Армін Молер

Армін Молер: Лист італійському другу

Читайте також:

Армін Молер: «Чому те, що називають консерватизмом, насправді ним не є»

Армін Молер: «Керенські культурної революції»

Для італійського журналу Intervento мене попрохали написати статтю про різні течії правиці, у тому числі – консервативні, у повоєнній Німеччині. У відповідь я надіслав листа під назвою «Німецька правиця після 1945 року». Німецький варіант вийшов у 1972 році в консервативному журналі «Criticón» під редакцією Каспара фон Шренк-Нотцінга.

Caro Amico[1],

Ви хотіли дізнатися у мене, чим зараз є німецька правиця у просторі політики та політичної журналістики. Проте, це бажання вкрай складно виконати! Насамперед лише противники правиці говорять сьогодні про «правицю» та «правизну». Ніхто не бажає бути «правим» у політиці – всі воліють лишатися десь «посередині», або ж, у крайньому разі, трішечки справа від центру. Ті, кого неможливо віднести до лівих політичних публіцистів і хто не належить до ліберального табору, називають себе «консерваторами», а ще ліпше – «ліберальними консерваторами» (найпоширеніше визначення). Позначати власну політичну позицію як «праву» бояться, наче чуми, хоча в німецькій мові це слово належить до того ж кореня, що й «правильний».

Таке ставлення пояснюється трьома основними причинами. Із двома з них ви знайомі в Італії. По-перше, європейське просвітництво поширило точку зору, котра діє й по сьогодні, що бути лівим – добре, а правим – погано. Та потім ця банальна формула постраждала від повсякденного досвіду: зрештою, прикриваючись «хорошими» лівими лозунгами людей позбавляли свободи та вбивати не менше, аніж під будь-якими іншими, а обіцяний рай не було реалізовано бодай частково. Та друга світова війна витіснила стару ілюзію новою. Згідно загальнонародно поширеному забобону, саме праві програли цю війну. А от сучасні ліві (або ж «напівліві») займають цю позицію на політичному компасі по зовсім іншим причинам: не тому що вони вважають ліві ідеї кращими, але тому, що свято вірять у «товариша тренда», котрий неминуче рухає всіх вліво. Між тим, на практиці «прогресивні» ліві, реалізовуючи ідеал державного ладу, завжди відкидають сучасні індустріальні суспільства в далеке минуле, у напрямку доіндустріальної епохи з бартерною економікою та бюрократичною диктатурою у стилі божого мандату. Проте, їхній досвід лише фіксується. З нього не роблять висновків. «Нічого з цим не поробиш». У довгостроковій перспективі цей новий тип лівих опортуністів набагато ефективніший, аніж застарілі ліві ідеалісти. На відміну від своїх попередників, вони не применшують людської природи та її слабкостей. Вони наловчилися приємно поєднувати колективну покору з індивідуальним гедонізмом: покора та спокута чергуватимуться з насолодою життям до тих пір, поки пуритани не перетнуть Ельбу. Однак, як я вже сказав: усе це давно всім відомо. Ви також можете переконатися, що сучасна лівиця – не справа простих людей, але форма адаптації буржуазії.

Третя причина ґрунтується на тому, що розвиток німецької правиці після 1945 року – як і розвиток німецької політики після 1945 року взагалі – знаходиться під чарами Аушвіцу. І це те, що відрізняє німецьку ситуацію від вашої. Переможці 1945 року змішали німецьку правицю з націонал-соціалізмом, хоча єдина серйозна спроба повстати проти націонал-соціалістичного Райху була здійснена правими («20 липня 1944 року»)[2]. Почалося все з «подолання минулого»[3] – поняття, яке неможливо перекласти, і яке зробило німців абсолютно невротичним народом. Тому німецька правиця не вибудовувала свою політичну програму та ідеологію з того, чого від неї вимагала реальність – усе, що вони робили й писали, мало єдину мету: спростувати близькість до націонал-соціалізму. Коли німець купує капелюха, то він обирає зовсім не того, якого вважає більш красивим чи практичним. Ні, він спершу запитує самого себе, який капелюх був у Гітлера, а потім купує діаметрально протилежного.

