отто вайнінгер

Отто Вайнінґер: над прірвою статі

I

Вік тому нічим не примітний парубок зняв номер у готелі Відня, той самий, в якому століттям раніше помер Бетховен. Посидівши деякий час на краю ліжка з накрохмаленими простирадлами, чоловік дивився у щільний простір паркету. Він прислухався до невблаганного стуку годинника на стіні, що збігався з биттям тривожного серця. Воно вже передчувало близьку зустріч зі свинцем. Чоловік повільно відкрив саквояж і виявив в ньому свого ката. Постріл в груди не цілком вдався, але наростаюча присутність смерті відчувалася кров’ю. Остання ніч міцно обняла людину в прохолодних вологих обіймах, заколисуючи дзвінкою тишею. Чоловік помер рано вранці…

Такою була драма смерті австрійського філософа Отто Вайнінґера, знаменитого антисеміта і женоненависника – втім, в цьому ще належить розібратися. Юнак покінчив із життям у 23, але давайте оглянемося і подивимось, із чим саме він обірвав зв’язок.

Вайнінґер – виходець із заможної єврейської родини, випускник філософського факультету Віденського університету, який захистив докторську дисертацію по темі статевих проміжних станів, далі – протестант. Всі чотири факти окільцьовують його фігуру, визначивши фундамент смислової системи, залишеної ним. Але про це пізніше.

Принципова складність розуміння особистості Вайнінґера ховається у підозрілому ставленні європейців до юного віку, як нелегітимного в розумінні питань серйозних. Віднедавна вважається, що розумові процеси стають повною мірою доступні лише після подолання якоїсь межі дорослішання, але виключно в біологічному плані. Тому настільки багатьох дратує та ображає персона Артюра Рембо – видатного і, мабуть, останнього європейського поета – адже він зумів очолити французьку витончену словесність у вкрай ніжному віці. Фактично до 19 років Рембо написав усі свої великі вірші. Отто Вайнінґер, звичайно, не зумів випередити його в такому незвичайному марафоні, але наблизився до рубежу гранично близько. Йому вдалося «спорудити» свій magnum opus, ледь досягнувши 22. 

отто вайнінгер, метафізика статі

Спочатку захищена як дисертація, а потім видана у форматі наукової книги, «Стать і характер» змогла здійснити фурор на тодішню інтелектуальну австрійську еліту, незважаючи на те, що так званими «статевими питаннями» були захоплені всі, хто зараховував себе до мислячого товариства, й у цій площині когось здивувати було доволі складно. Наприклад, протягом першого десятиліття праця Вайнінґера витримала 12 перевидань, а про кількість наступних говорити важко в зв’язку з їх значною кількістю. Інтелектуальна напруга, викликана книгою, не зникає й досі: поїхавши на Петрівку, ви виявите як мінімум 5 різних палітурок із російським перекладом. До речі, його виконав сучасник Вайнінґера – есер-меншовик Володимир Ліхтеншдат – буквально в 1908-1909 рр, що зайвий раз вказує на популярність книги. Для порівняння, роботу Йоганна Якоба Бахофена «Материнське право», яка, зауважимо, й послужила фундаментом для дослідження Вайнінґера, переклали в Росії тільки два роки тому, і те лише частково.

«Стать і характер» змогла здійснити фурор на тодішню інтелектуальну австрійську еліту, незважаючи на те, що так званими «статевими питаннями» були захоплені всі, хто зараховував себе до мислячого товариства

