Доброволець фрайкору, стійкий прихильник федеративної Європи, що базувалася б на ідеї регіоналізму, політичний публіцист, друг Ернста Юнґера, засновник панантеїстичної Церкви – Фрідріх Гільшер (1902-1990), лишається однією з найоригінальніших фігур в націонал-революційних колах веймарської Німеччини. Беручи участь у певних напрямках діяльності Аненербе, цей володар «таємної Німеччини», тим не менш, лишався противником націонал-соціалістичного режиму і був заарештований після змови 1944 року. Більш стриманий в питаннях політичної релігійності після війни, він очолив невелике коло релігійних учнів, котрі лишалися вірними йому до 1970-х років.
Протягом багатьох десятиліть життя та творчість публіциста, релігійного філософа та неабиякого інтелектуала – доктора Фрідріха Гільшера[1] (1902-1990), породжували найхимерніші байки. Це особливо стосується популярної сьогодні «езотеричної» літератури, на сторінках якої персона Гільшера знову і знову піддавалася найсміливішим спекуляціям та тлумаченням. На початку 1960-их років народилася надзвичайно негативна «легенда про Гільшера», до якої регулярно додаються дедалі більш зухвалі прикраси. Ця легенда, однак, знаходиться на відстані світлових років від справжніх дій та намірів Гільшера і позбавлена будь-якого зв’язку з поточною реальністю.
Аби мати можливість докопатися до цих спекуляцій та визначити джерела їх походження, необхідно детально дослідити життєвий шлях Гільшера. До 1954 року ми можемо зробити це перш за все завдяки його автобіографії[2]. Що стосується подальших подій, то література містить здебільшого фрагментарні та розосереджені уривки інформації, до яких досить важко отримати доступ[3]. З іншого боку, існуючі архіви, що стосуються Гільшера, є набагато більш змістовними, зокрема у них містяться його власні твори[4] та листування з Ернстом Юнґером, що тривало з 1926 по 1986 рік[5].
Син торговця текстильними виробами, Фрідріх Гільшер народився 31 травня 1902 року в Плауені, Фогтланд, і виріс в Губені, Нідерзауліц. У 17 років він закінчив гуманітарний ліцей Плауена. Відразу після випускних іспитів вступив до фрайкору, що брав участь у боях з польськими сепаратистами у Верхній Силезії[6]. Його бойова частина була пізніше включена до складу рейхсверу. У березні 1920 року Гільшер відмовився брати участь в перевороті Каппа та покинув армію[7]. Потім він почав вивчати право в Берлінському університеті, а також проходив курси на факультеті політичних наук[8]. Завдяки цікавості до політології познайомився з Теодором Хойсом, що лишався його другом аж до смерті[9]. У Берліні Гільшер приєднався до групи студентських дуелянтів «Normannia», і до 1970-их років лишався активним авторитетом в історії цієї групи, а також постійним доповідачем на Зборах в Козені[10].
Хоча короткий період участі у фрайкорі був спричинений радше прагненнями до незалежності та пригод, аніж конкретними політичними поглядами[11], в ході навчання в Берліні Гільшер поступово стає все більш політизованим. Після короткого членства в Reichsclub DNVP[12] він почав хилитися в бік кіл «лівих справа» та «нових націоналістів». Ці невеликі гуртки, що оберталися навколо певних газет та видавничих проектів, прагнули ліквідувати розрив між інтелектуальним минулим соціалістичного робітничого руху і традиційним націоналізмом[13]. Паралельно з тим, його життєвий шлях перетинався з такими особистостями, як філософ культури Освальд Шпенґлер[14] та сестра Фрідріха Ніцше, Елізабет Фьорстер-Ніцше – остання зустріч відбулася завдяки численним візитам Гільшера до Архіву Ніцше у Веймарі та його популяризаторським потугам[15]. У 1926 році Гільшер закінчив навчання, захистивши дисертацію під назвою Die Selbstherrlichkeit: Versuch einer Darstellung des deutschen Rechtsgrundbegriffes, за яку був удостоєний подвійного докторського ступеня summa cum laude в філософії та історії права[16]. Але він був не у захваті від перспективи бюрократичної та врегульованої роботи в якості юридичного клерка та полишив ці тортури у листопаді 1927 року, звільнившись з державної служби за власним бажанням[17]. Всю решту життя він прожив у якості вільного вченого – завдяки випадковим публікаціям, курсам та дослідницьким комісіям.
Гільшер, завдяки тісним особистим контактам з Ернстом Юнґером, з 1926 року активно співпрацював з різними газетами, пов’язаними з націонал-революційним «новим націоналізмом». Його перший есей з’явився наприкінці 1926 року в журналі Neue Standarte-Arminius: Kampfschrift für deutsche Nationalisten.
Починаючи з самої назви Innerlichkeit und Staatskunst («Внутрішня сутність та мистецтво правити») він наголошував на тому, що його не цікавить поверхнева політична діяльність, бо ми стоїмо «не на початку нового начала, а радше в кінці старого падіння »[18]. Цей крах можна подолати лише завдяки новій «вірі (…) в майбутнє німецького народу, без якої неможливо розпочати нові старання»[19].
