Книга «Зіткнення з історією», вперше опублікована у 2011 році, є однією з ключових праць Домініка Веннера, спробою підбити підсумок більш ніж сорока років його діяльності як історика та мислителя. Пропонуємо вам ознайомитися з дев’ятим розділом цієї книги.
9
Зіткнення з історією та ідеями
Поліна Лекомт: У багатьох есе ви наголошуєте на тому, що сучасній думці бракує натхнення, й насправді їй вже нічого сказати, натомість же ми раз у раз повторюємо ті самі старі самоочевидні істини. Як ви вважаєте, історія ще здатна щось вдіяти із сучасною думкою, яка знаходиться у розбитому стані?
Домінік Веннер: Я вірю у таку можливість та вже намагався довести її життєздатність. Моє основне зусилля було спрямоване на розуміння витоків дивного світу, в якому ми мешкаємо, воно було дечим, що стимулювало та оновлювало глибину моїх роздумів. Це результат моєї роботи, як історика.
П.Л.: У «Столітті 1914 року» ви критикуєте ідіосинкразію філософів та інтелектуалів, в якій вони стають шаленими захисниками брехливих, химерних та відсталих систем. Звідки, на вашу думку, походить ця ідіосинкразія?
Д.В.: Вона є природним результатом людського духу, точніше європейського духу. Цей дух творить нескінченні абстракції: Бог, Батьківщина, Революція, Людство, Доля, Соціалізм. Це все абсолюти, котрі, при загостренні колективної чи історичної ситуації, вели людей на вбивство та загибель. І це не результат якоїсь психічної патології. Зовсім навпаки, це результат нормальної поведінки людини. На відміну від інших ссавців людині необхідно сповнювати своє життя сенсом. Вона потребує чогось більшого за щоденний рис або хліб, щоб підтримувати життя у собі. Вона існує виключно через уявлення про себе, своє існування та призначення. Ці уявлення варіюються, залежно від культур, вірувань та епох, які їх створюють. Тільки сама потреба у них є універсальною. Враховуючи це, інтенсивність цієї потреби у репрезентаціях сильно різниться між окремими особами. В той час, як середній європеєць тринадцятого століття, лорд чи пастух, задовольнявся рудиментарною вірою у Бога-попечителя, саме існування духовенства було зумовлене теологічними рефлексіями. Те саме стосується й секулярних теологів, які нині прийняли форму політологів. Якщо ми не будемо враховувати удавальників та опортуністів, щирі політологи живуть заради своїх ідей та понад усе бажають, аби ці ідеї стали абсолютами, оскільки для них вони – єдині можливі призми для сприйняття світу.
П.Л.: Звідки походить така схильність до політичного екстремізму серед інтелектуалів?
Д.В.: Ми повинні враховувати істерію, властиву нервовим типам особистості, особливо в періоди колективного насильства та хвилювань. Також не слід забувати про замилування силою та могутністю, що захоплює численних філософів та письменників. На думку одразу спадають труднощі Платона на Сицилії або спокуси Бертрана Рассела, Андре Мальро та Карла Шмітта. До і після Жана-Поля Сартра незліченні інтелектуали приходили та йшли, як у середовищі лівиці, так і у правиці, вперто скоюючи помилки та, у свою чергу, дурячи власну аудиторію! Якщо ми оминемо увагою цих обманщиків та сфокусуємось виключно на тих, хто є щирим, де буде критися коріння їх схильності до екстремізму? Перш ніж ми зможемо зрозуміти саму суть проблеми, ми повинні розглянути одну з її складових: найчастіше інтелектуал самовиражається за допомогою писаного слова, не маючи нічого, крім порожньої сторінки за співрозмовника. Це робить спокусу піддатися сп’янінню насильством сильнішою, ніж у разі протистояння віч-на-віч. Ярість пера була звичним явищем у політичній журналістиці Третьої Французької Республіки. Шарль Моррас зробив її своєю особливістю. Ми також не можемо ігнорувати впливи темпераменту. Сам Моррас був людиною безкомпромісного складу, яку ніщо не могло зупинити, навіть перспектива смертного вироку, як показав судовий процес 1945 року.
