Томіслав Суніч: Вільфредо Парето і політична патологія

Томіслав Суніч: Вільфредо Парето і політична патологія

Вперше українською публікується уривок із книги Томіслава Суніча, хорватського політолога, соціолога культури та письменника, ідеолога «нових правих». Книга Суніча «Проти демократії та рівності: європейські нові праві» – перше англомовне дослідження на тему політичного руху нових правих у Європі.

VI. Вільфредо Парето і політична патологія

Складно знайти іншого такого мислителя, котрий би справив настільки глибокий вплив на європейську нову правицю, як франко-італо-швейцарський соціолог та економіст Вільфредо Парето (1848-1923). На початку ХХ століття, Парето був впливовим і поважним політичним мислителем, проте після Другої світової війни його популярність стала різко падати. Європейський фашистський експеримент, що зловживав використанням інтелектуальної спадщини Парето, без сумніву сприяв прийдешньому падінню мислителя в інтелектуальну опалу.

Політична соціологія Парето заледве може бути сумісною з сучасним ліберальним та соціалістичним світоглядами, тими світоглядами, одним із найбільш палких критиків яких і був Парето. У своїх роботах він ретельно дослідив енергію та рушійні сили, що стоять за політичними ідеями і переконаннями. Кінцевим висновком, до якого він прийшов, полягав у тому, що ідеї та переконання часто приховують патологічні риси, незалежні від їхньої зовнішньої утилітарності та валідності. Окремі сучасні учні Парето, як-от Гійом Фай, приступили навіть до проведення паралелей між Парето та Фрейдом, відмітивши, що в той час як Фрейд прагнув викрити патологічну поведінку в на перший погляд нормальних індивідів, Парето хотів здемаскувати соціальні та політичні відхилення, які приховують у собі найповажніші ідеології та політичні переконання. [1]

Парето стверджує, що загалом будь-яка влада прагне оберігати свої політичні інститути і внутрішню гармонію шляхом апостеріорного узаконення власної політичної поведінки; поведінки, що разюче контрастує з її апріорними політичними цілями. На практиці це означає, що будь-який уряд схильний «прикрашати» свою хибну та нерідко злочинну поведінку шляхом звичайного присвоєння на догоду своїм інтересам ярликів, таких як «демократія», «потреби демократії» та «боротьба за мир». Помилковим, однак, було би припущення, що така хибна поведінка – це результат виключно урядової змови деяких корумпованих політиків, які прагнуть одурити маси. Переважна більшість політиків і звичайних людей схильні дивитись на суспільні явища так, ніби вони – це відображення у вигнутому дзеркалі. Внаслідок цього вони оцінюють явище чи його об’єктивність вже після того як попередньо спотворять його реальність. Звідси, окремий соціальний феномен – наприклад, повстання, переворот або терористичний акт – часто розглядається крізь призму індивідуальних переконань, з чого зазвичай постають міркування, що спираються на відносну силу чи слабкість цих переконань. Гадати, що лідер деякого репресивного режиму брехун та шахрай, виходячи виключно з того, що його піддані (чи виборці) відчувають себе ошуканими та пригніченими – серйозна помилка, наполягає Парето. Вірогіднішим радше є те, що такий лідер – жертва самообману, котрий він абсолютно щиро вважає «науковим» та правдивим, та яким він доброзичливо прагне поділитися зі своїми підданими (чи виборцями). В якості ілюстрації сили самообману Парето обирає соціалістичних інтелектуалів, він засвідчує: «багато людей не є соціалістами, оскільки для їх переконання використовували обґрунтовані розмисли. Навпаки ж; ці люди пристають до такої аргументації, оскільки вони [вже] соціалісти». [2]