Безумовно, така пильна увага до філософських «збочень» австрійця надалі переважно була викликана яскравим відбитком біографії автора. Але казково наївно припускати, що лише зіткнення умів із лякаючим феноменом суїциду змушує з покоління в покоління нехай сперечатися з написаним, але неодмінно читати. До того ж, ми не маємо права не довіряти авторитету філософа Людвіга Вітґенштайна, який зараховував Вайнінґера до пантеону мислителів, що найбільше на нього вплинули. Ще одним шанувальником «бестселера» був Август Стріндберг – «прадід» сучасної шведської літератури і театру, що знову таки впевнено виводить Вайнінґера з інтелектуального гетто, де бідолаха опинився завдяки старанням Гітлера, який називав його «єдиним прийнятним євреєм» (планка вимог німця до іудеїв відомо-специфічна) і Геббельса, який цитував його під час своїх виступів. «Стать і характер», зрозуміло, нацисти не нищили. Філософ-традиціоналіст Юліус Евола, що полюбляв проводити час із фашистськими колами Муссоліні й представниками німецького езотеричного альянсу, взагалі був настільки вражений відкриттями Вайнінґера, що написав аналогічне дослідження «Метафізика статі», в якому неодноразово згадує свого натхненника. Ця історична стежка ріднить Вайнінґера з Ніцше, якого також через непорозуміння записали в предтечі націонал-соціалізму і який, до слова, є другим стовпом (після Бахофена), на якому ґрунтується вся логіка написаного в «Статі і характері». Тим не менш, Вайнінґер не маргінал, і його вагу ще належить відчути на світанку нового інтелектуального дискурсу. Менш серйозним, але безперечно кумедним доказом цієї інтуїції служить місце, займане ним в середовищі так званих gender studies.

З одного боку, опираючись на вищезгадану гіпотезу проміжних статевих станів, невірно зрозумілу і знівечену, Вайнінґера абсолютно серйозно намагаються транслювати як прототеоретика гендерної небінарності і трансгендеризму. З іншого – феміністки всіх наявних хвиль і течій досі посилаються на текст книги «Стать і характер», як на приклад одного з найбільш отруйних адаптацій мізогінії в секторі гуманітарної науки. Шанують, ненавидять, намагаються експропріювати, відкидають – що завгодно, крім забуття.

Окрім наведених нами аргументів на користь зовнішніх причин популярності обговорюваного автора, пропонуємо власну, ту, яка раніше не звучала ніде. На наш погляд, приголомшливий ефект від прочитаного під час знайомства з текстом Вайнінґера забезпечений його різкими дефініціями та іноді вкрай суперечливою тривіальною аргументацією, що заснована мало не на «плітках тітки Рози».

Велика суворість вироку Вайнінґера полягає в тому, що крізь всю книгу в тих місцях, де він має на увазі жіноче/місячне/хтонічне/земне начало Вайнінґер використовує слово «жінка», не маючи на увазі фізичну, але лінгвістично чомусь вказуючи саме на неї. При цьому хитрун повідомляє про підміну понять у невеликих виносках, подаючи знаки крізь вічність тим, хто все ж зуміє розгледіти крізь терни його вульгарності зірки інтелектуальних горизонтів. Аналогічні фокуси він проробляє з позначенням чоловічого/сонячного/уранічного/небесного начала, приземляючи його терміном смертного «чоловіка». Архетип афродитичної любові з легкої руки Вайнінґера перетворюється в «повію», що швидше епатує ніж підштовхує до рефлексії.

Варто було лише замінити його на «коханку», як згодом і зробить Евола вже в своїй праці, і огидний пафос стилістики Вайнінґера тут же набуває зовсім інших рис. Існує дві можливі причини цих мовних «провалів». Адепти психоаналітичних інтерпретацій приписують Вайнінґеру всілякі комплекси та ментальні недуги, які нібито і затьмарили його погляд, зробили дослідження необ’єктивним. Мовляв, філософ додав дрібку журби своїх особистих внутрішніх проблем в котел заданої проблематики, чим зіпсував нам смак трапези. Таку точку зору поділяв Василь Розанов, не менш оригінальний дослідник того ж філософського питання, автор трактату про біблійну метафізику статі «Люди підмісячного світла», який написав про Вайнінґера наступне:

«З кожної сторінки Вайнінґера чується крик: «Я люблю чоловіків!» – «Ну що ж: ти – содоміт». І на цьому можна закрити книгу».

