Відгомоніли урочистості з нагоди тридцятирічного ювілею відновлення незалежності України. Кругла дата, як завжди, мотивує до підбиття підсумків ледь не у всіх сферах життя. Відтак серпень ознаменувався появою найрізноманітніших списків і топів найкращих українських пісень, музичних альбомів, фільмів, авторів, текстів та багато чого іншого. Тільки найлінивіший блоґер не долучився до цієї вакханалії експертних думок — і ми теж вирішили не пасти задніх. Відтак, трохи перечекавши, доки вщухнуть пристрасті, пропонуємо вам екскурс українською літературою останніх тридцяти років, який певною мірою підсумовує все сказане й написане, десь перетинаючись із ним, а десь полемізуючи.
Це в жодному разі не топ, радше — путівник найважливішими літературними явищами «післячорнобильської бібліотеки» (про цей термін Тамари Гундорової також розповімо детальніше). Порядок викладу не хронологічний, а асоціативний: розповідь про одного автора чи книгу мимоволі створює контекст для наступних, а вкупі все це дає максимально цілісне уявлення про останні тридцять років української літератури.
***
Почати треба, очевидно, з Юрія Андруховича. Не тому, що це найкращий сучасний український письменник (хоча, можливо, так воно і є); а тому, що Андрухович є, без перебільшення, провісником української незалежності, зокрема літературної. Його романи «Рекреації» (1990) і «Московіада» (1992) є іронічним постмодерним прощанням із радянською імперією. Дія цих цих романів відбувається в переломний момент української історії, коли Радянський Союз тріщить по швах, а письменники одними з перших уловлюють суспільно-історичні зсуви, які зрештою приведуть до подій 1991 року. Герої романів Андруховича — п’яні поети, із якими постійно відбувається якась чортівня, що цілком відповідає духу епохи — ці образи спочатку були новими й несподіваними, а згодом стали знаковими для сучукрліту.
Символічно, що роман «Рекреації» став першим текстом, надрукованим в еміґрантському часописі «Сучасність», коли той у 1992 році почав виходити «на материку». Із цією публікацією пов’язаний фактично найперший літературний с̶р̶а̶ч̶ скандал незалежної України: роман здійняв хвилю обурення серед читачів, які виявилися не готовими до таких літературних одкровень. В одному з інтерв’ю Андрухович сказав: «Сьогодні, перечитуючи цей текст, я дивуюся, наскільки <…> наша читацька громадськість була якісно іншою. В якомусь сенсі — значно вимогливішою, але в якомусь — набагато догматичнішою. Вона не бажала сприймати будь-чого несподіваного».
Уродженець Івано-Франківська, Юрій Андрухович відіграв значну роль у формуванні «станіславського феномену» — літературного середовища Івано-Франківщини, представники якого в найбільшій мірі втілили у своїх текстах особливості українського постмодерного дискурсу. Найяскравішими авторами «феномену», окрім самого Андруховича, є Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Галина Петросаняк та ін.
Про Юрія Андруховича та його вплив можна говорити дуже довго — його великий творчий доробок містить, окрім прози, поезію, есеїстику, переклади — але два названих романи особливо важливі для становлення сучасної української літератури; з цих текстів Андруховича фактично розпочалася українська літературна незалежність.
***
Але підвалини для цієї незалежності були закладені трохи раніше — всередині вісімдесятих. Літературознавиця Тамара Гундорова точкою відліку нової — постмодерністської — української літератури вважає Чорнобильську катастрофу; а корпус текстів, створених після 1986-го й протягом дев’яностих років вона називає «післячорнобильською бібліотекою». Цьому «постапокаліптичному феномену» присвячена монографія Гундорової «Післячорнобильська бібліотека: український літературний постмодернізм» (2005), і ця книга є ключовою для розуміння процесів, які відбувалися в нашій літературі наприкінці ХХ століття.
В авангарді цих процесів стояло львівське літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада»). Засноване в 1985 році, найбільшої популярності воно набуло наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років. До складу «Бу-Ба-Бу» належали вже згаданий Юрій Андрухович, а також Віктор Неборак і Олександр Ірванець. Карнавалізація, іронія, стьоб — ключові маркери творчості угруповання, яке стало оригінальним і майже завжди усміхненим обличчям українського постмодернізму; і яке багато в чому визначило подальший розвиток усієї української літератури.
Їхня діяльність увінчалася виходом знакової книги «Бу-Ба-Бу. Т.в.о. /…/ ри» (1995), присвяченої десятирічному ювілею угруповання. Сама книга вже давно стала бібліографічним раритетом, але значення львівської трійці для нашої літератури просто неможливо переоцінити.