В своєму есеї про доксаналіз Парето [3] Гійом Фай відзначає, що причиною того галасу, який здіймається лібералами та соціалістами, є схильність Парето порівнювати сучасні ідеології з неврозами, з прихованими проявами симулякрів та нереальних афектів – особливо, коли ці ідеології (напр., соціалізм, лібералізм, християнство) представляють раціональні й «наукові» аспекти. В теорії Фрейда комплекси дають про себе знати через нав’язливі ідеї, неврози і параною. В теорії Парето «ідеологічні комплекси» проявляються в неоднозначних ідеологічних похідних, що пробуджують «історичну необхідність», «самодостовірні» істини або економічний та історичний детермінізм. [4]

Парето вважає, що жодна система переконань чи ідеологія не є повністю убезпеченою від патологічних впливів, хоча з часом кожна така система та ідеологія змушені пережити процес деміфологізації. Кінцевим результатом стає занепад переконання чи ідеології, а разом з ними і занепад еліти, яка власне і запровадила їх на практиці.

Як і більшість довоєнних європейських консерваторів, Парето презирливо ставився до міфу модерних лібералів та соціалістів, згідно з яким, невпинне економічне зростання творить суспільний мир та процвітання. Він, наряду з Освальдом Шпенґлером і Карлом Шміттом, переконаний, що врешті-решт кожне переконання чи ідеологія, неважливо наскільки вони витончені, приречені занепасти. Тому й не дивно, що такі спроби викрити ілюзію людського прогресу наряду із природою соціалізму й лібералізму сприяли тому, що численні сучасні теоретики дистанціювались від його думки.

Парето наполягає на тому, що привабливість політичних теорій надзвичайно рідко обумовлюється їх емпіричним чи науковим характером, а першочергово покладається на їх потужну здібність впливати на почуття мас – хоча й, звісно, всі вони претендують на бутність науковими та емпіричними. В часи, коли близились останні дні Римської імперії, наприклад, одній безвісній релігії, що походила з Галілеї, вдалось у короткий строк змобілізувати маси довірливих людей, які воліли помирати, піддаватися тортурам й, зі свого боку, піддавати їм решту людей, коли в руках цієї релігії вже опинилися владні важелі. В епоху Розуму панівною «релігією» освічених людей був раціоналізм та віра у безмежне людське вдосконалення. Слідом за нею прийшла «самодостовірна» ідеологія лібералізму та «наукового» марксизму вкупі з вірою в рівність між людьми. Згідно з Парето, патологічні комплекси можуть давати життя різноманітним ідеологічним похідним, зважаючи на природу кожної історичної епохи – та їх ірраціональна сутність завжди лишатиметься сталою. Оскільки люди потребують виходити за межі реальності й часто забігати у сферу фантазії та уявного, природно, що вони прибігають до релігійних та ідеологічних символів, яким б хибними вони не виявлялись надалі. Аналізуючи цей феномен, Парето бере за приклад носіїв «істинної віри» у марксизм та зауважує, що «це лише мисленнєве обрамлення деякими освіченими марксистами теорії вартості. З позиції логіки, вони неправі; з позицій же практичності та користі для їхньої справи, вони, вірогідно, праві». [5] На жаль, продовжує Парето, ці носії істинної віри, які жадають змін, відають лише те, що необхідно знищити та як це зробити, однак їх переповнюють ілюзії щодо того, що повинно прийти на зміну, а «якби їм вдалося усвідомити це, велику їх кількість було би вражено жахом та збентеженістю».[6]

Патологічні компоненти ідеологій володіють такою силою, що здатні повністю затьмарити розум і відчуття реальності, до того ж вони не зникають, присвоюючи собі нову «обгортку» більш прийнятного міфу чи «самодостовірної» ідеології. На думку Парето, це тривожний історичний процес, якому не видно кінця-краю:

«По суті, соціальна фізіологія та соціальна патологія все ще переживають процес становлення. Якщо ми бажаємо порівняти їх із фізіологією та патологією людини, допомогу нам слід шукати не у Гіппократа, а далеко поза його сферою. Уряди поводяться, немов нетямущі цілителі, котрі навмання підбирають ліки в аптеці й прописують їх пацієнту».[7]