Після сказаного вище вас уже не мають здивувати мої слова про те, що після 1945 року і по сьогодні тут не існує правиці, вартої вашої уваги. У Франції та Італії «правиця» сховалася під крилом християнських демократів. У Німеччині рятувальний рефлекс проявився значно сильніше: він загнав більшість правих до соціал-демократів та лібералів (FDP). Термін «правий» часто прирівнюють до терміну «національний» – та SPD Шумахера, без сумніву, була більш національною, аніж CDU Аденауера чи FDP Деллера. Відтак, такими були крайні заходи, спрямовані на виживання одразу ж після війни. Та як надалі розвивалася політична правиця? Спершу варто сказати, що більшість потенційно «правих» сил відчайдушно борються з ототожненням терміну «правий» з терміном «національний», оскільки «національний» легко пов’язати з «націоналістичний», а останнє слово, у свою чергу, нагадує «націонал-соціалістичний». Характерною рисою німецької правиці є те, що консерватизм та націоналізм – суміжні, якщо не тотожні у багатьох країнах поняття – тут є різко розмежованими. Повністю схвалюючи будь-які націоналізми з якоїсь умовної Гани чи Болівії, кожна група, на яку накинуть ярлик «націоналістичної» у Бундесреспубліці, одразу потрапляє в гетто: проти неї вишикується не лише увесь апарат, що формує суспільну думку, але й – що показав недавній випадок з NPD – державний апарат.

Чи стало більше свободи дій у консервативних сил? Ще одною характерною рисою Бундесреспубліки є те, що підходи до формування консервативної партії були можливими лише за тих умов, де подібна діяльність могла розвиватися, так би мовити, під захистом місцевих традицій – наприклад, Deutsche Partei (1947-1961), яка виступала носієм традицій вельфів у ніжній Саксонії, та баварська CSU, котру принаймні частково можна назвати консервативною партією. Проте приклад CSU є підступним: якщо в подібній партії з’являється хоча б одна сильна особистість, яка починає впливати на процеси на федеральному рівні, то – згадайте випадок із Францом Йозефом Штраусом – вона одразу ж потрапляє під вогневий шквал з боку авторитетів, що формують суспільну думку. Ось у якій ситуації перебувають сьогодні політичні праві: маргіналізовані, націоналістична меншина загнана до рівню сектантства; консервативні маси, позбавлені політичного притулку, залежні від випадкових представництв, вимушені робити вибір на користь найменшого зла – за умови, що вони взагалі не відвернуться від політики.

А як щодо політичної публіцистики? Тут правим вдалося зайняти помітніші позиції. Є чимало консервативних авторів, чий нонконформізм вирізняється як від монотонних лівих, так і від мінливого лібералізму, що розривається між двома полюсами. Цим авторам почасти вдалося набити для себе значну читацьку аудиторію, хоча лише у виключних випадках вони знаходять підтримку у засобів формування суспільної думки. Та при ретельному огляді стає ясно, що цей табір є розрізненим та пронизаний глибокими розбіжностями.

Перш за все це стосується того, що молоді люди з середовища цих авторів іноді зловмисно називають «кладовищем консервативної революції». Мова йде про осіб, які пережили епоху розквіту консервативної журналістики між 1919 та 1933 роками, що отримала назву «консервативна революція». Ці автори, дехто з яких намагався використати націонал-соціалізм на власну користь, а дехто долучався до нього з ідейних міркувань, якнайкраще відчули тягар «подолання минулого»: провідні голови того покоління давно пішли з політики (Карл Шмітт, Ернст Юнґер), інші перейшли в лівий табір (Ернст фон Заломон), треті знову й знову повертаються до безплідного самовиправдання чи просто збожеволіли (Отто Штрассер). Можна сказати, що зараз це стало правилом – у правій журналістиці висловлюватися дозволено лише тим авторам, які або почали писати після 1945, або були до 1945 зовсім маловідомими.

Ветерани «консервативної революції» на покої – Ернст Юнґер та Ернст фон Заломон

Однак, caro Amico, якщо ви гадаєте, що ці молоді автори змогли уникнути тягаря «подолання имнулого», то німецька ситуація бачиться вами крізь рожеві окуляри. Хоча більшість з молодих авторів не полишили політики та не перейшли на бік ворога, але вони дозволили ворогові себе відтіснити або взагалі загнати в глухий кут. Осторонь знаходиться група публіцистів, котрі запекло боролися проти розчленування своєї нації, прозвані «націоналістами» та «неонацистами». Деякі з цих імен вам знайомі: Петер Кляйст, який у минулому році наклав на себе руки, а також Герберт Граберт, Генріх Хертле, Еріх Керн (він же Кернмайр). Хоча вони й мають значну читацьку аудиторію, стіна тиші навколо них, яку возвели господарі суспільної думки, не дає їм достукатися до читачів, котрі наразі не є їхніми прихильниками.

