Пломінь: топ статей за 2019 рік

Підбиваючи підсумки роботи за рік, ми не можемо оминути увагою десятки цінних матеріалів від наших авторів, які публікувалися на нашому сайті за 2019. Переклади з європейських мов, рецензії на книги, музику, огляди культурних явищ і подій, інтерв’ю з вітчизняними інтелектуалами, різноманітні дослідження та багато іншого. Згадаємо найцікавіше?

Філософія

Пошуки магічного Ренесансу: рецензія на книгу Іоанна Куляну «Ерос і магія в епоху Відродження»

Не так давно був виданий російськомовний переклад праці румунсько-американського релігієзнавця Іоанна Куляну – «Ерос і магія в епоху Відродження». Цей текст привернув до себе увагу багатьох дослідників з абсолютно різних сфер. Завдяки перекладу цієї праці було зроблено інший переклад, а саме однієї з книг Джордано Бруно «Про зв’язки в цілому». Саме цей текст Джордано Бруно ліг в основу масштабного дослідження ренесансної магії, що проводив Іоанн Куляну. Завдяки своїй письменницькій майстерності книгу легко і захопливо читати. Рецензію на книгу читайте далі в статті Віталія Щепанського.

Мішель де Монтень: медитації над архаїкою

Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) у своїй праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905 р.) використав поетичний вислів Фрідріха Шиллера (1759-1805) «розчаклування природи» у якості наукового терміну. На думку Макса Вебера, раціональна наука, яка розбирала живу природу як механізм на дрібні деталі й пояснювала основні принципи їхньої роботи, стала надзвичайно потужнім рушієм людського прогресу і розвитку цивілізації. Впродовж ХХ ст. антропологи і етнографи задумувалися про наслідки цього розчаклування. Найбільше їх турбував той факт, що наука не змогла подолати віру в духів природи і різні містично-магічні практики. Вони задавалися питанням як можна розуміти зв’язок між духовними сутностями архаїчних народів із повсякденним життя сучасної людини, яка не втратила цей зв’язок із природою. Американські, європейські, російські науковці, у меншій мірі з країн Далекого Сходу, дійшли до дивовижних висновків, які продемонстрували не лише культурологічну важливість проробленої ними роботи, але також і екологічне, політичне і філософське значення. Однак, тут варто відзначити, що таке розчаклування природи розпочалося задовго до періоду історії, в якому жив і творив німецький соціолог. Читайте далі в статті Віталія Щепанського.

З ваньок у кшатрії: «Філософія війни» Олександра Дугіна

Які книги треба читати, щоб зрозуміти тактику та стратегію нашого ворога? Практика показує, що для того, аби його зрозуміти, книги читати не треба. Краще подивитися кілька ток-шоу, погортати інстаграм Кадирова, глянути кліп Тіматі: це сформує картину більш наближену до реальності, аніж товстелезні фоліанти чергового «директора аналітичного центру стратегічних досліджень» про те, що і як переможна російська армія буде ділити десь у Південно-Східній Азії або в районі басейну Амазонки. У нас дуже люблять глузувати з росіян, і, в переважній більшості випадків, це абсолютно справедливо. «Реальних» та дійсно впливових «інтелектуалів» там майже немає, державний «ідеолог» – лише один, і це далеко не та персона, про яку ми сьогодні збираємося поговорити. Під ідеологом ми маємо на увазі Суркова, а під персоною, що дуже хотіла б бути на його місці, проте зорі вирішили інакше – Олександра Дугіна. І сьогодні ми хочемо розповісти вам про досвід прочитання та «деконструкції» однієї з найрадикальніших книг Дугіна – «Філософія війни». Читайте далі в статті Сергія Заїковського.

Жан Бодріяр як радикальний філософ: феномен війни та тероризму

Французький філософ виступає «радикальним» діагностом для сучасної цивілізації та його ідеологічних настанов. Одними з ключових «радикальних» ідей Бодріяра ми вбачаємо його оцінку  трансформації явища війни в сучасному світі. Жан Бодріяр висуває системну теорію для пояснення принципів сучасної війни, засобів та мети її ведення. До теорії війни входить також і явище тероризму. Феномени соціальної реальності у постмодерні часто позбавлені своїх сутнісних ознак, зберігаючи лише форму і видимість свого існування. Це стосується зокрема і явища війни, про що Бодріяр широко рефлексує у працях «Війни в Заливі не було», «Дух тероризму» та «Фатальні стратегії». Читайте далі в статті Анни Клокун.

