«Вересневі вбивства»: «тріумф» ідеї рівності


Низка подій, що відбулася у Франції наприкінці 18 століття, відомих також під назвою «Велика Французька Революція», без сумніву, стала доленосною для всієї Європи. «Старий лад» похитнувся, революція посягнула на те, що вважалося беззаперечним: монархію та станове суспільство.

Бажання вирішити суспільні протиріччя шляхом зрівняння всіх станів у правах та визнання за кожною людиною «природних та невід’ємних прав» привело у серпні 1989 р. так звані «Установчі збори» (орган, що утворився зі скликаних королем в травні того ж року Генеральних штатів за ініціативою представників від третього стану) до схвалення «Декларації прав людини та громадянина». У вересні 1791 року було ухвалено конституцію.

Впровадження «прогресивних» ідей повинно було здійснити перетворення у Французькій державі та знизити суспільну напругу. Насправді трансформація Франції у конституційну монархію супроводжувалося кризовими явищами, які зрештою призвели до небаченого спалаху насильства.

Страта Людовіка XVI

10 серпня 1792 року в Парижі відбулося повстання, в результаті якого було захоплено резиденцію Людовіка XVI в Тюїльрі, де короля з його родиною було арештовано. Монархію було повалено. Подальша розв’язка подій заслуговує на окрему увагу, зокрема варто зупинитися на так званих «Вересневих вбивствах» 1792 року.
Після серпневих подій 1792 року владу в країні фактично здійснювала Паризька комуна, що складалася зі членів політичних клубів монтаньярів та якобінців. Офіційний орган верховної влади – Законодавчі збори, що складалися із жирондистів та поміркованих, насправді не мали контролю над радикалами та відверто їх побоювалась. Тому комуна мала змогу здійснювати тиск на Законодавчі збори та просувати власні рішення. Так, 12 серпня якобінці Максимільян Робесп’єр та Анаксагор Шометт добилися від Законодавчих зборів санкції для Паризької комуни у здійсненні поліцейських функцій, а 17 серпня було утворено Надзвичайний трибунал.
Страта Марії-Антуанетти

В умовах зовнішньої інтервенції населення масово мобілізувалося до армії та національної гвардії, однак поряд з цим мали місце і панічні настрої, і страх перед можливою «змовою» аристократії. Впевнене просування військ герцога Брауншвейгського в бік Парижу та погрози з його боку «покарати бунтівників» підігрівали водночас страх та озлобленість бунтівних мас. Відбулись чисельні арешти т.з. «підозрілих»: дворян, представників духівництва та насправді будь-кого, хто суто гіпотетично міг симпатизувати монархії. За арештами слідували масові вбивства – розправи бунтівного натовпу над ув’язненими «підозрілими». Ці трагічні події увійшли в історію під назвою «Вересневі вбивства».
Вранці 2 вересня 1792 року Париж здригнувся від звістки про падіння Вердену (хоча пав він насправді лише ввечері того ж дня), це стало сигналом для початку розправ – «революціонери» побоювались «заколоту у тюрмах». Важко сказати, чим насправді тоді могли б допомогти герцогу Брауншвейгському люди за ґратами, однак саме на них комуна спрямувала всю лють санклюлотів.
Мадам де Ламбаль

Першою на шляху революційного наброду стала тюрма Абатства Сен-Жермен. Там тримали швейцарських гвардійців, що обороняли королівську резиденцію під час штурму 10 серпня , а також священики, що не склали так званої «цивільної присяги». Різанині навіть намагалися надати організований та законний вигляд. Відомий в ті часи ватажок санкюлотів Станіслав Майар влаштував тут «народний трибунал». Впродовж дня в Абатстві Сен-Жермен було вбито 270 осіб, серед них 150 швейцарських гвардійців.
Трагедія у тюрмі Ла Форс, де різаниною керував якобінець Жак Рене Ебер, є найбільш відомою та показовою зі всіх, що трапились під час «Вересневих вбивств», безперечно завдяки загибелі мадам де Ламбаль – принцеси Марії-Терези-Луиїзи Савойської. Принцесу було арештовано разом із королівською родиною 10 серпня 1792 року, однак конкретних звинувачень до настання вересневих подій їй так і не було висунуто. Огюстен Кабанес та Леонард Насс в своїй книзі «Революційний невроз» наводять рядки щоденника особистого лікаря принцеси Зейферта, на яких містяться обставини її загибелі:

