За останній місяць ми й самі втомилися від різноманітних топів 2010-х років, але все ж таки ризикнемо запропонувати вашій увазі ще один. Невже можна не підбити підсумки десятиліття в кіно? В нашій добірці є фільми з актуальним соціально-політичним контекстом, і є експериментальний авангард, чисте мистецтво, а є просто цілісні й цікаві стрічки, після виходу яких кінематограф змінюється остаточно і незворотно. Ви знайдете серед переліку (до речі, тут немає першого і останнього місця в рейтингу, фільми вказані без прив’язки до позиції в топі) як авторські висловлювання, так і поп-культурні, вже досить сильно розпіарені фільми, але об’єднує їх одне: всі вони певною мірою стали каталізатором для розвитку кіномистецтва за останні десять років і продемонстрували важливі тенденції в кіно.
«Дім, який побудував Джек» (2018), реж. Ларс фон Трієр
Цю провокацію від «великого і жахливого» Ларса фон Трієра оцінили не всі: не будемо знову говорити про те, скільки людей пішло з прем’єрного показу в Каннах. Смілива історія від імені негативного персонажа – маніяка, що вбивав людей протягом 12 років, розказана досить тонко і з претензією на багатошаровість. Хтось бачить тут політичний підтекст, комусь фільм здається метафізичною притчею, а для когось – сумним і типово «трієровським» висловлюванням про те, як створюється мистецтво.
«Ex Machina» (2015), реж. Алекс Гарленд
З Алісії Вікандер вийшов відмінний андроїд: скажімо відразу, вголос і не один раз – це найкраща її роль, тому геть амплуа милої красуні! Якщо говорити про фільм, то та ж «Анігіляція» Гарленда чомусь збирає суперечливі відгуки (для тих, хто вже оцінив всі переваги «Ex Machina», рекомендуємо звернути увагу на цей менш популярний фільм режисера), але ось «Ex Machina» практично не може не сподобатися. Візуальна знахідка, інтригуюча до останніх кадрів, підходить для перегляду «на одному диханні» і стимулює глядача зайвий раз подумати про питання прогресу і волі.
«Драйв» (2011), реж. Ніколас Віндінґ Рефн
Персонаж маргінала-одинака, який проходить через непрості перепони й випробування, аби проявити власний героїчний потенціал, не є оригінальним винаходом Рефна. Однак продемонстрований Райаном Гослінгом, мовчазний і замислений, благородний персонаж вносить до класичного образу нові риси, «перезавантажує систему». Подивившись «Драйв» в перший раз, практично кожен думає про те, що ось він – «неонуар, який ми заслужили».
«Шкіра, в якій я живу» (2011), реж. Педро Альмодовар
Перверсивна, магічна і гротескна історія від Альмодовара – режисера, який однаково любить шокувати і підносити глядачеві власну сентиментальність, використовуючи жанр мелодрами. «Шкіра, в якій я живу» – це вельми своєрідна наукова фантастика, яка підводить підсумки під багаторічними дослідженнями в кіно тематики Пігмаліона і Галатеї, доктора Франкенштейна і подібних мотивів. Альмодовар в нечуваному раніше ключі демонструє, як людину можна використовувати в якості поля для експериментів, ментальних і фізичних.
«Рома» (2018), реж. Альфонсо Куарон
Спочатку здається, що цей фільм від початку і до кінця споглядальний, орієнтований на сприйняття ретро-картинки і численних оммажів до класики кіно. В цілому, так і є, ось тільки виклад сюжету (який, як виявляється в процесі перегляду, все-таки присутній) в «Рома» досить нетиповий. У 2018 можна було б припустити, що таких цільних полотен вже не знімають, але Куарон із задоволенням спростовує це твердження.
«Меланхолія» (2011), реж. Ларс фон Трієр
Не любити «Меланхолію» Трієра сьогодні просто – «не комільфо». Фільм про необхідність урочистого і героїчного прийняття кінця, відторгнення раціонального погляду на світ не втомлюється збирати шанувальників по всьому світу. Не будем багато міркувати зайвого, просто скажемо, що без «Меланхолії» важко оцінити минуле десятиліття в кіно.
«Одного разу … в Голлівуді» (2019), реж. Квентін Тарантіно
Квентін Тарантіно цього року (не він один, але все-таки) позначив тенденцію звернення до рефлексії над питаннями, що хвилювали режисерів в епоху «Нового Голлівуду». Казкова у всіх сенсах стрічка з неймовірним кастом незворотно підкорила серця синефілів. Ви очікуєте від Тарантіно нестримного насильства й фонтанів із крові? В «Одного разу … в Голлівуді» він несподіваним чином розмірковує на цю тему і виносить вирок всім противникам «пропаганди насильства».
