Костянтин С. Джуреску: Історичний Дракула

Дракула – це один із кількох румунських князів, чия особистість та діяння викликали неабиякий інтерес не тільки серед його сучасників, а й серед новітніх істориків та митців. Легенди про цього князя поширювалися у німецькомовному світі, коли він був іще живий, і до кінця ХV століття було надруковано багато інкунабул про воєводу Дракулу. Протягом цього періоду, десь у 1486 році, було створено слов’янський рукопис про Влада ІІІ, який набув популярності в російськомовному світі.

Сучасна румунська історіографія приділила багато уваги цьому князю, в той час, як було висунуто багато суперечливих думок. Деякі історики його вважають героєм, який боровся за незалежність своєї країни і за весь християнський світ, його приймають за того, хто відновив порядок за час свого правління, у той час як інші дослідники бачать у ньому хвору людину, яка приносила страждання та смерть через свою садистську натуру. Харизматична постать Дракули справила велике враження на сучасних письменників також. Великий румунський поет Міхай Емінеску побачив у Дракулі жорсткого господаря, який ненавидить брехню, фальш і байдужість, правителя, якого гостро потребували люди. В цей же час відомий роман Брема Стокера зосереджується на Дракулі, яке є найвідомішим найменням, даним людьми їхньому князеві. Хоча, як і багато інших романів, книга Стокера містить у собі низку вигаданих подій і помилок, вона стала надзвичайно популярною, видавалася величезними накладами та перекладалася багатьма мовами. Твір був адаптований для постановки на сцені та його екранізація здобула світове визнання. Таким чином, можна було би сказати, що Влад ІІІ є відомим, його слава набувала свого поширення за його життя та в сучасну епоху. Але курйоз полягає в тому, що подібною славою не могли похвалитися інші румунські князі, які правили довше і досягли більшого. Відповідь цьому можна знайти у своєрідному впливі, справленому деякими характерними рисами, що прослідковуються в особистості цього правителя.

Дракула був одним із чотирьох законних синів (були ще два позашлюбних) Влада Дракул – князя Валахії з 1436 по 1447. Як можна побачити, його батько мав схоже ім’я – Дракул (Диявол), яке деякі історики пов’язують із Орденом Дракона, присвоєному князеві імператором Сигізмундом, у той час як інші відносять це до диявольської жорстокості – рисі, успадкованої його сином. По батьковій лінії Дракула був прямим нащадком великого князя Мірчі Старого (1386-1418) з династії Басарабів, який десятиліттями бився проти турків і кого Леунклавіус, турецький хроніст і, відповідно, один із його ворогів, назвав «найбільш проникливим та доблесним» серед усіх християнських правителів. Через свою матір – доньку молдавського князя Олександра І Доброго (1400-1432), Дракула був спадкоємцем молдавської династії Мусатів. Отже, у венах Дракули текла кров двох правлячих династій румунських князівств протягом XIV-XVI ст. Також він був першим кузеном Стефана Великого, визначного князя Молдавії (1457-1504), який зайняв престол із військовою допомогою Влада Дракули.

 Точна дата народження Влада ІІІ невідома. Якщо він вперше посів престол Валахії в 1448, про що свідчать попередні дослідження, то треба вважати, що в цей момент йому мало бути щонайменше 20 років. Отже, він був народжений у 1428 чи раніше. У будь-якому разі, він не був старою людиною, коли почав своє правління, яке тривало з 1456 по 1462. Коли вдаються до аналізу його особистості як володаря – і ранню німецьку публікацію, і інші у фортеці Амбрас у місті Туроль, він зображується як людина в розквіті своїх сил, між 30 та 40 роками.