П.Л.: Це насильство, що лунає з імпровізованої трибуни чи виходить з-під пера, яке ми можемо опосередковано пояснити. Та дійсне питання стосується частої спокуси, що йде пліч-о-пліч із радикалізацією інтелектуалів.
Д.В.: На відміну від людини дії, яка мислить і діє у конкретний спосіб, інтелектуал не в змозі уявити політику поза призмою абстракції та чистоти концепцій. Це психологічна риса, властива інтелектуалам, які є спадкоємцями діалектичного мислення Платона, від якого, якщо лишити Ніцше осторонь, Заходу ніколи не вдавалося звільнитися. Інтелектуала пронизує впевненість у тому, що поняття є єдиними істинними фактами, а він є їх освіченим інтерпретатором, в той час як простолюд, як в алегоричному зображенні Платонової печери, може розрізняти виключно напівдеформовані тіні цих фактів. Рішучий, авторитетний й окрилений тим, що в його руках знаходиться ключ від знання, інтелектуал не в змозі зрозуміти, що притча Платона передусім стосується саме його. Сприймаючи речі виключно через власні поняттєві абстракції, він лишається тим самим печерним сліпцем, й він цього абсолютно не відає.
П.Л.: Де бере початок це тяжіння до уявного серед інтелектуалів?
Д.В.: Воно походить з особливості європейського духу, яка є як його найбільшим надбанням, так і його найбільш згубним недоліком. Творіння європейського духу є настільки необмеженими, що вони іноді заперечують себе впритул до самознищення, котре є наслідком вихору нігілізму. Європейський дух ігнорує поміркованість, що була правилом у середовищі давніх греків, принаймні до часів Платона. Іншими словами, Аполлон проти Прометея. Тоді, напередодні п’ятого століття, ряд грецьких філософів і математиків прагнули пізнати природу (фюсис), використовуючи лише власний розум. Ось що намагався пояснити неоплатонік Прокл у своїх працях про своєрідність грецької геометрії від Фалеса до Евкліда. Він прагнув порівняти її з емпіричним підходом єгипетських землемірів. Він продемонстрував, що грецька геометрія є чисто раціональною. Його виклад піфагорійської науки характеризує те, на чому в кінцевому підсумку буде ґрунтуватися європейське мислення: «Піфагор перетворив це вивчення у форму вільної освіти, вивчаючи його принципи від самої основи й відстежуючи теореми, нематеріально та інтелектуально». Цей метод вдихнув життя у європейську науку, яка не зводить себе до виключно емпіричних методів, але повертається до начал мислення, аби ґрунтуватися на гіпотезах. Він формулює теореми, тобто припущення, за допомогою яких встановлює істину, використовуючи логічні міркування, засновані на аксіомах. Нарешті, він реалізовує метод, в якому на шляху до шуканого висновку використовується деталізована та поступальна процедура. Таке знання не потребує нічого безпосередньо пережитого, спираючись на чисто абстрактний та інтелектуальний процес.
Кожне математичне та фізичне відкриття сучасної науки було здійснено за допомогою цього методу, інстинкт до необмеженості вже не стримувався поміркованістю греків. Цей вид міркувань був перейнятий Коперником, Галілеєм, Кеплером, Декартом, Ньютоном та Лейбніцом; далі слідували біологічні відкриття Бюффона, Ліннея, Ламарка і Дарвіна; хімічні відкриття Лавуазьє; генетичні відкриття Менделя та де Фріза; та врешті математичні відкриття Пуанкаре, Ейнштейна, Планка та Гейзенберга. Та стан справ стикається із проблемою, а деколи навіть стає катастрофічним, коли цей математичний метод поширюється на людські сфери політики чи історії. Область людства – це досвід, емпіризм та психологія, а ніяк не математичні абстракції.
П.Л.: Тобто ви стверджуєте, що у намаганні встановити непорушні та раціонально обумовлені принципи для свого міста-держави, Платон та його учні фактично створили загальні абстрактні поняття, які до того ж часто були невірними?
