1939 року, добре усвідомлюючи, що світ ризикував зіткнутися з черговою світовою війною, Ліндберг із великим ризиком для себе мобілізується проти хижої політики Франкліна Рузвельта та його наближених кіл. Зі взірцевою чіткістю він пояснив свою мотивацію у листопадовому випуску Reader’s Digest в 1939 році: «Ми, спадкоємці європейської культури, стоїмо на порозі катастрофічної війни, війни всередині нашої сім’ї народів, війни, що підточить могутність та знищить скарби білої раси, війни, що може навіть призвести до загибелі нашої цивілізації […] Ми матимемо мир та безпеку тільки тоді, коли ми об’єднаємось для захисту нашої безцінної власності, нашого спадку європейської крові, та лише до тих пір, доки ми будемо захищатися від нападу іноземних армій та розчинення серед чужих рас».

Ліндберг приєднався до традиції американського ізоляціонізму, який вороже ставився до будь-якого втручання у закордонні справи. Таку думку поділяла й значна більшість американців. Почав формуватися сильний суспільний рух під назвою «Америка – передусім». Він був їх найвідомішим речником, що спричинило труднощі для Рузвельта. Президент вже ніколи не пробачить йому.

Коли Японія напала на Перл-Харбор на початку грудня 1941 року, Ліндберг припинив усю політичну активність й подався у військо, аби воювати за свою країну. Однак, завдяки мстивості президента, йому ніколи офіційно не дозволялося приєднатись до повітряних сил, як він того волів. У війні проти Японії він приймав найбільш активну та небезпечну участь, перебуваючи у гібридному статусі та розкриваючи свої екстраординарні здібності авіаційного інженера та військового льотчика. Проте він ніколи не втрачав здоровий глузд, реєструючи у приватному порядку своє обурення численними воєнними злочинами американців проти японців.

Однак, для повноти картини необхідно пам’ятати, що Чарльз Ліндберг був винахідливою та ідеалістичною людиною, дуже тісно пов’язаною із доктором Алексісом Каррелем [17] у часи роботи останнього в Інституті Рокфеллера. Він проявив себе як достатньо тямущий спеціаліст із медичної інженерії та методів консервації органів. Після Другої світової війни, паралельно із продовженням роботи, він спрямував свою енергію на захист світу природи в рамках Всесвітньої федерації дикої природи, цілком справедливо переймаючись катастрофічними наслідками надмірного економічного та технічного зростання. [18]

П.Л.: Тепер, після цього тривалого відступу, повертаймося до Європи. Як ви вважаєте, чи можливо провести аналогію між європейським досвідом після 1945 року та тим, що відбулося в Азії, особливо в Китаї, після того, як довге століття відкрилось Опіумними війнами?

Д.В.: Попри всі розбіжності, кинутий на Китай погляд – це цікавий спосіб відступити назад і подивитися на долю Європи після Другої світової війни. Історія китайської цивілізації нараховує тисячі років та може легко позмагатися із європейською. На її шляху теж було чимало розподілів та навал, над якими їй вдавалося брати гору та постійно відновлюватись. Однак, як ви й сказали, все змінилося після Опіумних воєн, особливо після надзвичайного інциденту, яким стало захоплення Пекіна та розграбування Літнього палацу франко-британськими експедиційними силами. В результаті цього Китай був змушений відкрити свої порти для іноземної торгівлі під впливом Заходу, не маючи змоги противитися йому. Це було надзвичайною травмою. Вперше за свою довгу історію Китай похитнувся у вірі в себе та власну цивілізацію. Нові покоління були переконані, що саме традиція була причиною падіння. Для модернізації та відновлення сил їм довелось позбутися споконвічних цінностей та засвоїти цінності Заходу, включно із комунізмом. Так був закладений початок ланцюгової реакції революцій, що призвела до кривавого марення маоїзму. Після всього цього, за Ден Сяопіна, будучи враженим здачею позицій СРСР та знаходячись під впливом японського прикладу, а ще більш – прикладу Сінгапуру, Китай – точніше, його керівники – вирішив йти власним шляхом. Він запозичив американський рецепт економічного лібералізму, зберігши при цьому авторитарну політичну систему, повернувши її, по суті, до конфуціанських начал. Так само і Європа після Другої світової війни мимоволі зазнала аналогічної травми, що трапилась із Китаєм наприкінці дев’ятнадцятого століття. Ми втратили віру у власні цінності, забувши навіть якими вони були. Ми продовжуємо копіювати американську модель, навіть критикуючи її, адже відчуваємо нестачу свободи для уявлення істинно європейського майбутнього.

П.Л.: Як ви вважаєте, чи настане день, коли європейці звільняться від американської моделі у своїх пошуках модерності?