 Популярне ім’я цього правителя Дракула, або «Drǎculea» належить до категорії румунських морфем, що закінчуються на «-ulea» , такі як, наприклад, Mamulea, Tǎtulea, Rǎdulea і т. д. Факт, що його батька звали Дракул означає, що його син успадкував це ім’я від нього. Тому, це має означати, що він є сином Влада Дракула, точно так, як і Татула (Tǎtulea) позначає сина Татула, і Радула (Rǎdulea) – сина Радула.

Люди також йому дали й інше ім’я – Наштрикувач (the Impaler – Ţepeş) через його улюблений засіб страти – насаджування на кіл. Але Влад не започатковував це, тому що відомо, що цей метод кари практикували й інші правителі, деякі з яких були сучасниками Дракули, наприклад, його кузен Стефан Великий Молдавський. Прізвище Наштрикувач уперше було зафіксовано в праці 1550 року. Таким чином він був відомий у валашських хроніках і румунській історіографії як Влад Цепеш.

Трагічна смерть його батька (він був обезголовлений в 1447 Яношем Хуньяді – великим трансільванським лицарем румунського походження) змусила Дракулу схилятися до турків, ворогів Хуньяді, і вступити у зв’ язок із пашами Дунаю, особливо з нікопольським пашею. З допомогою останнього йому вдалося завоювати престол Валахії у кінці 1448, поки князь Владислав ІІ Валашський бився на боці Яноша Хуньяді у Балканській кампанії, яка закінчилася катастрофою для християнського воїнства у битві під Косово в жовтні 1448 року. Але молодий Дракула не мав змоги закріпитися на троні – Владислав повернувся з Косово зі своїми військами, тому він був змушений зректися. Строк його першого правління був коротким, місяць, чи максимум два.

До 1456 мало відомо про Дракулу, але було важко не помітити радикальну зміну в його політичних поглядах, коли він відвернувся від турків і налагодив контакт із Яношем Хуньяді. Це не було абсолютною несподіванкою – такий дух часів. Батько Влада – Влад ІІ завжди знаходив компроміси між Хуньяді та турками. Пояснення такої зміни стосунків у молодого Дракули можна знайти в його прагненні відновити престол Валахії. Тому він звернув особливу увагу на стосунки нинішнього валашського господаря Владислава з Хуньяді, і коли помітив їх погіршення весною 1452 (після 23 квітня), коли останній відібрав у Владислава його володіння в Трансільванії – Амлаш і Фегераш, він заявив про себе як про претендента, запевняючи Хуньяді у своїй вірності та шукаючи його підтримки. Владислав, у свою чергу, був роздратований втратою двох своїх володінь, атакував цитадель Фегераша і спалив декілька саксонських селищ у 1456. Рейд Владислава у Трансільванію відбувся перед 6 квітня, коли король Ладислас Угорський наказав жителям Сібіу битися проти нього. Влад, який на той момент перебував у Трансільванії, особисто став на чолі групи солдатів і рушив на князя. Експедиція Дракули, яка, судячи з усього, відбулася одразу після 15 квітня, дати останнього нападу Владислава, була успішною: Владислав був переможений, схоплений та страчений у Тіргзорі. Такою була інтерпретація хроніків тому факту, що Владислав пав від меча в центрі міста.