Д.В.: Нам складно мислити, не звертаючись до понять. При цьому, поняття – це лише символи, абстракції, що розштовхуються словами. Вони відносяться до класу речей, що наділені схожими характеристиками. Якими б вони не були корисними, та вони мають тенденцію скорочувати та спрощувати. Складне різноманіття реального світу опиняється стертим перед обличчям заманливої понятійної абстракції. Після Платона й Аристотеля середньовічні вчені, а зрештою і Кант, намагалися визначити структуру і мову реальності. В межах свого напрямку західні інтелектуали, особливо французи зі схильністю до занять геометрією, переконали, що слова (поняття) є дзеркальними відображеннями реальності. Вони стверджують, що теорія нескінченно перевершує як реальність, так і досвід.
Без сумніву, так функціонує кожна велика метафізична абстракція та політична утопія. Західний інтелектуал знає, а точніше тільки думає, що знає те, що лишається невідомим іншим. Його рідко цікавить реальність як така, спостереження ж за подіями, як і досвід та індукцію він схильний вважати презирливими. Він мислить, посилаючись на поняття та абстрактні моделі. Його розмірковування відкривається не спостереженням за подіями, а зверненням до формули чи теоретичної концепції, випрацюваної теоретиком, якого він вважає авторитетом. Його міркування відкриваються викладом концепції чи цитатами відомого автора, після чого події розглядаються не самі по собі, а лише у зв’язку із їх відповідністю обраній ним концепції.
Такої форми набуло звернення до універсального від самих часів Платона. Філософ сутності піддавався саркастичним нападкам кініків, предків номіналістів: «Я бачу коня, а не коневість», – стверджував Антісфен, відлунням якому пізніше обізвався Жозеф де Местр: «Я бачу людей, а не людство». Переді мною люди зі всіма притаманними їм відмінностями, я не бачу Людини, непізнаваної абстракції.
Спостерігати процес викривлення розуму через абстрагування у ментально рухливому інтелектуальному дискурсу – справа захоплююча та водночас лякаюча. Щойно розмірковування прив’язується до непевних припущень, дискусія завершується.
Великий філософ П’єр Адо якось іронічно зауважив, спираючись на досвід роботи металообробником у молодості, що на відміну від роботи із металом, ідеї відкриті для усякої омани. Вони є піддатливими, чим обумовлена їх схильність до шахрайства та ілюзії.
Принаймні одним із пояснень радикального ухилу серед інтелектуалів є спокуслива сила понятійної абстракції та пов’язаного з нею мислення. Абстрагування зводить усе до простоти та абсолюту, особливо коли все це приправлено риторикою. Інтелектуал, неважливо, ліберальний чи «тоталітарний», обожнює слухати власну мову. Він закутується у хвилюючий плащ знання та чистоти. Такий образ завжди відсилає нас до Платона із його Державою, вчителя-проповідника, котрий засуджує Гомера та навіть нарікає саму поезію аморальною.
П.Л.: Як ви вважаєте, чи існує якась протиотрута від такого роду абстрагування?
Д.В.: Коли мова заходить про життя, політику, етику та людську релігію, сам емпіричний світ, якого зрікався Платон, може стати хорошою протиотрутою, тобто спостереження за подіями та простеження історичного досвіду є найширшим, найбільш нейтральним та об’єктивним способом. Історія фактів, людей та подій здатна виправити деформуючу інтерпретацію «довгострокової» перспективи. Нам відомо, що історія не може уникнути ані суб’єктивності, ні систематизації, як демонструє досвід Карла Маркса та його наступників. Ось чому я вказую на реальну об’єктивну історію, в запасі якої наявний критичний підхід до чуттів та інструменти, що дозволяють порівнювати об’єкти у часі та просторі, подібні до тих, що використовувались Едмундом Берком у дослідженні про французьку революцію, в якому він порівняв її з англійською революцією попереднього століття, проясняючи суттєві відмінності між ними.
