Олена Семеняка: про "антисемітизм" Гайдеґера та про все хороше

Пост адресований хоча б поверхово знайомим зі «справою Гайдеґера», який отримав новий виток після публікації «Чорних зошитів», які посіяли сумніви в тому, що найбільший мислитель сучасності намагався реформувати німецький університет при націонал-соціалізмі виключно заради реалізації власного філософського проекту.
Отже, поки одна половина людства, побоюючись «ядерно-грибних» наслідків війни в Сирії, критикує Ізраїль за подвійні стандарти, в т. ч. в оцінці міграційної політики власне й інших держав, інша половина вважає образливими такі думки, висловлені в минулому столітті Мартіном Гайдеґером в його «Чорних зошитах», причому чим більше метафізичною мовою вони висловлені, тим більш образливими вони здаються.
«Зараз поширений термін «соціопатія»; під ним розуміють, що люди, в принципі ментально, психічно здорові, «хворі соціально». Таких людей не можна допускати до соціальних, політичних обговорень і справ. Упередженість, стереотипність мислення і особиста злостивість – перші ознаки, за якими треба відхиляти претендентів на керівні соціальні пости». Не буду торкатися несмаку і, найсмішніше, симптоматичності відозв у стилі «За все хороше, проти всього поганого» і лицемірства «найдобріших» скарг на чужу злостивість, і, чесно кажучи, взагалі проігнорувала б такі випади, якби їх не робив заслужений історик філософії Неллі Мотрошилова, підручники якої рекомендують студентам філософії і в українських вузах, тим більше стаття містить і цінні матеріали.

Стаття Н.В. Мотрошилової «Чому опублікування 94-96 томів зібрання творів М. Гайдеґера стало сенсацією?», що доступна на сайті Інституту філософії РАН і на сторінках №1 журналу «Питання філософії» за 2015-й рік, також увійшла в академічну збірку статей «Анатомія філософії: як працює текст» 2018-го року. Крім того, в 2017 році в РФ вийшла збірка статей «Гайдеґер, Чорні зошити і Росія», присвячена відповіді на питання «чи була включеність Гайдеґера в нацистську культурну і освітню політику тимчасовою «дурістю» або ж тим, в чому проявляється істина його філософії?», де передбачено торкаються теми його «метаполітичного» проекту і консервативної революції.
Раніше я вже озвучувала, правда, англійською, свою реакцію на те, що Гюнтер Фігаль пішов із посту Голови філософського товариства імені Мартіна Гайдеґера після публікації «Чорних зошитів» філософа, власноруч підготовлених ним до друку, хоча в даному контексті вона мимоволі набуває вигляду претензій до кваліфікації Н. Мотрошилової.

Незважаючи на те, що до мене тут же надійшли повідомлення від німецьких друзів, які запевняють мене в компетентності Фігаля і натякають на політико-адміністративні причини залишення ним посади, вже тоді мені захотілося звернути увагу всіх обурених мешканців академічного світу, наприклад, на роботу Майкла Мака 2003 року «Німецький ідеалізм і євреї: внутрішній антисемітизм філософії та відповіді німецьких євреїв» (German Idealism and the Jew: The Inner Anti-Semitism of Philosophy and German Jewish Response), в якій зібрані більш-менш «антисемітські» міркування таких філософських світил, як Іммануїл Кант – втілений гуманізм, чиє ім’я очікувано згадується в статті Н. Мотрошилової з особливим пієтетом, Йоганн Фіхте, Артур Шопенгауер і Людвіг Фейєрбах. Сюди ж можна було б додати далекого від антисемітизму Фрідріха Ніцше з його викриттям християнської «моралі рабів» як продукту єврейського «ресентименту» в пізній Римській імперії в роботі «До генеалогії моралі», не кажучи про думки Карла Маркса про «єврейське питання».