3 липня 1456 року Влад ІІІ Басараб зайняв престол Валахії та запевнив жителів Брашова, що він захистить їх від набігів турків. 6 вересня цього ж року господар написав ще один лист жителям Брашова, в якому він визнавав підтримку, яку отримав від них і пообіцяв, що захистить їх від турків усім, чим зможе, але у відповідь попросив надати йому тимчасовий прихисток у випадку, якщо йому прийдеться залишити Валахію. Також Дракула їм сказав, що вони і надалі можуть торгувати на його землях без будь-яких перешкод. Однак трьома місяцями пізніше саксонці Трансільванії і угорський уряд змінили своє ставлення до Влада. 17 грудня 1456 року Ладислас Хуньяді написав жителям Брашова листа, наказуючи їм підтримати претендента на валашський престол князя Дана. Більш того, ще один претендент, Влад ІV Монах, син Влада Дракула і молодший брат Влада Цепеша, взяв прихисток у герцогстві Амлаш. Це спричинило сильний протест нинішнього правителя, який 14 лютого 1457 року нагадав саксонцям, що не він проявляв ворожість по відношенню до них, і попросив аби ті, хто організовують змову проти нього, були вигнані з Амлаша. Здається, протест Дракули, що супроводжувався певними репресіями, які згадувались у листі Матіасу Корвіну Угорському 3 березня 1458 року, мали моментальний ефект, оскільки стосунки налагодилися протягом 1458 року. Наприклад, 25 травня Влад ІІІ попросив у Брашова ремісників і 13 червня запропонував одного зі своїх послів місту. Але на початку наступного року третій претендент заявив про свої права на престол Валахії в Трансільванії, поблизу Сигішоари, а саме князь Басараб. Тривала підтримка, що надавалася саксонцями Трансільванії всім, хто домагався цього престолу, була достатньою, аби виправдати криваві репресії Дракули. 41 купець із Брашова, знайдений у Валахії, був посаджений на кіл, інші 3 сотні, включаючи тих, хто діяв у якості інформаторів для саксонців, були спалені заживо. Водночас він організував атаку на район Сібіу, знищуючи і спалюючи деякі селища дотла. Інша група солдатів увірвалася у район Бірси; Брашов був атакований і його передмістя, включаючи церкву Св. Варфоломія, запалало. Всі ці дії відбулися перед 2 квітня 1459. Валашські купці, що зазвичай засідали у Брашові, не постраждали, оскільки Дракула їх таємно відкликав додому наперед. Через це в червні 1460 року претендент Дан, підтриманий жителями Брашова, пересік гори з групою солдатів, аби прибрати Влада з престолу. Однак у битві він був переможений і взятий у полон. Господар наказав вирити для нього могилу (інша версія стверджує, що він сам був змушений це зробити). Поховальна служба була прочитана над ним ще живим, після чого кат відсік йому голову. Це мало слугувати прикладом для інших претендентів. Оскільки Дан отримав підтримку від жителів Амлаша та Фегераша, у червні 1460 року Влад Цепеш відправив військо, яке нещадно вирізало і спалило ці райони. Амлаш був узятий 24 червня: жителі селищ на чолі зі своїм священиком були всі посаджені на кіл за особистим наказом Влада Дракули. Брашов був помилуваний і 26 липня Дракула навіть відправив листа жителям, де переконував, що ці події стосувалася лише району Фагараша, який він назвав «своїм володінням».

Після того, як Влад Басараб у такий спосіб закріпився на престолі, знищивши одного претендента та налякавши інших, він звернув свою увагу на турків. Він не сплачував їм данину три роки і відмовлявся відправляти дітей для їхніх яничарських загонів. Султан Мехмед ІІ, завойовник Константинополя, який уже знав, на що здатний господар Валахії, шукав способів прибрати його шляхом хитрощів та інтриг перш як застосовувати силу. Він відправив посла, грека Катаволіноса, аби зустрітися з князем у Джурджу, дунайській цитаделі та порту, щоб владнати проблеми з кордоном. Влад прийшов на зустріч, приніс данину і 50 дітей, але водночас таємно привів із собою військо, яке, за його сигналом, оточило османське посольство; їхній командир, Хамза, бей Нікополя і посол Катаволінос опинилися в полоні. Їх було доставлено в Тирговіште, де були підготовлені коли для кожного солдата, а ті, що відведені Хамзі та греку, були найвищими. Джурджу був захоплений військами Дракули; правий берег Дунаю, з його гирла і до Зімничі, був знищений і спалений. Інший турецький воєначальник, Мехмед-паша, врятувався втечею. У листі, відправленому королю Матіасу Корвіну Угорському 11 лютого 1462 року, князь зазначив, що протягом кампанії було вбито 23,884 людини. Точність цієї цифри зумовлена ретельно зібраним головам ворогів, «виключаючи тих, хто був спалений у їхніх домівках і чиї голови не були представлені нашим довіреним особам». Жах, що охопив турків, можна прослідкувати у тому факті, що навіть жителі Константинополя приготувалися залишити місто через побоювання, що війська Дракули можуть дійти і сюди. «Більшість турків були настільки налякані, – констатує хроніст, – що ті, хто зміг перейти Анатолію, вважалися за щасливців».

