Слово «культура» сьогодні є питанням дискурсивного вибору. Політичні партії ставлять його в свій порядок денний. Письменники борються за нього. Ідеології часто роблять культуру одним з найважливіших елементів своїх систем. У Франції існує Міністерство у справах культури. А в Ніцці недавно відбувся міжнародний конгрес на захист культури. Але якої культури? Що взагалі таке – культура? Говорити про «певну культуру» і про «культуру взагалі» – зовсім різні речі. Так само, захищати культуру взагалі та захищати певні культури – далеко не обов’язково одне і те ж. Ці семантичні зсуви викликають безліч непорозумінь. Варто розглянути їх детальніше.
В загальному сенсі культура є результатом навчення творчим досягненням духу. Ми говоримо про «культурну людину», про «культурну публіку», маючи на увазі, що він або вона набули (як правило, через освіту) інтелектуального або мистецького «наповнення», достатнього для самостійного отримання знань, тренування розуму й певного смаку. Але це визначення не є позбавленим двозначностей. «Знання» відіграє важливу роль: неможливо уявити культурну людину, якій бракує знання. Однак, в певному (найбільш поширеному) розумінні, зберігати знання про щось в потрібний момент має більше значення, аніж пам’ятати про щось постійно. «Культура – це те, що залишається, коли ми все забули». Дійсно, залишається щось більше, аніж прості обривки знань: здатність сприймати певну культуру, відрізняти «культурне» від «некультурного», розпізнавати й ототожнювати певні риси як «культурні» в порівнянні з іншими. Окрім того, важливим є смак, тобто якість, що відрізняє культуру від простого накопичення знань та допомагає зрозуміти, наприклад, чому штучний інтелект не може бути «культурним». Але смак, в свою чергу, також формується в залежності від культурного середовища, чиї цінності впливають на становлення кожного члена спільноти.
Під культурою розуміються всі літературні, художні, філософські чи моральні знання та цінності, що формують культурну традицію та лежать в основі її діяльності. Таке визначення є надзвичайно суб’єктивним. Воно поміщає культуру в простір та час. Насправді «універсальної» культури не існує; є лише окремі культури, можливо пов’язані між собою, проте дуже різні. Ці різні культури, породжені різними людськими спільнотами, сформовані різними історичними долями, підживлені різним досвідом та цінностями, висловлюють різні світогляди. Відносини, що пов’язують їх з навколишнім середовищем через мову, схожі на «кібернетику»: бачення світу, що сприймається як «нормальне» або «ідеальне» всередині групи, безпосередньо впливає на конфігурацію культури, але культура, завдяки ефектові feed-back, в свою чергу впливає на світогляд. Визначаючи культуру суспільства як «сукупність поширених способів мислення, реагування та звичні поведінкові моделі, набуті членами цього товариства через освіту або успадкування», Мішель Лейріс пише:
«Зазвичай культура людини є настільки сильною, що навіть вдоволення її основних потреб – тих, які можна назвати біологічними, оскільки вони є спільними і для людини, і для інших ссавців, як то харчування, безпека та розмноження – ніколи не вислизає від правил, що накладаються культурою, за винятком надзвичайних обставин; (…) ми також відзначимо, що принаймні частково людина залежить від своєї культури навіть у найбільш віддалених від соціальної обумовленості обставинах: наприклад, уві сні, що є не стільки продуктом вільної фантазії, як вважалося донедавна, скільки образним виразом того, що прямо або побічно було взято з культурного середовища, як то поглинення чи внутрішні конфлікти, спроектовані культурою».
Розмаїття культур є багатством людства. Це змушує нас відкинути міф про універсальний розум, спростований Кантом в його критиці чистого розуму (але ненавмисно знову введений у критиці практичного розуму, коли після встановлення відносності знання він спробував, однак, вивести абсолютне з відносного). Таким чином, культура пов’язана зі спадщиною, з родоводом. Вона несе у собі маркер мовної, національної, географічної або етнічної специфіки.
Для сучасної етнології культура – це все, що додано до природи. Вона охоплює всі види діяльності людини як такої: всі характерні риси, що роблять людину не тільки твариною. Можемо від себе додати, що вся специфічно людська поведінка – це культурна поведінка.