Зникнення безвісті чи констатація смерті: аналіз стану мистецтва Ж. Бодрійяра та Р. Барта

ХХ століття поставило до мистецтва низку питань, у томі числі найбільш фундаментальних, та з одного боку, наділених радикальним характером. Чи потрібна мистецтву технічна частина? Якщо із мистецтва викреслити фігуру автора, чи є можливим його існування? І найбільш критичний та досі не вирішений: чи продовжує воно своє існування взагалі? Читайте в статті Анастасії Плашевської.

Література

Книга дня: «Сто років самотності» Габріеля Гарсія Маркеса

Коли Маркес сів писати свій найвідоміший (і, фактично, перший насправді відомий) роман «Сто років самотності», йому було 38 років. Він усвідомлював, що це – останній шанс зробити ставку на письменницьку діяльність. Спочатку Маркес паралельно з цим працював в рекламному агентстві, але швидко зрозумів, що поєднувати цю роботу з написанням роману неможливо. Він звільняється з рекламного агентства і весь свій час присвячує праці над текстом «Сто років самотності». Дуже швидко останні збереження закінчуються. Родина Маркесів має старенький автомобіль, який вони закладають, аби оплатити борг орендодавцю. Маркес пише роман близько 18 місяців. Читайте про улюблений багатьма роман у статті Валентина Дзюбенка.

Дивак і колаборант (?): справа Луї-Фердінана Селіна

Кінець літа 1944 року. Війська союзників вже у Західній Європі, сили внутрішнього Спротиву у Франції активізуються, німецька армія програє битву за Париж. Політикам переможеного уряду Віші не лишається нічого, окрім як поспіхом покидати французькі землі. Їх тимчасовою домівкою стає німецька провінція Баден-Вюртемберг. Разом із функціонерами режиму до тамтешнього міста Зігмарінген стікаються й культурні діячі, для яких власна безпосередня діяльність в останні роки чи ворожа суспільна думка знищили усі шанси на продовження вільного існування, або навіть й банальне виживання в умовах перемоги прибічників генерала де Голля. Поміж них був і французький письменник Луї-Фердінан Селін, чия стійка репутація антисеміта, котра склалася ще у довоєнні часи, робила з нього ідеального поплічника нацистів в очах демократичних сил. Від повернення на батьківщину його відділятимуть довгі роки, означені перебуванням у датській в’язниці, та тривала боротьба за право на безперешкодну репатріацію. Читайте далі в статті Івана Калюги.

Володимир Нарбут: український акмеїст

Георгій Іванович Нарбут, український художник, графік, один із засновників Української Академії Мистецтв, автор «Української абетки», оформлювач банкнот УНР, відомий багатьом українцям, навіть тим, хто далекий від історії українського мистецтва. Але у Георгія Івановича був ще й молодший брат, не менш цікава та визначна постать в історії, про якого, на жаль, знає набагато менше наших співвітчизників. Поет Володимир Нарбут давно став напівміфічною фігурою – його біографія, відома нам, це переплетення історичних фактів та легенд, художньої вигадки і спогадів його сучасників. Читайте про поета в статті Валентина Дзюбенка.

Why did you say that things shall fall, або про що новий роман Чака Поланіка

Реальність кожної епохи визначається не лише історичними подіями, характером політиків, дипломатичними договорами чи перемогами в війнах. Реальність – це текст, або радше мозаїка, найяскравіші шматочки якої представлені продуктами культури. Фільми, книги, музикальні альбоми доповнюють сіру буденність політичної рутини та надають будь-якій історичній епосі виразних, притаманних лише їй рис. Про роман як віддзеркалення епохи читайте в тексті Сергія Заїковського.

