Час у філософії Георга Зіммеля

Час у філософії Георга Зіммеля: зміна форм у безкінечній сучасності

Ідея про те, що «завтра» ніколи не настає, і що все, що ми маємо – це момент «зараз» давно не нова. Для зручності ми продовжуємо розділяти час на минуле, якого вже немає, і на майбутнє, яке тільки настане. Хоча єдине, що ми здатні осмислити обмежується сучасністю. Плинність моменту та зміну часових форм Георг Зіммель пов’язує зі зміною форм культури – адже реальність вимушена постійно розширювати власну форму, аби передати в собі всю повноту вираження життя.

Для філософії Зіммеля характерним є аналіз культури та історії як засобів формування особистості, її духовного вдосконалення та розвитку. На його думку, аналіз історичного контексту дозволяє глибше зрозуміти сучасні процеси, а усвідомлення заміни культурних форм одна одною внаслідок їх розширення допомагає зрозуміти саму суть життя. Відповідно, в контексті даної проблематики Зіммель побічно розглядає поняття часу у своїй праці «Проблеми філософії історії: етюд з теорії пізнання».

Єдність часу та його фрагментарне сприйняття

Для нас звично, що час розділяється на періоди, але в самому житті відсутні хронологічно-межові рамки. Минуле – не просто фактична причина того, що відбувається надалі, не просто один з елементів логічного закону про причинно-наслідковий зв’язок. Минуле, теперішнє і майбутнє не є трьома роздільними елементами. Аби детальніше зрозуміти цю позицію автора, буде правильніше написати ці слова разом, а не окремо. Адже час, як і життя – є безформним, цілісним потоком. Це одна спільна єдність, а розділення його на певні проміжки, які ми називаємо «історією», «сьогоденням» та «майбутніми подіями» є виключно людською обмеженістю до сприйняття цілісної матерії.

Поєднання цих трьох елементів можна вдало описати середньовічним баченням Трійці християнськими філософами: Трійця це не окремо Отець, окремо Син і окремо Святий Дух. Це не складові одиниці, не окремі шматки об’єкту. Трійця – одна загальна, неподільна одиниця. Одиницею є кожен з її елементів окремо і одиниця – вони всі разом. Наприклад, Боецій у праці «Про Трійцю» доводить ідею про те, як Трійця є єдиним богом, а не трьома окремими божествами. Тому, що у елементів Трійці відсутні відмінності за родом, видом або числом. Для нього Трійця – це «одне й те ж, але не те саме». Тобто, три різні прояви однієї і тієї ж сутності – або ж три форми, що втілюються зі спільного абсолютного начала.

З розумінням часу у Зіммеля можна провести схожу кореляцію. І минуле, і теперішнє і майбутнє містяться в самому житті як категорії та є його невід’ємною, нероздільною частиною.

Минуле саме по собі містить потенційне розгортання себе в теперішній і майбутній стан. Це – особливість життя. Неживе не має таких властивостей. Саме тому все живе простягається на минуле та майбутнє, а неживе має в собі лише один єдиний момент теперішнього.

А особистість, як і життя, несе в собі цю певну наповненість, будучи єдиним цілим з нею. Саме тому особистість має здатність до реалізації своїх можливостей, і може стати не можливістю, а безпосередньою дійсністю. Тобто, перейти з потенційного стану – в актуальний.

Час є важливим для Зіммеля поняттям, тому що автор досліджує особливості історичного пізнання, а предметом вивчення історії є минуле. На думку автора, час є можливим саме завдяки історії. Тільки тому, що існує окрема наука, яка здатна розділити часову матерію на проміжки, тільки тому, що є поняття «того, що вже минуло, але колись це минуле було теперішнім», існує можливість існування часу.

«Зміст дійсності є історичним в тому випадку, якщо ми можемо прикріпити його до якогось місця в рамках нашої системи часу, причому з певністю, яка може мати найрізноманітніші ступені точності».

Ця звичайна  констатація здається цілком зрозумілою, адже вона  має більш розгорнуте значення, ніж стандартні глибокі визначення історичного. Перш за все, не дозволяється виключати віднесення до історичності дійсного змісту просто тому, що певне явище просто мало місце бути в якийсь час. Припустимо, що в певній частині світу відкрили засипане міське поселення, яке, однак, ні за своїм стилем, ні за прямими або непрямими свідченнями ніяк не вказує на час свого існування. У такому випадку цей залишок минулого буде багато в чому цінним і важливим, але історичним джерелом він від цього не стає.

Минуле стає історією лише тоді, коли має своє чітке місце в хронології. Поки ця знахідка знаходиться в часі взагалі, а не вякомусь певному проміжку, то історично вона залишається в порожньому просторі.  

Таким чином, час є «утримувачем форми» і «утримувачем життя». Життя взаємодіє з часом. Не об’єкт і не розум, а саме життя визначає в нас самих істинність наших уявлень.  Творча стихія життя, на думку автора, створює явища, в яких знаходить форми свого виявлення. Серед таких форм є і релігія, і мистецтво, і наука (тобто ті категорії, які Кассірер називав символічними формами). І такі форми, виникаючи завдяки життю, починають існувати незалежно від нього, адже ці форми отримують певну сталість у бурхливому життєвому потоці. І життя, звичайно, доволі скоро перестає поміщатися в ці форми і потребує їх розширення, адже прогрес розвивається і час не стоїть на місці – а форми цього надати не можуть, хоча і для життя в них замало простору. В момент свого створення вони відповідають критеріям життя і є рівними йому, але під час руху життя, його розгортання та поширення ці форми застигають і вже не підходять для життя, тому стають до нього в певну опозицію. Життя безперервно створює все нові і нові форми для свого самовиявлення – в цьому його основна функція і потреба.