Акцентуючи увагу у найпершому своєму публіцистичному тексті на фундаментальній важливості нової віри, Гільшер уже тоді проявив рису, котра швидко посилюватиметься та, зрештою, домінуватиме до кінця його життя: «політичне» він вважав другорядним та мінливим; його набагато більше його цікавили спроби зобразити каркас нового «мистецтва правити», базованого на релігійних концепціях. Це стало зрозумілим уже наприкінці 1920-их років під час його листування з Ернстом Юнґером. Так, в листопаді 1929 року він надіслав Юнґеру ідеологічно-релігійну «декларацію віри» (Bekenntnis), а в іншому листі кілька тижнів по тому говорив про необхідність народження «невидимої Церкви», що була б ефективною з точки зору як віри, так і політики[20]. Живучи на той момент на самоті, в покинутому плебанії у регіоні Лаузіц, де колишній шкільний друг служив протестантським пастором, Гільшер працював над своєю книгою Das Reich, що була опублікована в 1931 році[21]. Цьому передували перші випуски періодичного видання з тією ж назвою, де Гільшер був головним редактором з вересня 1930 року. Навколо газети та її читачів поступово формувалося коло послідовників, вірних Гільшеру як духовному наставнику, а видання книги викликало бурхливі дебати. До 1933 року це коло складалося здебільшого із представників Jugendbewegung («молодіжного руху») та націонал-революційних молодіжних груп[22].
Проголошення Гільшером єдності віри та політики, «внутрішньої сутності та мистецтва правити», мало прямі наслідки для структури та діяльності його кола. У період між 1932 та 1935 роками, за словами Гільшера, спільнота перейшла від чистої віри до «спротиву як владі, так і церкві»[23]. Гільшер завжди сприймав націонал-соціалістичний рух як «народну масу», проти якої вічно опинявся в опозиції як з ідеологічних, так і з релігійних причин. Фактично, коло Гільшера було водночас і «зачатками церкви» з відповідною ритуальною діяльністю, і «зачатками держави», що ставила на меті протидію націонал-соціалізму[24], хоча навряд чи всі політично активні члени кола з однаковою інтенсивністю брали участь в релігійній діяльності групи. Всього туди входило близько 50 осіб, імена яких можна визначити по записах Гільшера[25].
Діяльність гуртка в якості «Церкви» та групи опору здійснювалася на основі надзвичайно складної ідейно-релігійної системи. Гільшер не запозичував її з інших джерел, але вибудовував послідовно, з конкретних фундаментальних аксіом. Центральне значення мала ідея віри як незаперечної «основи для будь-якого вчинку» і, відтак, найважливішого лейтмотиву для будь-якої людської діяльності[26]. На місце основи віри в цілому (тобто віри як такої) Гільшер помістив своє власне конкретне богослов’я з оригінальним баченням Бога, богів та людини – бачення, яке він сам визначив як «язичницьке».
Відправною точкою його вчення слугувало панантеїстичне сприйняття Бога як «Вічності, що міститься у всьому»[27]. Бог не існує поза світом, але навпаки – вміщує у Себе увесь світ; він не є Творцем, але тим, хто (з Себе) постійно творить всесвіт. Гільшер пов’язав цю ідею з іншими поняттями. Виходячи з ніцшеанського розуміння світу як «волі до могутності», він розширив її до необхідності об’єднатися зі «світом, що знаходиться у стані вічного творіння»[28]. Єднання дозволить «осягнути (…) совість Бога»[29]. Поруч із тим, він неодноразово звертався до трактатів єретика та ерудита початку ІХ століття, Йоана Скота Еріугени, згідно з яким «Бог є всім вічним та всім існуючим»[30]. Еріугена також описував Бога як «множинну єдність в собі»[31]. Ця ідея повністю домінувала в релігійних переконаннях Гільшера та його кола до кінця 1930-их років, доки не була розширеною (також завдяки концепціям, які систематично виводилися з трактатів Еріугени) включенням до неї «богів» чи «небесних посланців», котрі в якості «характеристик» (Besonderungen) персонального «всемогутнього та єдиносправжнього Бога» виступали в якості посередників між Ним та людьми. Ці політеїстичні елементи, характерні для німецької класичної думки (зокрема, праць Гьоте та Гьольдерліна), Гільшером були зодягнені в шати богів германської міфології («Водан», «Тор», «Локі», «Фрейя», «Сіґюн» тощо), оновлені та включені в нову структуру[32]. Будучи «душею», людина виступає у якості однієї з «частинок», відділених від повноти єдиносправжнього Бога. Для Гільшера це, відтак, вело до відмови від сучасних західних концепцій автономного індивіда: кожна «душа» (тобто кожна людина) завжди є «лише часткою Божественної сутності»[33].