«Відьма» (2015), реж. Роберт Еггерс
Сьогодні вже багато хто з критиків розмірковує про те, що таке «слоубьорнери», і якими будуть тенденції розвитку горрорів у наступні кілька років. Справжній прорив у жанрі жахів і, зокрема, в ніші фольк-горрору зробив фільм Роберта Еггерса «Відьма». Своєрідна точка відліку і новий естетичний еталон для всіх шанувальників даного напрямку.
«Полонянки» (2013), реж. Дені Вільнев
Останній «міцний» детектив про зникнення дітей і помсту, який має неймовірний рівень саспенсу. Дені Вільнев не вміє знімати «не захоплююче» кіно: «Полонянки» можна вважати одним із кращих зразків жанру в новому столітті. Стрічка не відбулася би без відмінної гри Джейка Джілленгола, Пола Дано і Г’ю Джекмена.
«Легенда Г’ю Гласса» (2015), реж. Алехандро Гонсалес Іньярріту
Під час перегляду «Легенди Г’ю Гласса» ви відчуваєте, наче на своєму тілі, кожен поріз, кожну рану, що кровоточить, порив вітру і сніг на шкірі. Історія серйозно пораненого мисливця на просторах американського Дикого Заходу частково заснована на реальних подіях, а тому підкуповує глядача, втомленого від «несправжніх» звитяг у кіно. Важливим фактом є і те, що саме за роль у цій стрічці Леонардо Ді Капріо був нарешті удостоєний премії «Оскар».
«Готель „Ґранд Будапешт“» (2014), реж. Вес Андерсон
Одна з найбільш ностальгічних і стильних стрічок минулого десятиліття. Розкішно побудований кадр, точність руху камери й насиченість деталями, дивовижний каст (Рейф Файнс, Тільда Свінтон, Віллем Дефо, Едріан Броуді, та ін.), оригінальний саундтрек із фольклорними мотивами змушують нас пустити скупу сльозу по епосі, якої більше немає. Пристрасний любитель ретро, Вес Андерсон, малює портрет європейського життя, не так ґрунтуючись на заявленому літературному джерелі Цвейга, скільки на власних уявленнях і авторських асоціаціях.
«Велика краса» (2013), реж. Паоло Соррентіно
«Велика краса» вважається вільним ремейком одного з найбільш знакових фільмів 20-го століття – «Солодкого життя» Федеріко Фелліні. Головний герой фільму – Джеп Гамбарделла, цинічний письменник, автор бестселлеру, який він випустив багато років назад. Кінострічка демонструє глядачеві Рим, в якому не залишилося великих майстрів – тільки їхні примари. Фільм Паоло Соррентіно містить дотепну сатиру на представників сучасного мистецтва, безліч референсів на шедеври західної культури.
«Лобстер» (2015), реж. Йоргос Лантімос
Фільм «Лобстер», який приніс грецькому режисеру Йоргосу Лантімосу в 2015 році приз журі Каннського кінофестивалю, поєднує риси фантастичної антиутопії, драми та чорної комедії, що подаються «під соусом» сюрреалістичної атмосфери театру абсурду. Ексцентрична історія із Коліном Фареллом і Рейчел Вайс у головних ролях розкриває доволі гострі проблеми: використання соціальних мереж, питання існування інституту сім’ї в сучасному суспільстві, конфлікт урядів та антисистемної опозиції. Поціновувачам Лантімоса також варто звернути увагу на іншу стрічку режисера – «Вбивство священного оленя».
«Корпорація „Святі мотори“» (2012), реж. Леос Каракс
Стрічка, випущена «співаком маргіналів і французької безпосередності» Леосом Караксом після більш ніж десятирічної перерви, присвячена його раптово померлій дружині – музі з найсумнішими в світі очима – Катерині Голубєвій. Барокова естетика та театральність дії відсилають нас до стилістики Жана Кокто й інших сюрреалістів 20-го століття. Синефільська історія про процес творення заснована на казковій реальності сну.
«Дерево життя» (2011), реж. Теренс Малік
Історія, яка починається зі смерті дитини, розповідає про роль батька й матері (чудовий акторський перфоманс Бреда Пітта та Джессіки Честейн), про дорослішання і пізнання Бога. Масштабне полотно (У Маліка, зрозуміло, інакше бути просто не могло) органічно включає як епізоди сімейного побуту, так і уявлення про потойбічний світ, і навіть містеріальні сцени створення світу і життя. Терренс Малік піднімає релігійно-філософські питання про влаштування людини і Всесвіту так, як це не під силу іншим режисерам.
