Образ Доктора Фауста в європейській культурі

Походження фаустівського міфу у такому вигляді, в якому ми зустрічаємо його у так званій протестанській «Народній книзі» 1587 р. є дуже давнім. Перші згадки вже знаходимо у декількох пізніх античних джерелах, таких як роман Климента Римського, легенди Кипріана Антіохійського та Феофіла з Адани. З іншого боку, історія фаустівського міфу не закінчується в «Народній книзі», а знаходить своє продовження і в релігії, і в літературі. Аналізуючи декілька версій історій про Фауста в різні часи, автор має намір виявити їх релігійний підтекст, аби показати, що цей міф є нічим іншим, як порожнім літературним шаблоном, який за бажанням може бути заповненим найрізноманітнішими посланнями. Як наслідок, міф потрібно розглядати виключно розповідною категорією, а не семантичною (смисловою). Увазі читача пропонується український переклад тексту І. П. Куліану «Доктор Фауст: великий содоміт і некромант», в якій автор розкриває архетипний культовий образ європейської культури.  
 
«Фаустівська народна книга» 1587 року, яка також є першою літературною обробкою легенди про Фауста, насправді не є саме «народною». Будучи результатом праці хоч і простонародного, але вченого протестантського укладача, вміщена в книзі легенда є прекрасним зразком пізньої ортодоксальної євангельської (протестантської) теології XV ст. Але перед тим, як ми обговоримо джерела походження історії і стереотипу головного героя-мага, потрібно наголосити на одному з аспектів фаустівського міфу, який зазвичай лишається поза увагою: з самого початку ця легенда була продуктом протестантської пропаганди. Її головний герой уособлює риси ренесансного філософа. Він приречений на осуд, бо його науковий інтерес виходить за межі дозволеної необхідності. Така нездорова схильність постійно засуджується авторами–моралістами, а особливо знатним джентльменом П. Ф., англійським перекладачем «Історії проклятого життя і заслуженої смерті Доктора Йоганна Фауста». «Якби не хотів знати так багато, не опинився б в такій ситуації», – говорить П. Ф., цитуючи Фауста, образ якого є менш виразним у «Народній книзі». Далі йдеться: «Доктор Фауст…завдяки своєму духу став творцем календаря, за короткий термін він перетворився на прекрасного астронома і астролога: його дух допоміг йому здобути знання, необхідні у визначенні курсу Сонця, Місяця і зірок так, що його ім’я стало найвідомішим серед усім імен математиків того часу». 
 
Мефістофель, його диявольський слуга, символізує «знання»: знання неба і землі, зірок і країн, богів великих людей, раю і пекла. Сам Лютер не раз повставав проти спроб наукового відкриття невидимих причин: «…Дорогий друже, дозволь природничій науці мати місце. Якщо ти не знаєш, яка сила прихована у кожному камені, зірці, шматку деревини, тварині або в будь-якому іншому створінні (а це знання, до якого прагнуть всі природничі науки), тоді задовольняйся тим, що ти вивчив із власного досвіду і загальновідомих фактів. Тобі достатньо знати, що полум’я – гаряче, вода – холодна і мокра, що літня робота відрізняється від тієї, яку виконуєш взимку; достатньо знати, як поводитися з полем і худобою, будинком і дітьми; це достатньо наукове знання для тебе. Решта ж знань повинні стосуватися лише твого шляху до пізнання Бога, а вже Він покаже тобі самого себе, ким ти є і на що здатен». 
 
Однієї цікавості, тим не менше, було б не достатньо, аби за це проклясти Фауста. Повинна була існувати ще якась вагома причина, яка б пояснила чому милосердний Бог настільки розгнівався на одного зі своїх синів, що кинув його у вічне полум’я пекла. «Народна книга» і англійська «Історія…» дуже чітко висловлюються з цього приводу: Фауст був проклятий, тому що не вірив у Боже прощення. Проте ця популярна точка зору, здається, не пояснює позицію Лютера щодо незбагненної проблеми передвизначення, яка є характерною для ортодоксальної протестантської теології аж до кінця XVI ст. Як факт, у грудні 1525 р. Лютер дав відповідь на трактат «De libero arbitrio» гуманіста Еразма Роттердамського, опублікованого раніше того самого року, у формі полемічної праці із промовистою назвою «De servo arbitrio». Перегукуючись з Августином, Лютер стверджує, що божественний вирок заздалегідь визначає, чи людина належатиме до списку numerous praedestinatorum, який дорівнює числу скинутих ангелів, і є строго обмеженим, чи до необмеженого – massa perditionis. Людина обов’язково є грішною, її воля виключно обмежена. Тим не менше, вона має disposition ad gratium, а отже, може стати новою людиною, отримавши дар від Бога. 
 
Згідно з Лютером, Доктор Фауст з самого початку є або проклятим, або врятованим, і незалежно від того, що робитиме, він не здатен вплинути на заздалегідь прийняте Боже рішення. Зовсім іншою є перспектива в «Народній книзі». Насправді, у цьому питанні, як і в декількох інших, ортодоксальний євангелізм стосується Меланхтона, а не Лютера. Меланхтон, котрий був учнем Еразма і найближчим другом Лютера, спробував примирити дві протилежні точки зору. Починаючи в дусі останнього, він завершує, як майже абсолютний послідовник Еразма, а отже й «католик». У 1525 році він заявив, що «доктрина про передвизначення була надто незрозумілою і надто глибоко оповитою таємницею, що робило її закритою для простої людини». Відповідно, в його «Коментарі на послання до Колосян» 1527 року зроблено сміливу «католицьку» заяву про те, що «людина має свободу робити добро і уникати зло, але цій свободі перешкоджає диявол». Автор говорить: «Важливо знати, якими слабкими і жалюгідними є люди, котрі не шукають допомоги в Бога». 
В його «Апології», надрукованій у квітні 1531 року, Меланхтон підкреслив «важливість людини, її стійкість до Слова Божого і віру у власні сили». Для того, аби не «спантеличити прості душі», він відмовився писати про передвизначення. Принцип Божого прощення після покаяння був настільки важливим для нього, що він зробив його найважливішою євангельською догмою у викладі «Аугсбурського сповідання віри» 1551 року. Він пише: «Я вірю у прощення гріхів».
 