Я б визнала унікальність випадку Гайдеґера зважаючи на займаний ним пост ректора Фрайбурзького університету при націонал-соціалізмі, якби його «антисемітські медитації» не були оголошені «вульгарними» і «побутовими», що абсолютно не відповідає дійсності (див. відеобесіди «Чорні зошити» Мартіна Гайдеггера. До 125-річчя філософа» за участю Олександра Михайлівського, юнгерознавця, заст. декана філософського факультету ВШЕ). Тепер же цікаво, чи виявлять побутовий антисемітизм в не менше «високих» і «абстрактних» думках Канта, «християнський антисемітизм» якого, за оцінками Мака, задав напрямок всього німецького антисемітського дискурсу «від Геґеля через Шопенгауера і Фейєрбаха до Вагнера»? Так і бачу ласого на жадібні пропозиції єврейського гешефтмахера при думці про кантівську асоціацію іудаїзму з гетерономією довільного вибору…
Мак апелює до «четвертої критики» Канта – «Релігії в межах тільки розуму» як релігійного (християнського) обґрунтування його автономної моралі і принципів суспільного життя (політики), яке відштовхується саме від єврейської релігійності і її моральних імплікацій, причому Кант встановлює знак рівності між іудаїзмом, єврейською нацією і теократією. Так, Кант секуляризував християнство, перетворивши Ісуса в героя, за власним визначенням, який вчинив «громадянську революцію» в релігії і повалив морально репресивну обрядову віру та владу її жреців. У перекладі на кантіанську етичну мову, смерть Христа на хресті символізувала свободу від всього матеріального, чуттєвого, патологічного і гетерономного для всіх, хто слідує категоричному імперативу (моральному закону), пам’ятаючи про свою автономну волі. На відміну від вільного християнського суспільства, саме іудейська теократія була втіленням князя світу цього, під покровом якого людина прив’язана до земних благ і покарань («релігія без релігії»), що формує низинну моральну установку. Таке, на його думку, перше секулярне суспільство Бенедикта (Баруха) Спінози.
Епітети, якими Кант нагородив іудаїзм в «Метафізиці моральності» – «матеріалістичний» і «рабський», а в «Антропології з прагматичної точки зору» назвав євреїв «палестинцями, що живуть серед нас», тим самим всіляко підкреслюючи вузько-національний і неуніверсальний характер іудаїзму, а також «нацією шахраїв», що надають перевагу особистому збагаченню, а не громадянській честі. Все перераховане корениться в їхній релігії як забобонного та ірраціонального підпорядкування заповідям і обтяжливим ритуалам, виконання яких обіцяє земні блага. У «Суперечці факультетів» Кант окреслив майбутнє християнства в такий спосіб: «Евтаназія іудаїзму є чисто моральна релігія з відмовою від усіх колишніх догматів, деякі з яких все ж ще повинні зберігатися в християнстві (як месіанській вірі); ця сектантська різниця має згодом також в кінці кінців зникнути…» Усвідомлюючи можливі наслідки подібних установок, Ханна Арендт, філософ, автор «Витоків тоталітаризму» і «Банальності зла», а також студентка і кохана Мартіна Гайдеґера єврейського походження, напевно, захищала б менш завзято ім’я великого кенігсбержця, чий категоричний імператив був настільки перекручено зрозумілий Адольфом Ейхманом.
Мабуть, зв’язок між кантіанськими поглядами на єврейство та «Іудаїзмом в музиці» Ріхарда Ваґнера дійсно знайти нескладно, однак я не буду розглядати всіх згаданих філософів, обмежившись випадком Фіхте – куди більш скандальним, ніж гайдеґеріанський. Фіхте, безсумнівно, багато почерпнув у свого вчителя, і точно так само розумів себе як «універсаліста», що протистоїть єврейській винятковості, зокрема в своїй роботі, присвяченій Французькій революції («Внесок у виправлення суджень публіки про французьку революцію»). В цілому оцінюючи позитивно готовність громадян озброїтися проти держави, яка не забезпечує їхні права, Фіхте дотримувався іншої точки зору на єврейську клановість: «Майже в усіх країнах Європи поширене могутня, вороже налаштована держава, що веде постійну війну з усіма іншими, і в деяких місцях особливо важко гнітюче громадян – це єврейство… Народ цей в усіх інших народах бачить нащадків тих, хто вигнали його з улюбленої вітчизни. Він себе прирік і прирікає на розслабляючу тіло і знищуючу всякі шляхетні почуття заняття торгівлею». Не дивно, що Фіхте звертається до ідеї сіонізму як природного наслідку відмови надавати євреям громадянство: «Не слід давати євреям права громадянства навіть в жалюгідній, противній праву й розуму християнській державі», адже, пише Фіхте, «для того, щоб дати євреям цивільні права, я не бачу іншого способу, як відрізати їм в одну ніч голови і поставити на їх місце нові, в яких не було б жодної єврейської думки».