Гомосексуалізмом Розанов пояснює глибинну ненависть Вайнінґера до жінок, яких останній нібито сприймав як суперниць. Ми не погодимося з таким твердженням не тільки в силу відсутності реальних доказів нетрадиційної орієнтації письменника, але просто через надмірну поверховість такої думки. Щоб ненавидіти жінок, необов’язково бути гомосексуалом. Втім, як і не всякий гомосексуал ненавидить жінок. Нашу увагу привертає більш піднесене припущення: Вайнінґер навмисно дискредитує пихатою грубістю піднесений тон теми, щоб зачепити читача за живе, тим самим залишаючи його незадоволеним до кінця книги. Такий агресивний «маркетинг» австрійця і допоміг його твору протриматися на плаву так довго, адже хто знає, чи читали б ви зараз наш текст, якби Вайнінґер вибрав шлях сухого академізму свого вчителя Бахофена

Вайнінґер навмисно дискредитує пихатою грубістю піднесений тон теми, щоб зачепити читача за живе, тим самим залишаючи його незадоволеним до кінця книги

Така довга дорога введення у всесвіт Отто Вайнінґера була подолана недаремно, бо, скоротивши її, ми ризикували опинитись на боці однієї з крайнощів у спектрі спричинених ним реакцій, а саме повного відторгнення. Не подолавши певних блокпостів у методології читання «Статі і характеру», ви швидко занудьгуєте або відчуєте у кращому випадку нерозуміння, а в гіршому – огиду до написаного. Що ж, тепер озброївшись усім необхідним, давайте нарешті поговоримо безпосередньо про сенси цієї книги.

II

«Тоді я збагнув, що гіркішою за смерть є та жінка, яка подібна до мисливських тенет, чиє серце – мов невід, а руки – мов кайдани. Той, хто догоджає правдивому Богу, від неї втече, а грішника вона впіймає».

Здійснивши всі необхідні роз’яснення, тепер ми маємо можливість не тільки правильно інтерпретувати Вайнінґера, але і зрозуміти, чи є реальною спроба включити його філософські роздуми в палітру актуального ідейного дискурсу.

Ключовим орієнтиром в смисловій системі координат книги «Стать і характер» є введення її автором концепції проміжних статевих форм. Виходячи з неї, статеве диференціювання ніколи не буває цілком закінченим. 

«Всі особливості чоловічої статі, хоча і в слабкому, ледь розвинутому стані, можна знайти і в жіночій, і навпаки, всі статеві ознаки жінки в сукупності містяться і в чоловікові, хоча дуже в неоформленому вигляді». 

На підтримку своїх слів Вайнінґер, як людина зацікавлена ​​в тому числі й у досягненнях природничих наук, висуває наявність у людей рудиментарних ознак протилежної статі – у чоловіків є соски, а у жінок – клітор. Духовній конституції кожної окремої людини ще в більшій мірі характерне таке статеве «запозичення», що в подальшому виливається в безпосередній прояв у суспільстві. Не існує на сто відсотків мужнього чоловіка, як і цілком жіночної жінки, але є «незліченні перехідні степені» між ними.

Аби одразу унеможливити прив’язку цієї тези до теорій гендерних студій, поспішаємо донести важливе уточнення Вайнінґера, яке точно векторизує його думку про те, що людина, носячи в собі як фемінні, так і маскулінні елементи в різних пропорціях відповідно до своєї статі, все одно є або жінкою, або чоловіком. Ця ремарка не дає можливості записати Вайнінґера в прототеоретика небінарної теорії особистості, хоча такі спроби робилися неодноразово. Вайнінґер передбачає те, що інформація про стать міститься в кожній клітині людського організму, і ніби «поширюється по всьому тілу». У зв’язку з цим засадничо неправильно асоціювати питання про стать із так званими «первинними» і «вторинними» статевими ознаками, так статева «сфера відповідальності» покриває весь спектр людської екзистенції, і передовсім визначає метафізичний бік. Дивовижно, що автору вдалося вловити настільки тонкий момент задовго до виникнення науки ендокринології, яка підтверджує біологічну сторону питання.

Не існує на сто відсотків мужнього чоловіка, як і цілком жіночної жінки, але є «незліченні перехідні степені» між ними

Для розмежування жіночої і чоловічої субстанцій Вайнінґер також вводить категорії «абсолютних» чоловіка і жінки, яких, що надважливо, не існує у світі безпосереднього досвіду. Йдеться передовсім про платонівський світ ідей, про ідеальні архетипи, які еманують в живих індивідуумах в найрізноманітніших співвідношеннях. Наявність стрижнів фемінного в жінках і маскулінного в чоловіках є незмінним і природним, а не набутим в суспільстві досвідом, або «соціальним конструктом», висловлюючись сучасною термінологією адептів небінарних теорій. 