Мелангтон, очевидно, помилявся, думаючи, що звичайні люди із повсякденною свідомістю не здатні осягнути таке складне питання як передвизначення. Насправді прості люди можуть впоратися із будь-чим. Жан Кальвін і його теологія були чудовим підтвердженням цього. У своєму довершеному есе про Фауста Жиль Кіспель спробував встановити зв’язок між англійським кальвінізмом і теологією Крістофера Марло в його «Трагічній історії життя і смерті доктора Фауста». Проте питанням лишається, чи містить «Трагічна історія» теологію як таку. Дуглас Коул, обговорюючи природу падіння Фауста, робить висновок, що міркування про гріх у Марло має істинно августинівське забарвлення. Ймовірно, на письменника міг вплинути мислитель Пітер Баро і професор богослів’я леді Маргарет у Кембріджі, адже вони викладали там під час навчання Марло в університеті. З іншого боку, Марло і людина (або люди), яка допомагала йому в написанні більш повної версії «Трагічної історії», не виказали жодного наміру змінити теологічне обрамлення, запропоноване П. Ф. у перекладі «Народної книги», за винятком двох моментів: суперечки між добрим і злим ангелом і деяких не зрозумілих цілком уривків, які вказують на те, що, згідно з Мефістофелем, цей світ і є пеклом. Проте цього недостатньо, аби зробити Марло кальвіністом.
 
У п’єсі відкритим лишається питання визначення фаустівського гріха. Д. Коул вважає, що «його гріх – це гріх ангелів», які хотіли у своїй силі уподібнитися Богу. Таким чином, це передусім знання. Інші схильні розглядати його гріх як такий, що вчинений проти Святого Духа, що може свідчити про деякі запозичення із вчення Кальвіна. За словами останнього, цей гріх полягає у виступі проти християнського послання, хоча й не заперечує попереднього ознайомлення з ним: «Illi in Spiritum blasphemare dicuntur: quandoquidem adversus illuminationem (quae opus est Spiritus sancti) lucantur». Однак згадки про це вже трапляються і в лютеранській доктрині. Такі ідеї можна простежити і у «Народній книзі», і в перекладі П. Ф. «Фауст» Марло не є кальвіністським. Аби зробити його таким, логіка падіння Фауста повинна повністю переосмислитися відповідно до лютеранської доктрини про приречення, збереженої Кальвіном, і перетвореної ним на загальнодоступну і популярну настільки, що незважаючи на заборону досліджувати індивідуальне призначення, у Голландії й досі існують громади, у яких люди завжди сперечаються про те, врятованими чи проклятими були народжені їхні сусіди. Це також пояснює ту загадкову причину, чому голландські будинки мають великі вікна без фіранок: просто це єдиний спосіб показати сусідам, що ви достатньо багаті та заможні, а отже, не прокляті. Non enim pari conditione creantur omnes: sed aliis vita aeterna, aliis damnatio aeterna praeordinatur. Згідно із власною доктриною Лютера, а відповідно й Кальвіна, до прокляття Фауста не обов’язково був причетний диявол. Фауста так само міг проклясти Бог ще за непам’ятних часів. Незалежно від його вибору дій чи бездіяння, він не зміг би змінити початкове Боже рішення. Кальвіністські маси, звісно, проявили би ще більшу дріб’язковість у трактуванні доктрини, демонструючи агресію і караючи за найменші відхилення від вчення в межах громади. Можна було передбачити, як освічений «фаустіанський» кальвініст міг використати цю доктрину, аби виправдати різного виду зловживання. І благочестивий сумлінний селянин, і «летючий голландець» з його вантажем африканських рабів були кальвіністами однаковою мірою. 
 
Англійських пуритан і голландських кальвіністів, очевидно, задовольняла євангелістська ідеологія, про що свідчили численні пропагандистські лялькові вистави, які наголошували не на приреченні, а на смертельній спразі Фауста до заборонених знань, символом чого стала його угода з Мефістофелем. Масовий успіх «Фауста» збільшував ймовірність того, що католицький автор зацікавиться цією темою, повністю узгодивши її із сучасною теологією. Врешті решт, скоро ми переконаємося, що католицька церква на початку XVII ст. не набагато більше сприяла науці, ніж самі реформатори. На щастя, легенда про Фауста була перейнята і представлена католицькій аудиторії не якимось пересічним письменником, а самим Педро Кальдероном де ла Баркою (1600–1681 рр.), іспанським драматургом, який здобув освіту у відомому Імперському коледжі, очолюваному єзуїтами (1609–1614 рр.). Згідно з сучасними біографами, Кальдерон провів 2 роки (1623–1625 рр.) на службі Його Величності в Південних Нідерландах. Ймовірно, там він відвідав виставу про Фауста, поставлену якоюсь англійською трупою. Кальдерон не розумів ні англійської, ні голландської, але він зумів побачити достатньо для того, аби провести паралель із пізньою античною легендою про Кипріана, мага з Антіохії, та молоду прекрасну християнинку Юстинію, котрі, не зважаючи на їх сумнівне минуле, закінчили як мученики і святі. 
 
До теми джерел, якими користувалися творці п’єси, ми повернемося пізніше. Зараз важливо розглянути Кальдеронове послання до мас, у якому міф про Фауста був поставлений на службу ідеології, хоч і узгодженої з євангелістською у засудженні жаги головного героя до знань, та все ж більш оптимістичної та такої, що наштовхувала на протилежні висновки. Справді, натхненний тогочасним теологом Франсиско де Толедо, Кальдерон знав, що сила диявола не є безмежною. Він може добре працювати з людською уявою, як це було з Юстинією, у котрій диявол спробував пробудити пекельний вогонь почуттів, підсилений її християнським завзяттям, проте він не здатен впливати на волю. Приклад Юстинії, яка здобула тріумфальну перемогу над демоном, став настільки переконливим для Кипріана, що колишній маг, котрому не вдалося спокусити дівчину і з’єднатися з нею у плотському союзі, вирушає разом зі святою дівою на вогняне ложе, аби згорівши, об’єднатися з нею у вічності. Фауст, врятований святістю жінки – це послання могло би стати прогресивним і розвиватися й далі, якби не загальне для всієї епохи припущення, що саме жінка вводить чоловіка у спокусу. Таким чином, у цьому випадку пояснення має гомеопатичний характер: один вогонь поглинається іншим, вогонь хтивості згорає у вогні релігії. 
 