(У людей є багато природних рис поведінки, але саме ці є притаманними виключно людям). Аспект культури є основою людського феномена. Тому недостатньо сказати, що людина за своїм походженням «має культуру» або «має тенденцію набувати культуру». Поява людини як такої уже є культурним феноменом: культура є частиною визначення людини-як-людини. Коли людина з’являється на «сцені природи», вона відразу ж з’являється як культурна істота. У тому, як перші гомініди вийшли з плейстоценових африканських саван, Шпенґлер уже вбачав бажання досягти «вищого культурного рівня».
Праця теж є культурним фактом. Адаптація руки до інструменту, до зброї – це культовий ривок. Здатність візуалізації простору – культурний факт. Людина й культура не «зустрілися»; вони народжуються водночас, пов’язані між собою, як рослина з ґрунтом, на якому росте. Антропогенез, що характеризується наявністю концептуальної думки та можливості робити вибір (між тією чи іншою поведінкою), сам по собі є розривом з природою. Тож немає більше природи самої по собі, носієм якої може бути людина: немає «природної людини» чи «шляхетного дикуна»[1]. Щойно рука людини торкається до природи, щойно її око сприймає цей факт та усвідомлює його, як природа стає культурою. Можна сказати, що культура – це природа, яку людина, з-поміж інших можливих природ, відвела для себе, та завдяки якій утвердилась як людина.
Девіз «повернення до природи», такий любий сьогоднішнім противникам екологічної катастрофи, є глибоко антикультурним і, відтак, неминуче антилюдським гаслом. Він випливає з тез Руссо, хоча певна плутанина навколо нього продовжує безперервно поширюватися, бо його іноді беруть на озброєння певні кола, справедливо ворожі до міфу про «прогрес» у сподіванні, дуже хорошому в питанні мотивів, але марному щодо своєї форми, протиставити природне не культурному, але штучному – ще одне розмите поняття, що зводить нанівець всі їх намагання. Для Руссо культура визначається як «ідентифікація всього з Іншим». А це чистий універсалізм.
«Саме тому, що люди примітивно відчувають тотожність всім подібним до себе (сюди ми повинні зарахувати також і тварин, про що прямо говорить Руссо), – пише Клод Леві-Стросс, – вони набувають здатності відрізняти себе та їх» (Le Totémisme aujourd’hui). В одній з приміток до Міркування про походження та основи нерівності між людьми Руссо фактично вказував на те, що вважатиме за краще зараховувати великих мавп (описаних тогочасними мандрівники) до людей невідомої раси, аніж ризикувати відмовити у наданні «людської природи» істотам, які можуть бути нею наділені…
Підіб’ємо підсумки: всі людські практики, будь то гуманітарні, матеріальні або духовні, винаходяться й передаються в рамках спільноти у формі культури, при цьому слід розуміти, що саме інтеграція з традицією уможливлює перехід від появи інновацій до їх функціонування.
Це не означає, всупереч твердженням структуралістів, що культурні норми нав’язують себе окремим членам спільноти силоміць, принаймні в деяких культурах запобігаючи появі інновацій. Навпаки, і навіть особливо в найбільш історично «пасіонарних» суспільствах культура відіграє роль освітню та виховну, і, відтак, ідентифікаційну, персоналізуючу, заохочуючу та новаторську. Недарма Арнольд Гелен, головний теоретик «філософської антропології», закликає розвивати свою «людяність», використовуючи те, що нам належить для досягнення цілі перевершити себе, замінюючи регресивне руссоїстське гасло «повернення до природи» на «повернення до культури». Природа – це те, чим ми були; культура – те, ким ми стали.
[1] Поняття «шляхетного дикуна» описує персонажа, що нагадує біблійного Адама. Перед гріхопадінням (соціальним відчуженням згідно з Руссо, розподілом праці згідно з Марксом), Адам жив в Едемському саду у цілковито природному стані. «Його провина полягає у скоєнні культурного акту, тобто поїдання плоду з дерева пізнання добра і зла. Адам полишив природній порядок задля гордого завоювання штучності. Тепер його відносини з природою стали обмеженими: він працюватиме, щоб прогодувати себе матеріально і духовно; а робота – це культурний акт» (David Banon, Le sens et les significations, Les Nouveaux Cahiers, осінь 1974).
Переклад: Сергій Заїковський