отто вайнінгер, метафізика статі

Далі Вайнінґер відповідає на питання, яке хвилювало не тільки його покоління, а й нашу сучасну свідомість, а саме питання про глибинну причину наших любовних симпатій. Чому нас притягують певні люди, а інші категорично відштовхують? Як пояснити статевий «смак» людини? Як ми вже з’ясували, кожен земний індивід чоловічої статі містить в собі якусь частку жіночого начала (і навпаки), і Вайнінґер вважає, що ступінь наявності в наших сутностях протилежної статі якраз і є визначальним фактором у виборі друга чи подруги серця. Грубо кажучи, якщо у відсотковому співвідношенні ваш духовний портрет виглядає наступним чином:

1. 70% (чоловічого) + 30% (жіночого)

То вас привабить особистість із дзеркальною ситуацією:

2. 70% (жіночого) + 30% (чоловічого).

Таким чином наші душі шукають втрачену цілісність, що по суті повторює відтворений Платоном у «Бенкеті» міф про андрогінів (грец. Ἀνδρόγυνος: від ἀνήρ «чоловік» і γυνή «жінка»). Це легенда про кулястих істот (куля мала славу ідеального геометричного тіла у греків), таких собі довершених предків людей, які поєднали в собі чоловіче і жіноче. Боги, жахнувшись силі андрогінів, розділили їх на дві частини, щоб зменшити міць і унеможливити їхні посягання на Олімп. З тих часів розділені частини андрогінів, тобто люди, шукають свої половинки, щоб знайти загублену монолітну сутність.

люди шукають свої половинки, щоб знайти загублену монолітну сутність

Платонівське вчення нагадує алхімічні погляди європейської містики, адже кінцевою метою духовної трансформації внутрішньої алхімії є досягнення стану андрогіна. На алхімічних гравюрах, які ілюструють фінальну стадію Великого діяння Рубедо, ми часто спостерігаємо зображення двоголового тіла – андрогіна – тобто подолання подвійності, що закладена в людині. Сучасниця Вайнінґера Лу Саломе вважала, що у кожного чоловіка є внутрішня сестра, яка присутня у його священній ночі, з якою він має злитись у філософському інцесті. Відшукати цю сестру чоловік може лише у парі з реальною жінкою.

«Місячний голос сестри, не стихаючи звучить, наповнюючи священну ніч».
Георг Тракль

Насмілимося повторити, що мова йде про внутрішні духовні трансформації, які не мають нічого спільного з жахливими сучасними практиками зміни біологічної статі людиною. В цьому сенсі дослідження Вайнінґера звеличує аргумент духу над фактором тіла, що абсолютно незрозуміло сучасній профанній свідомості.

«Закон говорить так: «Для статевого союзу завжди сходяться досконалий чоловік (Ч) і досконала жінка (Ж), хоча і розчленовані в кожному окремому випадку на два різних індивідуума в різноманітних поєднаннях».

«Не дивлячись на всі проміжні форми, людина врешті-решт все таки – одне з двох: або чоловік, або жінка».

Цікава й актуальна як ніколи оцінка Вайнінґером рухів жіночої емансипації, потреба і життєздатність якої безпосередньо пов’язана з теорією статевих проміжних форм. Додамо, що австрієць узагалі вважає, що розгадка жіночого питання як такого пов’язана з усіма іншими фундаментальними питаннями людства. Феномен фемінізму розуміється Вайнінґером як актуалізація чоловічого елемента в жіночій субстанції. Інакше кажучи, феміністки буквально намагаються стати чоловіками, але, звичайно, по факту здатні лише наслідувати і шкодити своїй глибинній жіночій сутності. Цитуючи самого Вайнінґера, ми можемо сказати, що саме «ув’язнений у них чоловік намагається емансипуватись».

«Справжня жінка не має нічого спільного з жіночою емансипацією».