Завдання філософа полягає у створенні інструментарію для роздумів, за умови, що так вони не потраплятимуть у провалля абстракції. Під цим кутом зору історія філософії є чудовою протиотрутою. Але філософи, які також є істориками, як Люсьєн Єрфаньйон, зустрічаються вкрай рідко. Історичний підхід до дослідження філософії передбачає простеження та розуміння ідей виключно у контексті та прив’язці їх до періоду їх зародження. У такому контексті стає зрозумілим, що метод мислення Платона зароджувався у замилуваному геометрією розумі, наділеному силою абстрагування. Більш того, він з’явився на світ в тривожний період історії Афін часів занепаду, після Пелопоннеської війни, яка лишила свій відбиток на Сократі. Нехтування цією історичною дійсністю робить нас схильними до нерозуміння сенсу величезних зусиль Платона, спрямованих на створення нового міста-держави, в основі якого б лежали беззаперечні «істини», встановлені та перевірені розумом. На відміну від софістів, котрі заточили себе в загальновідомій Платонівській печері, він вважав, що чуттєвий світ є лише оманливою копією світу чистих форм, сутностей та ідей, і Платон вірив у те, що він повинен відкрити та представити цей світ…захоплюючі прагнення, та наслідки й викривлення були вагомими.
П.Л.: Як історик, який дбайливо ставиться до реальності історичних подій, як би ви критикували підхід сучасних історичних теоретиків?
Д.В.: Я не схильний критикувати той вид інтелектуальної праці, що виводить загальні уроки з історичного спостереження. Я б навіть сказав, що цілком правомірною є констатація того, що, наприклад, французька історія виявляє зв’язок між загрозою зовнішнього вторгнення, причиною чого є погано визначені кордони, та формуванням держави, здатної утримувати регулярну армію. Про Англію ж ми можемо стверджувати абсолютно зворотне. Природний захист, яким є води океану, обумовив меншу потребу в професійній армії, тому й не було необхідності у створенні держави на французький взірець.
З іншого боку, мене тягне піддавати критиці той тип теорій, що був розповсюджений у часи Маркса та Шпенглера, та який забирав у людини свободу вирішувати власну долю. Згідно з цими теоріями люди та суспільства вплетені у мережу нескінченних зв’язків, поєднаних між собою безліччю умов: несвідомим впливом економіки чи «життєвим» циклом культур, що проводить їх від народження до занепаду. Ніхто не стане заперечувати дійсний характер потужних детермінізмів в історії. Наприклад, очевидно, що успіх Реформації залежав від віддаленості Північно-Східної Європи від римського впливу та невпинного опору йому. Чи означає це, що Реформація була приречена відбутися, і жодних інших причин не слід брати до уваги? Звичайно, ні.
П.Л.: Інакше кажучи, ви вважаєте, що ідея єдиного детермінізму, яка використовується для пояснення важливих історичних зрушень та еволюцій, вже віджила своє.
Д.В.: Каузальний принцип використовує антецеденти для пояснення явищ. Та коли єдина причина може володіти незліченною кількістю наслідків, цей принцип пояснення втрачає свою дієвість. Віра в унікальну причинність, яка була настільки сильною в кінці дев’ятнадцятого та на початку двадцятого століть, була зруйнована крахом великих ідеологій того часу та поглибленням історичної рефлексії. Фактично із появою множинності факторів з’являється нова можливість віднайти свободу. Тільки найбільш поверхневе дослідження минулого може породити відчуття невідворотності. Якщо ви поглянете на французьку революцію, наприклад, може здатися, що події слідують за якимось наперед визначеним планом, так, ніби вони були приречені статися. За цим приховується те, що такий хід подій не був невідворотнім, а можливими були й інші варіації. За часів Людовика XV та XVI, решта європейських суверенів, яких ми звикли називати «освіченими абсолютистами», як-от Фрідріх ІІ у Пруссії та Катерина II в Росії, могли давати раду ситуаціям настільки ж складним, як і у Франції. На жаль, Людовик XVI аж ніяк не був «освіченим абсолютистом». Подібно до Миколи ІІ у дореволюційній Росії, він був чесною, втім нерішучою та непевною у своїх діях людиною, яка не мала істинної схильності до врядування у тяжкі періоди. Тож нам не потрібно звертатись до теоретизування, аби знати, що деякі люди більше підходять для певних завдань, ніж інші.
П.Л.: Чому історики забувають, що послідовність не є необхідністю?
Д.В.: Ця забудькуватість зазвичай викликана нестачею вірної перспективи, що є результатом писемної історії або історії, вивчення якої починається з кінця. Якщо ми застосуємо метод, який виходитиме з початку, все зміниться. Так ми виявляємо, що поле можливостей лишається відкритим.