«Шалений Макс: Дорога гніву» (2015), реж. Джордж Міллер
Колись трилогія Джорджа Міллера, знята в період 1979-1985 років, отримала надзвичайне визнання від фанатів. Дистопічні бойовики 70-80-х років у жанрі дизельпанк продемонстрували, що величезний бюджет зовсім не є обов’язковою умовою для випуску успішного фільму. Продовження франшизи багато років знаходилося в «виробничому пеклі», а після виходу в прокат підтвердило талант авторської групи своєю цілісністю і дійсно «шаленим» за розмахом рівнем спецеффектів.
«Майстер» (2012), реж. Пол Томас Андерсон
Одна з кращих ролей Хоакіна Фенікса і Філіпа Сеймура Гоффмана, послідовна і цілісна картина життя 40-50-х років минулого століття в США. «Майстер» – це історія про колишнього моряка, який страждає від посттравматичного розладу, і про його зустріч із харизматичним творцем релігійної секти, а ще про те, як формувалася знаменита «американська мрія» (як, власне, і практично всі фільми Андерсона).
«Вона» (2016), реж. Пол Верговен
Трилер про маніяка і жертву, чорна комедія, інтелектуальне есе – всі ці поняття можна застосувати до фільму Пола Верговена. Акторське виконання Ізабель Юппер яке зачаровує гладача, і реалістичне зображення життя середнього класу європейського суспільства заслуговує на те, аби однозначно включити стрічку до нашого переліку.
«Що ми робимо у тінях» (2014), реж. Тайка Вайтіті
Якщо говорити про справді смішні та не вульгарні комедії минулого десятиліття, які можуть претендувати на кінематографічну цінність, неможливо не згадати про «Що ми робимо у тінях». За сюжетом цієї новозеландської комедії в жанрі мок’юментарі, в одному будинку живе четверо вампірів: Віаго – справжній манірний денді, Владислав – кровожерливий спокусник граф Дракула, Дікон – зухвалий вампір з нацистським минулим, а ще Петір – вампір із зовнішністю в кращих традиціях «Носферату», проте об’єднує їх одне: вони абсолютно зайві в суспільстві 21-го століття. «Що ми робимо у тінях» дотепно й іронічно обігрує вампірські штампи та, в цілому, кліше з класичних горрорів.
«Маяк» (2019), реж. Роберт Еггерс
Вільям Дефо та Роберт Патінсон божеволіють протягом двох годин в чорно-білій експресіоністській стрічці Роберта Еггерса. «Маяк» – історія, яка вражає вивіреною естетикою та наростанням емоційної напруги. Фільм про те, як нудьга перетворює людину на монстра, або символічна розповідь про різні покоління, або, можливо, міфологічна притча? Вирішувати тільки вам.
«Неоновий демон» (2016), реж. Ніколас Віндінґ Рефн
Ще один неонуарний шедевр від Ніколаса Віндінґа Рефна з Ель Феннінг у головній ролі. Якщо в кіно ви знайдете дещо більш криваве і незвичайне вислів про те, чому «краса – це страшна сила», ми будемо здивовані. «Неоновий демон» можна називати як трилером про жорстокість модельного бізнесу, так і роздумами на тему суспільства споживання.
«Реінкарнація» (2018), реж. Арі Астер
«Реінкарнація» – ще один сенсаційний «слоубьорнер», який сподобається тим, хто втомився від нескінченних скрімерів та монстрів під ліжком. За сюжетом після смерті матері Енні Грехем в її родині починає коїтися щось незрозуміле. Тепер під загрозою життя її близьких. З кожним днем відкриваються нові жахливі родинні секрети. Стрічка приваблює глядача постійним нагнітанням тягучою атмосфери холоду і трагічної зумовленості подій. Якісний акторський перфоманс Тоні Колетт і оккультне підґрунтя додають фільму яскравості. Серед доробку Арі Астера рекомендуємо звернути увагу також на його другу повнометражну роботу – «Сонцестояння».
«Врождена вада» (2014), реж. Пол Томас Андерсон
Екранізація постмодерністського роману Томаса Пінчона містить безліч посилань до історії та американської поп-культури періоду 70-х. Пол Томас Андерсон створив своєрідну версію «Великого Лебовські» з Хоакіном Феніксом в головній ролі. Зображення золотої епохи хіпі та Каліфорнії 70-х років, розслідування заплутаного злочину, багатошаровий сюжет, оригінальний гумор – все це дозволяє зарахувати «Вроджену ваду» до нашого топу.