Яка різниця між окремими версіями історії, коротко розглянутої нами? Передусім варто звернути увагу на частину історії, в якій Фауст/Кипріан укладає договір з дияволом, котрий намагається отримати і приректи на вічне прокляття душу в обмін на земні блага. В пізнішій протестантській версії вказано цілий перелік вчинків, на які здатен Фауст з допомогою Мефістофеля, серед них і заволодіння примарним тілом прекрасної Єлени Троянської. У католицькій трагедії незаймане тіло чудової Юстинії є єдиною жаданою метою мага, котрий будучи глибоко враженим її протистоянням демону, виражає своє захоплення неприступною дамою своїх бажань, дозволивши спалити себе на вогні. Цей сюжет, який дехто помилково може називати міфом, є порожньою схемою для передачі принаймні двох протилежних за своїм змістом і суттю послань:
 
1. Через свою нездорову цікавість Фауст зважується на угоду з дияволом і буде покараним за нездатність повірити у Божу милість. 
2. У результаті захоплення молодою дівчиною фаустівський Кипріан укладає договір із дияволом, який обіцяє йому за це її тіло, але так і не виконує обіцянки. Кипріан відмовляється від угоди з демоном і зазнає перетворень завдяки непохитності і цноті дівчини.
 
Ці два послання містять в собі спільне застереження, яке можна узагальнити такими словами: вірте в Бога і лишайтесь осторонь всіляких досліджень природи. До 1637 року, коли у Єпесі побачила світ п’єса Кальдерона, протестанти і католики однаково погодились би з цим основним релігійним принципом. Англійські пуритани, однак, сприяли чистому розвитку технології, який спричинив перехід до професійних інтересів, важливість яких не задовольнила жодна революція, навіть комп’ютерна. 
 
З легендою про Фауста пов’язують декілька іронічних фактів. Один із найяскравіших стосується магічних подвигів Фауста, які, своєю чергою, перегукуються з тими, що згадані у традиційних історіях про неоднозначного ченця доби Ренесансу, настоятеля Тритемія Вюрцбургського із Пфальцу (1462–1516 рр.). Говорять, що Фауст явив перед імператором Карлом V духів Олександра Великого і його коханки, а також показав деяким своїм студентам справедливу Єлену Троянську, яка, як стверджують, «запалила їхні серця». «Таким чином, людина може бачити, як диявол осліпляє і запалює пожадливістю серце настільки, що чоловіки закохуються у блудниць або навіть фурій, яких потім нелегко позбутися». Пізніше, доктор Фауст «змусив дух Єлени стати його коханкою і розділити ложе з ним». Це сталося за рік до закінчення терміну дії диявольського договору, укладеного на 24 роки. Привид подруги Александра був настільки реалістичним, що можна було побачити навіть родинку на її шиї. У 1539 році Мартіну Лютеру вже доводилося зустрічати безіменного мага, який показав імператору Максиміліану привид Александра Великого. У своїй книзі «Bedenken von der Zauberey» Августин Лерхаймер зі Штайнефельду (1522–1603 рр.) приписує Тритемію виклик духа Марії, дочки Карла Бургундського і покійної дружини імператора Максиміліана. Автор також згадує про реалістичний вигляд привида, на шиї якого можна було розгледіти навіть бородавку. Більше того, Лерхаймер стверджував, що Трітемій мав демонічного слугу, якому чудом вдалося нагодувати свого хазяїна у французькому заїжджому дворі, де було нічого їсти, на очах у голодного німецького імператорського радника. І герой легенди, і історичний Фауст були наділені здатністю створювати з нічого рідкісних птахів або вишукане вино.
 
У чому ж тут іронія в такому випадку? Нашим першим джерелом, яке засвідчує історичність Фауста і називає його повне ім’я – Георгіус Сабелікус Фауст-молодший – є лист, датований 2 квітня 1507 року, абата Трітемія до його друга, астролога Джона Вірдунга з Гасфурта. Особистість Трітемія є настільки складною для сучасних, недостатньо обізнаних у цьому питанні людей, що вищезгаданий лист важко зрозуміти. Фактом є те, що настоятель Трітемій був одночасно і одним із найвидатніших магів свого часу, і одним із найлютіших поборників магії. Ми проаналізували ці розбіжності в поглядах, звіривши різні джерела. У цьому ж конкретному випадку ми вагаємося, чи пояснювати презирство Трітемія до Фауста тим, що абат був мисливцем на відьом, чи все ж розглядати його як професійного чарівника, який намагався викрити шарлатанство у магічній сфері. 
 
З іншого боку, Трітемій був настільки благочестивим католиком, що деякі вчені вважають його важливим попередником Реформації. Це твердження може бути сприйняте як жарт або mot d’esprit тими, хто не здатен визнати, що Реформація за своєю суттю є нічим іншим, як католицькою фундаменталістською тенденцією. Тим не менше, це правда. Декілька друзів Трітемія заснували Братство Йоакима на чолі з кармелітським монахом Арнольдом Бостіусом з Гента. Їхньою метою був захист ідеї непорочного зачаття Святої Анни. Сама Реформація була сповнена незрозумілостей. Хтось не без подиву помітить, що Філіп Меланхтон, згадуючи про двох псів Фауста, які насправді були демонами, не забуває й про Агріппу Неттесгеймського (1446–1535 рр.), який також всюди ходив із демоном, що мав подобу собаки. Протестанський лікар Джон Вейр, який був учнем Агріппи відкидає цю інформацію і розглядає її як наклеп. Але іронічність цього факту полягає в тому, що Меланхтон з презирством називав Агріппу «swine» саме через його трактат «Про недостовірність і марність наук і методів». Це була ледве не найкраща робота, написана в дусі Реформації Лютера, адже заперечувала всі форми знань, окрім тих, які виникають з Божої волі. Не дивно, що вона не сподобалася Меланхтону, внучатому племіннику кабаліста Рейхліна-Капніо й істинному гуманісту, якому на той час виповнилося двадцять один. Врешті, повинні ж бути хоч якісь межі євангелістської антиінтелектуальної люті. Таким чином, Меланхтон одним махом позбувся би Фауста за те, що той був содомітом і некромантом, й Агріппи, який також був некромантом та ще й неправильним реформатором одночасно.
 