«…почався допит. Він тривав лише кілька хвилин. Ебер, прокурор міської комуни, запропонував їй наступні питання:
– Хто Ви така?
– Марія-Луїза, принцеса Савойська.
– Чим Ви займаєтесь?
– Я обергофмейстеріна королеви.
– Чи відомо Вам про придворну змову 10-го серпня?
– Нічого не знаю і мені невідомо навіть, чи була якась змова.
– Заприсягніться негайно, – вигукнув голова, – свободі і рівності, і кляніться, що Ви ненавидите короля, королеву і весь королівський режим.
– Я охоче заприсягнуся першому, – заперечила принцеса, – але не можу заприсягтися в останньому, це проти моєї совісті.
Тоді один з присутніх прошепотів їй: «Кляніться швидше, інакше Ви загинете!» Принцеса не промовила ні слова, вона тільки підняла руки, закрила ними обличчя і зробила крок до виходу. Суддя сказав умовні слова: «Звільнити бариню!». Це був її смертний вирок. Принцеса була роздерта натовпом і обезголовлена. Її голову принесли до тюрми Тампаль, аби продемонструвати королівській родині».

Загальна кількість загиблих в тюрмі Ла Форс 2-3 вересня 1792 року сягнула 160 осіб.
В тюрмах Штале, Консьержи, монастирі Бернардинів, Сальпетрієрі, Бісетрі, більшість загиблих була, як не дивно, з числа кримінальних, а не політичних ув’язнених (при цьому, у розправах над «заколотниками» санклюлотам охоче допомагали інші кримінальні злочинці).
Значну кількість загиблих 2-4 вересня 1792 року у Парижі становили представники духівництва. В монастирі Кармелітів було розстріляно із рушниць 190 священників, що відмовились від «цивільної присяги», а в семінарії Сен-Фірмен з тії ж причини було вбито 92 священнослужителів.

Консьєржері, олишній королівський замок і в’язниця у Парижі

Всього за під час «вересневих вбивств» лише у Паризьких тюрмах загинуло до 1400 осіб. Аналогічні інциденти трапились також у Версалі, Орлеані, Ліоні та інших містах.
Вересневі розправи – це і є те саме «правосуддя» і «справедливість» в умовах омріяної революціонерами рівності, де кожен може бути суддею, і засудженим, відповідно, може стати будь-хто. Його вітали і схвалювали революційні лідери: Марат, Дантон, Робесп’єр. Останній висловлювався з приводу означених подій так: «Народне правосуддя надто справедливе, щоб вразити безневинного… Народ по відчуттю розрізняє правого від винного. Але він, звісно, не може щадити кров своїх споконвічних ворогів…». 

Хтось зауважить, що зазначені події носили стихійний і неорганізований характер, однак варто додати, що законність, встановлений порядок, дотримання формальностей та процедур тут не мають жодного значення – рік по тому Революційний трибунал, будучи цілком «законним» і «легітимним» органом, стане виносити смертні вироки з не меншою легковажністю і зневагою до справедливості та людського життя.

Безперечно, жодну політичну ідеологію неможливо втілити уникаючи людських жертв, однак співвідношення між ідеями та методами їх втілення розкривають їх частково абсурдну сутність. В першу чергу це стосується ідеологій, в основі яких полягає принцип егалітаризму. Їх адепти іноді навіть не соромляться суперечити самим собі: відомо, що згаданий вище Робесп’єр ще у 1791 році в своїх промовах висловлювався за скасування смертної кари, а вже в 1793-94 роках за його розпорядженнями буде страчено близько 40 000 людей. 

Всюди, де з’являється вимога безумовної рівності, разом з нею з’являється гільйотина. Рівність – протиприродній принцип, і впроваджуватись він буде завжди протиприродними мірами. Сучасність, на жаль, ще не раз це продемонструє.

Автор: Руслан Штурм