отто вайнінгер, метафізика статі

Таким чином, істинна природа жіночого руху носить ворожий її статі характер, а в душі самої жінки відбувається внутрішня дискримінація та ізоляція від власної сутності. І якщо емансипація є певним прагненням до свободи, то фемінізм пропонує помилкове трактування цієї категорії. Справжня свобода вимірюється метафізичними сенсами, а особистість звільняється від власних внутрішніх негативних проявів. Якщо знову звернутися до мови алхімії, то свободу можна обмежити визначенням сепарації духу від матерії, або перемоги духу над матерією. В собі ми вміщуємо частку вічної непорушної суті, що зачинена в самотності в’язниці наших тіл. Завданням кожного індивіда є актуалізація цієї частки, тріумф царства безтілесності над військом тварної матерії. Розуміючи емансипацію так, легко дійти до висновку, що феміністичні практики нічого спільного зі свободою не мають, і навіть більше, вони цій свободі максимально перешкоджають.

Жіноче прагнення до звільнення від кайдан тлінного буття може бути реалізоване тільки в площині метафізичної боротьби.

«Людина стає вільною тільки тоді, коли вона сама перетворюється для себе у верховний закон».

III

Типологізація жіночого і чоловічого, як ми помітили, виконується Вайнінґером теоретично і не вказує на фізичних представників тієї чи іншої статі. Жіноче начало репрезентує матерію, а чоловіче – ейдос. Іншими словами, чоловіче є оформлюючим принципом, жіноче – реалізуючим, а ось їхній взаємозв’язок втілюється вже в кожному окремому прояві дійсності. 

Виходячи з цього, жіноче начало завжди прагне до відтворення самого себе, тобто до розмноження матерії. Сутність матеріального хаотична і безмежна, і вона потребує чоловічого фактору, який би її упорядкував і розмежував. Чоловічий логос одухотворяє жіночу субстанцію, наповнюючи її змістом. Без чоловічого жіночому судилося бути ув’язненим у безцільному циклі народження і смерті, а чоловічому без жіночого не дано виокремити й реалізувати себе. Безтілесний дух здатний себе розпізнати лише у віддзеркаленні жіночої субстанції.

Не просто так індійська міфологема зображує жіночий принцип в образі богині Шакті (Пракріті), яка уособлює динамічний руйнівний, але в той же час творчий принцип, а її чоловіка бога Шиву (Пуруша) у вигляді статичної вічної свідомості. Образно кажучи, Шакті рухлива, але сліпа, а Шива не здатний рухатися, але володіє зором.

Дивовижним чином ці речі виринають у текстах згаданої раніше Лу Саломе:

«Всяка оголена жінка втілює в собі Пракріті. Тому до неї слід відноситись так само шанобливо і відсторонено, як до незбагненної таємниці світобудови, так як до природи, безмежної у своїй творчій здатності. Якщо в присутності оголеної жінки чоловік не виявляє в глибині своєї сутності того ж хвилювання, що охоплює людину, якій відкривається таємниця світобудови, – про ритуал не може бути й мови – це всього лиш повсякденний акт зі звичайними наслідками: зміцненням кармічного ланцюга».

Чоловіче і жіноче можуть реалізуватися, тільки доповнюючи один одного і творячи собою ціле. Проблеми виникають тільки тоді, коли одна зі сторін «тягне ковдру на себе». Матерія жадає поглинання духу або розчинення його в своїй субстанції, а дух схильний сепаруватися від матерії, не маючи можливості прокласти шлях до просвітління свідомості. Цей закон зауважив ще вчитель Вайнінґера Бахофен, який вказав на постійну ворожнечу матріархальних і патріархальних цивілізацій. Саме війна статей на метафізичному фронті творить людську історію, направляє її в часі. Людина, будучи мікрокосмом, є безпосередньою копією макрокосму (вселенських надматеріальних процесів) в собі відтворює цю битву замість того, щоб займатися роботою над реалізацією цілісності.   