То що ж лишається від цього хваленого ліберального й соціалістичного прогресу, запитує Парето? Фактично нічого, якщо враховувати, що історія продовжує свій перебіг у формі невпинного й космічного вічного повернення, в якому жертви й переможці, герої та їх прихвосні міняються ролями, оплакуючи й нарікаючи на свою долю, коли вони перебувають у скрутному становищі, й зловтішаючись з положення слабших, коли сила на їх стороні. Відповідно до Парето, єдина мова, яку розуміють люди – це мова сили. Й із притаманним йому цинізмом він додає: «існують люди, котрі переконані в своїй здатності роззброїти ворога улесливістю. Вони помиляються. Світ завжди належав сильним і належатиме їм ще довгі роки. Люди поважають лише тих, хто примушує себе поважати. Той же, хто стає вівцею, завжди знайде вовка, який його і з’їсть». [8] Парето вважає, що нації, імперії та держави ніколи не гинуть внаслідок іноземного завоювання, а виключно внаслідок самогубства. Коли нація, клас, партія, або раса вироджується та розкладається – що може загрожувати всякій групі – тоді з’явиться інша, могутніша партія, клас, нація, або раса й візьме верх над масами, незалежно від ступеня придатності й валідності нової політичної теології чи ідеології:

«Ознакою, що майже завжди супроводжує занепад аристократії є вторгнення гуманістичних сентиментів й делікатних «сльозливих історій», які роблять її нездатними захищати свої позиції. Нам не слід плутати насильство й силу.  Насильство зазвичай крокує пліч-о-пліч із слабкістю. Ми можемо простежити, як індивіди та класи, котрі втрачаючи силу, необхідну для утримання влади, стають дедалі більш одіозними, вдаючись до нерозбірливого насильства. Сильна людина завдає удару тільки тоді, коли це необхідно – й надалі ніщо вже не зможе її зупинити. Траян був сильним, але не жорстоким; Калігула – жорстоким, але слабким». [9] Слабкі й зневажені завжди апелюватимуть до почуття справедливості тих, хто знаходиться при владі, та щойно влада опиниться в їх руках, вони стануть тими самими гнобителями, що й попередні керманичі. Ба більше, якщо певному народу трапляється продемонструвати ознаки надмірної людяності, філантропії чи прихильності до рівності – це чіткий симптом його смертельної хвороби. Новий політичний актор не змусить себе чекати, маючи достатньо мужності та сили, щоб переконати маси в тому, що життя є так само можливим і в умовах «справедливості» відмінного сорту:

«Я усвідомлюю, що дехто може відповісти мені, що й християни також призивали до свободи, будучи під гнітом, та вони, тільки-но отримавши владу, своєю чергою перейшли до гонінь язичників. Сьогодні пригнічені ортодоксальні соціалісти вимагають свободи, та завтра, коли вони отримають владу, чи нададуть вони її нам…? Сама надія лишається в скриньці Пандори. Ми можемо тільки втішатися гіпотезами, оскільки реальність настільки похмура».

[10] Піддавшись омані мрій про справедливість, рівність та свободу, яку зброю ліберальні демократії можуть використати сьогодні проти «зневажених» мас по всьому світу? Нові праві вбачають у почутті провини серед європейців щодо африканців, азіатів та інших пригнічених популяцій фактор, що паралізував європейських керманичів, лишивши їх та Європу загалом беззахисними перед прийдешніми завойовниками. Тож, якби африканці й азіати перебували на тому самому технологічному рівні, що й європейці, яку долю би вони припасли б для європейців? Про це Парето полюбляє розмірковувати:

