ритуал бергман

«Ритуал» І. Бергмана: найкоротша вакханалія

«Ритуал» дозволяє провести з Бергманом лише 72 хвилини. Режисер залишає лише п’ятьох акторів (один із яких – він сам). Простір, показаний у фільмі, здається, звужується настільки, що тяжіє до зникнення. Мінімалізм «Ритуалу» виходить із моторошної музики початкових титрів, із духу якої закономірно розгортається трагедія.

Ритуал – це матерія екстазу, форма того, що  не здатне мати форму. За ритуалом покоїться сакральний жах, він уславлює ірраціональне, тому знаходиться поза категоріями моралі. Діонісійство не людське і не тваринне, воно просотується в профанний світ, і тоді дійсність стає оргіастичною, повсякденність згортається аж до цілковитого зникнення, залишаючи тільки насичений екстаз.

Бергман не міг оминути Вакха (як і Вакх – Бергмана), і вчинив спробу зняти фільм, що більше нагадуватиме театральну виставу (у найкращих традиціях античного рясного кровопролиття), взявши трагедію Евріпіда «Вакханки» як джерело  сакрального шаленства. Власне, відгомін вакханалії невпинно звучить у мистецтві  (у тому мистецтві, що спалахує і випалює), тому звернення Бергмана  до містерії проголошує вогонь і катарсис:

«Нет, ты открой мне обитель Муз,

Где красотою цветут живой                                                                    

Славные склоны Олимпа:

Туда уведи меня, Бромий,

Там первый запой «Эвоэ»:

Хариты живут там, летает Желанье,

И для оргий вакханкам – свобода».   

Евріпід «Вакханки»

Сюжет «Ритуалу» не утворює істинної картини фільму – по суті, протягом майже сімдесяти  двох  хвилин глядач спостерігає за трійцею артистів, що через свою скандальну поведінку вимушені проходити допит у судді Абрахамсона.  Особливо суддя зацікавлений у контроверсійній сцені, що «закривала» номер. Знову ж, збагнути наміри «чужих» йому вкрай важко, тому він заглиблюється в себе, і потрохи випускає демонів своєї психіки, адже відчуває підшкірно, що навколо теж демони – митці.

Теа, Ганс і Себастьян – артисти, що подорожують  зі своїми номерами. Саме вони постають об’єктами звинувачення (і природа цього звинувачення залишається дикою та непізнаною для глядача до останньої сцени). Актори серед невідомого міста, чужі для нього, і ця «чужість» особливо разюча на тлі нерозуміння  судді Абрахамсона. Теа, Ганс і Себастьян несуть інший спосіб життя, їхня дійсність гротескно неспокійна, а відчуженість від профанного – сардонічно сміхотворна.

«…Ни меди, ни железа, – а на кудрях

У них огонь горел и их не жег…»

Евріпід «Вакханки»

Тільки от Бергман не був би собою, якби не довів навіть такий технічний мінімалізм до гіперболи психологічного напруження. Неврастенія, що має тонкий голос на початку фільму, наприкінці перетворюється на гучний барабанний бій. Взаємодія між героями викликає відчуття наближення чогось незворотного, страхітливо-жаданого, і це прочитується в раптово вирваних жестах та  відрізаних фразах.

Трійця акторів складає собою єдине тіло. Воно нероздільне, хоч і стражденне цією скам’янілою триєдністю.  Кожен із них хотів би вирватися одне від одного, та кожен усвідомлює, що поодинці їм не бути сакральними (а можливо, і взагалі не бути). Кожен по-різному виявляє свою залежність та намагається її заглушити – Себастьян епатує зухвалістю та фразами на кшталт : «Так, моя люба. Жалість у мене по  четвергах» або «Це справжнє диво, коли маргаритки пускають коріння на трупах».  Ганс залежний від свого почуття відповідальності, і тому накритий латами життєвої втоми. Що до Теі, ефемерність її світосприйняття змушує сумніватися в її земному походженні (вона не знає про себе навіть кількість прожитих років), і ця святість та незрозумілість карається суддєю зґвалтуванням.

Абрахамсон має мету зрозуміти акторів, але профанне мислення старого судді швидко починає чинити опір прийдешнім. Трійця доводить його до граничного стану, і як лакмусовий папірець, виявляє тяжіння до ницих гріхів. Що іронічно, актори виявляють бажання судді бути причетним до їхнього дійства, і тому ритуал не можна назвати навіть помстою, хіба що, злою насмішкою.

Сцена ритуалу породжена рефлексією Бергмана на «Вакханок», хоча в самому творі Евріпіда немає цього опису. Актори тут займають протилежні позиції – вже вони вирішують долю Абрахамсона, а не навпаки. Профанне зустрічається з сакральним – інтелектуально-чуттєва ницість стикається з Митцем. Діонісійство прориває тканину будь-якої звичності, і стає вершителем буденності. Кадри ритуалу врочисто-моторошні – актори в масках, пресвята Теа  з оголеними грудьми, а навколо здіймаються металеві фалоси. Випити віддзеркалення  – основне завдання ритуалу, і безумовно, суддя з ним не може впоратися. Природа митця лишається непізнаною, межує з шаленством , вона вхоплена  хіба що вигуками трагосу. Світ, що забув діонісійство, має відмовитися і від потуг  мистецтва, ядро якого  ніяк не може бути  повсякденною сірістю. Тому  Бергман вивищує сакральне, хоч і театралізуючи  його дикість, та звертається до премодерних витоків мистецької нестями.

Автор: Діана Шестакова