«Суспірія» (2018), реж. Лука Гуаданьїно
Ця стрічка стала справжнім кінохітом минулого року, перетворившись на фільм-провокацію, що викликав бурхливу реакцію з боку прихильників оригінальної версії – класики джалло від Даріо Ардженто. Ми обома руками «за» версію «від Луки»: візуально вивірену, наповнену філософськими посиланнями та доповнену неймовірним саундтреком від Тома Йорка (це навіть краще, ніж музика від групи Goblin в «Суспірії» з 70-х). Лука Гуаданьїно створив глибоку авторську інтерпретацію історії про «трьох Матерів», макабричне кіноесе про криваву війну статей. У фантасмагоричному дійстві брали участь Тільда Свінтон, Дакота Джонсон, Хлоя Грейс Морец, Міа Гот та ін.
«Чорний лебідь» (2010), реж. Даррен Аронофскі
Галюциногенна, кітчева, контроверсійна історія, рівню надриву якої важко чинити опір. Фільм про закулісне життя балету, про самодеструктівні тенденції в людині, мазохізм у професії. «Чорний лебідь» неможливо забути, попри те, що псевдокументальна манера зйомки й фірмовий тонкий гротеск Аронофскі до душі далеко не всім.
«Іда» (2013), реж. Павел Павліковський
«Іда» Павела Павліковського, як і наступна його повнометражна робота «Холодна любов», досліджує питання пам’яті, кохання й особистого пекла. Ретро зображення виділяє цей фільм серед інших, відсилаючи глядача до чорно-білої класики європейського кіно.
«Любов» (2012), реж. Міхаель Ганеке
Фільм із Жаном-Луї Трентіньяном та Еммануель Ріва в головних ролях розповідає про випробування почуттів. Але Ганеке не був би собою, якщо не транслював би власне бачення любові. Незважаючи на те, що про цю стрічку говорили, що це перша картина Ганеке, де немає ненависті, режисер стверджував, що «любов як почуття може бути не меншим насильством, ніж щось інше».
«Виживуть тільки коханці» (2013), реж. Джим Джармуш
Головні герої медитативної стрічки: Адам і Єва (Том Хіддлстон і Тільда Суїнтон) – вампіри, які живуть в різних куточках планети, їхньому шлюбу вже не одне століття. У фільмі поєднується бездоганна режисура, ідеально підібрані локації, дивовижна акторська гра, музичний супровід. Останній виділяється особливим чином, адже для створення саундтреку був запрошений голландський лютняр Йозеф ван Віссем. Місце дії – напівпокинутий Детройт, який можна вважати своєрідним символом кризи сучасності. Джим Джармуш як справжній ретроград використав у фільмі безліч предметів, які асоціюються з минулими епохами: вініл, струнні інструменти, друковані книги.
«Дюнкерк» (2017), реж. Крістофер Нолан
Дюнкерк (як і «Початок», або «Інтерстеллар») є черговим постановочним тріумфом Крістофера Нолана. Емоційне видовище дивує глядацьку аудиторію розмахом жахливої та захоплюючої подих картинки, підносячи весь масштаб військових дій. Класична для Нолана нелінійна структура йде стрічці на користь, розбиваючи традиційні кліше для фільмів на військову тематику.
«Той, хто біжить по лезу 2049» (2017), реж. Дені Вільнев
Ми знаємо, що не всі фанати класичної версії Рідлі Скотта оцінили продовження «Того, що біжить по лезу». Однак, ми вважаємо, що ця стрічка підняла рівень наукової фантастики за кількома параметрами, презентуючи глядачеві дивовижну естетику кіновсесвіту та наповнюючи його несподіваним змістом (зокрема, завдяки знищенню класичних стереотипів про долю «героя» і «обраного» в кіно).
«Вовк з Волл-стріт» (2013), реж. Мартін Скорсезе
Основою стрічки є однойменні мемуари Джордана Белфорта, колишнього нью-йоркського брокера. Комедійна роль Ді Капріо, сміливий гумор і оригінальний погляд на події, світовий рекорд Гіннеса за лайку в фільмі – вам потрібні ще переконливіші аргументи для того, аби описати всі достоїнства байопіка від Мартіна Скорсезе?
«Бердмен» (2015), реж. Алехандро Гонсалес Іньярріту
Стрічка про долю колишнього знаменитого актора знята в стилі магічного реалізму, який анітрохи не псує враження від авторського кіновисловлювання і тільки підкреслює одночасну правдивість і іронічність міркувань на такі масштабні теми, як любов, смерть, призначення і доля. Операторська робота Еммануеля Любецкі, чудові акторські роботи Майкла Кітона, Едварда Нортона, Емми Стоун, сміливі кінематографічні прийоми в плані зйомки і монтажу – все це змушує вас із захватом стежити за неоднозначними подіями на екрані.
