Листопад фільм

«Листопад»: поетичний тлін

Нарешті минула затишна осінь, і бажання додати до життя бруду і холодного відчаю стає з кожним днем все більш виправданим. Задля того, щоби вберегти себе від найменшої можливості відчути осінню безтурботність, майже життєво необхідно вмикати естонський «Листопад» та готуватися до занурення в поетичний фолк-горрор.

Вже з назви фільму можна зрозуміти, що сонячне проміння не потрапить до цієї стрічки. Тим паче якщо знати, що події фільму відбуваються в естонському селі, а будь-яку спробу тепла пробратися сюди буде визнано диверсією проти чорно-білих кадрів чергування снігу та бруду. Візуально фільм нагадує легендарного тягуче-потойбічного «Мреця» Джармуша.  Вже захопливо, чи не так?

Режисер стрічки Райнер Сарнет може похизуватися справжньою відданістю сирій похмурості та безжальній естонській міфології. До «Листопада» він екранізує «Ідіота» Достоєвського, а згодом переходить вже до балтійського постмодернізму та приводить до своїх кінокартин бестіарій із творів сучасника Андруса Ківіряхка. Власне, «Листопад» також є романом цього автора, і екранізація доволі точно відтворює атмосферу твору, до того ж і шліфує її арт-хаузними прийомами. За своїм настроєм фільм нагадує «Відьму» Еггерса, але на відміну від неї, в основі естонського горрору є дещо навіть більш жахаюче, ніж диявольщина Еггерса і щось дійсно потворне – любов.

Саме так, на тлі злиденного села, де в листопаді вже зі страхом чекають на сніг і потрібно домовлятися з чумою, розгортається любовна драма. Без жодного докору сумління цю невзаємну любов сільської дівчини Лійни до Ганса, закоханого в панну з помістя,  можна назвати настільки ж хворобливою, наскільки й чистою (звичайно, мірою того, яка чистота можлива серед ґрунтів безжальної народної культури).

Зрештою, іронія тут може бути зайвою – історія любові в «Листопаді» дійсно поетична, хоч і змішана з духами мертвих, голодом, нечистотами та крадіжками.

Хоч картина і є фентезійною, але напрочуд яскраво зображає життя типового села, де християнство змішане з язичництвом, а живі, що існують поруч із мертвими, обманюють навіть диявола на перехресті, який роздаровує в обмін на душі археофутуристичних і дещо моторошних «помічників» (у господарстві точно знадобиться).

Мабуть, найбільш вражаючим і незрозумілим є те, як саме такий брудний «листопадівський» антураж може бути настільки поетично оздобленим. Звичайно, чорно-білий фільтр витягує метафори образів: так аристократично бліда панна з маєтку стає майже порцеляново-крихкою (зрештою, протягом усієї картини вона невпинно прагне розбитися, нехай і уві сні). Монохромність вирівнює кольори, розмиває їх, доводить до апофеозу лише сірий, чорний та білий, а це заздалегідь безпрограшно.

Єдине, що залишається чистим серед загального мороку – вода. Сніг може пригадувати свої минулі життя, коли він був дощем або океаном, а може, навіть, венеціанським каналом. Так вода підслуховує закохану пару, щоби потім випаруватися і згодом пролитися дощем із присмаком концентрованої венеціанської печалі. Дивовижно, «Листопад» змусить вас розмовляти зі снігом про кохання (абсолютно буржуазне) і навіть про поезію (і повірте, що на цьому сніг знатиметься набагато краще за вас).

Крім дивної любові основний простір фільму займають мертві.

Одного разу на рік вони можуть прийти до своїх родин у світ живих, щоби розділити з нащадками вечерю і розпарити кістки в бані. Взагалі баня часто має обрядовий сенс, який зазвичай пов’язаний із новим народженням, адже це місце розгортання тепла. Баня поєднує в собі водночас вогонь і воду, і під час зустрічі з сакральним перетворює воду на вино чи молоко (усі ці рідини є взаємозамінними в естонській міфології). Зрештою, баня є простором перетворення, і хто знає, ким стають мертві, зайшовши туди. Це питання найбільше цікавить живих нащадків (звичайно, не більше, ніж питання про те, де мертві заховали свої скарби), отже, породжує численні здогадки. Загалом ніч єднання живих і мертвих вдалася режисеру прекрасно.

Знаходимо у Ківіряхка її опис: «З настанням сутінків стали поблизу будинків збиратися духи покійних родичів. Собаки спочатку підняли гавкіт, потім гавкіт перейшов у вереск, поки нарешті не замовк зовсім. Пси відчули запах праху і зрозуміли, що це прибульці з того світу, що немає у них ні соковитого м’яса, ні хрустких кісточок, заради яких варто було би подавати голос, один тільки тлін. Огидний тлін. І забившись до своїх буд, вони протремтіли там усю ніч».

Другорядну роль у фільмі займає тупуватий місцевий диявол, якого постійно обманюють селяни, проте і йому вдається забрати собі душі декого з них. Натомість він роздає можливість селянам зробити кратів, – незрозумілих моторошних створінь із металу, дерева та кісток. Це міфологічні істоти, покликані допомагати селянам у всіляких господарських справах (наприклад, у крадіжках). Безумовно, придбані за душі своїх господарів, крати їх наприкінці вбивають. На думку спадає вічна боротьба людини з механізмами, що створені нею, а також те, що тяжіння до анімізму не зникає з появою нових знарядь. Нам все так само хочеться наділяти душею машини, і зрештою, це закономірно (своя душа все-таки продана дияволу на перехресті, тож, нехай вона буде принаймні в когось). Доповнює цей містичний кіберпанк скрипуча музика, що неначе лунає з надр постмодерністського пекла. Під неї доволі натурально рухаються крати, і в одному з інтерв’ю режисер каже, що задля зйомки сцен із цими істотами спеціально не були використані спецефекти. Крати рухалися завдяки дощечкам і натягнутим мотузкам, які вже потім прибирали з кадру.

Режисер жартома пояснює вагому роль кратів у фільмі тим, що жадоба, яку вони символізують, репрезентує міфологію всього естонського народу:

«Естонська міфологія щедра на жахи і моралі. Сентенції, закладені в старовинні міфи і казки, в основному, націлені на викриття жадібності. Прагматизм естонського народу відомий. Зрозуміло, що ми трактуємо ці риси національного характеру з гумором і іронією. Але вони існують у реальності.»

Зрештою, кожен має шанс самостійно визначити, чи є в цьому фільмі місце для сміху (для сардонічного точно є), а також зрозуміти, про що взагалі «Листопад». Обирати є з чого: нещаслива любов, міфологія, народна культура, тлін. Режисер каже, що це фільм про «спокуси, які ведуть до загибелі, про самопожертву, про духів, які незримо супроводжують людину по життю». Але ж ми з вами знаємо, що насправді фільм про любов і тлін.

Автор: Діана Шестакова

.