Засновуючись на цих концепціях, з початку 1930-их років коло Гільшера розробило розгалужену систему вірувань, котра безперервно змінювалася завдяки новим проявам, а також літургійну практику з церемоніями річного циклу та життєвих етапів переходу. На честь новосілля у новій квартирі Гільшера у Фалькенхайні неподалік від Берліну, 27 серпня 1933 року відбувся перший офіційний «молебень» (Andacht) «Церкви». Відтак, цей день можна вважати датою заснування Церкви, яку Гільшер назвав Unabhängige Freikirche (UFK), Вільною Незалежною Церквою[34]. Пізніше вони взялися за розробку літургії, зорієнтованої на фольклорні, міфологічні та історико-релігійні дослідження членів групи; ці дослідження призначалися майже виключно для внутрішнього розповсюдження. У 1941 році їм вдалося завершити річну серію язичницьких ритуалів, що складалася з 24 церемоній[35]. Кожна церемонія була присвячена одному з 12 германських богів і поєднувалася (на думку Е. Юнґера у Паризькому щоденнику за жовтень 1943 року, записану відразу після однієї із зустрічей з Гільшером) з різними символічними відповідниками – знаками, деревами, квітами, тваринами, їжею, напоями, «кольорами властивості» та «видимими кольорами» (Wesensfarben und Erscheinungsfarben)[36]. Поруч з тим, перебуваючи на посаді голови UFK, Гільшер проводив церемонії ініціації та одруження для членів свого кола, а потім відбулися перші похорони члена групи[37].
З точки зору структури, літургія окремих релігійних служб UFK – з їхніми закликами, молитвами, піснями та читаннями – містила елементи, характерні для християнських релігійних громад. Відмінності полягали головним чином у змісті, який UFK вкладала у службу: поклоніння пантеону германських богів на чолі з «єдиносправжнім Богом». Але це ще не все. У спогадах Гільшер чітко описав себе – на противагу з Е. Юнґеру – як «містика»[38]. Тому смисли, що пронизували внутрішні церемонії UFK, мали дуже специфічний контекст. Гільшер згодом підкреслював, що за допомогою церемоній «Церква торжествуватиме домінування небес тут і зараз»[39] та говорив про «повернення ритуалізації виконання щоденних обов’язків, що надасть людині нової енергії та нових сил»[40]. Це нагадує містичне розуміння релігії, де в якості головного джерела сили постає досвід внутрішнього споглядання нумінозного окремим віруючим, який бере участь у релігійних церемоніях.
Для Гільшера та його оточення опір націонал-соціалізму був зумовлений релігійними мотивами. Проте, їх опір був не принциповою відмовою від націонал-соціалізму, але критикою окремих політичних заходів, що вживалися націонал-соціалістичним режимом – хоча і тут Гільшер часто займав позицію категоричної незгоди, обговорення чого виходить за рамки цього есе.
Завдяки відсутності трансцендентного виміру, правління націонал-соціалістів розглядалося колом Гільшера як етап занепаду, масова форма правління, котра – особливо завдяки біологізму расової ідеології – була поневолена «матерією» та суто матеріальним планом. Для Гільшера проникнення всередину режиму та підривна діяльність зсередини здавалися найбільш практичними та здійсненними з усіх форм опору, хоча, в світлі закритості та нечисленності його кола, ця стратегія швидко зіткнулася з обмежуючими факторами. Навіть якщо членам кола Гільшера вдалося зайняти позиції середньої ланки в армії, контррозвідці, SA та SS, цього все одно було замало – окрім збору інформації та допомоги окремим жертвам політичних репресій вони нічого не могли подіяти.
Єдиним винятком був вплив кола на Аненербе, дослідницьку організацію SS, засновану 31 липня 1935 року: її головним адміністратором став Вольфрам Зіверс, молодий друг Гільшера та член UFK[41]. Крім первісної мети просування вивчення «духовної доісторії» (Geistesurgeschichte)[42], Аненербе, як дуже важливий для Генріха Гіммлера інститут, поступово розширявся завдяки новим дослідницьким відділам, присвяченим історії мистецтва, природознавству, медицині та навіть технологіям[43]. В результаті подальшої участі медичних департаментів організації у варварських експериментах над людьми, що проводилися в SS, Вольфрама Зіверса, який виявився нездатним відкрито виступити проти цих інцидентів попри персональне засудження, засудили до смертної кари на Нюрнберзькому трибуналі та повісили[44]. Гільшер – знаходячись під протекцією свого друга при націонал-соціалістичному режимі[45] та навіть отримуючи звіти дослідницьких комісій Аненербе з фольклорних та історико-культурних питань – до самого кінця безуспішно намагався добитися прощення для Зіверса. Безпосередньо перед стратою він відвідав Зіверса в тюрмі, де провів церемонію очищення згідно з обрядами своєї язичницької церкви[46]. Саме ця конкретна подія згодом породила безліч екстравагантних спекуляцій.
За нагоди Гільшер активно використовував свої контакти в Аненербе, поєднуючи участь в дослідницьких подорожах з допомогою людям, що зазнали політичних або расових переслідувань[47] та розвитком контактів з різними групами антинацистського опору[48]. У вересні 1944 року його заарештувало гестапо у зв’язку з невдалим замахом на Гітлера, скоєним графом фон Штауффенбергом, помістивши у в’язницю на кілька місяців та піддавши тортурам. Саме завдяки втручанню Зіверса його звільнили, що, в кінцевому підсумку, врятувало йому життя[49].