Один із засновників німецького і не тільки націоналізму поряд з Фіхте, і разом з тим визнаний філософ-гуманіст і «універсаліст», Йоганн Гердер повністю повторював його слова з цього приводу в «Ідеях до філософії історії людства»: «Наявність в будь-якій державі відомого числа євреїв так згубна для неї, що в цьому випадку не можна керуватися загальними принципами гуманності, справа тут стосується національного питання: тому є обов’язком кожної держави встановити, яка кількість цих чужинців може бути терпима в країні без шкоди для корінного населення». Хоча Гердер відгукувався з великою симпатією про стародавню іудейську культури, на його думку, національний характер євреїв, в тому числі з вини німців, «деяким чином зіпсувався» в діаспорі. Підстава національної держави для євреїв за межами Європи і вдосконалені шляхи їх культурної асиміляції – ось його рецепт для виходу з положення, що склалося. Можна додати, що його ставлення до циган і турків в культурному просторі Європи було куди різкіше. Чи варто стверджувати, що Гердеру і Фіхте теж не вистачало «органу» для роздумів на соціально-політичні теми, як заявила Неллі Мотрошилова про гайдеґеріанського філософського генія, або шукати біографічне пояснення їх «злостивості»? Питання, звичайно, риторичне.
Однак веду я не до того, щоб голови Кантіанського, Фіхтеанського, Геґельянського і т. д. спільнот поспішно покидали свої пости, та й спроби американського дослідника поставити під сумнів традицію «німецького ідеалізму» на підставі, загалом, повсюдної наявності куди менш «освічених» елементів в мисленні гуманітарного та наукового авангарду тієї епохи навряд чи можуть знайти співчуття (досить вивчити антропологічні погляди того ж Канта). А до того, що елементарне ознайомлення з інтелектуальною історією європейського антисемітизму, яку Мак справедливо виводить з середньовічного світогляду (історики школи Анналів всім на допомогу), говорить про необхідність виділення особливої ​​категорії «культурного», «духовного» або «філософського» антисемітизму, який не має ніякого відношення до звичайного етнічного чи натуралістичного поняття антисемітизму і його «побутових» різновидів, а також на період зародження і розквіту націоналістичних настроїв в Європі. Такими категоріями оперував, наприклад, критик фашизму «справа» Юліус Евола, а законодавцями жанру, як не дивно, часто бували самі євреї-антисеміти.
Парадигмальним прикладом є життєвий шлях Отто Вайнінгера, автора культової книги «Стать і характер», яка зазвичай помилково розцінюється і як мізогінічна, і як антисемітська. Дійсно, спираючись на досить точні, хоч і односторонні побутові приклади, Вайнінгер всіляко демонструє неповноцінність жіночого начала, зовсім далекого логіці і моралі через властивій жінкам «розсіяній» і «перманентній» сексуальності, їхній абсолютній залежності від циклів і законів біологічного царства та ідеї спарювання, що тотально визначає їхню свідомість, а також змушує їх відмовлятися від своєї індивідуальності і оцінювати себе та інших жінок виключно за фактом їхнього служіння чоловікові. Народом, що втілив в собі жіноче начало, Вайнінгер вважав євреїв, на його думку, націю матеріалістів. В результаті, 23-річний австрійський єврей робить недвозначні висновки з власної книги і застрелює себе в будинку свого улюбленого генія Бетховена.