П.Л.: Ваші праці з історії Росії, Німеччини, Італії, США та Франції починаються з початку, основи, якій ви відводите значно більше місця, ніж більшість істориків. Окрім цього, ви запропонували використовувати альтернативну історію як свого роду інтелектуальну гігієну. Що саме ви маєте на увазі?
Д.В.: Альтернативна історія – це просто історія, що вибудовується довкола «що було б, якби»: що було б, якби Наполеон переміг під Ватерлоо? Що було б, якби Константин був переможений Максенцієм на Мульвійському мосту в 312 році? Що було б, якби Мартіна Лютера було вбито бандитами на шляху до Риму в 1510 році? Розмірковування над такими речами дозволяють нам зрозуміти, що причини великих історичних подій не завжди є історично необхідними та невідворотними. Наприклад, Людовик XIV, безумовно, не лишив би такого ж відбитку на французькій та європейській історії, якби він народився з темпераментом свого нащадка Людовика XVI. Історик двадцятого століття був би першим, хто відмітив, що все було б кардинально відмінним, якби Черчилль, лейтенант 21-ї уланської дивізії, був убитий у битві при Омдурмані в Судані 2 вересня 1898 року. Таким же чином, інакшим було б майбутнє, якби єфрейтор Гітлер не вижив у газовій атаці на його окопи на півдні Іпру 13-14 жовтня 1918 року. Інакше кажучи, альтернативна історія є дуже корисним інструментом для критичного підходу до історії, та єдиним засобом, здатним пробудити наш розум. Великі історичні, політичні, релігійні та соціальні еволюції ніколи не з’являлися у відповідь на якусь історичну необхідність. «Історична необхідність» є досвідним винаходом, народженим з примусового чи необ’єктивного прочитання історії. І навпаки, іноді найбільш ясних та проникливих мислителів найлегше ввести в оману, коли вони заходять у область передчуття, за винятком випадків, коли вони залишаються в межах неточних узагальнень.
П.Л.: Багато філософів мріяли про всесвітній мир. Як ви вважаєте, такий мир є можливим чи це просто утопічна фантазія?
Д.В.: Висуваючи твердження, згідно з яким війна є матір’ю всіх речей, Геракліт показав себе проникливим спостерігачем за людьми та природою. Ворожнеча є вписаною у саме життя всесвіту та людську природу. Це є трюїзмом до тої міри, що навіть релігії, які стверджують, що пропагують вселенську любов, переслідували своїх єретиків із лютим завзяттям, благословляючи меченосну руку тих, на кого спиралась їх влада та котрі забезпечували успішність їх завоювань. Яким би шокуючим це не було, та історія демонструє, що ненависть є не менш важливою для людства, ніж почуття любові. Досвід показує, що мобілізація супроти спільного ворога є одним із найдієвіших факторів підтримки єдності групи.
Наприкінці життя, проведеного у нескінченному хрестовому поході проти війни, Гастон Бутуль, основоположник полемології, іронічно зауважив, що «пацифісти вірять у те, що вони є пацифістськими, та їх несвідоме, безумовно, таким не є».
П.Л.: У «Бунтівному серці» ви писали, що щастя і мир не можуть тривати без мужності й рішучості, необхідних для їх захисту…
Д.В.: Мир не може існувати без чеснот, яких вимагає війна, тих чеснот, які ми очікуємо від тих, чиї функції полягають у тому, щоб керувати та захищати. Такими силами є дворянство минулого та сучасна держава. Конкретна історична думка нагадує нам, що забезпечення довготривалого існування групи та захист від зовнішніх загроз, міжусобиць та внутрішньої ентропії є основними функціями держави. Лише так вона може виправдати своє існування та закласти основу легітимації, яка, у випадку європейців, не може існувати без згоди. Виокремлення друга та ворога, ствердження суверенітету, повноваження приймати законні рішення на основі правових норм, прийняття ризику смерті як трагічної міри – такими є атрибути політики. Той факт, що у спокійні періоди вони можуть забуватися чи нехтуватись ницими олігархами, не вказує ні на що, окрім панування небезпечної чи нелегітимної ситуації. Безпека народів більшою мірою лежить у їх гомогенності, рішучості, інтелекті та відвазі, а не спирається на чудодійну зброю та договори.
Текст переклав Іван Калюга