Після 1945 року коло Гільшера припинило всю політичну діяльність та зосередилося виключно на релігійних дослідженнях в рамках, установлених теологією UFK. Ґрунтуючись на циклічному погляді на історію людства та використовуючи термінологію сезонів, Гільшер вважав, що людство переживає історичну «зиму» (що розпочалася приблизно у 1800 році з Французькою революцією та підйомом індустріалізації), в умовах якої доводиться миритися з принциповою «неможливістю Держави», що вимагає концептуально нового підходу до державного будівництва. І навпаки, «Церква в часи зими» розглядалася як «запорука весни та перший етап становлення Райху»[50], а новим центром досліджень став наступний логічний етап. Протягом десятиліть ця тема лишалося основою роботи UFK. І так само, як в часи Третього Райху, у Федеративній Республіці UFK підтримувала майже повну ізоляцію від зовнішніх сил. З 1950-их по 1980-ті роки діяльність UFK зводилася до щорічних «Днів Церкви», внутрішніх святкувань та накопичення маси внутрішніх текстів, поширюваних у самвидаві; здебільшого вони стосувалися питань богослов’я та філософії історії[51].
Похилий вік її членів (оскільки поява більш молодих членів була унеможливленою) та дві кризи «Церкви» у 1969/1970 та 1983/1984 роках[52] остаточно послабили коло, воно більше ніколи не змогло повернути собі сили – настільки, що протягом декількох років до смерті Гільшера в березні 1990 року UFK уже складалася майже виключно з нього та його дружини Гертруди.
Закінчуючи, можна підкреслити, що Гільшер, як виходець з політично мотивованого націонал-революційного руху Веймарського періоду, наприкінці 1920-их років уже інтенсивно звертався до релігійних тем, і в результаті цих тенденцій створив свою «язичницьку» церкву. На перший погляд, UFK здається схожою на багато інших тогочасних релігійних ініціатив фолькіш, але вона відрізнялася від них тим, що змогла сформулювати строго аксіоматичну теологічну систему і, відтак, відкидала всі расово-біологічні (тобто матеріалістичні) концепції. Гільшер та його оточення від самого початку не схвалювали націонал-соціалістичний режим, але намагалися використовувати свої позиції, проникаючи в конкретні інститути (зокрема, в Аненербе) в рамках підтримки руху опору. При цьому Гільшер навіть вступив у смертельний конфлікт з гестапо. Після 1945 року він майже повністю відмовився від публічності, і, крім своєї діяльності в асоціації студентських дуелянтів та публікації автобіографії, працював виключно над культивуванням містико-споглядальних практик своєї Церкви.
Замість цієї реальної історії, котру можна повністю підтвердити літературними даними та архівами, з 1960 року почала розвиватися мережа легендарних хибних тлумачень, спекуляцій та трактовок, що не мають жодного зв’язку з реальним життям та працею Гільшера. Проте, необхідно вирішити цю проблему, оскільки більшість з того, що широка громадськість всередині та за межами Німеччини знає про Гільшера в останні десятиліття, знаходиться під впливом розгубленості цих легенд. Неупереджений аналіз доробку Гільшера – і особливо його богословської системи, яка містить багато цікавих елементів – навряд зможе відбутися, доки необхідному до нього доступу перешкоджатимуть брехливі балачки та негативні міфи.
В основі цих легенд лежала книга Le matin des magiciens Луї Повеля та Жака Берж’є, видана у Франції в 1960 році та незабаром перекладена на різні мови. Основна мета авторів полягала у виділенні тих аспектів земної реальності, котрі лишаються за межами нинішньої моделі раціоналістичного та позитивістського пояснення. На цьому тлі вони вказували – не вдаючись, в решті решт, в деталі – на різноманітні «незрозумілі» та «химерні» сторони інтелектуальної історії ХХ століття, пропонуючи власні історичні тлумачення та свідчення (реальні або цілком придумані). Особливий інтерес у авторів викликав нібито езотеричний або «окультний» фон націонал-соціалізму. У цьому контексті згадки про пристрасть Генріха Гіммлера до німецької міфології та ритуалів традиційних чоловічих спільнот, історії орденських замків націонал-соціалістів та відповідна дослідницька діяльність Аненербе були неминучими[53].
