«Часто стверджують, що у хрестових походах віра використовувала героїчний дух західного лицарства. Тим не менш, істиною є зворотне: християнство та всі пов’язані з ним імперативи релігійної війни проти «невірних» та звільнення «Храму» та «Святої Землі» були просто засобом, що дозволив героїчному духові втілитись, ствердитись та реалізувати себе у свого роду аскезі – не споглядальній, але не менш багатій духовними плодами».

Эвола Ю. «Метафизика войны»

Одні з перших спроб «виправдати» війну в християнській догматиці лунали від Святого Августина, Ісидора Севільського та Граціана. У вищезазначених писаннях звучали роздуми про розділення поняття війни на справедливу та несправедливу. В результаті протиборств позицій серед вищого духовенства на певний час перемогла все ж войовнича. Таким чином, «milesChristi» стали солдатами священної війни, котру слід було розуміти як «справедливу війну зі всіма противниками християнської віри, церкви та папства»[1].

На прикладі натхненника та ідеолога другого хрестового походу можна спостерігати відношення середньовічної Церкви до самого релігійно-політичного явища, а також прояснення щодо божого благословення хрестових походів. Святий Бернард Клервоський, що і був натхненником та сподвижником другого хрестового походу, написав перший маніфест для військово-чернечого ордену, а саме – ордену тамплієрів, під назвою «Хвала новому лицарству». Клервоський був ортодоксом та затятим борцем із єресями, чи не найбільшими єретиками вважав катарів.

Свобода вибору, за Бернардом, існує нарівні зі здатністю Бога до спасіння душ праведників. Тобто, саме наділивши людську істоту, створену за подобою Бога, здатністю робити вибір, Всевишній уможливив існування благодаті, завдяки якій існує Боже спасіння, а людська душа, відповідно, наділена волею на прийняття цього спасіння[2]. Саме завдяки цьому існує здатність абсолюту до впливу над усім сущим.

У трактаті «Про благодать і свободу волі» Бернард Клервоський показує необхідність суто добровільної згоди на спасіння, що й вказуватиме на праведність чи неправедність життя людини. Саме ця добровільність є проявом свободи волі, свободи вибору, свободи розуму, саме через певну алгебраїчну суму осмислених та добровільних вчинків, грішних чи праведних, людина постане в День Божого суду.

Святий Бернард у «Хвалі новому лицарству» писав: «Живими чи мертвими, ми належимо Господу. Славетний ти, якщо покидаєш поле битви увінчаний лавром. Але ще більше славно здобути у битві вінець безсмертя». Таким чином, місія хрестового походу ставала двозначною, адже досягалася не лише абсолютна слава – живим чи мертвим – але й гарантоване вічне життя поряд із Богом. Єрусалим – ціль походу, ставав символом здобуття внутрішніх перемог, разом із тим реалізації релігійно-політичних у світі зовнішньому. Подвійна слава та визнання – на небі та серед живих.

Святий Бернард у «Хвалі святому воїнству» також протиставляє мирське – пусте, жадібне, суєтне – лицарство новому лицарству, що «захищене подвійними латами заліза та віри».

Таким чином, Святий Бернард ілюструє середньовічне усвідомлення онтологічної окремішності воїнів Божих у християнській ортодоксії, що у свою чергу відносить суб’єктів хрестових походів до втілювачів трансцендентальних міфів, адже завоювання Святої Землі, що розташована за морем, котра знаходиться на далекому Сході, де встає сонце, де немає смерті, та є втіленням божого натхнення на героїчний чин – є провідним мотивом багатьох міфів.

До сутності священної війни

Румунський релігієзнавець Мірча Еліаде в «Трактаті з історії релігій» зазначає, що військові конфлікти не можна розцінювати як битву раціоналістичних мотивів, війна завжди символізує собою «поєдинок сакральної  або ж космічної драми». Ще один філософ ХХ століття, Юліус Евола, пише, що внаслідок смерті на полі битви герой зовсім не помирає, а стає частиною містичного воїнства у космічній битві, сюжети якої прослідковуються з індоіранської традиції до Середньовіччя у християнстві з її концепцією «Великої війни».

Мірча Еліаде

Воїнські братства згадуються у джерелах ще індоіранської епохи. Процеси ініціації молодих хлопців у спільноту воїнського братства відбувалися шляхом набуття магічного ритуального досвіду, котрий трансформував хлопця у воїна-звіра, у давньогерманській традиції його називали berserkir (букв. «воїн у шкурі ведмедя»). Демурже вказує, що лише з вторгнення у римський світ германських народів, почалася культивація воїнської доблесті, котра компілювалась та вливалась із місцевими звичаями[3].

Дослідник та автор праці під назвою «Феномен героїзму» П. А. Сапронов у своїй роботі пише про стійку ворожість концепту хрестових походів до самої релігії християнства. Онтологічно героїзм співвідноситься зі святістю, це однакові позиції, що визначають характер людського самопозиціонування, вони незалежні одне з одним, це цілком самостійні світоглядні позиції. Проте, спільний знаменник у корелюванні святості та героїзму існує – це смерть, адже «зрештою і слава – це слава загиблому герою, і герой не може не усвідомлювати, що вона є одним із знаків його приреченості»[4].

Автор: Анна Клокун

Примітки:
[1] Демурже А. Рыцари Христа. Военно-монашские ордены в средние века, ХI-XVI вв./ Ален Демурже; пер. с фр. М. Ю. Некрасова. – Спб.: Евразия, 2008. – С. 29.
[2] Клервоский Б. О любви к Богу. О благодати и свободном выборе / Под редакцией Ю. А. Ромашева. — СПб.: Изд-во Русской христианской гуманитарной академии, Изд-во Санкт-Петербургского государственного университета, Академия Исследования Культуры, 2009. — С. 141.
[3] Там само. – С. 22.
[4] Сапронов П.А. Феномен героизма. – Изд. 2-е, испр. и доп. – Спб.: Изд. центр “Гуманитарная Академия”, 2005. – С. 131.