Зіммель, як стверджує Ю. Габермас, є справжнім «діагностом часу», адже саме його сприйняття темпоральності, яке ґрунтується на культурі, вплинули на інших дослідників, серед яких Луман і Адорно. Історія є науковим формуванням образу. Творцем історії є людина, і людина ж її і пізнає. Автор розділяє розуміння історичної дійсності та історичної істини – вони не є тісно пов’язаними поняттями. Історик, таким чином, реконструюючи минуле, не є відтворювачем істинних подій, а лише їх суб’єктивним інтерпретатором. Адже про яку об’єктивність може йти мова в тому, що створено суб’єктом? Отже, час сам по собі не є об’єктивністю і не проявляє себе в повній мірі, а залежить від індивіда та концепції формування загальнолюдського пізнання. Те, що ми називаємо часом насправді є лише нашою окремою інтерпретацією. Істинну хронологічність, як і весь загальний потік часу ми не здатні сприйняти цілком через обмеженість людської природи.

Історичний зміст в контексті індивідуального сприйняття часу

Як стверджує сам Зіммель, часто відповіддю на такі концепції  є певні емпіричні заперечення: адже якесь явище зрозуміло тільки тому, що займає певне місце в хронології. Наприклад, поширення християнства можна усвідомити  лише з передумов античного світу, що виникли до того, а не якогось іншого проміжку часу. Без певного попереднього історичного базису неможливо сприйняти нові течії історії – адже нова епоха зазвичай є відповіддю на виклики попередньої. Пришестя епохи Бароко стало можливим тільки тоді, коли Відродження вичерпало свої сили – знову-таки, відбулася заміна форм життя. Тобто, Відродження більш не могло утримувати у своїй формі життя і саме тому «перелилося» у наступний історичний етап.

Отже, зміст не робиться історичним ні через знаходження в часі, ні через те, як він розуміється. Звідси випливає, що перехід змісту в часовий формат може означати тільки фіксацію його в певному проміжку часу.

Внаслідок цього цілого кожна подія може мати тільки одне місце, яке не можна поміняти. Тільки разом з таким визначенням історичності змісту через його фіксованість в певному місці правильно встановлюється характер індивідуалізованості історичного пізнання, за яким його вже з давніх часів відрізняють від наукового пізнання. Цю індивідуалізованість весь час шукали в неповторності події.

Зіммель наголошує, що проста тимчасовість події ще не робить її історичною, поки вона не отримує чіткий кінцевий пункт в часі. Тимчасові відносини панують, наприклад, і у світі фізичних і хімічних процесів. Коли в лабораторії вимірюється тривалість коливань, хімічних процесів, психофізичних реакцій, то і тут встановлюються початок і кінець, проміжні стадії, які розташовані на певній часовій шкалі. Загальним принципом, мабуть, буде наступний: коли явище розпадається на елементи, а їх сума знову повинна це явище утворити, то на певному щаблі зменшення елементів зникає індивідуальність самого явища. Якщо ми розкладемо зовнішній вигляд конкретної людини на окремі риси, то частіше за все виявляється, що кожна з них є більш-менш загальною, яку вона поділяє з іншими людьми. Неповторну в цілому долю індивіда можна роз’єднати на суму подій, кожна з яких часто повторюється у житті більшості інших. Чим менше відрізок часу, тим менше в ньому буде особливого. Загалом атомістичний світогляд, для якого найменші частинки з їхніми рухами складають єдину реальність, не може ні розв’язати проблеми індивідуальності, ні навіть її поставити.

Коли явище фіксується в часі і тим самим стає історичним, воно втрачає свою індивідуальність. На жаль, ми знаємо недостатньо, тому не маємо змоги ввести в історичне пізнання усю дійсність без виключення. Головним питанням залишається: як з того, що відбувається, формується історія? Коли життя огортається цією історичною формою? Зіммель впадає в антиномію, стверджуючи, що виявлення справжніх причин неможливо, але пошук їх необхідний причому саме шляхом розчленування складних уявлень на прості складові частини. Його бачення часу пов’язане з «життєвим потоком» та історичним минулим. Пізнання самого життя (як  і часу, і історії) є необхідною складовою духовного збагачення особистості, яка знаходиться в процесі власного пізнання.

Отже, автор критикує історичний реалізм, для якого історія є лише віддзеркаленням минулих подій та перебільшений історизм, який зводить філософське глибоке пізнання виключно до елементів історичної науки.

Зіммель акцентує увагу на формуванні знання через процес історичного пізнання  індивіда. Історія є духом, і її пізнання – духовним процесом вдосконалення індивіда. Минуле розглядається Зіммелем я базис для сучасного та майбутнього, проте загалом вчений не ділить час на три періоди. Для нього час – це плинність життя, єдність та взаємодія всіх трьох компонентів. Подія стає по-справжньому історичною тоді, коли їй надається фіксоване місце в часі. Часовість – це плинність життя і його враження.

Відповідно, час для Зіммеля є пов’язаним із життям явищем. Проте його осягнення особистістю є суто індивідуальним та не може претендувати на загальний принцип. Життя виливається у форми і виходить за його межі саме завдяки плинності часового потоку – в цьому і проявляється його основна мета і всезагальна сутність. Розділення часу на минуле, теперішнє та майбутнє є формальним та необхідністю для зручності індивідуального сприйняття. В розумінні історичності Зіммель не раз наголошує на тому, що важливою є хронологія і віднесення певної події чи явища до конкретного часового проміжку – лише тоді щось має шанс стати історією, належачи до минулого. Без конкретного історичного місця ніщо не має можливості стати частиною історичного процесу.

Автор: Катерина Лобанова