Завдяки церемонії очищення перед стратою Вольфрама Зіверса – про неї Гільшер згадує лише побіжно у своїй автобіографії, – в поле зору Повеля та Берж’є потрапив сам Гільшер. Вони негайно охрестили його «духовним вчителем» Зіверса[54], що, ясна річ, мало долю правдоподібності завдяки членству Зіверса у релігійно мотивованому колі опору Гільшера. Але, з огляду на досить добре задокументовану організаційну історію Аненербе[55], набагато більш авантюрним було фактичне ствердження у тому ж параграфі про те, що створення цієї організації було «особистою ініціативою» Гільшера[56], який також встановив «містичну дружбу» зі шведським дослідником на ім’я Свен Гедін. Що слід робити з цією «містичною дружбою», жодного разу не згаданою ні в автобіографії Гільшера (де він дуже багато, вільно та детально розповідає про свої зустрічі і дружбу з різними особистостями), ні в дослідницькій літературі – це питання, на яке Повель та Берж’є вирішили не відповідати. Вірогідно, творчі експедиції Свена Гедіна в Центральну Азію були своєчасно пов’язані з розробкою націонал-соціалістичної «таємної доктрини» під впливом Далекого Сходу, на створення та становлення якої, як передбачалося авторами Ранку магів, вплинули обидва – Гедін та Гільшер[57].
Через декілька речень Повель та Берж’є все ж визнали, що Гільшер ніколи не був причетним до націонал-соціалізму, проте через своє коло мав зв’язок з «“магічними” доктринами великих владик націонал-соціалізму»[58]. І саме цим приписуванням «магічних» ідей Гільшеру Повель та Берж’є фактично показали, що абсолютно нічого не тямили в його релігійно-космологічній системі, оскільки Гільшер завжди рішуче виступав проти концепції та практики «магії». Він відверто і неодноразово говорив про це у своїй автобіографії, що вийшла друком у 1954 році (і, відтак, була абсолютно доступною для Повеля та Берж’є). У цій книзі, позначаючи характерну різницю між своїм світоглядом та світоглядом Ернста Юнґера, він описав власну перспективу як містичну, а перспективу Юнґера – як магічну[59]. Було ще одне джерело відмови від магії, виведене суто з релігійно-космологічної системи Гільшера, згідно з якою люди не можуть «наблизитися до богів, накладати божественне благословення, піднятися до їх рівня»[60]. 11 грудня 1956 року Гільшер написав Фрідріху Георгу Юнґеру, братові Ернста Юнґера, що магія була «недоречною, і досі заплямованою провиною спробою використовувати земні засоби, тобто чаклунство, аби використати небесні сили, змусити їх служити особистим цілям». Біла магія вважалася навіть більш ганебною, аніж чорна, оскільки «білий» маг був винен у «бажанні підпорядкувати добрий дух» замість злого духу «з власної волі»[61].
Але Повеля і Берж’є все це не цікавило. Далекі від джерел, що стосуються життя та діяльності Гільшера, вони обмежилися тим, що приписали йому «важливу роль в розробці таємної доктрини [націонал-соціалізму]»[62], холодної та жорстокої доктрини, імовірно переданої Свеном Гедіним з Азії, що стояла за політичними подіями та яка, на думку авторів, могла також пояснити дії головних діячів націонал-соціалізму та, зокрема, СС. Подібна грандіозна гіпотеза, створена з пустоти та поширена на міжнародному рівні завдяки популярності книги Повеля і Берж’є, створила родючий ґрунт для появи у подальшому ще більш сміливих припущень та заяв про роль Гільшера в епосі націонал-соціалізму.
Типовим прикладом цього є книга The Spear of Destiny британського письменника Тревора Равенскрофта, де Гільшер – ясна річ, знову без тіні доказів та в результаті «методу» пустої балаканини – описується як духовний лідер Аненербе та «найважливіша фігура в Німеччині після самого Адольфа Гітлера»[63]. «Фюрер», за словами Равенскрофта, зробив Гільшера радником «по всім окультним питанням», і в разі перемоги Німеччини у Другій світовій війні Гільшер «цілком міг би стати Первосвящеником нової світової релігії, що замінила б хрест свастикою»[64]. Зрештою, Равенскрофт навіть припустив, що Гільшер особисто розробив таємничий «задушливий повітряний ритуал», за допомогою якого обрані члени СС «клялися в безповоротній відданості сатанинським силам»[65]. Той факт, що навіть у другому та доповненому виданні своєї книги[66] Равенскрофт писав «Heilscher» замість «Hielscher», ймовірно свідчить про дуже глибоке знання фактів та джерел цим чудовим автором.
Інший англомовний автор, Джералд Сюстер, підійшов до питання аналогічним чином. У книзі з сенсаційною назвою Hitler: Black Magician він відчув обов’язок написати, що Гільшер створив Аненербе уже в 1933 році, а в 1935 році організація отримала лише «офіційне» визнання[67]. За словами Сюстера, Гільшер «впливав на СС набагато більше, аніж вважалося до цього»[68]. У Сюстера також не було навіть тіні підтвердження цих слів, не кажучи вже про джерела, які могли бути підтверджені бібліографією або архівами. Бібліографія його 222-сторінкової книги становить менше 2 сторінок. І хоча ця «бібліографія» не містила ані автобіографії Гільшера, ані спеціалізованої літератури з історії Аненербе, британське видання Le Matin des magiciens Повеля і Берж’є, опубліковане в 1964 році, знову красується в якості одного з головних джерел[69].