Фаустус, чиє прізвище, згідно із Трітемієм, є явним псевдонімом, здається, повертається до історичного персонажа, котрий, приймаючи це ім’я, претендував бути «Фаустусом молодшим», тобто перевтіленням відомого мага Сімона Самарського. Якщо це так, то не дивно, чому «Народна книга» приписувала Фаустові різні епізоди з кар’єри Сімона, який був добре відомим аж до кінця XVI ст. Зокрема, згідно з «Визнаннями» Псевдо-Климента, Сімон, добре обізнаний в грецькій літературі маг, був призначений до сектантської ради іншого самаритянина Досифея, де він зустрів свою колегу Хелену-Селену-Луну і закохався у неї. Згідно з іншими джерелами, цей жіночий персонаж був у тому ж благородному духовному ряду, що й Єлена Троянська, і був виведений із темряви Сімоном. Різні джерела також приписують Фаусту невдалу спробу літати, що перегукується зі ще одним епізодом легенди про Сімона. Не варто стверджувати, що ця інформація не має ніякого стосунку до розглянутого питання, але й не треба переоцінювати її. Власне, вся її важливість обмежується фактом, що традиція, пов’язана з архієретиком і некромантом Сімоном-магом, сучасником апостолів, була використала протестанськимим укладачами для того, аби підкреслити нечестивість майже сучасного персонажа доктора Фауста. Слово «майже» варто уточнити: Фауст належить до дореформаційного періоду, більше того,ототожнює себе з ним, у той час, коли вчені називають цю епоху Ренесансом. Саме через діяльність некроманта Фауста недалеке минуле церкви було засуджене, адже допустило існування такої великої кількості людей, які цікавилися магією. Церква ж не зволікала з розкаянням, і вже в 1586 році, за рік до того, як було надруковано «Народну книгу», Папа Сикст V своєю буллою Coeli et Terra Creatuor Deus накладає остаточне прокляття на всіх астрологів. Церкві знадобилося 102 роки, аби завершити процес знищення магії, розпочатий в 1484 р. відомою буллою Інокентія VIII, яка мала назву Summis desiderantes affectibus і стала безпосередньою причиною великого полювання на відьом, яке насправді розгорілося лише століттям пізніше. Активна діяльність злісного правопорушника Генрі Історіуса, інквізитора для Верхньої Германії, та негативні астрологічні прогнози, у яких йшлося про народження німецького релігійного реформатора, змусили стурбованого Папу Інокентія VIII послабити дію булли, аби встановити порядок у Німеччині (і ніде більше). На той момент він ще не міг знати, що його найбільший союзник, Мартін Лютер, був у процесі народження.
 
Сучасні вчені, як правило, вважають «Народну книгу» 1587 року літературним сміттям. Проте укладач цієї книги достатньо проникливий і обережний для того, щоб не акцентувати увагу на одній із рис, яку майже одноголосно різні джерела приписують історичному Фаусту, а саме те, що він був гомосексуалістом. Гомосексуалізм був достатньою підставою, щоб висвітлити його ще й як мага із сумнівною репутацією, волоцюгу, квакера, шахрая, лиходія та чоловіка, який вступає в сексуальні контакти із привидами. Можна лише здогадуватися, чому автор «Народної книги» вирішив не використовувати тему бісексуальності. Якщо він зробив це свідомо, то це був досить розумний хід, адже щоб не налякати величезну аудиторію поціновувачів історії про Фауста, необхідно було діяти обережно, щоб навіть просту людину з вулиці можна було ідентифікувати з Фаустом. Називати гомосексуалістом того, хто справді був таким, означає поставити під загрозу справжню суть послання. Люди повинні були розуміти, що він був хитрим чаклуном не тому, що вже від народження мав якісь відхилення, а став таким через «безбожну і злочинну цікавість», згідно з Філіпом Камерарієм, близьким другом і біографом Меланхтона.
 
Немає кращого способу зрозуміти Реформацію – найбільший поворот в історії сучасного людства, ніж аналіз Faust Volksbuсh  і похідних від неї історій. Два античних джерела її походження, які є навіть важливішими, аніж легенда про Сімона-мага – це легенди Кипріана Антіохійського та Феофіла з Адани.
 
Згідно з попереднім грецьким варіантом, дівчина Юста з Антіохії, що на Дафні, випадково чує крилате слово Бога, яке долинуло до неї через відкрите вікно, коли його неподалік промовляв диякон. Її батько, якому тієї ж ночі явився Христос, навертає свою дружину і дочку у християнство. Це спонукає прекрасну діву, хрещену ім’ям Юстинії, часто відвідувати церкву. Заради цього вона сама ходить вулицями, що дуже рідко робили дівчата того часу. Одного дня молоду дівчину зустрічає знатний чоловік Аглаїд, і його душа відразу загорається спокусою. Він не вірить у те, що вона заручена з якимось Ісусом Христом і намагається викрасти її. Мила дівчина з такою енергією захищає свою вільну волю, що мало не роздирає кривдника на шматки: «І вона своїми руками до синців б’є кривдника по ребрах й обличчю, порвавши його вбрання, залишає переможеним». Але досить впертий молодий чоловік вирішує скористатися послугами мага Кипріяна, заплативши якому, він намагається завоювати незайману дівчину за допомогою магії. Демон за командою Кипріяна намагається запалити сильне бажання у серці Юстинії. Проте Христос допомагає їй побороти дух хтивості, що, зустрівши опір, покидає її. Те ж саме трапляється і з сильнішим демоном. Як наслідок цього, Кипріян приймає рішення розумне за всіма критеріями: якщо Христос сильніший за духів, то краще служити йому, а не останнім. Згідно з цією версією, він стає єпископом відразу після хрещення і призначає Юстинію настоятельницею монастиря, проте в цьому випадку на такий щасливий кінець творців легенди надихнуло життя чоловіка, краще відомого як Кипріян, єпископ Карфагенський. В інших версіях такий персонаж як Аглаїд взагалі стає непотрібним, адже сам Кипріян жадає заволодіти прекрасною Юстинією, згораючи від «бажання до неї». Не в змозі дістати саму дівчину, демон перетворюється на її подобу, але розсіюється, неначе дим, як тільки Кипріян вимовляє ім’я Юстинії. 
 