Політика

П’єр Жмайєль та зародження ліванського фалангізму

Деякий час тому ми розповідали про постать Башира Жмайєля – лідера ліванських християн-фалангістів середини 1970-их – початку 1980-их років. Нині ми розкажемо про зародження фалангістського руху в Лівані 1930-их, про лідерів партії «Катаіб» та їхню ідеологію. Розповідає Валентин Дзюбенко.

Геноцид або смерть: радикальний енвайроменталізм Каарло Пентті Лінколи

Питання екології в ХХІ столітті є надзвичайно актуальним та дискусійним, при чому як для представників умовно лівого так і правого політичного спектру. Індустріалізація за останні 150 років зокрема призвела до виникнення низки проблем. Забруднення повітря та води, вирубки лісів, взагалі експлуатація природи та природних ресурсів – саме з цими темами в першу чергу асоціюється слово «екологія». Глобальне потепління – ще одне питання, навколо якого існує величезна кількість міфів, та яке неодноразово ставало предметом палких суперечок між тими, хто заявляє про реальність цього явища та загрозу, яку воно несе людству, та тими, хто називає це конспірологічною теорією та казкою для читачів таблоїдів. Між тим Міжурядова група експертів з питань змін клімату в 2007 році опублікувала звіт, в якому говориться про те, що причиною глобального потепління у великій мірі є діяльність людства. Звичайно, що сучасні філософи не стоять осторонь цих питань, намагаючись дати фундаментальні відповіді на досить практичні питання. Питання взаємодії людини та природи є важливим не тільки для деяких релігійних течій, але й для низки мислителів. Одним із найрадикальніших з них є Каарло Пентті Лінкола. Читайте в статті Валентина Дзюбенка.

Лоуренс Аравійський: свій серед чужих

Близький Схід віддавна облюбували боги війни. Складна релігійна та етнічна ситуація разом із заплутаною історичною долею й до сьогоднішнього дня не дають вщухати напрузі. Не можна сказати, що загальна атмосфера початку ХХ століття була кардинально відмінною. Абсолютна більшість територій регіону вступила у новий вік під владою Османської імперії. Остання ж, ця «хвора людина Європи», як прийнято було називати її наприкінці ХІХ століття, судомно доживала завершальні десятиліття свого існування. Молодотурецька революція, котра, на перший погляд, могла виправити ситуацію й спрямувати хиткий корабель імперії прозахідним курсом ліберальних реформ, приділяючи достатньо уваги впорядкуванню відносин всередині своєї етнічної мозаїки, у підсумку лише поглибила кризу, в якій режиму довелось стерпіти численні військові поразки та заплямувати себе геноцидом вірмен. Та мова тут піде не про них. Інша група народів – араби – дочекавшись сприятливого моменту, наважилась зіштовхнути османського колоса з його постаменту. Їх повстання лишилося б всього лише черговим прикладом серед безлічі національно-визвольних рухів, якби фатум не звів його із Лоуренсом Аравійським, фігурою яскравою й ледь не міфічною. Читайте про нього в статті Івана Калюги.

Ернст Юнґер: «Мир», народжений у полум’ї війни

Людина, яка протягом свого довгого життя увійшла у надтонкі відносини із духом часу, що обдарував її своєю протекцію, часто проводячи тонкими гранями на межі життя та смерті – так можна охарактеризувати Ернста Юнґера, німецького військового, мислителя та авантюриста. Активна позиція та безпосередня причетність до переламних моментів історії придавали особливо цінної огранки його концептам, почесний тягар яких був винесений із самого життєвого досвіду. Читайте рецензію на «Мир» Юнґера в статті Івана Калюги.