Більшість правих авторів після 1945 року – частково через темперамент та особисту схильність, частково через обережність та тверезу рефлексію – звернулися до консервативної публіцистики. Однак, варто відмітити, подібного роду консерватизм явно був плодом краху Німеччини. Консерватизм, що процвітав протягом перших п’ятнадцяти років існування Бундесреспубліки, можна звести до двох типів: консерватизм у стилі Берка та консерватизм у стилі Константина Франца. Іншими словами, «ліберальний консерватизм» та «християнський консерватизм». Консерватори у стилі Берка, здебільшого поширені у протестантській Німеччині, прагнуть без будь-яких адаптацій перенести ліберальний консерватизм, що історично походить з ізольованих Британських островів, на німецьке середовище з його багаторазово порушуваною традицією. Єдиним інтелектуальним змістом, який вони мали на увазі, була ворожнеча до будь-якої «ідеології»; подібні речі вони вважали апріорно шкідливими. На практиці вони лиш радили берегти та зрощувати те, що росте й так саме по собі, що й надало їм прізвисько «консерватори-садівники». Найбільш топових представників цієї ідеології можна знайти в колі Deutschen Partei; варто згадати праці міністра Аденауера Ганса-Йоахіма фон Меркаца (Die konservative Funktion, 1957) або вельми одностороння історія консерватизму, написана автором-примарою під назвою Politik ohne Wunschbilder, що з’явилася в 1952 році за підписом уже померлого Ганса Мюльфельда.

Християнські консерватори здебільшого, хоча й не всі, походять з католицької Німеччини. Мені згадується розмова з майором Бухрукером, одним з очільників «Чорного райхсверу» за часів веймарської республіки, незадовго до його смерті у 1966 році. Старий протестант запитав мене, чим я займаюся; коли я відповів, що намагаюсь з’ясувати, що значить бути консерватором, він мовив грубим офіцерським голосом: «Консерватору це не потрібно, йому вистачає Старого Заповіту». Що ж, католицькі консерватори додали туди Фому Аквінського та Марітена. А у політиці дозволили своєму святому покровителеві Константину Францу спокусити їх, змусивши вбачати у федералізмі панацею від усіх проблем. Іноді вони навіть доходили до сепаратизму, що було вигідно державам-переможцям, що хотіли б бачити на теренах Німеччини мир та спокій. Цей варіант післявоєнного консерватизму теж мав свої прізвиська: одні називали його «смиренним консерватизмом», інші – просто «західниками», за назвою їхнього основоположного журналу Neues Abendland. Однак не варто забувати, що такий консерватизм, поряд з явними недоліками, мав тоді й сильні сторони. Посилання на тоді ще непорушну католицьку традицію надавало зовсім іншого духовного статусу, аніж у наївного ліберального консерватизму з нижньої Саксонії. З цього кола вийшло декілька публіцистів, що ідеосинкразійно доповнювали католицьку спадщину: Ерік фон Кюнельт-Леддін (Freiheit oder Gleichheit?, 1953), Пауль Вільгельм Венгер (Wer gewinnt Deutschland?, 1959), Людвіг Пеш (Die romantische Rebellion» 1962), Петер Берглар (Die gesellschaftliche Evolution der Menschheit, 1965), Еміль Френцель (Fortinbras, Ansichten eines Konservativen, 1971). У політичній публіцистиці протестантська церква може протиставити цьому флангові хіба що пастора Александра Еверца, який є автором вельми сміливої книги під назвою Der Abfall der evangelischen Kirche vom Vaterland.