Відзначте, що це лише легенда, датована Ж. Кіспелем приблизно 200 роком н.е., між іншим, її можна віднести до тих часів виходячи лише з сюжету, згідно з яким перша християнка, молода дівчина піддається демонічній спокусі і намагається побороти її, взиваючи до Христа, її духовного коханого. Легенди розповідають нам лише про ті випадки, коли Бог з’являється, аби допомогти вгамувати бажання, але залишають в повному невіданні про те, що сталося б тоді, якби Він не прийшов на допомогу. Ці та інші ідеї краще задокументовані в іспанській традиції першої половини XVII ст., в той час Кальдерон написав свою версію легенди, натхненний п’єсою про Фауста. У питаннях моралі Іспанія, безперечно, була провідною країною в Європі, і хоча більшість нововведень, прийнятих там, були охоче перейняті протестанськимим країнами, деякі з них все ж обмежуються виключно Піренеями. Мода диктувалася єдиним законодавцем: від Мадрида до Амстердама, від Відня до Лондона, за винятком Рима, покаранням за жіночі принади були найбільш строгі в історії Європи сукні темного кольору, довші, ніж зріст людини, з рукавами, довшими за руки; а шиї і кисті рук закривало мереживо. Від Лондона до Відня жінки повинні були мати аскетичну, навіть чоловічу зовнішність, і для того, аби досягнути бажаного результату, вони не задумуючись калічили себе. Іспанський рецепт запобігання росту грудей вражає: на початку статевого дозрівання на цю частину тіла одягали свинцеві пластини, так що груди залишалися пласкими, як аркуш паперу. Вважалося, що лише відьми не робили цього, лишаючись привабливими, згідно із сучасними ідеалами, і диявольськи жахливими, згідно з ідеалами тогочасної епохи. Проте, ми маємо повне право говорити, що чоловіки, включно з суддями, ченцями, катами і, навіть гуманістами, отримували таємне задоволення, гортаючи ілюстровані книги, присвячені темі боротьби з відьомством. Інші, менш болючі методи зупинення росту грудей існували в різних частинах Європи. Між іншим, в Німеччині подібні практики існували аж до XIX ст. У Франції одна з таких справ набула неабиякого розголосу, адже викликала бурхливу полеміку навколо питання екзорцизму. Молода вдова з Нансі, Елізабет де Ранфаінг упродовж семи років (1618–1625 рр.) була одержима демонами хтивості, які говорили різними мовами (мови лишаються невідомими) і переміщали її тіло у повітрі. Відомо, що до того, як нею оволоділи демони, вона хотіла спотворити своє обличчя і руки, тому що ці частини тіла могли ввести чоловіків у спокусу.
 
Отже, таким було культурне середовище, у якому творилася історія про Фауста, і саме таким людям адресувався цей твір. Більшість з них, до речі, охоче приймали це послання. Однак робити висновки ще рано.
Для початку потрібно розглянути останній із ранніх зразків, використаних творцем «Народної книги», легенду про Феофіла з Адани, написану грецькою мовою між 650-850 рр. н. е. Згідно з однією із найпоширеніших версій цієї легенди, Феофіл був відомим розпорядником церкви в Адані, другій – Сицилійській області. Після смерті єпископа в результаті тиску громадськості митрополит викликав Феофіла, аби номінувати його на вакантне місце. Феофіл наполегливо відмовився. До речі, цей факт деякі з моїх відомих колег пізніше розтлумачать як приховану жагу до влади. Насправді відомо більше, ніж один випадок, коли аскети розглядали номінацію на пост єпископа як найбільший тягар, який міг випасти на їхню долю. Відомий випадок з попередником Ван Гога, якому колись доводилося жити у цьому щасливому християнському світі, з єгипетським монахом Аммонієм (кінець IV ст.), котрий відрізав собі вухо, аби не стати єпископом. Проте це
був неправильний вчинок, адже патріарх почав люті переслідування Аммонія і трьох його братів за те, що вони були орігеністами, тобто більш аскетичними, ніж церква могла стерпіти. Справи так і не покращилися для Феофіла: його смиренність змінилася гордістю, він був усунений від виконання своїх обов’язків, після чого, за намовою демона, він вирішив шукати допомоги у єврейського некроманта. Ця історія має дуже антисемітський характер, чим перегукується з набагато пізніше написаною «Народною книгою», яка, своєю чергою, надихнула Шекспіра створити комедію «Венеціанський купець». Феофіл у присутності диявола зрікається Христа і Божої Матері, «і зробивши письмову заяву і поклавши віск на неї, закріпив її власним перснем». Як результат, на наступний день його було відновлено на посаді. Але історія на цьому не закінчилася. Бог спонукав Феофіла покаятися, і той вирішив постити сорок днів, після чого йому явилася Богоматір, яка віддала угоду, котру він заключив з дияволом. Феофіл вирушає до єпископа і сповідує йому свій гріх, піклуючись про те, щоб висунути звинувачення «тому огидному та згубному євреєві і магу» й скласти текст кримінального позову. Наприкінці славної меси, Феофіл стає святим, а його обличчя починає сіяти, неначе сонце. Через три дні після цього він помирає у мирі й спокої.
Ці дві історії відображають два головних мотиви, на які ми натрапляємо в легенді про Фауста: використання магії, аби заволодіти тим, що виявляється лише привидом бажаної жінки та укладання угоди з дияволом. Але схожість розповідних моделей не заважає виявити глибоку відмінність у намірах, з якими створювалися ці легенди. Таким чином, історія про Кипріяна наводить аргумент на користь навернення у християнство, що було характерним для II–III ст. н. е.: доказ того, що Христос сильніший за язичницьких демонів, є достатньою підставою переходу мага у християнство. Логіка, яка стоїть за цим, переконує, що чаклун повинен служити Богові, адже Він є наймогутнішим. Висновок, який робить Кальдерон з цієї історії, є набагато тоншим. В одній із версій п’єси, до прийняття християнства Юстину звали Фаустиною, тобто вона була жінкою, наділеною такою природною красою, що перетворила Кипріяна у Фауста, освіченого вченого у пожадливого мага, жертву бажань. Я боюся, що така абсолютна антифеміністична тенденція лежить в самій основі Реформації.
Як сказано у «Молоті відьом», «жінка є злом природи, наділеним прекрасними барвами». Лише тоді, коли вона покарана, спотворена, від голови до п’ят одягнена у чорне, вона має шанс стати на правильний шлях. Цю монашу точку зору перейняли і миряни, таке явище, згідно з Максом Вебером, можна назвати мирським аскетизмом . 
 
Крім деяких антисемітських установок, історія про Феофіла також містить застереження щодо використання магії, але головною все ж є ідея, що саме покаяння, (а не готовність прийняти смерть)  має вирішальне значення. В основі сюжету легенди про Фауста лежить принцип зворотної дії: після того, як Фауст уклав угоду з дияволом, він не зміг покаятися, а отже, був проклятим за це.
 