Саме війна статей на метафізичному фронті творить людську історію, направляє її в часі

Така логіка пояснює, чому місію репродукції очолює жінка, і чому її сексуальність така важлива для кожного чоловіка. Жінка відповідає за збереження людського роду і зобов’язана шукати шляхи його відтворення. Звідси і високий рівень чуттєвості, а також інтуїції, притаманних жінкам. Саме тому Вайнінґер вважає, що вони більшою мірою схильні до впливу несвідомого, так як інстинктивний рівень дає більше шансів на виконання поставленого перед жінкою завдання. Чоловік же, як потенційний носій Логосу, живе, покладаючись на свідомість. Він мислить категоріями і понятійними системами, які реалізовує потім в матеріальному світі.

Чоловічий принцип організовує жіночий простір навколо себе, чоловіки будують інститути та держави, вони визначають логіку розвитку історичного процесу. На побутовому рівні жінки з актуалізованою фемінністю схильні вимагати від чоловіків чітких поглядів на навколишній світ. Чоловік із нестійкою позицією її лякає, оскільки він не здатний упорядкувати хтонічний хаос, який кожна носить в собі. Чоловік без ціннісної системи координат і принципів не викликає у неї інтересу, адже він не здатен задовольнити її метафізичних потреб. Лицарська суб’єктність зачаровує даму, бо несе в собі потенцію подолання матеріалістичних ілюзій. З’єднання чоловічого Логосу з жіночої матерією веде андрогінат, що утворився, у безсмертя.

Абсолютна жінка бачить в абсолютному чоловікові союзника в боротьбі за «царство небесне», за вічне життя. Все, що виходить за межі цієї формули, є деградацією відносин між статями.

«Жінка отримує свою свідомість від Чоловіка. Статевою функцією типового чоловіка відносно типової жінки, як його ідеального доповнення – є робота перетворення несвідомого в свідоме».

«З філософів тут перш за все слід назвати Аристотеля. Для нього чоловічий принцип при зачатті є формуючим, активним елементом, який грає роль Логосу, жіночий же грає роль пасивної матерії. Якщо вдуматися дещо глибше, наскільки сильно Аристотель ототожнює душу з формою, ентелехією, початково рушійним початком, то стане ясно, як близько підходить він до висловленого нами погляду. Правда, свою думку щодо жінки він викладає тільки там, де говорить про процес запліднення, але ми даремно шукатимемо у нього, як і у всіх греків, крім Еврипіда, спільної точки зору на характер жінки (не тільки на її роль в акті запліднення). Вона, мабуть, дуже малою мірою займає їхні думки».

«В цьому відношенні вона (жінка) володіє дивним тонким чуттям. Вона з точністю дізнається, де під словами «я хочу» ховається у чоловікові напруження та афектація, і де видно справжню рішучість. В останньому випадку ефект виходить найбільш вражаючий».

«Душа є статевою ознакою, яку жінка вимагає від чоловіка так само і для тих же цілей, для яких вона потребує сили м’язів і лоскочучих вусів».

Співвідносно з усім вищесказаним, Вайнінґер робить справедливий висновок: якщо жіночий і чоловічий всесвіти фактично полярні, чому ж ми намагаємося звести їх до якогось спільного знаменника? Чому примушуємо жінок мімікрувати під чоловіків, відвертаючись від власної не менш важливої мети. Він наполягає на неодмінній необхідності поділу такої науки як психологія (зауважимо, що Вайнінґер сприймає психологію «архаїчно», на його думку, предметом вивчення психології є душа людини («психе» – від грецького ψυχή (psyché) – «душа», її сутність і буття) на чоловічу і жіночі секції. В цьому плані феміністські прагнення до статевої гомогенності виключаюсь жіночий фактор як такий, а значить, вони спрямовані переважно проти жінок.   

Щоб розкрити базові жіночі архетипи, Вайнінґер грубо розділяє прекрасну стать на «матерів» та «повій». І тут ми знову повертаємося до його прийомів привернення уваги сумнівними способами, адже він сам безліч разів обмовляється, що «матерям» у його розумінні не обов’язково мати дітей, а «повіям» займатися оплачуваним проміскуїтетом. Все абсолютно не так, адже Вайнінґер, як завжди, говорить про метафізичні матерії, а не конкретних земних жінок. Ми просимо дорого читача не забувати про це і не сприймати образливі терміни буквально.