Парадокси ідеологічних синтезів: Жорж Сорель, італійський фашизм і французький монархізм

У своїй програмній праці «Доктрина фашизму» Беніто Муссоліні, вказуючи на наявність ідейних коренів руху й у соціалістичному таборі, серед ряду імен згадує Жоржа Сореля, французького ідеолога революційного синдикалізму. Розчарування у старих агонізуючих доктринах, з якого постав фашизм, ніяк не могло означати відсутність різного роду запозичень із них. Звісно, у своїх рецепціях фашизм не орієнтувався на ортодоксальні течії, а прагнув використати неординарні погляди діячів, часто керованих бажанням ревізії застарілих форм, що виказали свою недієздатність. Особистості даного порядку нагороджувалися правом бути визнаними носіями «передфашистських просвітлень», що вибудували довгий ланцюг генези нової ідеології. Це ніяким чином не означає відсутності розбіжностей, які у наріжних питаннях могли бути колосальними. Утилітарний підхід дуче дозволив йому виокремлювати концепти, вириваючи їх із загального контексту, та, надихаючись ними, накопичувати сили для творення нових форм. Деякі ліві до сих пір роблять спроби «відмити» Сореля від фашизму, акцентуючи увагу на невідповідності ряду його уявлень фашистському світогляду, що, звісно, впадає в очі. Та й саме знайомство із надбанням Жоржа Сореля спонукає до визрівання саме таких питань – яким чином він міг вважатися одним із провісників фашизму та які його ідеї стали при нагоді, згідно до вислову Муссоліні, у «формуванні дисципліни, енергії та сили фашистських когорт»? Читайте в статті Івана Калюги.

Індоєвропеїстика

Жан Одрі: Індоєвропейська релігія

Жан Одрі – один з загальновизнаних метрів порівняльної індоєвропейської міфології. Продовжуючи напрямок, намічений Ж. Дюмезілем, Одрі пішов набагато далі, підіймаючи багато не зовсім політкоректних тем, пов’язаних із результатами досліджень ІЄ-цивілізації. Пропонуємо вашій увазі розділ з програмної праці Ж. Одрі «Індоєвропейці», що стисло та схематично описує результати більш ніж п’ятидесятирічного наукового дослідження релігійних вірувань наших давніх предків.

Тяглість германської традиції: теорія Отто Гьофлера

Звернення до древності, спроба розгледіти таємні стежини існує навіть там, де давно поріс чагарник, а дерева, що росли впродовж тисячоліть обабіч дороги, давно викорчувані. Ми маємо на увазі так звану «язичницьку традицію». Тим, чиє серце відчуває ностальгічну тугу за європейськими етнічними релігіями, доводиться складніше, ніж іншим. Їхні символи віри скинуто, божеств – уярмлено, чесноти – викрадено чи висміяно. Навіть коли «неоязичник» має джерела текстуального дослідження традиції, неперервна лінія ініціаційного зв’язку давно втрачена, і йому доводиться звертатися до фантазії та придумувати неіснуючі таємні культи. Але це не залізне правило долі. Воно продиктоване багатьма чинниками сучасності, проте легко розвіюється, варто лише зайняти правильну позицію.

Як приклад – германські традиції. З часів святого Боніфація, з часів останніх скандинавських набігів – і до кінця XIX століття минуло щонайменше 700 років. І попри це, на світанку ХХ століття германська традиція тріумфально повертається. Одним із пророків цього повернення був Отто Гьофлер: германіст, академічний дослідних німецького фольклору та міфології, стійкий прихильник націонал-соціалізму. Одна з найбільш спірних для сучасної фольклористики фігур, особливо у тому, що стосується «проблеми тяглості германської традиції», висловленої вченим у знаковій статті від 1938 року. Читайте в статті Сергія Заїковського.

Битва за терміни: палеорасизм та проблеми сучасної антропології

Добігає кінця 2019 рік, невдовзі наступлять чергові 20-ті. А до України, тим часом, вперше більш-менш масштабно докотилася проблема «расизму»: у нас з’явився перший чорний депутат Верховної Ради; чорношкіра «жертва булінгу», що призвів її до самогубства; розплаканий футболіст «Шахтаря», якого образили вболівальники київського «Динамо». Раніше в Україні про расизм лише чули щось краєм вуха, проте зараз деякі ситуації, як-от розплаканий футболіст, стають причиною скандалів світового масштабу.

Що таке «раса»? Як сучасна наука бачить відмінності між різними антропологічними типами та наскільки універсальною є проблема «расизму»? І наскільки адекватними реальності – тези сучасних антропологів? Про все це та про багато іншого, зокрема про міфічну «арійську расу», ми поговорили з індоєвропеїстом Андрієм Богдановичем Поцілуйком.

