бенуа

Ален де Бенуа: Помилка лібералізму

Поняття «економічної тварини/істоти» (Homo œconomicus Адама Сміта та його економічної школи) позначає, символізує водночас як буржуазний капіталізм, так і марксистський соціалізм. Лібералізм і марксизм з’явились як два протилежних полюси однієї і тієї ж економічної системи цінностей. Одна захищає «експлуататора», а інша – «експлуатованого», але в обох випадках виходу за межі економічного відчуження не відбувається.  Ліберали (чи неоліберали) та марксисти погоджуються в одному достатньо суттєвому питанню: для них саме економічна функція детермінує суспільство. Саме економіка виступає в якості реальної інфраструктури всіх людських класів. Саме її закони дозволяють «науково» оцінити діяльність людини і передбачити її поведінку. В економічній діяльності марксисти надають перевагу способу виробництва, тоді як ліберали, зі свого боку, надають її ринку. Саме спосіб виробництва або ж спосіб споживання («первинна» економіка чи «кінцева» економіка) визначає соціальну структуру. В цій концепції матеріальний добробут постає в якості єдиної мети для суспільства. А засобом, адаптованим до цієї цілі, безумовно є повноцінне здійснення економічної діяльності.

Визначаючись у якості суб’єкту економічних відносин, людина завжди має діяти згідно з її «найкращими інтересами» (економічними). Іншими словами, для лібералів – це найбільш високий матеріальний добробут, а для марксистів, у відповідності з їх класовою риторикою – сам клас визначається як кінцева інстанція позицією щодо засобів виробництва.

Тут ми знаходимося у фундаментально оптимістичній системі: людина природно є «хорошою» та «раціональною», маючи природну тенденцію до постійного поділу, чим зумовлюється її економічний інтерес і методи його досягнення – всякий раз, коли з’явиться можливість, вона висловлюється на користь рішення, яке принесе їй найбільшу «вигоду». Це також раціоналістична система, повністю вибудувана навколо (поки ще не доведеного) постулату – «природньої раціональності» у виборі індивідуума, зокрема, споживача і підприємця. Що стосується «переваги» та «інтересу», які людина повинна шукати, то вони залишаються досі неявними. Що за «інтерес»? Відносно якій системі цінностей слід оцінювати «перевагу»? Перед лицем цих питань ліберальні автори проявляють таке ж небажання, як й марксистські автори, коли мова заходить про визначення «безкласового» суспільства. З іншого боку, вони одностайно стверджують, що індивідуальний інтерес зливається із загальним інтересом, який являє собою просте додавання відповідного числа індивідуальних інтересів, які вважаються такими, що не суперечать один одному.

Ця загальна теорія представлена одночасно як емпірична, так і як нормативна; до того ж, не завжди маючи можливість чітко відрізняти те, що виходить із «експериментальних даних», і те, що випливає із «норм». Дійсно, там не тільки стверджується, що людина автоматично прагне до своєї «індивідуальної» переваги, але й прямо чи опосередковано заявляється, що така поведінка являється «природньою», і тому більш бажаною. Тобто, поведінка з економічними мотивами стає, таким чином, можливим «компонентом».

Поява теорії homo economicus йде обабіч з появою економіки як науки – «науки», яка, тим не менш, завжди перемагається непередбачуваним, тобто людським фактором, котрий не може бути раціонально обміркований, тож прихильники «економізму» намагаються звести його нанівець через процес, еквівалентний позбавленню людини його особистого (історичної свідомості). Дійсно, не може бути «економічної науки», якщо економіка не являється автономною сферою дослідження, тобто, сферою, яка не залежить від ніякого закону, окрім свого власного, і чиї імперативи не можуть бути підпорядковані іншим імперативам, які вважаються вищими за рівнем. Навпроти, якщо економіка – це лиш підпорядкована сфера, то й «економічна наука» – це лише техніка або методологія «з перемінною геометрією»; як дисципліна – це тільки історичний опис або класифікація засобів, які в змозі реалізувати будь-яке прагнення з «не-економічними  мотивами». На кінець, якщо економіка – це наука, яка, окрім того, являється тим, що визначає функції суспільного механізму, то людина вже не є володарем своєї долі, але ж об’єктом «економічних законів», знання яких дозволяє докорінно прояснити сутність історії. Майбутнє історії формується на економічних даних, а людина діє на основі цих даних – світ неодмінно прямує у напрямок «все більшого прогресу» (або в напрямку «безкласового суспільства»).

