Я ніколи не писав так багато про жодного автора, як про Ернста Юнґера. Поруч із моїм базельським земляком Карлом Шпіттелером він був літературним кумиром моєї молодості, а між 1949 і 1953 роками я працював його секретарем (спочатку рік у Равенсбурзі, потім у Вільфлінгені). Чимало нарисів, які я написав про нього, на межі агіографії та критичної неупередженості. Я не маю жодного тексту, що міг би представити Юнґера так, аби відобразити сутність його творчості відповідною сумішшю солідарності та дистанції. Однак у цій книзі не повинно бракувати Юнґера. Шок від його роботи, його способу світобачення формував мене, як і багатьох інших. Своїми ранніми творами, аж до незабутнього есе «Про біль» 1934 року, Ернст Юнґер відкрив щонайменше двом, а то й трьом німецьким поколінням творчі переживання, яких сьогодні молодь не може й уявити через брак досвіду. Навіть якщо він зараз не в моді, можна не сумніватися, що історія духу збереже за ним роль великого рушія цього століття.
Наступне — опис звичайного робочого дня Ернста Юнґера, що показано у моїй документальній праці «Петля» 1955 року — я роблю найпершим внеском у цю книгу. Він описує оточення Юнґера і тому, мабуть, є однією з найоб’єктивніших речей, які я написав про нього. Навіть якщо сам Юнґер залишиться осторонь, описане, здається, належить до теми цієї книги. Відносно цієї документації слід додати, що Роланд Марвіц — як невдалий письменник, проте дотепний критик — не критикував «метафізичну чванливість нашого німецького Вермахту» у моїх тогочасних текстах без певного обґрунтування. Для перевидання через 20 років я максимально позбавив пафосу опис — нічого не змінивши щодо змісту. Щоб зрозуміти текст, необхідно пам’ятати, що Ернст Юнґер разом із Готфрідом Бенном у середині 1950-х років був найбільш обговорюваним живим німецьким письменником. У наш час ерзац-релігій письменник обтяжений ще однією функцією, окрім своєї функції написання книг: він стає — хоче він того чи ні — також пастором, справжнім поводирем душ. Все більше читачів вже не хочуть задовольнятися простою зустріччю з письменником у його книзі. Вони бажають зустрітися з ним напряму; вони пишуть йому або йдуть до нього, аби почути від нього пораду — і затвердити себе, завдяки зустрічі з ним. Таким чином, приватне життя письменника більше не є тим, що лишалося осторонь написання книг. Радше ця приватна сфера починає зростати в очах читача і все більше робить твір, до якого автор доклав максимум зусиль, другорядним. Досягнення певного рівня слави не дає сьогодні жодному письменнику уникнути цієї долі.
До речі, сучасний письменник й сам приділяє більше уваги власному життю. Це демонструє, що названий процес не є випадковим. Але для справжнього письменника особисте життя, в його болісній формі, є зрештою тільки сировиною для твору — воно лишається порожньою оболонкою. Читач вказаного типу, однак, прагне заволодіти цією оболонкою.
Реагувати можна двома способами. Хтось з письменників піддається вимогам публіки. Він проводить публічні читання, бере участь у конференціях та дискусіях, стає членом академій та журі, висловлюється про твори сучасників, займає позицію з питань сьогодення, підписує свої книги у книгарнях. Лише одиниці не зазнають ніякої шкоди у такій роботі. Ось чому письменники другого типу закриваються й намагаються присвятити справам якомога менше сил.
Ернст Юнґер належить до другого типу. Його не надто товариська натура, ймовірно, визначила цей вибір. Мета полягає в тому, аби на прикладі Юнґера впродовж типового робочого дня показати, з яким опором стикається існування сучасного письменника.