Кіно

Найкращі фільми французької «нової хвилі»: лікбез

Мало хто сьогодні не знає про французьку «нову хвилю». Проте навряд чи ми всі методично дивилися стрічки, які зараховують до цього напрямку. Колись покоління «молодих і зухвалих» французьких кінокритиків, що виросло на теоретичній платформі Андре Базена та досвіді роботи в Cahiers du cinéma, прагнуло порвати з пафосом комерційного кіно й привнести в свої фільми радикальні експерименти. Ми не будемо багато говорити про Годара, Трюффо або Ромера: ми просто ще раз нагадаємо вам про їх фільми. Якщо не дивилися –  саме час виправитись, а якщо вже бачили – ніколи не буде зайвим переглянути. Не всіх із перерахованих в цій публікації режисерів точно включають в позначений нами напрямок, але для розуміння контексту епохи необхідно досліджувати кіно Франції кінця 50-х і початку 60-х років комплексно. Добірку підготувала Анастасія Капралова.

Живопис і кіно: цитування та реконструкція контексту створення картин у фільмах

Історія кінематографу налічує більше століття, але лише відносно нещодавно ми почали рефлексувати над словами впливових режисерів і кінооператорів: чи можна затвердити кіно як окремий різновид мистецтва з власним інструментарієм і методами впливу? Виникнення кіно пов’язано з прагненням образотворчого мистецтва вирватися за свої межі, зокрема, з поширенням фотографії, але до сих пір візуальне не завжди є панівною складовою та лише ілюструє текст. Кіно найчастіше сприймається як синтетичне мистецтво, що об’єднує літературу, театр, хореографію, фотографію та живопис. Попри те, що ця теза є дещо спірною, не можна заперечувати потужний вплив, зокрема, живопису на розвиток кіно. Читайте в нашій публікації про те, як видатні режисери працюють із творами живопису, шукають натхнення, намагаючись цитувати або реконструювати контекст створення знаменитих картин у своїх фільмах. Результатами дослідження поділилася Анастасія Капралова.

«Додому»: орієнтація – патріархат

Невдячна справа – говорити про війну, а ще більш невдячна – знімати про неї кіно. Зазвичай режисер або вульгаризує тему, або займається пропагандою. Друга опція, безперечно, необхідна суспільству, в якому лунають вибухи мін, але в той же час вона надиктовує мистецтву свої суворі закони, які його обмежують як виловлювання. Ця чаша оминула талановитого дебютанта Нарімана Алієва, стрічка якого не сховалась ані за надуманим пафосом, ані за неоліберальним прагматизмом. Це кіно, яке відчуваєш верхнім шаром епітелію: спершу воно розтікається по всьому тілу, а потім концентрується в самому серці. І хоча зала під час мого перегляду була наповнена лише на одну четверту, люди перетворились у щось монолітне в своєму сприйнятті, здавалось, вони розуміли, що їм пропонують одкровення: ніхто не їв попкорн, ніхто не зазирав у смартфон, ніхто не проронив ні слова, лише подекуди чулись жіночі схлипування. Така реакція мас можлива лише за умови впливу на найглибші ментальні центри. Попри тисячі років «розчаклування» світу, ми все ще відгукуємось на архаїчні смисли. Нас гіпнотизують архетипи. Читайте рецензію від Юлії Федосюк.

Найкращі антиутопії в кіно: гід по жанру

Антиутопія (або, як цей жанр називають частіше в англомовному середовищі, «дистопія») є одним з найбільш популярних сучасних напрямків у кінематографі. Багато хто з нас неабияк полюбляє пофантазувати на тему створення моторошних та загрозливих соціальних і політичних систем, в яких панує тоталітарна репресивна «машина», де всім загрожує дегуманізація, продовольча або екологічна катастрофа. В літературі антиутопічні романи Веллса, Замятіна, Орвелла, Гакслі вважаються класичними і певною мірою сприймаються сьогодні як дещо мейнстрімне. В кінематографі цей напрямок отримав досить широкий розвиток: починаючи від шедеврів експресіонізму, експериментів європейських режисерів середини XX століття, й закінчуючи кіберпанком 90-х, телевізійними хітами та арт-хаусними новинками останніх років. Терапевтичний ефект для глядачів від сприйняття антиутопій складно переоцінити, а, в свою чергу, для авторів зйомки такої картини зазвичай представляють відмінну можливість висловити власні філософські та політичні уподобання й погляди, і головне – створити незвичайний кінематографічний всесвіт. Пропонуємо суб’єктивний топ фільмів-антиутопій, які варто подивитися, щоб розбиратися в жанрі. Добірку підготувала Анастасія Капралова.