Зрештою, обидві післявоєнні форми консерватизму, «консерватизм садівників» та «смиренний консерватизм», були не в змозі впоратися з реальністю. Одна з ключових формул, «консерватор = той, хто зберігає статус-кво», була спростована руїнами, що залишив Гітлер та друга світова війна, і які ніхто не бажав зберігати. Інша формула, «консерватор = християнин», поволі стала сумнівною з очевидним сповзанням обох церков вліво. Проте досить довго відкритого повстання проти застарілих форм консерватизму, принаймні на широкому фронті, не відбувалося. Потім окремі автори почали відвертатися від затьмарених узагальнених формул, звертаючись до більш конкретних проблем. І найбільш конкретною проблемою з 1947 року, від початку «холодної війни», стало протистояння між Вашингтоном та Москвою. З цього виросли великі антикомуністичні памфлетисти: Роберт Інгрім, що помер у 1964 році (Von Talleyrand zu Molotow, 1946, німецькою 1951), потім Вільям З. Шламм (Die Grenzen des Wunders, 1959), Матіас Волден, Рудольф Кремер-Бадоні (Vorsicht, gute Menschen von links, 1962). Щодо декого з цих авторів, як от Волдена чи Кремер-Бадоні, варто задати собі питання, чи є тут взагалі щось спільне з консерватизмом, окрім антикомунізму. Підозра у ліберальних симпатіях зникає, коли ми переходимо до іншої групи авторів, які більше часу надають внутрішньополітичним проблемам та, лишивши осторонь всі емоційні речі, тверезо підійшли до питання, яким чином мусить функціонувати життєздатна держава. Вінфрід Мартіні (Das Ende aller Sicherheit, 1954), як спадкоємець Карла Шмітта, є найвидатнішим з цих «етатистів», яких недоброзичливі люди охарактеризували як поборників law and order («докір» цьому типові консерваторів полягає у тому, що для них свобода ставиться вище за національну єдність). Поруч з Мартіні знаходяться також Вальтер Фредеріка-Петвайдік та прусак Ганс-Георг фон Штудниц (Bismarck in Bonn, 1964; Ist Gott Mitläufer?, 1969). Існує ще й третя група консерваторів, які також відрізняються від «садівничого» та «покірного» консерватизмів. Їх можна назвати «культурними консерваторами», або більш їдко – «консервативними снобами». Приклади: Клаус Гарпрехт, Рюдігер Альтман, Йоганес Гросс, Вольф Йобст Зідлер, Ганс Єгон Гольтгузен. Усі вони є блискучими письменниками, авторами блискучих політичних есе чи книжок (Альтман Das Erbe Adenauers, 1960; Зідлер Behauptungen, 1965). Відмінною рисою цього типу є те, що вони чітко бачать опонента на культурно-політичному, а іноді й на суспільно-політичному полі, проте перш ніж робити політичні висновки, вони зі зневагою відступають, уникаючи чітких політичних альтернатив. Гарпрехт перейшов на бік Віллі Брандта, Зідлер став видавцем та зосередився на публікації хороших книг, а Гросс та Альтман зайнялись доглядом за «Аменхотеповою мумією» німецького лібералізму, колишнім канцлером Ерхардом.

Усі ці люди, від Францея та Берглара до Шламма та Мартіні, значно розширили післявоєнний консерватизм, але принципово не ставили під сумнів його фундаментальні підвалини. Цей процес критики розпочався ззовні, і з плином часу послідовно відбирав у післявоєнного консерватизму його уявних та навіть реальних союзників. Традиція ніколи не могла б стати союзником консерватизму в країні, єдиною традицією якої була її повна відсутність, і поступово це ставало все більше й більше зрозуміло. Що ж стосується обох церков як союзниць консерватизму, то вони самі недвозначно дали зрозуміти, що більше не хочуть грати цю роль. Найбільш болючим для багатьох консерваторів було (та залишається) прощання з таким союзником, як США. Але Бундесреспубліка вже давно не є головним союзником найсильнішої держави у світі; у світі, який знову стає поліцентричним, вона перетворилася на об’єкт у перемовинах серйозніших гравців. Тому завдання консервативної публіцистики в Бундеспеспубліці відтепер полягає у тому, аби обґрунтувати консервативність, притаманну людській природі, не вдаючись до англійських, американських чи християнських милиць. Зрештою, ми перебуваємо в розпалі процесу демонтажу привілейованого становища Німеччини у холодній війні.

Перш ніж я розповім, caro Amico, що вже було здійснено у цьому напрямку, я мушу переповісти одну історію. У 1963 році у Римі відбувся перший, наскільки я знаю, всесвітній конгрес письменників-консерваторів при почесному президентові Джоні Дос Пассосі. Там ми з вами, до речі, й познайомилися. У той час ви навряд чи помітили особливість «німецької» делегації – вона складалася здебільшого з «ненормальних німців»: Ганс-Йоахим Шьопс і Вільям З. Шламм були вимушені емігрувати з країни як євреї (а останній за цей час встиг стати американським громадянином), Ерік фон Кюнельт-Леддін та Курт Зізель були австрійцями, я – швейцарцем, Каспар фон Шренк-Нотціг належав до родини аристократів, котрі перебували в опозиції до Гітлера, та й Вінфріда Мартіні теж навряд чи можна було би віднести до нормальних німців. Ми всі випадали з уяви про німецьку нормальність, тож могли використовувати витікаючу звідси «свободу блазня». Я почав цю розповідь, бо з хронологічних причин мушу розпочати перерахунок тих, хто відкрито виступав проти традиційного післявоєнного консерватизму, з себе. Проще кажучи, мені пощастило написати швейцарську докторську дисертацію під назвою Die Konservative Revolution in Deutschland у швейцарській тиші й без обтяжень «тягара подолання минулого».