«Економізм», таким чином, виявився першим «проясненням» іудо-християнської теорії про смисл історії. Звідси і спостереження Анрі Лєпажа, згідно з якими ліберальна теорія початково формувалась, паралельно з появою поняття «власності», що повільно квітнуло і дозрівало на філософії прогресу, переданою іудо-християнською традицією і її новим «векторним» баченням (= лінійним) історії – на противагу «круговому» (= циклічному) баченню старовинного світу (Autogestion et capitalisme, 1978, p. 209). «Чисто економічних факторів, – додає М. Лєпаж, – було би недостатньо для народження нової цивілізації, розташованої в глибинному розриві з попередньою, якби в той же час розповсюдження іудо-християнської ментальності не сприяло формуванню нового духу».

Однак, лібералізм – не тільки це. Історично склалось так, що, як помітив Тьєррі Молньє, він зводиться, передусім, до «домагання на свободу для нових форм влади, які народжуються перед лицем держави, і для людей, які їх підтримують» (La Société nationale et la lutte des classes, 1937). Іншими словами, лібералізм був доктриною, згідно якій економічна функція вивільняє себе від політичної опіки і виправдовує цю емансипацію.

Віч-на-віч перед Державою, лібералізм проявляє себе двояко. З одного боку, він підвергає її жорсткій критиці, наголошуючи про її «не-ефективність» і викриваючи «небезпеку» влади. З іншого боку, і по-друге, намагається перевести її в економічну сферу, щоб деполітизувати і повалити стару ієрархію функцій. По мірі свого розвитку, економічна каста притягує до себе сутність Держави, поступово підпорядковуючи до себе прийняття політичних рішень економічними імперативами (в результаті, переніс інстанції політики в інше місце). Тому Держава повинна як можна менше займатися політикою. Також, вона не повинна підміняти собою центри прийняття економічних рішень. Її єдиною задачею являється підтримка порядку і безпеки, без яких немає свободи торгівлі, охорони (економічної) власності і т. п. Натомість вона повинна просити як можна менше охороняти купців, даючи їм свободу діяльності – коротко кажучи, вже не бути хазяїном, але рабом тих, хто є краще інформованим, про «закони економіки» (які є визначальними законами у суспільстві), також має більше можливостей для організації миру відповідно до найкращих інтересів. Констант і Жан-Батист Сай описують державу як необхідне зло, печальну необхідність, незграбний засіб, чиї прерогативи повинні постійно зменшуватися (система «протипоказань»), почувши благословенний день, коли від неї можна буде позбутися. Ця ідея не перестає надихати ліберальних теоретиків, і пречудово, що в кульмінаційний момент вона відкликається на тезу про занепад Держави, проголошений Карлом Марксом.

В той же час, вирвана із богословської сфери ідея рівності, у свою чергу секуляризується і повертається на землю в ім’я світської метафізики, сконцентрованої на іпостазованій абстракції, захопленням якої являється юридична теорія природнього права – «людська природа».

В Енциклопедії Франсуа де Жокура (1704–1779 рр.) написано: «Природня або моральна рівність заснована на конституції людської природи, загальної для всіх людей, які народжуються, ростуть, виживають і помирають. Оскільки людська природа однакова у всіх людей, зрозуміло, що відповідно до природнього закону, кожна людина повинна цінувати інших і відноситися до них як до рівних за своєю природою».

 Цей постулат «природної рівності» припускається в теорії зі самого початку. Дійсно, якби люди не були в корні рівні, вони не могли б діяти «раціонально» відповідно до своїх «інтересів».