Кельтський пейзаж
Перш за все, виникає географічна проблема. Після тимчасового рішення в меншому верхньошвабському містечку (Равенсбург), яке було аж занадто гарним на перевантажених під’їзних дорогах до Боденського озера, тепер було знайдено майже ідеальний варіант. У перенаселеній Західній Німеччині не часто трапляється таке місце, що, як і це фермерське село Вільфлінген, знаходиться на відстані більше десяти кілометрів від найближчого залізничного вокзалу. Великі автомагістралі також проходять далеко. Лише деякі автобуси забезпечують сполучення з найближчим містом — Рідлінгеном-на-Дунаї. У селі немає ані готелю, ані промислових підприємств (Останнє, між тим, змінилося). Незабаром лани зустрічаються з густими (хоча і надто щільними) лісами, що окраюють селище в кільце. Відкрите кільце лише з одного боку й дозволяє чітко бачити останні передгір’я Швабського Альбу, що ковзають широкою долиною Дунаю за лісами. Довкола села розташовані пам’ятки історії ранніх кельтів, центр уваги яких було прикуто до Швабського Дунаю приблизно у V столітті до нашої ери. Звідси Бренн вирушив до Риму. Три з цих пам’яток — могутні доісторичні замки, що їх довгі мури все ще можна побачити. Перші два в народі називаються Хойнебурґ: один як притулок схований у лісі далеко від транспортних шляхів, а інший (і більш відомий), вирізаний з плато, що межує з долиною річки — він виступає над Дунай-Мульде. Однак третій замок, що, як і перший, побудований на вершині лісового пагорба, називають просто Старим замком. Четверта з пам’яток — Хохміхеле — княжа могила висотою чотирнадцять метрів у вигляді усіченої піраміди, на якій борозни, розірвані екскаваторами, давно заросли кущами. Дух доісторичних часів присутній скрізь в цій смузі між Альбом та Дунаєм. Якою б дорогою ви не пішли, геть усюди натрапите на круглі кургани, залишки захисних споруд або на один з пагорбів, форма якого, що височіє посеред поля, як і раніше дозволяє розгледіти руку свого творця.
Але не тільки доісторичні часи лишилися присутніми в цьому пейзажі. У лісі — руїни замку зі скарбами старого барона-розбійника на довгій безлюдній дорозі. Готична вежа зруйнованої церкви з двосхилим дахом все ще стоїть над селом. Згодом межа баварського сходу, схоже, зміцніла: вежа веселої барокової церкви, яка разом із замком баронів Штауффенбергів становить ядро села, увінчана цибулястим куполом.
Так великий свідок нігілістичного світу, тлумач технічної епохи живе серед краєвидів, де розмиваються шари часу. Це не менш важливо, ніж споконвічний світ гірських порід, рослин та тварин. Він врівноважує побачене в сьогоденні, співвідносить його з тим, що не змінилося.
Дім
Дійсно продуктивний для письменника час — час, коли він пише свої книги — обмежений. Певно, окрім усіх підготовчих завдань, це не більше двох-трьох годин на день. Все існування письменника направлене на цей короткий проміжок часу. Ось чому будинок також має бути облаштовано для нього. Бароковий будинок навпроти замку, в якому живе автор «Мармурових скель», — це кабінет колишнього головного лісничого, що приносить велике задоволення любителю азартних ігор. Він просторий, має два поверхи. Тож секретар або хтось інший, хто має отримати захист від зовнішнього світу, може розташуватися біля вхідних дверей. В якості перестороги кабінет на верхньому поверсі затиснуто між бібліотекою та спальнею, які таким чином утворюють «шлюзи» для роботи в будинку.
Кабінет і бібліотека заповнені полицями. Одна містить посібники: лексикони, словники та наукові твори з ентомології. В одному кутку зібрані колекції для підготовки запланованої роботи: Гаманн, Леон Блуа, книги про символіку кольорів. Є також серії, що особливо полюбилися серцю, такі як Бібліотека Плеяди, Бібліотека Телемського абатства, старе кемптенське видання творів Отців Церкви. На окремій полиці, на додаток до різних відбитків власних творів, рукописи, що залишилися у автора, знаходяться у гарних шкіряних футлярах (за що «манускрипти» Юнґера слід сприймати буквально). Мікроскоп в межах легкої досяжності, як і вирізаний зі старих бухгалтерських книг папір, що використовується для рукописів.
