«А зараз звернімось до шановних представників громадської думки (у всіх однакової, однак цих представників не так багато, аби ніхто ненароком не помітив певної недоречності… Хіба ви не бачили цього раніше? Тонкість: як відрізнити представників громадської думки, скажімо від отари овець?) Тепер Ви будете щасливі, задоволені… Я певен, ви виграли квиток до раю. Але Вам слід знати, що Небеса лежать у тіні мечів…», – насичений антидемократизм Франко Фреди не може лишити байдужим. Різкі метафори, влучні епітети, нестандартні образи. Відкрийте «Вознесімо шибениці!», хіба байдужим може залишити такий образ: «…для нашого «хорошого демократа», який приходить в оргазм, коли нюхає лайно Руссо»?
У той же час, це не безоглядна мізантропія, не людиноненависництво, що пожирає все єство, ні, радше сарказм інтелектуала, гидлива насмішка над мурашником лідерів громадської думки, кон’юнктурних активістів, членів громадянського суспільства. І в цьому його політична позиція довершена, мало того, вона корелюється із життєвим шляхом (нечувана рідкість доби розвиненого демократизму) – навіть коли Фреду мали вивести у кайданках з зали суду, він одягнув рукавички, адже «демократичне залізо» не має забруднити його рук.
Я не міг би назвати себе симпатиком інших тез політичного світогляду автора; нацимаоїзм, «платонівський аристократичний комунізм», режим аятол і китайська культурна революція – мені явно не імпонують. Хоча точно би порадив «Червону книжчку» Мао для прочитання, цікавого там вистачає. Тож, повернімось до «світлого боку» Фреди – етичної складової його творів.
Сам по собі Видавець, під цим псевдо він був відомий в італійські «роки свинцю», все життя шукав натхнення, відповідей на питання сучасності в античній літературі, ба більше – він перекладав із стародавніх мов, навіть його інтерв’ю пересипані формулюваннями латиною. Тож символічним виглядає епіграф до праці «Вознесімо шибениці! Рік 1968 і нігілізм», за який взято рядки із доробку класичного мислителя Давнього Риму Луція Аннея Сенеки.
Попри те, що сам Франко Фреда постійно щедро апелює до спадку Платона, навіть його антидемократичні тези місять у собі глибоке символічне опертя на образ Платонової печери: демократія, ліберальний режим як тінь буття і «громадянське суспільство», офіційні активісти, юристи, начальники як ті, хто захоплено споглядають тінь і навіть не думають обернутися та поглянути на вогонь за власними спинами – та все ж Видавцеві пасує стоїцизм. Він постійно звертає увагу на розніжене суспільство, розбещене, не здатне протистояти викликам життя.
У діалозі Сенеки «Про короткочасніть життя» є потужний образ – розніжений багатій настільки віддався неробству, розбестив себе так, що коли раби його в черговий раз вимили, винесли з купальні та посадили на лавку, то багатій запитав їх, чи сидить він зараз, бо вже настільки перенаситився постійнім носінням на руках, що навіть забув, як воно сидіти самостійно. І саме про таких осіб, паразитів на тілі Європи, веде мову Фреда критикуючи з позіцій реакціонера. Цей же діалог Сенеки цікавий ще одним образом, на який так само нападає Фреда: образом людей, які думають, що пізнали істину і досягли вершин інтелектуального розвитку, бо ж пам’ятають скільки суден взяло участь у першій навмахії у Римі, чи яке було співвідношення верблюдів до слонів, а слонів до коней на тріумфі одного з римських полководців.
«Як мужній воїн, вона не зважатиме на рани, рахуватиме хіба що рубці, а якщо, пройнята списами, вмиратиме, то – з почуттям любові до проводиря, за якого й склала голову, і пам’ятатиме ту давню настанову «Йди за Богом». А хто пхинькає, скаржиться, стогне, того змушують виконувати накази – силоміць, хоч і впиратиметься, тягнуть, куди сам мав іти. Яке ж то, однак, божевілля – йти не добровільно, а воліти щоб тебе волокли!», – майже ті самі слова каже Фреда, коли його в інтерв’ю запитують про те, що таке для нього війна.
Можна і далі наводити прямі аналогії автора «Вознесімо шибениці» та «Дезінтеграції системи» з автором «Моральних листів до Луція», хоча вже кілька цих простих формулювань про тих, на кого спрямований шквал критики, ставить поруч реакціонера та стоїка. Мабуть, їхні спільні твердження переплелись не тільки через схожий досвід вигнання та ув’язнення й італійську землю, якою вони ходили.
Тож Платон Платоном, але Франко Фреда у своїх творах ще й видається схожим на Сенеку, і це безумовний комплімент. Отож, мій вердикт щодо новодруку «Дезінтеграція системи» односкладовий і та позбавлений метафор – безумовно читати.
Автор: Олексій Бешуля