Ідентичні спекулятивні асоціації з прямими посиланнями на Повеля/Берж’є та Равенскрофта також можна знайти у об’ємній книзі під назвою Das Schwarze Reich, за авторством «E.R. Carmin» (псевдонім), котра має на меті розкрити визначальний вплив всіляких таємних товариств на політику ХХ століття. Книга вийшла в 1994 році у невеликого видавця в Рейнланді, спершу залишалася відносно непоміченою, але через три роки отримала широкого розголосу, будучи перевиданою в кишеньковому форматі відомим мюнхенським Heyne Verlag. «Кармін» не тільки прийняв стандартні легендарні тези своїх літературних попередників, такі як «містична дружба» між Гільшером і Свеном Гедіним, але придумав неіснуючі зв’язки – як оригінальний та додатковий інгредієнт до легенди про Гільшера – підпільної церкви Гільшера (не знаючи навіть її назви) з бажанням Альфреда Розенберга створити національну церкву для Райху[70]. До речі, «Кармін» також описує основну історико-філософську роботу Гільшера, Das Reich, як «роман»[71], що дуже добре свідчить про «історичність» цього дослідження.
Абсолютно унікальний внесок в «легенду про Гільшера», що не лише зростав з попередніх спекуляцій, але й грандіозним чином їх розширив, зробив Мігель Серрано, чилійський автор та палкий шанувальник Гітлера в книзі Золотий ланцюг: езотеричний гітлеризм. Остання з’явилася іспанською мовою в 1978 році та була опублікована в німецькому перекладі у 1987 році. У цій книзі Серрано докладно описує лінію духовної традиції, включаючи вчення індуїзму, середньовічну алхімію, тамплієрів, катарів та розенкрейцерів, що веде безпосередньо до націонал-соціалізму, інтерпретованого «езотеричним» чином, де Адольф Гітлер вижив та продовжує жити на Південному полюсі. На тлі цієї живописної картини Гільшер фігурує поміж шанобливо прозваних «посвяченими» людей, і перераховується на одному рівні з «більшістю невідомих лідерів гітлеризму» та навіть підіймається на рівень «духовного лідера СС»[72].
У бібліографічному додатку Серрано також не було жодних слідів автобіографії Гільшера, текстів його авторства чи відповідних матеріалів, знайдених в архівах. Але хто б сумнівався, що Ранок магів і тут фігуруватиме в якості джерела, цього разу в іспанському перекладі 1963 року[73]. Це ще раз підкреслює ту роль, яку Повель та Берж’є десятиліттями відігравали у якості постачальників надуманих тез для певного жанру літератури. Різні спроби демонізувати життя та творчість Гільшера в термінах химерного «чорного» езотеризму (як то в працях Повеля і Берж’є, Равенскрофта, Сюстера та «Карміна») перетинаються зі спробою Серрано використати його в контексті «езотеричного» і «тантричного» гітлеризму.
З іншого боку, абсолютно ігнорувалося будь-яке дослідження реальних позицій Гільшера та, зокрема, фундаментальних елементів його релігійно-космологічної системи. У кращому випадку концептуальні фрагменти вилучалися, навмисно неправильно тлумачились та вставлялись у ті історичні контексти, яким вони по суті були діаметрально протилежними. Це особливо вірно у випадку з тим, що було відомо (зі Щоденника Юнґера) про Вільну язичницьку церкву Гільшера, що пізніше було нетерпляче витлумачено як свідчення «сатанинських обрядів» і «таємного вчення». Сувора відмова Гільшера від розширення доступу до догм та літургії його Церкви була – з його точки зору – логічною та обґрунтованою. Він вважав, що саме в світлі негативного досвіду Третього рейху повинен захистити невелике коло послідовників, а також що, в цілому, лише кілька людей були достатньо зрілими духовно і особистісно, аби зрозуміти збудоване аксіоматично віровчення UFK – як інтуїтивно, так і через розум.
Однак ця позиція ізоляції ненавмисно заохочувала
збільшення різноманітних легенд та в кінцевому підсумку виявилася
непродуктивною. Лише після ретельного вивчення, що спиралося б на існуючі джерела,
мотивів, духовних основ та реальних практик кола Гільшера – котре продовжувало
існувати на початку 1980-их років – ці «легенди» можна буде остаточно відкинути,
звільнивши шлях для дослідження дуже плідного та цікавого аспекту
інтелектуальної історії ХХ століття.
[1] Перша публікація тексту – Hielscher-Legende: Eine panentheistische ‘Kirchen’-Gründung des 20. Jahrhunderts und ihre Fehldeutungen в німецькому журналі Gnostika, n°19 (жовтень 2001), s. 63-76 (прим. перекладача).
[2] Див. F. Hielscher, Fünfzig Jahre unter Deutschen, Hambourg, Rowolt 1954.
[3] Перерахуймо основні позиції: Marcus Beckmann, Dem anderen Gesetz gehorschen: Zum Tode F. Hielschers // Fragmente 6 (1990), s. 4-13; Werner Barthold, Die geistige Leistung F. Hielschers für das Kösener Corpsstudentum // Einst und Jetzt: Jahrbuch des Vereins für corpsstudentische Geschichtsforschung, vol. 36 (1991), s. 279-82; Karlheinz Weissmann, F. Hielscher: Eine Art Nachruf // Criticon n°123 (січень-лютий 1991), s. 25-28 ; Peter Bahn, Glaube–Reich–Widerstand: Zum 10. Todestag F. Hielschers // Wir selbst: Zeitschrift für nationale Identität n°1-2 (2000), s. 21-33 ; Peter Bahn, E. Jünger und F. Hielscher: Eine Freudschaft auf Distanz // Les Carnets Ernst Jünger n°6 (2001), s. 127-45.