Джордано Бруно

Факт, що при укладанні «Народної книги» автор користувався древніми християнськими джерелами, найчастіше пояснюють тим, що він був, безперечно, добре освіченою людиною. Безсумнівно, це правда, проте цього недостатньо. Власне, відновлення справжніх християнських цінностей й було суттю Реформації. Люди зверталися безпосередньо до витоків, відшуковували релігійні приклади, підкріплені авторитетом античності. Вважалося, що на початку Реформації було багато чаклунів, і всі вони покаялися. Так само і людина епохи Ренесансу, яка, вважалося, за своєю суттю й була чаклуном, в результаті мала покаятися, охоплена реформаційним духом. Усім тим, хто відхилив цю пропозицію, від якої просто неможливо відмовитися, демон вивертав голову обличчям назад або ж обпалював шкіру на пекельному вогні, у кращому випадку вони потрапляли на багаття Реформації. Варто відзначити, що подібні речі відбувалися по обидві сторони Реформації. Один із найвідоміших прикладів, який мав місце у таборі католиків – справа мага Джордано Бруно (1548–1600 рр.), який відмовившись покаятися, був спалений у Римі в лютому 1600 року. У ті часи Джордано Бруно, як ніхто інший підходив на роль Фауста: він був божевільним волоцюгою, відлученим від церкви; хтивим, позбавленим сану ченцем; він вірив у магію, практикував і завжди відстоював її. Якби Бруно народився хоча б століттям раніше, він, найімовірніше, став би визначним і шанованим вченим, послідовником Платона, як, наприклад, Марсіліо Фічіно (1433–1499 рр.), котрий активно практикував магію, або ж якимось впливовим абатом, як Трітемій, з чиїми знаннями народної магії не зрівнявся б ніхто. Проте, враховуючи ідеали XVI ст., було б дивно, якби Бруно, який володів усіма можливими рисами ненависного мага, закінчив би якимось іншим чином. 
 
Швидкий огляд матеріалів засвідчив, що незважаючи на подібність сюжетів, смисл, який несе у собі кожна з історій, є дуже різним. Звичайно, ми можемо зробити простий аналіз наративних структур, проте його можна було б порівняти лише з аналізом різних видів карбюраторів, здійснений людиною, яка не знає, ні для чого вони потрібні, ні як працює автомобіль, ні навіть, що це таке. Чи можна називати міфом ці порожні схеми послідовності побудови сюжету? І якшо так, то чи всі міфи схожі між собою?
 
Хтось, хто вважає, що міф – це розповідь про походження світу і різних його частин, відразу відкинув би історію про Фауста, котра не підпадає під подібне визначення, проте кожен студент, який вивчає міфологію, знає, що існує величезна кількість міфів, які жодним чином не пов’язані з темою творіння світу, вони мають безліч варіацій, і єдиний спосіб якось систематизувати їх – об’єднати у єдину міфологічну систему, в якій кожна історія з її сюжетом має власний семантичний потенціал. Історія про Фауста, яка містить прихований погляд на творіння, прекрасно співвідноситься з міфами подібного типу. Таким чином, ми змогли показати, що фаустівський міф був використаний як порожня схема, за якою передавалися різного змісту послання. Ми розглянули деякі з них, але це ще не все. І взагалі, як зрозуміти, де закінчується міф і починається реальність? Якщо дотримуватися принципу бритви Оккама, то потрібно відкидати всі зайві концепції, entia non sunt multiplicanda praeter necessitate. Маючи готовий сюжет, різні залежно від соціального контексту послання, навіщо вигадувати ще третю категорію, аби узагальнити процес? На це повинна бути вагома причина, адже сюжет постійно повторюється. Поняття «міф» в цьому випадку ототожнюють із порожнім сюжетом, який залежно від ситуації наповнюють кожен раз новим змістом. Антропологія приречена вічно ad infinatem аналізувати пусті сюжети, не прив’язані до жодного історичного контексту. Проте для історії головним завданням є відстежити, як змінюється міф залежно від соціальних проблем та ідей, актуальних в той чи інший історичний час. Неоднозначність цієї ситуації полягає в тому, що міф, будучи головним виразником соціальних ідей, одночасно є найкращим засобом для розшифрування більш або менш прихованих цілей суспільства. 
 
Надто багато разів я був змушений аналізувати міф як органічну частину системи in fierі, навіть не знаючи про це та не розуміючи, що ця процедура, крім того, що є надзвичайно цікавою, може мати ще й дуже важливі результати. Але, як писав колись Мірча Еліаде, все залежить від меж, які ви встановлюєте собі, тому, на мою думку, часта зміна масштабів, в яких ми працюємо, є надзвичайно важливою для всіх історичних дисциплін. Проте, зменшення масштабу є дуже небезпечним у випадку системного аналізу, на зразок того, що був застосований мною щодо міфів дуалістичного характеру, які вплинули на християнство, починаючи гностиками і закінчуючи катарами. Ми повинні звертатися до нього лише тоді, коли немає кращих варіантів. Проте перед нами, безумовно, відкривається безліч можливостей, коли ми володіємо достатньою кількістю інформації, яка стосується точної суті такого винаходу людства як міф. Зрештою, історія релігій, зокрема історія християнства як особливої релігії, мають на меті підкреслити приховану взаємодію найголовніших установок соціального значення, які стосуються суспільства загалом, його походження, цілей і призначення. Усі можливі форми суспільства, які коли-небудь існували чи існуватимуть на Землі, цю фундаментальну мету людського існування завжди відображали у міфі. Виходячи з цього, не існує жодного суспільства, яке б не мало релігійних переконань. І не існує жодної релігії, яку б не можна було вивчати в її історичному контексті, було б лише бажання і деякі загальні знання про неї.
 
