Ніч та самотність у живописі символіста Леона Спілліарта

«Я дійсно належу до цього місця. Я живу у справжній фантасмагорії: все, що мене оточує – це сни та міражі», – Леон Спілліарт.

Темне море Остенде

Бельгійський символіст Леон Спілліарт (1881-1946) народився у прибережному місті Остенде, що мало репутацію королівського курорту. Подивіться на сповнене таємниць та глибокої, непізнаної самотністі, море, зображене на його картинах – Спілліарт присвятив половину свого життя дослідженню берега Остенде, коли ходив там у сутінках та вночі, змучений безсонням. Художник ніколи не міг похвалитися міцним здоров’ям, до порушення сну ще в молодості додалася виразка шлунку. Спілліарт вставав до світанку та йшов пустельними вулицями до нічних пляжів.

Його картини зображують чорні хвилі, широкі, немов уві сні, тривожні простори, дружин рибалок та сумних покинутих жінок, моряків та завсідників вечірніх кафе. Найбільш відома робота Леона Спілліарта, якій присвячений навіть пам’ятник в Остенде, має назву «Запаморочення» – на ній ми можемо побачити жінку, що спускається химерними крутими сходами. Відчуття небезпеки та неспокійної присутності чогось чи когось не залишає його героїв, котрі відображають різні грані особистості самого художника, який довгий час вважав себе аутсайдером у мистецтві.

Стиль Спілліарта, до творчості котрого наразі пробуджується інтерес у мистецтвознавцев та широкої публіки, яка все частіше відкриває для себе менш попсових художників (наприклад, відсилки до живопису митця присутні в нещодавньому фільмі Люсіль Гадзігалілович «Вуховертка»), порівнювали з Едвардом Мунком, Оділоном Редоном. Проте в часи, коли Леон Спілліарт працював, він явно виділявся серед європейських художників-експресіоністів суворими тонами й чіткими, простими фігурами на контрастних, у більшості монохромних полотнах. Його зачаровували випадкові перехожі, гілки дерев, побутові предмети – все те, що позбавлене пафосу та показної шляхетності. Те, що залишається в тіні цього світу – недооціненим, перебуває у потаємному вимірі.

Син парфумера

У 1900-му році з’явився аромат фабрики L. Spilliaert-Jonckheere, що постачала парфумерну продукцію до двору короля Леопольда під назвою Brise d’Ostende. Етикетка із силуетом елегантної жінки на березі моря була намальована сином власника компанії – Леоном Спілліартом.

Рідні митці не бідували, що дозволяло йому не турбуватися протягом усього життя, аж до смерті батька-парфумера, про те, що картини іноді доволі погано продаються. Старший Спілліарт народився в сім’ї доглядача маяка, але зумів побудувати непоганий бізнес і відкрити велику крамницю на головній торговій вулиці Остенде Капеллстраат.

У шкільні роки Леон Спілліарт вивчав модні тоді праці Шопенгауера й Ніцше, а також читав похмурі оповідання Едгара Аллана По, що вгадується в його живописі з таємничими моторошними сюжетами. У 18 років юний Леон вступив до Академії образотворчих мистецтв у Брюгге, але через погане здоров’я не закінчив навчання. Щоб втішити сина, старший Спілліарт відправляє його на Всесвітню виставку в Париж. Знайомство з роботами символістів – Клімта, Годлера, Сегантіні – змінило сприйняття мистецтва в молодого художника. Батько придбав для нього велику коробку кольорової пастелі, яка й досі зберігається в музеї в Остенде, що також визначило стиль Леона Спілліарта – м’які лінії, тонкі напівпрозорі силуети й світло ліхтарів на темному густому тлі. Що й казати, якщо в тій самій коробці всі кольори були стерті, крім теплих – незатребуваних романтичним юнаком.

Якийсь час Леон працював ілюстратором у брюссельському видавництві, хоча й не всі проекти виявлялися вдалими, згодом жив у Парижі. Але майже завжди він повертався в Остенде, де почував себе по-справжньому вдома, де міг бачити море, що зачаровувало його уяву.

У 1903-му він переживає нерозділене кохання до дочки свого роботодавця Паули, впадає в меланхолійний стан, вибратися з якого планує за допомогою служби в Бельгійському Конго. Однак, туди його не приймають – знову заважають медичні протипоказання. Пізніше він напише своєму другу Стефану Цвейгу про те, як заздрить його подорожі до Індії, та про свої сподівань коли-небудь побачити інші країни. Втім, далі за Париж і Брюссель йому так і не вдасться виїхати.