У сусідній бібліотечній кімнаті багато старовинної літератури: французької та російської; серед німців, переважно древніх — від Гріммельсгаузена до Єремії Готтхельфа — напрочуд мало сучасників. Багато місця займають біографії, потім «Придворні оповідання» Везе, «Казанова», «Тисяча та одна ніч». У щоденниках подорожей є спеціальний куточок для книг про кораблетрощі. Окрім новіших посібників з грибів чи лілій, на науковій полиці є також класичні фоліати Кюв’є.
Деякі книги зберігаються у коридорі — тут виділяються довгі ряди журналів з колеоптерології. Що помітно в цій бібліотеці, так це те, що вона майже виключно містить книги, які приносять щось конкретне, видиме, відчутне. «Системні» твори з узагальненнями зустрічаються рідко. Нещасний випадок привів їх у будинок, і вони стоять у закутку, невикористані. Так само і з тієї сучасною літературою, яка залишається в невизначеній емоційності, в суб’єктивності настроїв або занадто тісно чіпляється за тимчасові сузір’я актуальності.
Інші колекції знаходяться в тому ж коридорі. Велика шафа містить тисячі самостійно зібраних жуків у скляних ящиках, особливо з роду Sternocera, на якому спеціалізується Юнґер. Поруч з нею в іншій великій шафі — листування, старі щоденники часів Першої світової війни. Ретельно прихована папка про колекцію жуків зберігається у шафі картотеки разом із вступними словами до запланованих робіт над іншими картками і, насамперед, великою колекцією справжніх та ймовірних останніх слів помираючих, що одного дня можуть забезпечити матеріал для есе.
Ці колекції не мертві; вони — накопичена реальність; вони мають підтримувати зв’язок із зовнішнім досвідом. Вони являють собою своєрідні запаси енергії. Юнґер не тільки збирає жуків, книги про корабельні аварії, останні слова. На стійках робочої кімнати стоять пісочні годинники, що змусили його написати «Книгу піскових годинників». Між скам’янілостями — ряд фляшок з есенціями зі Сходу, рідкісні мінерали. На стінах є зображення та гравюри змії, що так багато означає в Юнґерівському опусі. Але між ними й аркуші від друзів-художників: фон Кубін, Хьолль, Мандельсло. До однієї жердини прикріплено маску того різьбяра, про якого згадується в записі в «Авантюрному серці».
Все це — величезна машина, робота якої спрямована до єдиної мети: до тих двох-трьох годин, протягом яких Юнґер пише свої рукописи.
Юнґер вже давно відмовився від нічної роботи, звичної у революційному Берліні двадцятих років. Обізнаність про цей опус, що постійно зростає, вимагає багато сну для компенсації. Дев’ять, а то й десять годин сну на день — це правило. А у разі криз — не лише фізичного характеру — краще взагалі залишатися у ліжку.
Але сьогодні гарний день. Він починається о восьмій годині ранку з ритуалу занурення у ванну з холодною водою — лише ненадовго взимку, а тепер, навесні, дещо довше. Це проганяє сон. Під час гоління він співає — не дуже мелодійно, адже почуття музики прокидається лише в рідкісні моменти, але із задоволенням. І незабаром стає чутно легке цокання кроків сходами. Юнґер здійснює невелику прогулянку обгородженим садком: цю грядку скоро доведеться перекопати, цей кущ ось-ось перев’яжуть рафією. Потім вирушаємо на сніданок.
Перша половина ранку — це час заспокоєння, час врівноваження після ночі, наповненої сновидіннями. Юнґер любить довго сидіти за столом під час сніданку. Пошта, на щастя, приходить у цей віддалений куточок лише раз на день, приблизно в обідню пору. Тому є час побалакати, погортати книгу. Це найбезтурботніший час дня.
Час табу
Близько десятої години Юнґер заходить до свого кабінету. Економія в роботі зробила його одним із тих письменників, які можуть сісти за робочий стіл та продовжити на середині речення, де перервали напередодні. І не класти ручку до обіду.