І.П.Куліану та М.Еліаде

Після цього методологічного інтермецо, пропоную повернутися назад до нашого міфу про Фауста, тобто до повторення схожих наративних моделей, які використовувалися для передачі величезної кількості різноманітних соціальних послань. Головний поворот в інтерпретації легенди про Фауста, як вважають, зробив Г. Е. Лессінг (1729–1781 рр.). Збереглося лише декілька фрагментів його нібито втраченої роботи та декілька коротких викладів попереднього змісту. Очевидно, Лессінг був вже не здатним розуміти ні прямого, ні переносного значення тих точних покликань легенди на грішний Ренесанс з його магічними практиками та благочестиву Реформацію, яка боролася з ними. Якби представники наступних поколінь розуміли історичні посилання, то не було б жодних повторень, а отже, і міфу. Власне, в основі міфу і лежить процес забування. Проте міф – це не засіб для покращення пам’яті, це механізм, вигаданий з метою створення абсолютно довільної, а відтак ілюзорної постійності в зазвичай непростому і вічно мінливому світі. Як типовий представник епохи Просвітництва, Лессінг виступив проти антиінтелектуальної позиції Реформації. Таким чином, Фауст не міг бути покараним лише за його жагу до знань, а диявол, який символізував це знання не міг бути таким темним і недобрим, як його змальовували набожні євангелісти. Саме це і стало головним посланням, яке намагався донести Лессінг завдяки своєму «Фаусту». Серед найбільш визначних авторів, які постійно переписували і додавали все нові деталі до історії про Фауста був Гете, котрий у другій частині своєї трагедії (опублікована незадовго після його смерті в 1832 р.) зайняв «католицьку» позицію, згідно з якою Фауст був помилуваний за його соціально важливі праці. Змушений, хоча й не охоче, визнати, що його п’єса може бути зведена лише до єдиного «послання», Гете все ж підкреслює такі слова, сказані Ангелами в дії V, частині другій: «Wer immer strebend sich bemuht// Den konnen wir erlosen». Перекладаючи дослівно, доступною широкому загалу мовою , це означає «його можемо ми врятувати, того, хто невтомно прагнув// Вічно на вищий рівень» . Цей дуже суб’єктивний погляд на призначення людини (абсолютно невротичний погляд, як сказав би К. Г. Юнг) має сенс, якщо повернутися до дивних умов угоди між Фаустом і Дияволом:
 
Коли на ложі ліні, я задоволено розляжусь,
Тоді й закінчиться мій заїзд,
Коли ти мене введеш в оману своїм лиском,
І буду я собою задоволений, забувши про печаль,
Коли одуриш мою душу чуттєвим задоволенням,
Тоді й настане мій останній день!
Ось мій заклад.
 
Строфа «Im Anfangwardie Tat», або «Спочатку було діло» виражає прагнення до заворушень. Адольф Гітлер, який насправді не любив Гете, був готовий пробачити йому все за ці рядки. Він говорив: «Я не люблю Гете. Але за ці слова я готовий багато що пробачити йому. На початку було діло» . 
 
Йоганн Вольфганг фон Гете
З початком XIX ст. почала з’являтися все більша кількість різних версій «Фауста». Немає необхідності ще раз говорити про той внесок, який зробив Андре Дебезі, вивчаючи образ Фауста XX ст. До початку Першої світової війни Фауст був національним героєм німецької пропаганди: він був свого роду der deutche Mensch . У книзі Оскара Шиндлера, яка постала з руїн переможеної Німеччини, Фауст стає втіленням західної людини загалом. На той час популярність Фауста в Німеччині досягла нижньої точки, чим можна пояснити Гітлерову неприязнь до Гете. Зрештою, фаустівська Німеччина програла війну, а це означало, що Фауста не помилували, як обіцяв Гете, а, навпаки, прокляли за описаним у протестантській «Народній книзі» сценарієм. Гітлер не знав, який вплив матимуть події, описані у міфі, на його власне життя. Після 1919 року концепція Гете з усіх боків зазнала жорсткої критики. Зокрема, Фауста звинувачували в тому, що він був прототипом всіх божевільних самовисуванців, які вийшли з низів; бандитів, нерозумних і егоцентричних людей. Незважаючи на негативне ставлення Третього рейху до Гете, нацистська пропаганда знову зробила Фауста національним героєм. На той час світ побачило декілька соціалістичних версій «Фауста». Однією з останніх була опера Ганса Ейслера, написана в 1952 році, якій не судилося отримати схвальні відгуки партійної верхівки Німецької Демократичної Республіки, оскільки вона виявилася «недостатньо націоналістичною». Цей приклад демонструє, що на сьогоднішній день комунізм, напевно, вважається найкращим в історії творцем міфів, навіть в тих випадках, коли ті суперечили історичній реальності.
 
Звісно, було б набагато легше розшифровувати послання, які містив у собі той пласт ідеологічної літератури, котрий сформувався навколо «Фауста» або ж безпосередньо використовував цей образ. Але таким чином, ми б не додали нічого нового до того, що ми вже й так знаємо, а саме, що порожню сюжетну модель можна наповнити будь-яким змістом, згідно з яким Фауст може поставати ким-завгодно: від негідника до захисника людства. З іншого боку, існує кілька причин, чому найпроникливіша сучасна історія про Фауста, роман Томаса Манна «Доктор Фаустус» (1947 р.), є складним для розуміння. Одна з них – багатозначність інтерпретації. Захоплюючою є вже сама історія зародження ідеї роману. Томас Манн використав життєві історії двох композиторів і одного філософа XIX ст. Усі вони були, однозначно, геніями, які закінчили своє життя не найкращим чином: всі троє померли від сифілісу. Роберт Шуман (1810–1856 рр.) захворів у 19-річному віці, остаточно втратив розум 25 років по тому в 1865. Фрідріх Ніцше (1844–1900 рр.) в 1854 році жартома й випадково відвідав бордель. Його біограф, Пауль Дейссен, описував Ніцше як людину, котра ніколи не торкалася жінки, mulieremnunquamattigit. Проте, ймовірно, що цікавість, привела Ніцше до борделю знову після 1866 року. Таким чином, він був носієм гірких плодів упродовж 23 років аж до 1889 року, коли творець філософії Ubermensch , захлинаючись слізьми, виступив на захист коня, жорстоко побитого його хазяїном. Третім у цьому списку був композитор Гуго Вольф (1860–1903 рр.), чиї темні роки розпочалися у Відні в 1897 році. Інкубаційний період його хвороби Манн залишив поза увагою. Згідно з відомим епізодом з «Народної книги» 1587, угода, яку Фауст уклав з дияволом, давала йому 24 роки, впродовж яких Мефістофель зобов’язувався виконувати всі його бажання. У матеріалах, пов’язаних з написанням роману, Томас Манн зазначає: «24 проклятих роки (Teufelsjahre) з життя Фауста перегукуються з періодом протікання хвороби цих трьох людей».
 