Тим не менш, слід підкреслити, що реалізація цієї теорії природньої рівності, по суті, має ефект підміни економічної нерівності не-економічною нерівністю. В минулому, ми були багаті, тому що були могутні. Сьогодні ми сильні, тому що багаті. Економічна перевага невиправдана, якщо вона не являється наслідком духовної переваги, стає вирішальним фактором: один чоловік заробляє більше грошей і тому більш правий. Економічний успіх путають з успіхом в цілому (навіть, в кальвіністській системі з більш високою мораллю). Дух конкуренції, коли він не повністю знищений (як в комуністичних суспільствах), також обмежується лиш однією областю – навчання економічної досконалості вибирає «кращих», тобто тих, хто найбільш підходить для боротьби за життя по законах ринкового суспільства (соціал-дарвінізм). Скасовуються батьківські «привілеї», спадкові аристократії і феодальні ордени. В той же час економічні джунглі створюються во ім’я всезагальної рівності і ліберальної лисиці в курятнику: позосталі нерівності обвинувачуються у ліні й імпровізації, і водночас створюються умови для соціалістичної ескалації.

Хибне уявлення про свободу і рівність призводить до позбавлення індивідуума його приналежності до колективної ідентичності. В ліберальній системі тільки індивідуальний вимір має значення – разом з його антитезою – «людськість». Всі проміжні виміри: нація, народ, культура, етнічна група і т. п., як правило, заперечуються, дискваліфікуються (як «продукти» політичної й історичної діяльності, і як «перешкода» вільній торгівлі) або вважаються незначними. Індивідуальні інтереси превалюють над інтересами суспільства. Права людини стосуються виключно людини, або «людства». Реальні індивідууми розглядаються як рефлексія: «Це втілення абстрактної концепції вселенської Індивідуальності». Суспільство, яке за європейською традицією вважається інтегруючим індивіда (в тому сенсі, що організм об’єднує органи, які є його складові  у вищій формі), полишено своїх специфічних функцій; воно більше не являється сумою індивідуальних якостей. Нація – це не більше ніж сума її жителів в даний момент. Зараз суспільство визначається як сукупність суб’єктів, які довільно рахуються як суверенні, вільні і рівні. Політичний суверенітет, який сам по собі зводиться до індивідуального рівня. Будь-яке перевищення принципу авторитетності заборонено, теперішня влада є тільки делегуванням, зроблене фізичними лицями, чиї голоса додаються мені при голосуванні – делегування, яке регулярно закінчується, і чиї повноваження повинні бути враховані у порядку голови ради директорів перед зібранням його аукціонерів. «Суверенітет народу» ні в якому разі не є суверенітетом народу, як такого, але являється суверенітетом нерішучих, суперечливих і залежних особистостей, з яких складається цей народ. Оскільки індивідууми рівні і мають пріоритет над колективами, то керування стає правилом: соціальна мобільність та економічна необхідність мають силу закону. Практика, направлена на реалізацію теорії, сприяє скасуванню відмінностей, можливо, кваліфікуючи їх як «несправедливі», оскільки, вони обумовлені випадковістю народження. Мається на увазі, як вказує П’єр-Франсуа Моро, «знищення природних суспільств, органічних метафор й історичних традицій, які ризикують ув’язнити суб’єкт в одне ціле, котре не повинний він був вибирати» (Les Racines du libéralisme, 1978). Органічна концепція суспільства заснована на спостереженні за живим світом, замінюється механічною концепцією, натхненною соціальною статурою! Ми заперечуємо, що Держава може бути асимільованою до сім’ї (Локк), ми заперечуємо, що суспільство – це тіло.

По суті, однією із головних характеристик ліберальної економіки є її байдужість та безвідповідальність до культурного надбання, колективної ідентичності, національної спадщини та її інтересів.

Торгівля за кордон національним художнім багатством, інтерпретація «корисності» з точки зору короткострокової комерційної рентабельності, розсіяння населення і систематичне сприяння міграції, передача «багатонаціональним» компаніям права на власність або управління цілими секторами національної економіки чи технологій, вільне розповсюдження екзотичних культурних форм, підпорядкування ЗМІ ідеям, пов’язаним з розвитком політичних або ідеологічних наддержав і т. п. – всі ці характеристики сучасних західних суспільств закономірно з’являються із реалізації основних постулатів ліберальної доктрини. Укорінення, яке потребує відповідне культурне  наслідування і відносна стабільність умов існування, не може не зіткнутися з лейтмотивом вседозволеного кочування, узагальненим ліберальним принципом: «laisser faire, laisser passer»[1]. В цьому й полягає «помилка лібералізму».

Переклад з французької – Богдан Гойса


[1] Принцип невтручання держави в економіку.

поділитись