Анігіляція: приреченість на відтворення

Алекса Ґарленда заведено вважати неоднозначною фігурою у світі кінематографу. Скептичне ставлення до його творів – майже ознака гарного тону. Гіпнотичний вплив візуальних ефектів та стратегічне розташування ключових онтологічних питань дезорієнтують, ставлять під сумнів спроби визначення належності до будь-якого жанру. Анігіляція (2014) могла б мати безліч альтернативних назв, як і призм сприйняття другої стрічки режисера – кожна б була доречна, але навряд чи б поставила під загрозу знищення чи зміни її сутності. Фільм втратив можливість широкого прокату через «надмірну інтелектуальність» та небажання Ґарленда поступатися правом фінального монтажу. Про фільм читайте в статті Анастасії Плашевської.

«Суспірія» від Луки: «Я є Мати!». Рецензія на один з найкращих сучасних хоррорів»

Минулого року вийшла кавер-версія (саме таким терміном, а не просто ремейком виявили бажання називати стрічку автори) легендарного хоррора «Суспірія», який багато років вважається першокласним зразком жанру джалло. Італійський режисер Лука Гуаданьїно створив фільм-провокацію, що став своєрідним експериментом і для авторської команди, і для глядацької аудиторії, великий відсоток якої вважає ремейк «богохульним» стосовно оригіналу та перевантаженим філософськими алюзіями. Насправді, якщо у Даріо Ардженто, який зняв фільм в 1977-му, вийшло створити яскраву бутафорську обгортку зі стильними візуальною складовою та музичним супроводом (сьогодні мало хто з поціновувачів не знає про саундтрек від групи Goblin), то Лука Гуаданьїно в 2018 наповнив її змістом: кривавим, іноді огидним, але разом з тим щемливим і навіть зворушливим. Не біймося ж спойлерів та розглянемо, чому потрібно обов’язково подивитися «Суспірію», і що саме робить стрічку не просто прохідним хоррором, а сміливим макабричним есе про жіночність, ірраціональність, мистецтво та любов. Читайте рецензію від Анастасії Капралової.

Парадоксальна реальність «Шосе в нікуди» Девіда Лінча: запрошення у світ вогню та сновидінь

Містицизм та жахливе у фільмах Девіда Лінча невід’ємно пов’язані з сюрреалізмом, гротескною атмосферою американського життя. «Шосе в нікуди» – це сьомий повнометражний фільм Лінча, який змушує критиків і глядацьку аудиторію навіть через понад двадцять років після виходу стрічки на екрани вигадувати різні інтерпретації, методи трактування її змісту. Що насправді ховається за всесвітом, створеним режисером, що став легендою як серед шанувальників поп-культури, так і серед інтелектуалів? Чи варто взагалі шукати точні розгадки під час перегляду його картин? Читайте роздуми про стрічку від Анастасії Капралової.

Переклади

Чому не існує культури «правих»?

Адріано Ромуальді – чергова дійова особа невідомої Європи, яку ми хотіли б для вас відкрити: найліпший учень Юліуса Еволи (якщо вірити словам самого Еволи), автор його першої біографії, правий активіст та син Піно Ромуальді, одного з засновників Італійського соціального руху (MSI). Ходили чутки, що Піно, земляк Беніто Муссоліні, був біологічним сином Дуче… В такому разі Адріано – внук Муссоліні, проте його духовним дідом (чи батьком?) в будь-якому разі виступав Евола. Цей невеличкий текст слугував вступом до роздумів про проблеми правої культури, які, не зважаючи на минулі 54 роки з моменту написання, не втратили ані граму від своєї актуальності. Переклав Сергій Заїковський.