«Всі народи, яких настільки жахає пролиття крові, що вони не знають, як себе захистити, рано чи пізно стануть жертвою войовничих народів. Певно, немає й метру землі, який не було би завойовано мечем, чи де народ, який займає ці території, не утримував її силою. Якби негри були сильнішими за європейців, тоді б вони ділили між собою Європу, а не європейці Африку. Вдаване «право», яке народи «цивілізовані» присвоїли собі для завоювання інших народів, які звикли називати «нецивілізованими», є абсолютно безглуздим. Це право радше є нічим іншим як силою. Доки європейці лишатимуться сильнішими від китайців, вони нав’язуватимуть їм свою волю, та коли китайці стануть сильнішими за європейців, їх ролі стануть протилежними…».[11] Силі завжди буде відведена першість, ті ж, хто вважає, що їхні пристрасні мольби про справедливість та братерство будуть почуті тими, хто раніше був поневолений, серйозно помиляються. Нові переможці здебільшого завжди дають урок попереднім володарям, згідно з яким, результатом ознак слабкості є пропорційне зростання покарання. Брак рішучості у визначальні часи, добровільна здача на милість нових володарів, яку очікують від них – ознаки виродження індивіда, та, як пише Парето, суспільству буде корисніше, якщо такі індивіди зникнуть якомога швидше. [12] Однак, щойно стару еліту буде повалено, а владу отримає нова «гуманістична» еліта, заповітні ідеї рівності й справедливості знову стануть такими самими далекими та недосяжними, як і раніше. Парето стверджує, що нова еліта спроможна стати навіть гіршою та деспотичнішою, ніж попередня, тим більш нові «покращувачі світу» – як їх називає Шпенґлер – не гребуватимуть використанням найбруднішої словесної акробатики з метою виправдання такого деспотизму.

Нові праві відзначають, що попри всі недоліки, недосконалість і мовчання з питань систем цінностей, Парето впевнено протистоїть егалітарному гуманізму та вірі у демократію, які ввижаються йому не просто утопіями, а помилками й брехнею, підтримуваними корисливими інтересами. Хоча Парето й піддає критичному осмисленню певну патологічну якість у кожній ідеології, він, однак, визнає, що ідеї та переконання невіддільні в якості уніфікуючого та мобілізуючого фактору в кожному суспільстві. Коли він, наприклад, заявляє про абсурдність певної доктрини, він ніяким чином не припускає, що доктрина чи ідеологія можуть зашкодити суспільству. Насправді, ця сама ідеологія може бути дуже корисною для нього. Навпаки, коли він стверджує придатність якоїсь доктрини, він не має на увазі те, що її істинність повинна підтвердитись на досвіді. З питань цінностей, Парето, однак, відмовчується. На його думку, дихотомія «хорошого та поганого» є смішною та просто недоречною в контексті дослідження соціальних феноменів.

Нові праві розглядають методологію Парето як належну до традиції інтелектуального політеїзму. Наряду із Гоббсом, Макіавеллі, Максом Вебером і Карлом Шміттом Парето відкидає віру в економічний та людський прогрес, що є настільки поширеною нині. Парето також протистоїть усякій формі редукціонізму в дослідженні соціальних феноменів та обстоює думку, відповідно до якої світ містить багато істин та плюралізм цінностей, кожна з яких «істинна» в межах певної історичної епохи та окремого народу. Нові праві зазначають, що «в цьому сенсі, соціологія Парето, так само, як і антропологія Ґелена, політична наука Карла Шмітта чи психологія Юнґа, забезпечує нас не тезами, а методами й поняттями, що сприяють становленню глобального уявлення про феномен людини». [13] Ба більше, релятивізм Парето з питання значення політичних «істин» незмінно приводить його до демістифікації тих доктрин та ідеологій, які вважають себе «об’єктивними». Гійом Фай пише, що Парето заперечує існування будь-якої форми об’єктивності в сучасних домінуючих ідеологіях (соціалізмі та лібералізмі), натомість, він розглядає їх як «прикриття» окремих правлячих еліт. До того ж, Фай додає: «доксаналіз Парето згрішив тим, що здемаскував сучасні політичні ідеології, які виставляли себе об’єктивними та демістифікуючими, особливо такі як марксизм».[14] Теорія алогічних вчинків та впливу чуттів Парето настільки дратує багатьох сучасних теоретиків по всьому світу, що спроби редагування та публікації його книг стають дедалі складнішими. В передмові до нещодавно опублікованого видання есеїв Парето Рональд Флетчер писав, що «ринкові аналітики британських видавництв запевняли його в тому, що Парето відсутній у «списках рекомендованої літератури» й «не вивчається» в рамках наявних курсів соціологічної теорії в універститетах!»[15] Така відповідь видавництв напрочуд очікувана, якщо врахувати той цинізм, із яким Парето розглядав демократію, цинізм, що часто несе на собі відбитки політичного нігілізму.

