Друкована графіка: техніки та можливості

Друкована графіка, що одночасно пов’ язана з ідеологічною пропагандою, рекламою, книгами та пресою, стала однією з найбільш актуальних гілок у розвитку образотворчого мистецтва.
Всупереч широкому використанню та легкодоступності для всіх верств населення, друкована графіка все ж зберігає свою естетичну основу, не втрачає індивідуальної стилістики, що напряму пов’ язана з технікою гравюри.

З часів технологічного прогресу, на жаль, гравюри стали звичайною матрицею для безобразного продукування естампів. Та чи лишаються дійсно аутентичні твори, що зберігають неповторний стиль гравюр?
Проти всіх спроб повністю поглинути друковану графіку, як елемент масової культури, все ж залишаються великі майстри, що дивують своєю технікою.

Друкована графіка вирізняється своїми засобами виразності та можливостями, існують техніки, що роблять кожний естамп неповторним, багатоманітні, на противагу технікам багаторазового друку, що дозволяють отримувати якісні естампи з однієї матриці десятки разів. Дивлячись на гравюру, ми сприймаємо її як твір мистецтва, проте прагнення зрозуміти його – глибше відкриває перед нами усю складність створення шедевру.

Однією з найстаріших технік вважається ксилографія, гравюра на дереві, що виникла у Китаї ще у VI столітті, першими творами ксилографії прийнято вважати віддруковані штампи на папері, найдоступнішою технікою: з однієї гравюри можна отримати біля сотні якісних естампів.

Одним із найвідоміших майстрів ксилографії був Кацусіка Хокусай, його гравюра «Велика хвиля» є неперевершеним прикладом ксилографії.

Згадка про гравюри на дереві одразу нагадує нам про великого майстра графічних технік Альбрехта Дюрера. Його гравюри вже більше 4 століть дивують нас своєю досконалою технікою. Витонченість деталей та чіткість штрихів створюють у гравюрі свій власний світ.

Ксилографії притаманне розділення праці: художник створював малюнок та переносив його на дошку, а майстер вирізав гравюру на дереві. Дюрер рідко брався за різці, але уважно слідкував та контролював роботу гравера. Робота з гравюрами не обмежилася лише ксилографією: вважається, що перші гравюри Дюрера були саме на дереві, надалі майстер працював із офортами.

Офорт є кардинально протилежною гравюрою за технічними особливостями. Гравюра на міді, цинку чи сталі вирізняється не лише матеріалом, але й мистецьким засобами виразності. Ксилографія має більш живописний штрих, та будує просторове та тонове відношення, здебільшого, за допомогою плями, офорт – навпаки, відштовхується від лінії, та дозволяє більш детальне штудіювання деталей.

Офорт виник у 16 столітті, припускають що у Німеччині. Спочатку для гравюр використовували дошки з заліза, проте вони швидко псуються, тому майстри перейшли на дошки з міді, згодом, і з цинку. Техніки офорту надзвичайно різноманітні, з найбільш масштабних виділяють «суху голку» й «травлений штрих».

Суха голка відрізняється своєю м’якістю та глибиною штриха, травлення ж додає офорту своєрідних фактур. Прикладом майстерності офорту є серія гравюр Франсіско Гойї «Лихоліття війни». Серія гравюр відтворює воєнні дні Іспанії: солдатів калічать та вбивають, французи знущаються над іспанськими жінками, страждання країни у часи Голодомору в Мадриді.

Серія нараховую близько 80 аркушів.

Ще одним різновидом офорту є техніка меццо-тінто. Її заснував художник Людвіг фон Зіген, прагнучи досягти технікою офорту ефекту золотистого світла, що ллється з гравюри. Така передача світлотіні була характерною ознакою живописних полотен Рембрандта.

Ця техніка вирізняється особливо тонкими тоновими відношеннями, що робить її більш реалістичною, близькою для глядача. Контрастне тло гармонійно поєднується з м’яким світлом. На жаль, така гравюра швидко зношується, можна отримати лише 8-10 естампів з дошки.

Український видатний майстер Гергій Якутович працював у техніці ліногравюри, що досить подібна до ксилографії. Виникла ця техніка на початку 20 століття.

Для ліногравюри характерні різкі контрасти чорного і білого та мальовничий штрих завдяки м’ якості матеріалу. Така гравюра значно відрізняється від меццо-тінто чи звичайного офорту: тональні відношення достатньо грубі, що надає такій гравюрі своєї естетики.
Георгій Якутович займався створення книжкових ілюстрацій до таких творів як «Тіні забутих предків», «Захар беркут», «Вій». Йому належить авторство афіші до фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».

Майже всі техніки друкованої графіки потребують попереднього малюнку, створення ескізів, для уявлення, як в майбутньому, після видрукування, буде виглядати естамп.
Проте техніка монотипії вирізняється з-поміж інших:
вона не потребує різьблення, шар фарби наноситься на дошку і за допомогою різних матеріалів передається малюнок та фактура.

Зазвичай, процес відбувається без попередньо підготовленого нарису, спонтанно. В якості матеріалів для творення фактури використовують акварель, пензлі, ганчірки, пір’я, та будь-які декоративні елементи. Кожен відбиток унікальний та неповторний. Загалом, із дошки можна зняти лише один естамп, другий прийнято називати «привидом»: він набагато світліший за попередній, через невелику кількість фарби.

Суміжною до монотипії є техніка літографії – гравюри на камені. Такі техніки не вважають гравюрами, адже вони не потребують різьблення. Суміш на основі азотної кислоти, що впливає на камінь, не приймає фарбу, таким чином, лише попередньо нанесений малюнок друкується, утворюючи гармонійні перетікання світла.

Техніки друкованої графіки різноманітні, а можливість друкувати велику кількість гравюр стала надзвичайно зручною для митців. Проте, цінність таких естампів дещо нижча, кожен художник підписуючи власну роботу мав вказати тираж. Чим більше було видрукувано гравюр із однієї дошки, тим нижча її мистецька цінність.
Оригінальною вважається лише та гравюра, що видрукувана автором та належить до вказаного тиражу.

Все частіше з’являються друкарські майстерні, що відроджують естетичне бачення гравюр. Засвідчують їх мистецьку цінність і фестивалі, які поширюють думку про автентичність технік. Все більше популярність гравюр зростає, не як інформаційних чи декоративних елементів, але як мистецьких складових.

Автор: Анна Збаражська