Мехмед ІІ не міг не відповісти на таку зухвалу провокацію. 26 травня 1462 року велике військо (грецький хроніст Халкоконділ називає значно завищену цифру в 250,000) і флот рушили Дунаєм. Дракула міг тільки протистояти численному турецькому війську своєю армією новобранців, що складалася переважно з кінноти, чисельністю всього 20,000. Про битву на відкритому полі мови навіть не йшло. Валашські війська не могли навіть перешкодити туркам висадитись на лівому березі Дунаю, навпроти Нікополя. Але після цього відбулася низка сутичок у місцях, де, за планами Цепеша, турецькі командири не могли розмістити свої загони, і де блискавичність, зухвалість та хоробрість господаря Валахії спричинили великі втрати серед загарбників. Одного разу, вночі, він проник у турецький табір особисто, ставлячи за мету дістатися султана і вбити його. Під прикриттям темряви румуни спричинили безлад і хаос серед турків свою атакою, в ту ніч вони вбили велику кількість османів (яничар Костянтин Михайлович, що брав участь у сутичці, назвав сильно завищену цифру в 100,000) і відступили без значних втрат. Було зрозуміло, що Дракула не міг би здобути велику перемогу в битві на відкритому полі, тоді як султан, який прямував на Тирговіште, не міг сподіватись здолати князя, особливо за умов крайньої обмеженості ресурсів через тактику випаленої землі, що успішно практикувалася валахами, і через чуму, що спалахнула у турецьких рядах. Більш того, флот, що був висланий захопити цитадель Кілії (Cilia) у гирлі Дунаю, не впорався зі своєю місією і був змушений відступити. Кампанія точно зазнала б краху, якби султан не знайшов потрібну людину, в Раду Красивому, який отримав це прізвище в імперському гаремі. Ця людина, що була молодшим братом Влада, супроводжувала султана під час експедиції проти Валахії і пообіцяла бути йому вірним і сплачувати данину. Раду здобув підтримку великої кількості бояр, особливо після того, як захопив монастир Снагова, до якого велика кількість бояр відправила свої родини та статки.

Мехмед ІІ зробив Раду князем Валахії, наказав Алі-бею звести його на престол, після чого відступив Дунаєм і 11 липня 1462 року прибув у Константинополь. Дракула, зраджений більшістю своїх васалів, які віддавали перевагу князеві позбавленому суб’єктності, був вимушений відійти у трансільванські гори, де чекав на підкріплення від короля Матіаса. Було відправлено листа, в якому він просив військо допомогти йому повернути престол, але вороги Влада організували змову проти нього (швидше за все, саксонці Трансільванії, які не могли забути репресії 1459 року). Три листа, за легендою, написані Дракулою, були презентовані Матіасу, включаючи той, що був адресований Мехмеду ІІ, в якому він просив вибачення і обіцяв султану допомогти завоювати Трансільванію, після чого було би легко підкорити всю Угорщину. Ці листи були підробкою, схожі на ті, що були зроблені пізніше, аби виправдати вбивство Міхая Хороброго. Для Влада після всього того, що сталось, не було причини писати щось подібне. Більш того, місто, з якого нібито писався цей лист, Ротел, узагалі не існував. Але Матіас Угорський відкликав підкріплення і натомість заарештував союзника у Вишеграді, дунайській фортеці, розташованій вище за Буду, де він і перебував 12 років, після чого його звільнили і надали прихисток у Пешті, навпроти Буди. Владу Цепешу вдалось знову посісти валашський престол у 1476 році, але тільки на короткий термін – він був убитий у тому ж році.