Робота Томаса Манна є, безсумнівно, найнеоднозначнішою або, говорячи іншими словами, найбільш багатозначною в історії міфу про Фауста. Томас Манн, певно, перейняв думку свого угорського прихильника, котрий належав до кола Карла Густава Юнга, Карла Кареньї, який вважав, що міф – це «бутон, який ніколи не розквітне». Історія життя Адріана Леверкюна – це поєднання життєвих історій Ніцше і Вольфа, з окремими епізодами, взятими з біографії Шумана. Але це також й історія «фаустівської» Німеччини, чия угода з нацистською партією спочатку викликала загальне піднесення, а в результаті призвела до катастрофи. Незважаючи на те, що це проста розповідь, написана біографом, який не має нічого спільного із митцем, факти іронії й пародії, на які натрапляє читач цієї книги, часто заводять його у глухий кут, бо є надто складними для повного розуміння звичайної людини. Таким чином, міф про генія, який розплатився жахливими стражданнями за власну геніальність, нагадує бутон, який ніколи повністю не розквітне. Критики звинувачували Манна у нездоровому песимізмі, а його погляди часто називали антинімецькими. І все ж, історія передбачає те, що як читач, так і автор можуть ідентифікувати себе з літературним персонажем, біографом Серенусом Цейтбломом. Згідно з останнім, і його друг, і Німеччина купили в диявола свій «великий час» тріумфу, на зміну якому швидко прийшов час безглуздя і катастроф. Леверкюн не встиг висловити свою точку зору, але багато інших винуватців нацистських злочинів ще мають сказати, що вони ні про що не шкодують. Зрештою, і творчий геній, і завойовник світу отримали не просто час (blosssoZeit); це був «великий час, час, чорт побирай, за який кожен піднявся дуже високо і навіть вище».
 
Усі минулі і майбутні, дійсні і ймовірні прокляття західної людини можна звести до однієї думки, яка явно чи приховано звучить у Маннівському «Фаусті». Образ до непристойності щедрої повії «з великим ротом», Hetaera Esmeralda, яка страждає якоюсь інфекційною хворобою наштовхує на висновок, який став провідною ідеєю роману: вся краса є отруйною. 
 
Але чи справді це так? 
Чи Христос сильніший за демонів?
Чи достатньо людського покаяння, аби спастися?
Чи є жага до знань найбільшою загрозою для людства?
Чи є заперечення Божої милості найбільшим гріхом?
Чи справді невтомна праця і робота на благо суспільства так високо цінуються Богом, тобто тим, хто надав сенс існуванню світу?
Чи справді Німеччина є великою?
А чи краса отруйна?
Читач вільний сам давати відповідь на ці запитання. Достатньо сказати, що фаустівський міф безліч разів відповідав, як позитивно, так і негативно, на всі ці запитання та на сотню, а, може, й тисячу інших. Хтось буде здивований тим, як багато можна досягнути завдяки лише одній сюжетній моделі. Усе це лише легенда, але безсумнівно, що дуже затребувана, адже до фаустівського міфу поверталися безліч разів, він з’являвся все в нових і нових інтерпретаціях, починаючи з 1587 року, якщо не з 200 р. н. е. Він лишається популярним і сьогодні. І на цьому я хочу завершити. Усе більше нових Фаустів народжується нині, я би сказав, що їх навіть забагато. Можливо, і в цю хвилину хтось працює над фільмом, п’єсою, оперою, романом або поемою про Фауста. Яке місце займає міф у всіх цих невтомних намаганнях? Згідно з цим дослідженням, міф – це частина розповіді, яка має багато різних версій. Такий прагматичний підхід надто легко розплутує вузол логічних протиріч, говорячи, що є «міф» і «версії». Власне, є лише версії, міф – це лише плід уяви, небуття. Будучи скоріше сюжетом, міф не є ні сукупністю різних його варіантів, ні тим спільним, що є в них, ні основною розповіддю, як інколи помилково вважають. На всіх рівнях, міф має незрозумілу, загадкову природу, яка деякою мірою нагадує ту, що мають субатомні частинки, які, рухаючись швидше, ніж думка, лишаються невловимими, проте, як дехто вважає, залежать від думки того, хто спостерігає. Міф – це скоріше бажання повторювати якусь частину розповіді, яка піддається постійній реінтерпретації, навіть в тих щасливих випадках, коли сама розповідь передається в її цілісності і незмінності крізь віки, як, наприклад, Веди чи Тора. Це не сама розповідь, ні її різноманітні, вічно мінливі семантичні перебудови і пристосування.
 
У цьому випадку реформована гілка древньої релігії має потребу в потужних засобах пропаганди, які підкреслили би світогляд, характерною рисою якого є мирський аскетизм, а також засвідчили б її відповідність духу древньої релігії, істинним і чистим початкам. Це бажання показати безперервність і є міфом, ще до 1587 р. існував міф Фауста, не подібний до того, який ми знаходимо у «Народній книзі» чи тих матеріалах пізньої античності, перетворених на єдину розповідь. На основі пустої сюжетної моделі, яка виникла наприкінці XVI ст., було створено тисячі нових реінтерпретацій. Щоправда, жодна з них не є «міфом», ні навіть їх сукупністю. Як наслідок, немає якогось одного опису фаустівського міфу, але є бажання перетворити історію Фауста на міф, повторюваний сюжет. Незважаючи на інколи повністю протилежні послання, які він містить, його ціллю є підкреслити факт існування постійності і безперервності у світі. І хоча багато хто заперечить правильність такого підходу до цього питання, дехто все ж погодиться, що його можна застосовувати для аналізу християнської і західної міфологічної спадщини загалом, але він не працює, якщо йдеться про незахідний міф. Я візьму на себе таку відповідальність розчарувати тих, хто вважає, що міф – це розповідь. На відміну від такої дефініції, визначення міфу як динамічного процесу стосується всіх міфів без виключення, адже всі вони безпосередньо пов’язані з постійними суспільними змінами. Це складне явище найкраще спостерігається в західній релігійній історії, оскільки остання є значно краще задокументована і вивчена, ніж будь-яка інша. Очевидно також, що ідеї на Заході змінюються набагато швидше, ніж деінде, проте це ні в якому разі не виправдовує думку, що західна людина є більш «фаустівською», ніж інші, або ж просто має «фаустівський» тип у той час, коли інші – ні. Я не намагаюся сказати, що ця руйнівна швидкість Заходу не містить ніякої загрози. Але ситуація, яка склалася, є надто складною, аби робити якісь прогнози про подальший розвиток подій.
 
Автор: Іоан Петру Куліану
Переклад: Ольга Льовіна
Джерело: forgotten-knowledge
 
поділитись