Вайнінгер, по суті, був засновником метафізики статі, згідно з якою біологічні чоловік і жінка містять обидва метафізичних начала – жіноче і чоловіче – проте в різній пропорції, що пояснює закони тяжіння різних типажів і сексуальні патології, хоча сам мислив своє дослідження в психологічних термінах. Втім, якщо мізогініком автора рядків «Жінка, що стоїть найвище, все ж нескінченно нижча за найнижчого з чоловіків» назвати можна, то антисемітом, незважаючи на велику кількість «побутових» прикладів, він не був. І навіть «сіоністом», в даному контексті – прихильником екстрадиції євреїв – теж не був, ставлячи в вину етнічним антисемітам і шовіністам саме «культурні» єврейські риси: «…в агресивному антисеміті можна завжди помітити деякі єврейські риси. Вони можуть відобразитись і на його фізіономії, хоча б його кров і була чистою від усяких семітських домішків […] Антисемітизм арійця призводить нас до не менш важливого висновку: не слід змішувати єврейство і євреїв. Є арійці, які містять в собі значно більше єврейського, ніж справжній єврей. Є також євреї, які більше схожі на арійців, ніж будь-який арієць… Глибокий антисеміт Ріхард Вагнер, і той не цілком вільний від деякого відтінку єврейства, навіть у своєму мистецтві, як би сильно не обманювало нас те почуття, яке бачить в ньому великого художника поза рамок історичної постаті, як би мало ми не сумнівалися в тому, що його Зігфрід є найбільш неєврейським твором, який тільки можна було створити. Але без причини ніхто антисемітом не буває. […] Я вважаю своїм обов’язком ще раз підкреслити, хоча це повинно бути і само собою зрозуміло: незважаючи на низьку оцінку теперішнього єврея, я тим не менш далекий від думки своїми висновками служити опорою теоретичного, не кажучи вже про практичне переслідування євреїв. Я говорю про єврейство в сенсі платонівської ідеї. Немає абсолютного єврея, як немає і абсолютного християнина, я також не кажу про окремих євреїв, більшості яких я своїми висновками не хотів би заподіяти біль, і слід зауважити, що багатьом з них була б нанесена жорстока несправедливість, якби все сказане було застосовано щодо ним. Гасла на кшталт «купуйте тільки у християн» – єврейські гасла, бо вони розглядають і оцінюють індивідуум тільки з точки зору його належності до роду.
Точно так само і єврейське поняття «гой» просто позначає кожного християнина як такого і вичерпно визначає його цінність. Тут я не стаю на захист бойкоту, вигнання євреїв, недопущення їх до всяких посад і чинів. Єврейське питання не можна вирішити такими засобами, так як вони лежать поза шляхом моральності. Але з іншого боку, і «сіонізм» далеко ще не вирішено. Він хоче зібрати народ, який, як вказує Г. С. Чемберлен, ще задовго до руйнування єрусалимського храму частково вже обрав діаспору в якості природної форми свого існування – існування кореня, що розпускається по всій землі, вічно подавлює в собі свою індивідуацію. Ясно, що сіонізм хоче чогось неєврейського. Передовсім, євреям необхідно придушити в собі єврейство і тільки тоді вони цілком дозріють для ідеї сіонізму».
Великим шанувальником особистості та книг Вайнінгера був і австрійський філософ Людвіг Вітґенштейн, який справедливо розділяє титул самого значимого філософа ХХ ст. з Мартіном Гайдеґером і який запозичив у Вайнінгера цілі формулювання на кшталт готовності вважати навіть найвеличніших євреїв усього лише талановитими, але не геніальними, не кажучи про тривалу спокусу наслідувати приклад Вайнінгера, який завів моду на філософські самогубства в Австрії. Вітґенштайн, який сам був на три чверті єврей, хоч і приховував своє походження, залишив не просто антисемітське, але відверто «нацистське» за сьогоднішніми мірками порівняння євреїв з раковою пухлиною на тілі Європи, яке вводить в ступор всіх дослідників його творчості. При цьому відомо, що Вітґенштайн охоче спілкувався з євреями.
Логічні заперечення проти виділення жанру «культурного», «духовного» або «філософського» антисемітизму полягають в тому, що він живить і побутову, і політичну (етнічну) версії. Однак тільки ця категорія дозволяє зрозуміти, що Гайдеггер не хитрував і не знущався, як вважає Неллі Мотрошілова, коли замовчував свій «антисемітизм» за життя і «нахабно» готував до друку «Чорні зошити» саме тоді, коли його «Буття і час» завойовувало уми лівих мислителів, особливо французів, а також без протиріччя пояснити те, чому «антисемітизм» Хайдеггера різнився від антисемітизму націонал-соціалістів і чому він не кривив душею, коли підкреслював різницю в їхніх підходах і наводив факти своєї щирої взаємодії з євреями.