Юнґер сидить за другим твором. Перший варіант есе, над яким він працює, ще не задовольняє його. Тому текст пишеться пером вдруге. А потім він також набирає текст на машинці для самого набірника. Він не пропустить можливості подальшої об’єктивізації. Поки текст не буде готовий до друку, ніхто інший не може торкатися рукопису.
Близько одинадцятої години лунає загрозливий звук автомобіля, що під’їжджає. Юнґер з жалем дивиться у вікно. Слава Богу: невідомий. Секретар подбає про нього. Незнайомець представився у дверях фотографом. Він повинен був сфотографувати Ернста Юнґера на замовлення фотоагентства X. «Пан Юнґер працює, я мушу не турбувати його вранці». Безглуздо пояснювати фотографу, що сама установка ламп, установка складної апаратури в цілому може ґрунтовно вибити з колії того, хто зосереджений на інших речах. Він не зрозуміє — у нього немає часу після обіду, він повинен знімати іншу знаменитість за три години їзди. Він йде ображений і говорить нам, що Юнґер й справді крижана людина, що всамітнилася у своїй вежі зі слонової кістки.
За півгодини знову лунає дзвінок у двері. Цього разу перед ними стоїть студент із рюкзаком. Він ішов дорогою від залізничної станції пішки, бо автобуса не було.
На щастя він значно краще розуміє, що означає фіксований робочий час. Він піде погуляти в ліс і повернеться о другій. Все пройшло добре. Секретар подумки перебирає три найпоширеніші категорії відвідувачів — на щастя, студент, схоже, не належить до жодної з них.
Перше інтермеццо: «Звірня»
Перша з них — це істерички, здебільшого жіночої статі. Здається, їх приваблює нічне та підземне у роботах Юнґера. Їхні візити найвтомливіші, адже вони найнепередбачуваніші. Що може сказати жінка в будинку, коли до неї на сходах підходить істота, шепочучи вмираючим голосом: «Тремтіння благоговіння охоплює мене — ви його дружина?». Але гановерську жінку не так легко розворушити; фрау Грета відповідає трохи саркастично: «Вам потрібна склянка води?».
Відвідування представників другої категорії — тих, хто потребує визнання, зазвичай відбувається за одним і тим самим обрядом. Вони представляються авторові: «Я прийшов від вашого колеги X. в Y., який передав мені вітання для вас, тепер я їду до Гайдеґґера». (Зачекайте, думає Юнґер, наступний подібний візит відправлю X.). Ціль цих візитів — у майбутньому мати можливість вплести в розмову: «Востаннє, коли я балакав з Юнґером, він також дотримувався думки, що…». Або: «Ернст Юнґер також вважає, що мій план проведення тижнів європейської культури в Хайнріхсхаузен-ан-дер-Мікке — це пречудово». Однак під час розмови чоловік, який так переслідував Юнґера, лише кивнув: «Так, безумовно», і був подумки абсолютно в іншому місці.
Третій тип пліткарів можна впізнати за їхніми жадібними очима. Навіть коли ви піднімаєтеся сходами до бібліотеки, кожна картина, що висить на стіні, поспішно оцінюється на предмет її цінності для пліток. На підвіконні загоряє сіамська кішка. «Йой, це ж Лі Пін з «Випромінювань»?». В кабінеті, під час розмови, не можна не відзначити колір краватки джентльмена навпроти, а те, що лежить на робочому столі, буде точно взяте до обліку — від конвертів, що валяються всюди, до випадково забутого військового паспорта минулих років. («Невиправний мілітарист…»). Зрештою, їм треба зуміти згодом точно відтворити цю сцену перед своїми друзями — аж до скрипу, який видає голос Юнґера, коли хтось краде його час. Шкода тільки, що єдина фотографія Юнґера з Іноземного легіону зникла разом з візитом. Копію тепер треба якось видобути за кордоном.
Пошта
Знову дзвін. Однак наразі це лише листоноша, який у селі поєднує функції, власне, листоноші, служителя громади та кур’єра. Він вивантажує посилку. Обсяг його праці значно збільшився з того часу, як Юнґер став жити тут.