Сьогодні за намаганнями надати інтерпретацію деяким джерелам та спростовуючи інші, дослідники схилилися до думки, що Дракула дійсно переміг у боротьбі з Мехмедом ІІ, який був змушений відступити з Валахії, і тільки восени 1462 року повстання незадоволених бояр змусило господаря зректися престолу на користь свого брата Раду Красивого і відступити до Трансільванії. Проте ця думка не знаходить підтримки у сучасних істориків. Якщо Влад переміг турецькі війська та змусив завойовника Константинополя поспіхом утекти, то його слава та авторитет був би таким великим (згадаємо яскраве враження, справлене перемогою Яноша Хуньяді на захисті Белграду в 1456), що будь-який бунт бояр був би немислимий. Дійсно, чому бояри мають повставати після переможної війни, в якій вони теж брали участь; чому вони мають зраджувати князя та підтримувати Раду Красивого, який супроводжував переможене турецьке військо і який досяг такого високого статусу не завдяки хоробрості в битвах, а в султанському гаремі? Якщо прийняти гіпотезу військової перемоги Влада Дракули, тоді немає пояснення тим подіям, які відбулися між літом та кінцем 1462 року. Проте, якщо погодитись із тим, що Цепеш дійсно був змушений відступити перед значно переважаючими силами Мехмеда та кинути Бухарест та Тирговіште, обидва місця засідання парламенту, напризволяще, то поведінка бояр стає зрозумілою: вони відвернулися від переможеного та приєдналися до намісника переможця Мехмеда Завойовника. Це не є невідомим; це регулярно повторювалось в історії, наприклад, Петро ІV Рареш в 1538, Джурадж Бранкович (« Князь Деспот») та Іоан Воде Лютий. І це можна знайти не лише в румунській, а й у світовій історії. Тому, думка про перемогу Влада Басараба в кампанії 1462 року з наступним повстанням бояр має бути визнаною як несумісна з історичною реальністю.

Деякі історики, особливо А. Д. Ксенопол, підкреслюють невдячність Стефана Великого, князя Молдавії, який атакував цитадель Кілії в червні 1462 року, в той час як Дракула, з чиєю допомогою Стефан посів свій престол, був зайнятий султанським військом. Проте він не міг вчинити інакше. Якби він дозволив туркам окупувати Кілію, життєво-важливий порт, через який здійснювалася велика частина молдавської торгівлі, та важливу фортецю, яка захищала південну Молдавію, це могло би стати кінцем її військової та економічної незалежності. Саме тому, коли князь молдавський дізнався про османську експедицію і що турецький флот прямує до гирла Дунаю, він був вимушений їх випередити та оточити цитадель, яка фактично не перебувала у володінні Влада, оскільки в ній базувався угорський гарнізон ще з часів Яноша Хуньяді. Тому дії Стефана Молдавського були скеровані високими інтересами держави; коли постав вибір між своїм обов’язком як правителя, та почуттям особистої вдячності, не було вагань, чому віддати перевагу.

Небагато відомо про довгий період утримання Дракули під вартою у Вишеграді та про його наступне примусове місцеперебування у Пешті, якщо не зважати на німецькі та російські розповіді. Серед російських свідчень існує історія про обезголовлення Владом офіцера, який увійшов у його резиденцію в Пешті в гонитві за злодієм, який шукав тут притулок, яка схожа на правду. Влад пояснив свій вчинок Матіасу Корвіну тим, що він покарав офіцера, який дозволив собі увірватися до «будинку великого правителя, подібно до крадія» без попереднього питання про дозвіл. Це співпадає з тим, що ми знаємо щодо його уявлення про свій князівський стан.

Переклав Даниїл Тидинян