[4] Мається на увазі архів малої батьківщини Фрідріха Гільшера, округу Шварцвальд-Бар (Філлінген-Швеннінген); наразі готується індекс електронного архіву.
[5] Це одна з папок, присвячених Ернстові Юнґеру в Німецькому літературному архіві в Марбахі; існують також інші листи від Гільшера в колекціях неопублікованих робіт, наприклад, до Фрідріха Георга Юнґера.
[6] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 21-29.
[7] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 31.
[8] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 33-35.
[9] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 45-47.
[10] F. Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 35-38, та Barthold, 1991. Щодо діяльності Гільшера в товаристві дуелянтів див. Hermann Rink, Friedrich Hielscher // Veritati: Festschrift für F. Hielscher zum 85. Geburtstag (Würzburg: самвидав, 1987), s. 19-22.
[11] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 21-22.
[12] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 41-44.
[13] Щодо цієї течії в цілому та ролі Гільшера – часткової та маргінальної – див.: Karl O. Paetel, Versuchung oder Chance? Zur Geschichte des deutschen Nationalbolchewismus (Göttingen, Musterschmidt, 1965); Otto-Ernst Schüddekopf, Nationalbolchewismus in Deutschland 1918-1933 (Frankfurt/Berlin/ Vienna: Ullstein, 1972); Louis Dupeux, Nationalbolchewismus in Deutschland 1918-1933: Kommunistische Strategie und konservative Dynamik (Munich, Büchergilde Gutenberg, 1985); Suzanne Meinl, Nationalsozialisten gegen Hitler: Die nationalrevolutionäre Opposition um Friedrich Wilhelm Heinz (Berlin, Siedler, 2000). Базовим біографічним/бібліографічним текстом зщодо цієї тематики є Armin Mohler, Die Konservative Revolution 1918-1932: Ein Handbuch (Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1989). Молер правильно описує Гільшера як типового «систематика» серед націонал-революціонерів.
[14] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 82-83.
[15] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 84.
[16] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 105. Ця дисертація, що містить багато посилань на твори Шпенґлера та Ніцше, була видана в якості книги у 1930 році у видавництві «Frundsberg», Берлін.
[17] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 111.
[18] F. Hielscher, Innerlichkeit und Staatskunst // Neue Standarte-Arminius: Kampfschrift für deutsche Nationalisten, n° 26, грудень 1926, s. 6-8. Цитується по передруку: Jahrbuch zur Konservative Revolution, 1994 (Cologne: Anneliese Thomas, 1994), s. 335.
[19] Hielscher, 1926 (1994), s. 337.
[20] Листи Гільшера датуються 28 листопада 1929 та 12 січня 1930 року і зберігаються в документах Ернста Юнґера в Німецькому літературному архіві.
[21] F. Hielscher, Das Reich (Berlin, Das Reich, 1931).
[22] Щодо формування кола Гільшера та його ставлення до націонал-соціалістичного режиму, див. Rolf Kluth, Die Widerstandgruppe Hielscher // Pusl: Dokumentationschrift zur Jugendbewegung n° 7 (грудень 1980), s. 22-27.
[23] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 237.
[24] F. Hielscher, Die Entwicklung unserer Kirche, текст з сімейного архіву в SBDA, документи Гільшера, n° 73, с. 1-2.
[25] F. Hielscher, Bericht über die unterirdische Arbeit gegen den Nationalismus текст з сімейного архіву в SBDA, документи Гільшера, n° 140 (список осіб, належних до кола).
[26] F. Hielscher, Die Selbstherrlichkeit: Versuch einer Darstellung des deutschen Rechtsgrundbegriffes (Berlin, Frundsberg, 1930), s. 63-64.
[27] Лист до Юнґера, датується 28 листопада 1929 року.
[28] Hielscher, Die Selbstherrlichkeit, 1930, s. 83.
[29] Hielscher, Die Selbstherrlichkeit, s. 81.
[30] Johannes Scotus Eriugena, Über die Einteilung der Natur (Hambourg, Felix Meiner 1994), s. 325.
[31] Eriugena, Über die Einteilung der Natur, s. 324
[32] Die 1. Klasse des heidnischen Glaubensunterrichts während der Schule, текст з сімейного архіву в SBDA, документи Гільшера, n°15 (вірогідно, написано самим Гільшером).
[33] Лист Гільшера до Альфреда Шаффера, датується 23 січня 1931 року, з колекції Вальтера Елерса в Німецькому літературному архіві.
[34] Див. сімейний архів у SBDA, документи Гільшера, n°81 та публічний документ нотаріуса Тріберга від 6 липня 1966 року, що стосується декларації Гільшера про створення Вільної Незалежної Церкви в 1933 році (копію документа має автор).