Коли філософ розмірковує про материнство, передовсім він має на увазі хтонічні закони матерії. Її метою, як ми вже вказували раніше, є множення себе, тобто розмноження. Таким чином, центром тяжіння для «матері» завжди є дитина. У чоловікові вона бачить лише носія сімені, а в статевому акті – процес досягнення своєї мети. Для матері фактор чоловіка-батька зовсім не важливий, в якійсь мірі він їй навіть чужий. У грецькій міфології цей принцип оформлено в міфі про Гею та Урана, згідно якого богиня підмовила своїх дітей-титанів скинути батька. В результаті їхній син Хронос зазубреним серпом з білого золота каструє свого батька та займає його місце. Символічно цей міф ілюструє також і перехід від Золотого віку панування небесного (Уран, небо) до диктату часу (Хронос).

Бахофен, зокрема, називав гінекократичними саме ті культури, в яких чоловік не мав права на власних дітей. Саме чоловік, за Вайнінґером, є автором інституту моногамії зокрема і для того, щоб закріпити своє право на батьківство. Жінка вступає зі своїми чадами в певний злочинний зв’язок, прив’язуючи їх до себе навічно. Така коаліція і неучасть батька (чоловічого начала) в розвитку нової особистості призводить до неможливості її становлення та дорослішання в традиційному сенсі, інакше кажучи, психологічна і метафізична прихильність до матері веде до інфантилізації окремо взятої дитини і цілих поколінь.

«Виховання жінки слід вирвати з рук жінки, виховання ж всього людства – з рук матері».

«Відносини матері та дитини покояться на матеріальному взаємозв’язку. Батьківство носить не матеріальний характер, в порівнянні з яким матір, що оберігає та кормить, виступає у ролі речовини, матерії, простору і вмістилища народження, годувальниці. Зародження патернітету знаменує собою відособлення духу від явищ природи, а його переможне ствердження значить піднесеність людського буття за законами матеріального життя».

Йоганн Якоб Бахофен, «Материнське право»

Прагнення до відтворення людського матеріалу ставить «матір» в авангард боротьби за рід, вона забезпечує його безсмертя. Збереження роду є єдиною її метою, при чому метою глибоко аморальною. Підносячись над, здавалося б, найсвятішим – материнством – Вайнінґер зауважує, що природа материнської любові носить тваринні інстинктивні риси. Тільки самка здатна захищати своїх дитинчат, не дивлячись на їхній етичний портрет, не дивлячись на те, що вони накоїли.

Людина ж, володіючи внутрішнім моральним центром, будучи істотою з етичним виміром, зобов’язана кожну хвилину свого життя робити вибір, в тому числі щодо власних дітей. Кожен із батьків зобов’язаний оцінювати дитину крізь призму високих моральних ідеалів, він зобов’язаний його виховувати. «Матерям» така манера поведінки невідана, вона приймає дитя в його чистому проявленні, не примушуючи до якісних змін. Якщо перевести сказане на більш приземлену мову, то мати, дізнавшись, що її син скоїв злочин, не повинна приховувати його, але навпаки зобов’язана простежити за виконанням справедливого покарання. Погана ж «мати» не бачить меж між собою і дитиною, вона мріє, що вона ніколи не покине її, їй вороже розуміння відокремленої індивідуальності дитини. А якщо дитина зрослась з мамою, то рятуючи свого потомка, вона рятує себе і весь рід, що наділяє таку любов нальотом банального егоїзму. У традиційному суспільстві сепарація від матері була забезпечена обрядами ініціації, після яких дитина ставала повноцінним членом чоловічого або жіночого колективу. Особливо важливим цей момент був для хлопчиків, які ставали чоловіками, назавжди виходячи з-під крила матері і переходячи в зону виховання батька. Тільки дорослий чоловік здатний стати повноцінним членом суспільства, беручи на себе тягар відповідальності і дотримуючись законів і принципів. У сучасному світі ми спостерігаємо тотальну інфантилізацію і фемінізацію суспільства, чоловіки переважно не здатні на вчинки, вони до кінця своїх днів залишаються синами матері.