До кінця продуманий «антисемітизм» Гайдеґера, як і Вайнінгера, змушує визнати той факт, що для них «єврейським» є сам дух епохи. «Подолати внутрішнього єврея/жінку» в кожному» – так можна розшифрувати максиму Вайнінгера, а у випадку Гайдеґера, який заперечував прямий вплив філософії на дійсність і прислухувався до заклику буття, і максим-то ніяких не залишилося, незважаючи на цитовані Н. Мотрошиловою грізні заяви філософа про знищення людського роду. Питання про витоки – причини або стереотипи, через які єврейство асоціюється з матеріалізмом і гетерономною мораллю, залишається, як і непередбачувані наслідки культурного антисемітизму, однак, його змішання з побутовим антисемітизмом, заснованим на інакшості по відношенню до критикованого суб’єкту, неприпустимо. Обтяжливий фактор «націонал-соціалістичного» ректорства Гайдеґера, у якого була маса можливостей зайняти куди більш дієву позицію щодо офіційної політики Третього Рейху, не спростовує це правило, а тільки дозволяє ще яскравіше відчути цю різницю.
Щоб закрити цю тему, рекомендую для ознайомлення відому книгу «Єврейське століття» Юрія Сльозкіна, американського історика-славіста, в якій він дохідливо показує, в якому сенсі ХХ століття, та й всю сучасність, можна вважати «єврейськими», а всіх, хто живе в наш час – «євреями», і зрозуміло, що ознаки, на підставі яких проводиться така атрибуція, імпонують не всім. Євреї, згідно його метафоричного опису, є найбільш успішними номадами-меркуріанцями, що відрізняються підвищеною винахідливістю, мобільністю і схильністю до розумової, спекулятивної праці. У цьому сенсі вони протистоять осілим співтовариствам аполлонічного типу, які є охоронцями порядку, відрізняються консерватизмом і виробляють натуральний продукт. Протистоять, надаючи сервісні послуги цим спільнотам. Роль «професійних чужинців», з яких виросла сучасна транснаціональна фінансова еліта, виконували не тільки євреї середньовічного періоду, але також вірмени і ассірійці в османському світі XVII-XVIII ст., парси в Індії, китайці в Південно-Східній Азії.
[embedyt] https://www.youtube.com/watch?v=K_nhahTUFWo[/embedyt]
Однак, для нас важливіші описані Сльозкіним меркуріанські риси, які дійсно є запорукою успішної реалізації в сучасному світі, при цьому залишаючись предметом ресентименту з боку людей аполлонічного типу («хитрість», «спритність», «жіночий характер», «безпринципність», «жага вигоди» і т. д. – відомі всім стереотипні оцінки цих рис зі знаком «мінус»). Подібні спостереження робив у своїй роботі «Повстання еліт і зрада демократії» американський соціолог і історик культури Крістофер Леш, протиставляючи горизонтально і вертикально мобільні неоліберальні еліти обдуреним «реднекам», які, можливо, і сказали своє слово, обравши Трампа.
[embedyt] https://www.youtube.com/watch?v=iOk6HB609po[/embedyt]
Часи, коли ідейні опоненти могли вимовити слідом за Вольтером «Я можу бути не згоден з вашою думкою, але я помру за ваше право її висловити», давно минули. Тепер кожен сидить на пороховій бочці потенційного невизнання чиєїсь ідентичності і прав, і навіть якщо людина впевнена в прогресивності своїх поглядів в міжетнічній сфері, гендерна теорія або «політкоректна» чистка культурного канону, незалежно від його політичних симпатій, залишають багате поле для сюрпризів. Табу на саме поняття злочину думки і чітка межа між сферою духу і відповідальністю за конкретні наслідки конкретного рішення повинні стати кредо інтелектуала в умовах Заходу, що стрімко варваризується.
Автор: Олена Семеняка
[embedyt] https://www.youtube.com/watch?v=7dtawhoZv1w[/embedyt]