Перше видання праці «Консервативна революція в Німеччині 1918-1932»

Коли ця книга побачила світ в Німеччині у 1950 році, то стала справжнім шоком з двох причин: по-перше, у якості історичного звіту вона нагадала нам, що раніше німецький консерватизм все ж мав «ідеологів»; по-друге, там я висунув сміливу тезу про те, що християнство і консерватизм належать до абсолютно протилежних тенденцій, оскільки християнин, якщо він серйозно ставиться до християнства, обов’язково мусить бути лівим. (Тоді ще живий Ганс Церер зробив мені зауваження, мовляв консерватизм без християнства нагадує «жінці утроби»). Наступний удар наніс у 1951 році Ганс-Йоахим Шьопс, який у той час, будучи німецьким євреєм, міг користуватися значно більшою «свободою блазня», яку в нього пізніше відібрали. Своєю відомою працею Die Ehre Preußens він пробудив спогади про консервативну сутність Пруссії, що так разюче відрізнялася від конформістського консерватизму переможених у 1945 році.

Але такі маневри лишалися одиничними, аж поки «подолання минулого» зовсім не паралізувало консервативну думку. Перший поштовх проти цієї тенденції здійснив Курт Цізель, який у 1958 у своїй бойовій брошурі Das verlorene Gewissen доводив, що спотворене «подолання минулого» значною мірою було маскувальними маневрами колишніх гітлерівських апологетів, що хотіли б відвернути увагу від власних гріхів. Однак класичне уявлення про «reeducation» та його німецьких представників подав Каспар фон Шренк-Нотцінг у своїх книгах Charakterwäsche (1965) та Zukunftsmacher (1968). Це значно полегшило наш шлях. У 1965 я знову звернувся до проблеми звичайного консерватизму: в Was die Deutschen fürchten я намагався вивести програму «німецького голлізму» та спробував піддати критиці стійкий послух післявоєнних консерваторів Америці. У 1970 було опубліковано колективну працю під ред. Гартвіга Зінгера під назвою Nationalismus heute, перший том з серії «Junge Kritik», де вперше було сформульовано позиції молодого правого крила, яке за своїм досвідом (середній вік представників – від 25 до 30 років) нічого не знало, окрім післявоєнного періоду. Тут, як видно з назви, вперше не залишилось й сліду від зляканого дистанціювання консерватизму від націоналізму; вперше консервативні та національні імпульси були прийняті на рівних і з рівною вагою. (Серед людей похилого віку можна знайти схожі речі лише в одинаків, як-то Йоханнес Ф. Барнік чи Ганс-Дітріх Зандер).

Книги Молера і Шренк-Нотцінга

Однак, вирішальна подія у межах переорієнтації німецького консерватизму сталася на іншому полі. У цих обставинах, політична журналістика саме від науки набула вирішального імпульсу для розвитку консерватизму. Та, що цікаво, у першу чергу з науки, яка традиційно вважалася лівою – з соціології. Ще у 1955 році старий майстер цієї дисципліни Ганс Фреєр у праці Theorie des gegenwärtigen Zeitalters вивів поняття, яке потім назвали «технократичним консерватизмом»: іншими словами, це консерватизм, який не має стосунку до доіндустріального «ідеального миру», але існує в межах індустріальної цивілізації, яку неможливо проігнорувати і яка прагне до самореалізації. Згодом, у 1966 році, молодий соціолог Гельмут Шок порвав на шматки утопічну соціальну доктрину, вказавши на негативну функцію заздрості у суспільстві в праці Der Neid, eine Theorie der Gesellschaft. Кульмінацією подібного підходу стала книга 1969 року, в якій філософ, соціолог та антрополог Арнольд Гелен підсумував політичну сторону власних праць: Moral und Hypermoral. Я вважаю це  найзначнішим інтелектуальним досягненням, яке зробила німецька правиця після катастрофи 1945-го. Консервативна молодь визнає Гелена за свого вчителя – разом з конституційним юристом Ернстом Форстхофом, який у своїй праці Der Staat der Industriegesellschaft (1971) також надав чіткі політичні орієнтири.