Материнські закони пов’язані з народженням та смертю, а батьківські – з безсмертям надматеріального життя. 

«Якась індивідуальність дитини не має ніякого значення для материнської любові. Для неї достатньо одного того, що вона її дитина: в цьому лежить аморальність. У всякій любові чоловіка до жінки … головну роль грає певна істота з фізичними і психологічними якостями, одна лише материнська любов нерозбірлива: вона простягається на все, що мати будь-коли носила в своєму лоні. Це фатальна істина, фатальна як для матері, так і для дитини, але не можна не бачити, що саме в цьому полягає вся аморальність материнської любові, тієї любові, яка залишається завжди однаковою, стає син святим чи злочинцем, королем чи  жебракам, залишається він янголом чи перетворюється в мерзенне чудовисько».

На противагу материнському архетипу існує фігура «гетери», і її теж потрібно тлумачити крізь призму відношення до дитини і чоловіка. «Гетера», на відміну від матері, не переслідує мети безцільного розмноження, вона підпорядкована іншій стихії. Об’єктом її інтересу виступає чоловік, вона переслідує можливість союзу з ним. У чомусь її образ збігається з менадами – жрицями бога Діоніса. Архетип вакханки тяжіє до злиття з богом – з чоловічим солярним началом. «Гетера» мріє розчинитися в ньому, в той час як мати хоче розчинити в собі. На жаль, Вайнінґер пише про «гетеру» набагато менше, і вловити її риси значно складніше, але якщо ми дозволимо собі міркувати самостійно, тоді досить очевидним фактом буде те, що «гетера» куди більше співпадає з жіночим, що прагне до злиття з чоловічим. «Матір» явно зациклена на собі, ми можемо навіть припустити, що вона оголошує війну чоловікам. Як відомо, культи Великої Матері поширювалися серед народів, які або принижували соціальне становище чоловіків, або взагалі фізично над ним домінували (існують чисельні приклади кастрації чоловіків в племенах з матріархальним укладом, а міф про амазонок стверджує, що войовниці тримали чоловіків як худобу, а також їздили на них верхи). «Гетера» все ж прагне вирватися з полону власної сутності, щоб знайти інший план буття через чоловіка.

Архетип вакханки тяжіє до злиття з богом – з чоловічим солярним началом

Після систематизації типів жіночих характерів автор знайомить читача з власними роздумами про феномен любові. Крізь усю книгу ми відчуває глибоку прихильність Вайнінґера до Платона. Слідом за ним Отто Вайнінґер визнає лише чисту ідею кохання, а все, що пов’язано з чуттєвістю, категорично відкидає як перешкоду на шляху до вічності. Більш того, ми відчуває глибоку відразу автора до будь-яких проявів фізичної близькості, для нього це слабкість у людині, яка повинна бути подолана.

«Отже, «платонічне кохання» існує, не дивлячись на протести професорів психіатрії. Я скажу більше: існує лише платонічне кохання. Все інше, що позначають іменем кохання, є просто свинством. Є лише одна любов: любов до Беатріче…».

«Трістан та Ізольда швидше підуть на смерть, ніж на шлюбне ложе, і це є абсолютним доказом того, що в людині існує щось вище, метафізичне, що проявилося хоча б в мучеництві Джордано Бруно».

отто вайнінгер, метафізика статі

Посилання ​​на легенду про Трістана та Ізольду нагадують про книгу Дені де Ружмона «Любов і західна культура», який досліджував надматеріальну природу язичницького Еросу в цьому міфі. Жіночу красу (у платонівському значенні ейдосу) можливо зрозуміти тільки тоді, коли чоловік абстрагується від статевого потягу до неї. Лише коли він буде немов би дивитися крізь неї, він побачить Вічну Жіночність. Актуалізувавши, а потім подолавши власну стать, як щось глибоко містичне, людська сутність може перетворитись у дещо третє, відмінне і від жіночого, і від чоловічого.

Попри брутальність та поверхневий цинізм, Вайнінґер залишається впевненим романтиком, бо єдиним шляхом подолання примордіального жаху власної статі для чоловічого та жіночого племен є єднання у всепоглинаючій силі взаємного кохання.

Автор: Юлія Федосюк