Хай там як, та майже століття минуло зі смерті Парето, а його книги користуються повагою навіть в середовищі тих критиків і вчених, які менше за інших схильні погоджуватись із його політичними ідеями. Крім того, колись необхідно дослідити вплив, який Парето справив на своїх сучасних та майбутніх послідовників. Серед останніх, звісно, одразу ж на думку спадають такі імена, як Гюстав ле Бон, Ґаетано Моска, Роберт Міхельс та пізніші Йозеф Шумпетер і Реймонд Арон. [16]

Флетчер пише, що в той час, як повоєнні школи думки, такі як «системний аналіз», «біхевіоризм» та «нові парадигми», потрапляють в обіг, важливі праці часто ігнорують чи просто відкидають через можливість скоєння ними «недемократичних» впливів. При цьому вражаючою ерудованістю Парето – що простягається від лінгвістики до економіки, від еллінської літератури до сучасної сексології – часто нехтують. Тим не менш, неважливо, погоджуються з Парето чи ні, його аналіз все ще може бути корисним для вивчення патологій всіх ідеологій, в тому числі й лівацьких та ліберальних інтелектуалів. Оскільки сьогодні ми є свідками того, як колишні марксисти на Сході і Заході навертаються до поважної ліберальної ідеології, можливо, доречно було би ще раз кинути погляд в бік Парето.

Примітки:

  1. Guillaume Faye, ‘Pareto “doxanalyste”, ’ Nouvelle École, no. 36, Summer 1981, pp. 73-80.
  2. Vilfredo Pareto, Les systèmes socialistes (Paris: Marcel Giard, 1926), vol. 1, p. 12.)
  3. Доксаналіз (з грецької, doxa – думка, погляд) — це техніка відділення емоційних компонентів від раціональної складової в системі переконань.
  4. Guillaume Faye, ibid.
  5. Vilfredo Pareto, op. cit., vol. 1, p. 310.
  6. Ibid., vol. 1, p. 317.
  7. Ibid., vol. 1, p. 320.
  8. Vilfredo Pareto, ‘Danger of Socialism’, in Placido Bucolo (ed.), The Other Pareto (New York: St. Martin’s Press, 1980), p. 125.
  9. Vilfredo Pareto, Les systèmes, vol.1, pp. 37-38.
  10. Vilfredo Pareto, ‘Danger of Socialism’, p. 127.
  11. Vilfredo Pareto, Les systèmes, pp.38-39.
  12. Ibid., especially on p. 67.
  13. Nouvelle École, no. 36, Summer 1981, editorial, p. 12.
  14. Guillaume Faye, ibid. pp. 73-80.
  15. Передмова до The Other Pareto by Ronald Fletcher (New York: St. Martin’s Press, 1980), p. x.)
  16. Роботи Парето вплинули на ціле покоління мислителів і політиків, які так само намагались продемонструвати, що так звані демократичні країни несуть у собі зачатки власного знищення. Серед них Ґаетано Моска, The Ruling Class (New York: McGraw-Hill, 1939); Роберт Міхельс, Political Parties (New York: Dover Publications, 1959), та особливо Гюстав Ле Бон, Psychologie politique (Paris: Les Amis de Gustave Le Bon, 1984) і The Crowd (New York: Viking Press, 1960). У своїй «Психології політики» Ле Бон пише: «Духовенство, соціалісти, анархісти й решта – споріднені зразки одного й того самого психологічного типу. Їх душі згинаються під тягарем подібних ілюзій. Їх єднає ментальність, вони опікуються тими самими речами й реалізують потреби ледве не єдиним чином»).

Переклад: Іван Калюга

поділитись