[35] F. Hielscher, Die Entwicklung unserer Kirche, s. 2.
[36] E. Jünger, Strahlungen II: Das zweite Pariser Tagebuch. Сам Юнґер ніколи не був членом церкви Гільшера, проте був однією з небагатьох сторонніх осіб, поінформованих про її існування та розвиток завдяки давній дружбі з Гільшером. Про цей факт свідчать численні листи Гільшера до Юнґера, що не припиняли надходити до 1980-их років (повна переписка була опублікована через кілька років після виходу статті, див. E. Jünger / F. Hielscher: Briefe 1927-1985, Klett-Cotta Verlag, Stuttgart, 2005 – прим. перекладача).
[37] Hielscher, Die Entwicklung, s. 2.
[38] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 117.
[39] F. Hielscher, Der Aufbau der Kirche, текст n°16 документів Гільшера в архіві SBDA, s. 18.
[40] Cf. Hielscher, Der Aufbau, s. 18.
[41] Michael H. Kater, Das Ahnenerbe der SS 1935-1945 (Stuttgart: Deutsche Verlagsanstalt, 1974), s. 38.
[42] Див. Kater, Das Ahnenerbe, s. 27.
[43] Див. Kater, Das Ahnenerbe, s. 215.
[44] Щодо критичної оцінки діяльності Зіверса, див. Kater, Das Ahnenerbe, s. 317-19, та більш позитивний опис цієї особи в Alfred Kantorowicz, Deutsches Tagebuch, Pt. 1 (Munich, Kindler, 1959), s. 496-507.
[45] Kater, Das Ahnenerbe, s. 323.
[46] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 453-54.
[47] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 444-47.
[48] F. Hielscher, Die Hielscher-Gruppe 1933-1945: Bericht über die unterirdische Arbeit gegen den Nationalsozialismus // Jahrbuch zur Konservative Revolution 1994 (Cologne : Anneliese Thomas, 1994), s. 329-34, ainsi que la description par Kluth (1980).
[49] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 402-26.
[50] Hielscher, Die Entwicklung, s. 3.
[51] Згадані вище тексти з архіву Гільшера в SBDA.
[52] Щодо причин та перебігу «криз Церкви», пов’язаних з її розколом, див. тексти по ключових словах «1. Kirchenkrise» та «2. Kirchenkrise» в документах Гільшера в архіві SBDA. «Вільна церква», остаточно розпущена в 90-их роках, виникла в результаті «першої кризи» під керівництвом доктора Рольфа Клута, тимчасового директора Бременських державних та університетських бібліотек і багаторічного члена кола Гільшера з 30-их років; для порівняння, «друга криза» не привела до формування нової групи, а лише посприяла краху UFK.
[53] Louis Pauwels und Jacques Bergier, Aufbruch ins dritte Jahrtausend: Von der Zukunft der phantastischen Vernunft, édition de poche (Munich, Heyne 1982), s. 379-90 (прим. перекладача – див. російський переклад Повель Л., Бержье Ж. Утро магов. – Киев: София, 1994).
[54] Pauwels und Bergier, Aufbruch, s. 389.
[55] Ця чудово задокументована історія Аненербе обмежена великим упущенням аналізу конкретних дослідницьких проектів, здійснених організацією, чи то в галузі інтелектуальної історії, чи то в галузі конкретних технологічних розробок.
[56] Pauwels und Bergier, Aufbruch, s. 389.
[57] Ibid.
[58] Ibid.
[59] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 115-17.
[60] Hielscher, Fünfzig Jahre, s. 115.
[61] Лист зберігається в документах Фрідріха Юнґера в Німецькому літературному архіві.
[62] Pauwels und Bergier, Aufbruch, s. 390.
[63] Trevor Ravenscroft, Die heilige Lanze: Der Speer von Golgotha (Munich, Universitas 1996), s. 265 (див. російський переклад – Тревор Равенскрофт. Копье судьбы. От Голгофы до падения Рейхстага. – Москва, 2014).
[64] Ibid.
[65] Ibid.
[66] The Spear of Destiny було опубліковано у Великобританії у 1972 році, німецький переклад з аналогічною “помилкою” з’явився лише в 1988.
[67] Gerald Suster, Hitler: Black Magician (Londres, Skoob, 1996), р. 182.
[68] Suster, Hitler, р. 184.
[69] Suster, Hitler, р. 211-12.
[70] E.R. Carmin, Das Schwarze Reich : Geheimgesellschaften und Politik im 20. Jahrhundert (Munich, Heyne 1997), s. 143, 701.
[71] Carmin, Das Schwarze Reich, s. 700.
[72] Miguel Serrano, Das Goldene Band: Esoterischer Hitlerismus, Wetter, Teut-Verlag 1987, s. 245 (див. російський переклад – Мигель Серрано. Золотая цепь. – Тамбов, 2007).
[73] Serrano, Das Goldene Band, s. 373-98.
Автор: Петер Банн
Переклад: Сергій Заїковський