Поступово, не в останню чергу, завдяки знайомству зі Цвейгом, котрий звів Спілліарта з віденським арт-дилером Г’юго Геллером, картини художника набувають більшої популярності та визнання. У 1911-му він виставляється в Брюсселі разом з Леже й Делоне, а через рік його картини виставляють у паризькій галереї. Спілліарт отримує замовлення на ілюстрації до творів Метерлінка та Малларме.

Якась неймовірно заплутана історія з прогалинами, недоступними для заповнення навіть дослідниками творчості Спілліарта, пов’язана з його вступом на службу під час Першої світової війни. Проте, хай там що було насправді, митець зі слабким здоров’ям недовго пробув в армії та наприкінці війни одружився з Рейчел Верджисон, котра народила йому доньку Мадлен.

У 1927 році вмирає Спілліарт старший, через що митцю доводиться вдвічі більше працювати, аби утримувати сім’ю. Він співпрацює з видавцями, зокрема з сюрреалістичним журналом Variétés, а 1929-го для нього організовують велику персональну виставку в Брюсселі.

Під час Другої світової війни Леон Спілліарт лишається в окупованій столиці. Художникам-символістам, у тому числі і йому пропонують виставки в Німеччині, оскільки цей напрямок не засуджувався як «дегенеративне» мистецтво, проте Спілліарт відмовлявся. Весь цей період він малював виключно стовбури дерев та сільські пейзажі, бажаючи віднайти спокій та відірватися від бурхливої кривавої реальності. Він помре у 1946 році та буде похований у рідному Остенде.

Ніцше та сюрреалізм

«Я не вмію тлумачити сни інших людей; у мене занадто багато власних», – Леон Спілліарт.

Повний темряви та приглушеного загадкового світла художній простір Леона Спілліарта романтичний, але аж ніяк не сентиментальний. Він працював в епоху експресіонізму, та якийсь час залишався відданим баченню символістів. Хоча 1904-го Спілліарт писав про те, що: «Символізм, містицизм, все це божевілля, хвороба. Якби я тільки міг позбутися своєї неспокійної, збудливої натури… Я пішов би кудись у село і просто копіював би те, що побачив там». Приблизно так він і вирішить зробити наприкінці життя, коли відмовиться від зображення покровів, що приховують від сторонніх очей сомнамбулічну дійсність, на користь пейзажів.

Багато в чому на його сприйняття мистецтва вплинула філософія Фрідріха Ніцше. Ідею «волі до влади» Спілліарт, вочевидь, інтерпретував як безмежну творчу свободу художника створювати власний світ, де не діють універсальні людські закони.

«Спокійне дно мого моря: хто б відгадав, що на ньому ховаються кумедні почвари», – «Так казав Заратустра», Фрідріх Ніцше.

Мистецтвознавці відзначають те, що і Ніцше, і його шанувальник Леон Спілліарт витрачали час на довгі прогулянки, що дозволяли їм відволіктися від обумовленості хворобами, що мучили їхні тіла, та поринути у свої рефлексії.

Цікаво те, що зрештою такий світогляд зближує окремі оніричні роботи Леона Спілліарта з сюрреалізмом, котрий змінив двадцяте століття, і його парадоксальними образами. Погляньмо на автопортрети художника: він малює свою фігуру часто хоча б наполовину затемненою, його погляд спрямований кудись за межі картини – у порожнечу вечірніх вікон чи глядачеві прямо в очі.

Дилер його робіт Г’юго Геллер захоплювався модним на той час психоаналізом і навіть допомагав видавати роботи Зигмунда Фройда, не дивно, що йому сподобався художній стиль Спілліарта. Художник запозичував дещо в Мунка, Ван Гога чи Фелісьєна Ропса, а вже через кілька років схожим чином працювати з простором на полотні буде творець метафізичного живопису Джорджо де Кіріко, можна згадати й іншого художника (бельгійця, як і Спілліарт) Рене Магрітта, котрий піде у трансформуванні реальності набагато далі.

Інтимний всесвіт робіт Леона Спілліарта був замкнутим і недоступним для широкої публіки. Живопис мав для митця значення персонального способу порятунку від нудьги та самотності, одноманітності, фізичного болю, нарешті. Хто знає, що лишилося назавжди в темних та глибоких водах його розуму?

Автор: Анастасія Капралова