Таким чином, я провів вас, caro Amico, галопом по німецькій правиці після 1945-го – короткий екскурс від партійної політики, де правиця репрезентована вкрай фрагментовано – до політичної журналістики, яка лише починає повільно виходити з паралічу німецької катастрофи 1945-го (і того, що йде за нею слідом – «reeducation»). Проте, мені є ще що додати. Наприклад, серед цікавих сучасних авторів є кмітлива жінка Зігрід Хунке (Europas andere Religion, 1969; Das Ende des Zwiespalts, 1971). Варто також зазначити, що існує три консервативні журнали з великими читацькими спільнотами, кожен з яких втілює типову форму консерватизму: журнал Konservativ heute, що виходить раз на два місяці – заснований у 1970 році Гансом-Йохимом Рором, зараз керується політологом Клаусом Мотшманом – є найпопулярнішим з них та більш відкритий до традиційних форм консерватизму; інший щомісячний журнал Criticön, що видається з 1970 року Каспаром фон Шренк-Нотцінгом, можна без оглядки вважати осердям «технократичного консерватизму»; з ідеологічної точки зору, щоквартальний журнал Scheidewege (виходить з 1971 року), протежований Фрідріхом Георгом Юнґером, виражає гострий антитехнологічний дух молодшого брата Ернста Юнґера. До того ж, варто згадати Junges Forum у якості найбільш інтелектуального органу молодої правиці, та Zeitbühne – авторський журнал Вільяма З. Шламма, що видається з червня 1972.

Боюся, що панорама німецької правиці сьогодні буде здаватися вам вкрай роздробленою. Але принаймні ця роздробленість є не просто результатом формування клік. Вона вказує на фундаментальні розбіжності й незгоди. Ми уже натякали на них. По суті, всі вони є пов’язаними з центральною проблематикою консерватизму: а саме, чіткою демаркацією між тим, що варто лишити незмінним, а що – міняти. Поступово консерватори усвідомлюють, що свободи від ідеології як єдиної ідеології – недостатньо. Та чи повинна «ідеологія» чи «ідея», безперечно потрібна, висвітлювати лиш практичну частину шляху, чи вже ж має пояснювати реальність повністю, від початку й до кінця? Древня полеміка між Барресом та Морасом, між Карлом Шміттом та Отмаром Шпаном. Зрештою, чи достатньо антикомунізму в якості направляючої нитки у світі, що став поліцентричним, де Вашингтон, Москва і Пекін не зважають на голови братів менших? І наступне: чи існував консерватизм до Христа, та чи існуватиме він, якщо зникне християнство? Іншими словами, чи є «anima naturaliter conservativa»[4]? Ще одне тверезе питання: консерватор перебуває у шлюбі з вільною ринковою економікою, чи він все ж може бути й соціалістом? Чи є технічна цивілізація нашою неминучою долею, або ж нам доступне щось за її межами, звідки ми можемо черпати сили? Інакше кажучи: чи вірно вважати, що «природа» була всього лишень вигадкою одного фривольного швейцарця, що людський світ завжди творився самою людиною, і кожна нова генерація створювала свою власну «природу»? До цього варто додати ще купу незначних проблем тактичного характеру. До прикладу, питання про те, як треба поводитися з тими, кого я називаю «Керенськими культурної революції», тобто з лібералами, які раптово вхопилися за консервативний словник завдяки різноманітним штайнбухам, топічам та іншим щенсним. Чи варто радіти цьому притоку культурних зірок, яких до цієї миті пестили ЗМІ, чи ліпше з недовірою ставитися до цих сезонних туристів?

Усе це, любий друже, у майже стенографічному скороченні описує, з чим сьогодні доводиться мати справу правому публіцистові в Бундесреспубліці. (І це я навіть не зачіпав безмежно складної проблематики практичних варіантів на партійно-політичній арені між Штраусом, Берцелем та Брандтом). Це прохання особистої індульгенції перед вами має показати, наскільки виснажливим заняттям є бути зараз німецьким консерватором.

Щиро ваш, Армін Молер.

Переклад Анатолія В’ятровича, під ред. Сергія Заїковського


[1] Італ. «Любий друже»

[2] Тобто операція “Валькірія” (прим. перекладача)

[3] Нім. Vergangenheitsbewältigung

[4] Перероблення виразу «Anima Naturaliter Christiana»

поділитись