«Багно» (2013), реж. Джон С. Бейрд
Ще один антигерой, ще одна завзята ексцентрична британська трагікомедія, яка органічно вписується в певну літературну традицію (фільм є екранізацією роману Ірвіна Велша) і демонструє жах траснформаціі людини у злобного й жорстокого персонажа, проте робить це без пафосу і моралізаторства.
«Прибуття» (2016), реж. Дені Вільнев
Науково-фантастичний фільм Дені Вільнева абсорбує найкраще з того, що було знято в ніші за останні кілька десятиліть, і, трансформуючи візуальну складову в мінімалістичну, але від того не менш масштабну подорож до незвіданого, представляє глядачеві роздуми про важливість комунікації та цікаве дослідження питань долі й часу . Недооціненний акторський перфоманс Емі Адамс заслуговує пильної уваги аудиторії.
«Екстаз» (2018), реж. Ґаспар Ное
«Екстаз» («Climax») – це яскрава, смілива позажанрова стрічка про наркотичний хаос на вечірці випускників танцювальної академії. Для Ное було важливо, щоб актори показали одержимість, «подібну трансу під час окультних ритуалів», аби підкреслити іллюзорність свободи та ламкість людської психіки. «Екстаз» є дослідженням сучасності (нехай вас ні в якому разі не шокує своєрідний антропологічний зріз, що виражається у підборі персонажів, танцювальна містерія не просто так відбувається на тлі блискучого прапора Франції), маніфест життя у всіх його проявах.
«Балада Бастера Скраггса» (2018), реж. Джоел та Ітан Коени
Як завжди у Коенів, цей кіноальманах змушує глядача поперемінно сміятися й плакати, поринати у вир роздумів і туги, позаяк будь-який жарт тут обертається справжньою притчею. В «Баладі Бастера Скраггса» головні ролі виконують Ліам Нісон, Джеймс Франко, Том Вейтс, Зої Казан та ін. За допомогою шести не пов’язаних за сюжетом новел (окрім загальної тематики життя та пригод на Дикому Заході) Коени підсумовують власні філософські дослідження і намагаються сказати глядачеві про те, що навряд чи можна обдурити смерть: скоріше, це вона посміється над кожним із нас.
«Опинись у моїй шкірі» (2013), реж. Джонатан Глейзер
На околиці Глазго відбуваються дивні речі: інопланетянка у вигляді земної жінки одурманює місцевих чоловіків. Завдяки візуальній складовій, що відсилає глядача до кращих робіт Девіда Лінча, фільм може претендувати на статус культового. Мінімалістична притча зі Скарлетт Йоганссон у головній ролі виводить незалежний кінематограф в минулому десятилітті на новий щабель.
«Ірландець» (2019), реж. Мартін Скорсезе
Монументальна картина від сучасного класика Мартіна Скорсезе. Режисер за три з половиною години досліджує теми старіння та смерті на фоні декорацій гангстерського кіно. На екрані сяють вічні Роберт Де Ніро, Аль Пачіно та Джо Пеші. «Ірландець» «закриває всі ваші гештальти», пов’язані з мафіозною тематикою та американським криміналом, підсумовуючи в новому столітті заявлене ще Копполою в безсмертному шедеврі «Хрещений батько».
«Загублена» (2014), реж. Девід Фінчер
1990-ті і 2000-ні закінчилися, але Фінчер і в минулому десятилітті зумів продемонструвати власний унікальний талант по створенню детально пропрацьованих сюжетно і вивірених візуально трилерів. Фільм, знятий за однойменним романом Гілліан Флінн, з Беном Аффлеком і Розамунд Пайк в головних ролях можна вважати зразковою екранізацією детектива.
«Коріолан» (2011), реж. Рейф Файнс
Рейф Файнс рефлексує на тему мужності й західної ідентичності як в акторських роботах, так і в режисерській: екранізація шекспірівської трагедії «Коріолан» є тому підтвердженням. Сюжет заснований на літературному першоджерелі, у фільмі збережено оригінальний текст, проте дія переноситься з давньоримських вулиць в нинішній антураж із телебаченням, військовим спорядженням, як у солдатів НАТО, автоматами, і т. п. Сучасна мілітарна естетика анітрохи не руйнує посил трагедії та навіть наповнює його новим, живим змістом.
Автор: Анастасія Капралова