Фридрих Ніцше: Про дитину й шлюб

Уривок із книги «Так казав Заратустра» переклала Юлія Федосюк.

Маю запитання до тебе єдино, брате мій: немов важок, кидаю я це питання в душу твою, щоб знати, наскільки вона глибока. Ти – молодий і бажаєш дитини й шлюбу. Але я запитую в тебе: чи та ти людина, яка має право хотіти дитину? Чи переможець ти, чи самоподолав себе, чи владика над почуттями, чи господар чеснот своїх? Так питаю я тебе. Чи в бажанні твоєму промовляють звір та потреба? Чи самотність? Чи розбрат з самим собою? Я хочу, щоб звитяга твоя та свобода твоя прагнули дитини. Живі пам’ятники маєш ти звести звитязі своїй та звільненню своєму.

Ален де Бенуа: Жан-Жак Руссо, консервативний революціонер

Жан-Жака Руссо прийнято вважати однією з ікон Просвітництва. У хрестоматіях він перераховуватиметься десь між Вольтером і Монтеск’є, в недолугих студентських шпаргалках можна прочитати про те, що він був неабияким космополітом і лібералом. Але одного разу Ален де Бенуа вирішив перечитати Руссо. Саме так називається одна з його програмних статей – Перечитати Руссо, яка потім була доповнена ще трьома текстами: Жан-Жак Руссо: консервативний революціонерРуссо як антипросвітникРоздуми щодо трактату Руссо «Про соціальну угоду». А найбільшого розмаху індоктринація «альтернативного прочитання Руссо» серед нових правих досягла у 2012 році: на честь трьохсотої річниці з дня народження філософа йому було присвячено 143 випуск журналу Елементи. Переклав Сергйі Заїковський.

Інтерв’ю

Олексій Жупанський: «Культура – це війна естетик та ідеологем»

«Видавництво Жупанського» було засноване у 2007 році. Головною його місією, за словами засновника, є заповнення лакун вітчизняного культурного простору якісними українськими перекладами базисного світового пласту, який визначальним чином сформував обличчя сучасної світової літератури, історії і культури загалом. Саме тому видавництво намагається представляти на вітчизняному книжковому обрії головні твори найцікавіших та найважливіших постатей світової літератури. Пропонуємо вашій увазі текст розмови з очільником видавництва.

Віталій Щепанський: «Галузь гуманітаристики в Україні фактично зникла»

Нині, на жаль, стан української науки переживає не найкращі часи, а особливої уваги потребує сфера гуманітаристики, бо все частіше ми спостерігаємо відтік професійних кадрів, закриття факультетів та інститутів та відсутність будь-якої зацікавленості з боку держави. Якимось дивом, однак, в Україні все ще є дослідники високого інтелектуального класу, які залишаються на її теренах та намагаються зробити власний внесок в історію науки саме тут. Пропонуємо вашій увазі невелику розмову саме з одним із таких людей.

Катерина Лебедєва: «У нас сотні талановитих митців, про більшість з яких ніхто не знає»

Проект «Бібліотека українського мистецтва» відкрито 5 червня 2014 року. На сьогодні це найвичерпніше в Інтернеті джерело інформації про історію українського мистецтва. На сайті зібрані біографії понад 500 художників. Основний контент сайту uartlib.org складається з електронних копій книг про українських митців та українське мистецтво, виданих протягом ХХ-ХХІ століття в Україні та за кордоном. Ми поспілкувались із засновником та куратором проекту Катериною Лебедєвою про майбутнє українського мистецтва та байдужість українців до власної культурної спадщини.

Сергій Зотов: «Гуманітарії займаються найважливішими і найнеобхіднішими речами на світі»

Сергій Зотов – автор, молодший науковий співробітник Бібліотеки герцога Августа (м. Вольфенбюттель, Німеччина). Цьогоріч він завітав до нашого лекторію із двома лекціями на тему алхімічної іконографії. Ми поспілкувалися з Сергієм про його науковий шлях, бібліотеки Європи та плани на майбутнє.