«Бути, чи не бути»? Ці рядки з трагедії «Гамлет, принц данський» Вільяма Шекспіра відомі ледь не кожному. Найпопулярніше і, певно, найбільш глибоке творіння англійського генія залишається на п’єдесталі світового театру ось вже більш ніж чотири століття і на даний момент є лідером по кількості випущених статей, книг, рецензій та аналітичних досліджень. Таку кількість думок не породила жодна перлина світової літератури. Лише за період з 1877 по 1935 рік було підраховано близько двох тисяч критичних матеріалів, а станом на сьогоднішній день тим більш навряд чи вдасться охопити й перелічити всі. Найцікавіше те, що трагедія викликає настільки полярне враження, що можна іноді віднайти не просто абсолютно протилежні тлумачення, а й навіть такі, що, здавалося б, від «Гамлета» в них залишився лише заголовок. Її розглядали з релігійної точки зору, причому «християнізованість» вбачали як католики, так і протестанти. «Гамлета» пропускали через політичну призму в захист як старого феодального укладу, так і вогню революції. Гуманісти, фрейдисти, гегельянці, постмодерністи накладали п’єсу на свою матрицю і на виході отримували власне, унікальне бачення проблеми. Так чи інакше, але в тому, що «Гамлет» — це вершина Шекспірівської творчості та й світової драматургії узагалі здебільшого ніхто не сумнівається, хоч, звісно, і такі спроби були, що знову ж таки, доводить множинність рівнів сприйняття трагедії.

Відомо, що Шекспір не був винахідником цієї історії. Це було і залишається звичайною практикою для митців, не тільки для нього: взяти відомий сюжет і піддати його своїй унікальній обробці. Прототипом для Шекспіра був принц Амлет – герой однієї з книг втраченої ісландської «Саги про Скьольдунгах», яка корінням йде в давні язичницькі часи. Більш того, Шекспір не був новатором в «драматизації» Гамлета. Ще до нього п’єса про данського принца була вже поставлена іншим невідомим автором, про що свідчать історичні пам’ятки. Втім, геній Шекспіра як раз і полягає у тому, що він зміг побачити в давній історії про помсту за братовбивство те, що до цього не вдавалось нікому й що увічнило його місце в залі слави драматичного мистецтва.

А те, що легенда бере своє коріння з часів, коли на землі панував міфос, в черговий раз підтверджує всезагальний успіх трагедії та екзистенційну необхідність людини в архетипічних сюжетах.

Новаторство Шекспіра здійснило такі метаморфози попередніх інтерпретацій, що від них залишилась хіба що основна сюжетна лінія: вбивство короля – бажання помсти – здійснення наміру; а також центральні дійові особи: Гертруда (мати Гамлета), та Офелія (об’єкт кохання), та ще декілька, викинути яких просто неможливо. Дошекспірівські постановки п’єси робились з огляду на темпоральний стан культури та колективної свідомості народу, а вбивства, дуелі, страти і решта «приємностей» того часу були, скоріш, невід’ємною частиною певного роду розваг, а точніше, отримання емоцій, за якими, власне і йшли до театру. Однак, історія помсти за смерть батька того Гамлета скоріше походила на якусь місію, на певне практичне завдання, яке потрібно вирішити, механічно долаючи перепони на шляху. В Шекспіра головний сюжет відходить на задній план, висуваючи наперед величезний емоційний розрив головного героя, його внутрішній світ з переживаннями й муками. Іноді навіть здається, що якась подія чи лихо стається лиш заради того, аби Гамлет прокоментував його. Саме тому складається враження, що Гамлет наче жива людина, його спектр емоцій не залишається в межах одного вектору, де не відчувається, що роль – це роль, не більше і не менше. Як це було притаманно епосі класицизму. Гамлет – це трагедія, яка аж пашіє життям, попри всю свою песимістичність та занепадництво.
Більш за все як раз вражає стан головного героя, його тотальний песимізм відносно всього: «Ибо если солнце плодит червей в дохлом псе, – божество, лобзающее падаль…». Це ж треба побачити в сонці – джерело всього живого на землі, причину й появи трупних черв’яків на тілі собаки. Його світогляд отруєний, і ні помста, ні корона, ні навіть кохана дівчина не здатні зцілити. Він задивляється у безодню Ніщо, а Ніщо, в свою чергу, грайливо підморгує йому. Гамлет не нігіліст, як би не хотілось приписати йому цей ярлик. Він сповнений нігілістичних умонастроїв, але все ж для нього певні речі залишаються священними. Він любить свою матір, не зважаючи на її зраду чоловіку. Він не вбиває свого дядька під час того, як той схилив коліна в молитві, хоч це була досить вдала можливість. Усе це каже нам про те, що хоч головний герой і близький до повного безвір’я, все ж таки для нього не все втрачено. Бажання не тільки помсти, а й справедливості, донесення правди до решти світу про істинний уклад речей веде його, оскільки без неї помста не виправдає себе. А це означає, що для Гамлета ця земля не є «безплідною скелею», а небо – «скупченням смердючих і шкідливих випарувань». Що він – людина з таким ж амбівалентним ставленням та змішаними неоднозначними почуттями.
Греки вважали, що театр – це спосіб відтворити реальність, як метафізичну, так і духовну. Мистецтво лицедійства дає можливість доторкнутись до основ буття, відтворити божественність у крихкому та недосконалому світі. «Гамлет, принц данський» недарма вважається шедевром світової драматургії. Шекспір зміг створити настільки об’єктивне, відображаюче реальність дзеркало, не перевантажуючи твір власним наративом, що до сих пір виконати роль данського принца – мрія кожного актора. Але самого Гамлета не існує. Він актуалізується тільки тоді, коли його грає актор, і в той самий час актор в повній мірі актуалізує себе як людину, коли грає Гамлета. Гамлет продовжує жити в нас, допоки ми живемо в Гамлеті.
Автор: Олесь Маринович