***
З другої половини дев’яностих активність «Ба-Ба-Бу» як угруповання пішла на спад, усі троє учасників зосередилися на «сольній» діяльності, а у 2001 році з’явився роман Олександра Ірванця «Рівне/Ровно (Стіна)», який за глибиною розуміння суспільно-політичних процесів в Україні є одним із найважливіших текстів нашої літератури кінця дев’яностих — початку двохтисячних. Сюжет роману базується на альтернативній історії, згідно з якою більша частина України входить до складу химерної реінкарнації Радянського Союзу, а місто Рівне розділене стіною, як свого часу Берлін. Головний герой — драматург із капіталістичного «Західного сектору» — їде в «СРУ» («Соціалістична Республіка Україна»), щоб навідати свою родину; після численних пригод за новою «залізною завісою» Шлойма Ецірван опиняється перед важким цивілізаційним та екзистенційним вибором, а межа реальності й сюру стає дедалі хисткішою — як для героя, так і для читача.
Якщо Юрій Андрухович у своїх текстах весело прощається з радянським минулим, то в Ірванця, який написав свій роман десятьма роками пізніше, вже з’являється передчуття реваншу проросійських сил на території нашої держави, а гумор, хоч його тут і не бракує, стає набагато похмурішим. Мине якихось тринадцять років від моменту публікації «Рівного», і те, про що писав автор, стане моторошною реальністю, яка постане на південному адміністративному кордоні Херсонської області. А щоб переконатися в цьому, достатньо просто зараз спробувати відвідати окупований Крим.
***
Згадавши про альтернативну історію, не можна не сказати й про піонера цього жанру на теренах незалежної України. У 1997 році буковинський письменник Василь Кожелянко написав роман «Дефіляда», за сюжетом якого союзні війська Німеччини, України та інших держав Антикомінтернівського пакту розбивають Червону армію й перемагають у Другій світовій війні, а Адольф Гітлер разом зі Степаном Бандерою приймають військовий парад на Красній площі в Москві.
Роман має потужний терапевтичний ефект: автор нещадно препарує весь букет українських національних комплексів і стереотипів; найкращою ж терапією, традиційно для української літератури, є сміх. Комічного ефекту автор досягає завдяки таким прийомам, як пародія, травестія, стилізація тощо. «Дефіляда» являє собою постмодерністський літературний колаж із найрізноманітніших текстів — «історичних» нарисів, публіцистичних агіток, офіційних документів, пародій на відомі книги, фільми й цілі жанри, а також розгорнутих анекдотів, епістолярію й навіть шкільних творів; нагромадження «текстів у тексті», втім, не дає загубитися центральній сюжетній лінії роману — подорожі хорунжого Українського війська Дмитра Левицького на парад до Москви, його тамтешні пригоди, а також спогади й роздуми; усе це підпорядковано одній меті — деконструкції історичних міфів та ідеологічних надбудов, які заважають українському суспільству рухатися вперед.
Свого часу роман Кожелянка зчинив чимало галасу, отримав низку літературних нагород, але й шквал критики від читачів, що занадто буквально зрозуміли авторський меседж. У 2015 році роман було перевидано. А станом на 2021 рік «Дефіляда» й досі залишається однією з найсмішніших книжок сучукрліту — якщо не найсмішнішою.
***
А незадовго до того, як Кожелянко створив свою «Дефіляду», у нас з’явився текст, якому на довгі роки судилося стати візитівкою сучасної української літератури в усьому світі. Це «Польові дослідження з українського сексу» (1996) письменниці, філософині й літературознавиці Оксани Забужко. Про цю книжку не чув, мабуть, лише глухий, але подужати її, судячи дискусій, які й досі періодично вибухають на теренах інтернету, вдалося далеко не всім. Авторський стиль Забужко, який викликає багато нарікань із боку пересічного читача, дійсно може ускладнити сприйняття тексту, але «важким» цей роман роблять не розлогі речення на пів сторінки, а болючі й скандальні теми, які підіймає письменниця.
У центрі оповіді, а точніше, внутрішнього монологу завдовжки в цілий роман — те, що ми зараз називаємо аб’юзивними стосунками, головної героїні — поетки й викладачки української літератури в американському університеті — з українським скульптором. Аналізуючи паралельно власну біографію та українську історію, оповідачка доходить висновків, що корінь її страждань — її та всіх інших українських жінок — у поневоленні, меншовартості й упослідженості української нації; що українські чоловіки принижують жінок через те, що самі історично принижені окупантами, передовсім — радянськими. Таким чином, встановлюється прямий зв’язок між сексуальною експлуатацією та історичною віктимізацією українців: «Що я можу тобi на це вiдповiсти, Донцю? Що нас ростили мужики, об**банi як-тiльки-можна з усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх — означало б стати по сторонi тих, чужих? Що єдиний наш вибiр, отже, був i залишається — межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-яке-вбиває?».
Невдячна справа — говорити про Оксану Стефанівну у двох абзацах. Її внесок у розвиток сучасної української літератури просто колосальний: поезія, есеїстика, нон-фікшн, проза, зокрема роман «Музей покинутих секретів» (2009) — величезна родинна сага, яка охоплює історичний період від Другої світової війни до наших днів і намагається дати відповіді на одвічні «нобелівські» питання: «…про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою».
Але саме роман «Польові дослідження українського сексу» став одним із найважливіших, а можливо, і найважливішим текстом української літератури кількох останніх десятиліть.
Автор: Ігор Мітров