Д.В.: Будучи жертвами відсутності пам’яті ідентичності, ми лишаємось на найпримітивнішій стадії пошуків ефективності. Ми можемо аналізувати падіння виключно з точки зору політичного, технічного чи структурного збою. Однак, цьому прийде кінець. Зіштовхнувшись у майбутньому із великими труднощами, нам не лишиться вибору, окрім як звернутись до нашого духовного вогнища, того вогнища, з якого піднялись первісні імпульси нашої цивілізації кілька тисячоліть тому, та яке продовжує вдихати життя у її кращі частини. Для європейця занурення у гомеричне мислення, як для китайця –  у конфуціанське, для мусульманина – у магометанське, а для решти – у мозаїчне чи буддистське, є переродженням в ідеалах, які живили відповідні цивілізації. Це не крок назад. Таке занурення слугує оновленню життєвих принципів ідеалу. Тож ми повинні докласти зусиль, звільнивши наші основоположні поеми з бібліотек, де академічна культура стерилізувала та заточила їх!

П.Л.: Ви вважаєте, що дійсно можливо створити іншу концепцію життя, яка дасть відповіді на питання?

Д.В.: Так насправді і є. Ми володіємо духовною спадщиною, яка не поступається здобуткам інших великих цивілізацій, однак, ми не усвідомлюємо цього, знаходячись під впливом дезінформації. Ми повинні дати власні відповіді на цю масову духовну кризу західного нігілізму. Люди живуть тільки тим, що їх відрізняє: клан, походження, історія, культура, традиція. Не існує універсальних відповідей на питання буття та поводження. Кожна цивілізація має свої істини та своїх богів, що необхідно поважати до того часу, доки вони не загрожують нашому існуванню. Кожна цивілізація творить свої відповіді, без яких індивід, чоловік чи жінка, будучи позбавленим ідентичності та архетипів, стає вкинутим у світ хаосу. Як і рослини, люди не можуть існувати без коріння. І кожна людина повинна віднайти своє.

[1] Роберт Бейден-Павелл (1857-1941) генерал-лейтенант британської армії, написав кілька книг про скаутинг, які стали бестселерами, та створив експериментальні табори у 1907 році, що заклали основу міжнародного скаутського руху, котрий швидко став надзвичайно популярним. – Ред.

[2] Деколи згадується під назвою «Віденської системи міжнародних відносин» чи «Системи конгресу». – Пер.

[3] В оригіналі не використовувалась латина, значення – «право народів». – Пер.

[4] Адам Сміт (1723-1790) був шотландським економістом, який сприяв формуванню основ сучасного капіталізму. Ним просувалася ідея того, що індивідуальний інтерес зрештою є корисним і для суспільства загалом. – Ред.

[5] «Людина економічна». – Пер.

[6] Веннер, найвірогідніше, посилається на коментар колишнього президента Франції Ніколя Саркозі, котрий одного разу сказав: «Я вважаю, що нікому не слід мешкати у Франції, не поважаючи нашу культуру та цінності. Ті ж, хто бажає пригнічувати своїх дружин, практикувати полігамію, нав’язувати жінкам обрізання та примусово віддавати своїх дочок заміж та простягати закон старших братів понад своїми сестрами…» Під «братами», швидше за все, маються на увазі ті, хто займаються патрулюванням власних територій в іммігрантських гетто, відповідно до ісламського закону, та часто приймають участь у сутичках з поліцією у ході заворушень. – Ред.

[7] Джон Вінтроп (1587-1649) був лідером англійських пуритан та очолив першу масштабну пуританську експедицію до Нового світу, заснувавши Колонію Массачусетської затоки, в якій служив губернатором. – Ред.

[8] Фаланстери – структура співмешкання невеликої спільноти людей, які б працювали виключно на благо спільноти, розроблена французьким утопічним соціалістом ХІХ століття Шарлем Фур’є. Фур’є вважав, що ці спільноти зможуть повністю усунути соціальну нерівність. – Ред.

[9] The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism (Mineola, New York: Dover, 2012). – Ред.

[10] Ibid., pp. 89–90.—Ed.

[11] Ibid., p. 56.—Ed

[12] Ibid., p. 53.—Ed.

[13] Ibid., p. 55.—Ed.

[14] Джефферсон зробив цю заяву в ході свого першого інавгураційного звернення у 1801 році. – Ред.

[15] Charles Seymour (ed.), The Intimate Papers of Colonel House (Whitefish, Montana: Kessinger Publishing, 2005).

[16] Les Blancs et les Rouges (Paris: Pygmalion Gérard watelet, 1997). – Ред.

[17] Алексіс Каррель (1873-1944) був французьким хірургом та біологом, який вірив у можливість вдосконалення людства з допомогою євгеніки. Він був членом французької організації, котра слідкувала за впровадженням політики євгеніки в окупованій Франції протягом Другої світової війни. – Ред.

[18] Bernard Marck, Lindbergh, l’ange noir (Paris: Archipel, 2006).

Текст переклав Іван Калюга

поділитись