Стопку паперу можна віднести до кабінету, бо вже половина першої. Юнґер проводить перший огляд. Надходять звичайні прохання проведення читань у літературних клубах. Читач запитує, чи автор може допомогти йому з раннім виданням книги, яка вже давно не друкується. Інший хоче отримати пояснення, чому Гітлер має псевдонім Кніболо у «Випромінюваннях» Юнґера. Щотижневий журнал просить відповісти на запитання анкети. Все відправляється до секретаря. На кожен лист потрібно відповідати — і відповідати доброзичливо. Але це вже перебір — більшість авторів листів все одно ображаються, коли не одержують відповіді особисто від Юнґера. Водночас, секретар отримує пачку рецензій від видавця. Він повинен прочитати їх і коротко повідомити, що в них написано.
Юнґер відносить все ще пристойний залишок чарки на обідній стіл і спустошує його там, не на радість домогосподарки, між супом та овочами. Листи від друзів, один від видавця. Він має відповісти на них сам. Крім того, є ще цікавий лист. Він написаний трьома різними чорнилами, що переливаються один з одним. «…Людина не знає ні про який (світовий) суд, ні про який захист, вона взагалі нічого не знає: Астральній релігії 16000 років. Лютер у Вормсі. Наполеон I. Де немає Тебе, Ісусе Христe, всі флейти Сансусі мовчать…». (Як і всі, цитати не вигадані.) Краще не відповідати. Цей лист займає вісім ретельно списаних сторінок, а наступний — двадцять сторінок. Інше послання більш життєрадісне: «Почувши про Вашу нинішню роботу «Геліополь», хочу повідомити Вам, що я вже маю незакінчену працю в тому ж ключі. Тут є можливість взаємодоповнюючого служіння один одному. Я готовий піти на компроміс. З колегіальним вітанням, ваш, із найкращих спонукань…».
Друге інтермеццо: відгуки
Читання відгуків — «найсіріша» функція секретаря. Критика Юнґера вже давно загрузла у шаблонах, як «за», так і «проти». Лише в окремих випадках критик виривається з цього розумового панцира, як, наприклад, Юрген Рауш, Лоозе чи Райнер Грюнтер. Навіть дозування «так» і «ні» добре встановлено: якщо книга має успіх, вона отримує три п’ятих похвали і дві п’ятих критики; якщо ж вона провалюється, співвідношення змінюється на протилежне. Еріх Кестнер висміяв це у своєму нарисі «Аналіз ринку»:
«Покупець продавчині овочів:
— Що ви там читаєте, люба? Книгу Ернста Юнґера?
Продавчиня покупцю:
— Ні, Готфріда Бенна. Кришталева ясність Юнґера для мене надто претензійна. Мозкова магія Бенна дає мені більше».
Але нема сірої роботи без протияддя. Аби оговтатися від конформізму критиків, секретар починає збирати колекцію анекдотів про Юнґера. На свою радість, він знаходить нову ланку для цього ланцюга в пачці відгуків. Одна з газет передрукувала наступний запис із щоденника Шнабеля, зроблений у Токіо під час його навколосвітнього перельоту: «Я прийняв душ і прокинувся. Під ліжком лежали капці, на яких золотом була написана назва готелю. На тумбочці лежала Біблія. Я потягнувся за Біблією, але раптом відчув себе Ернстом Юнґером і вирішив за краще знову прокинутися». Ми повинні повторити це нагорі за кавою.
Секретар мусить повідомити, на що він нещодавно «зловив рибу». Дуже приємно, коли Кремер-Бадоні пише про військову книгу Хохоффа «Woina-Woina», що автор «майже ніколи не наражався на небезпеку, яка сьогодні в Німеччині призводить до появи Ернста Юнґера». Але, за словами Пітера де Мендельсона, у колекції є й агресивніші речі: «Ви не можете позбутися підозри (знаходячись поруч з Юнґером), що внизу в підвалі крихітна кімната для тортур, навіть якщо ви натрапите на Біблію у холі».
Секретар вигадав іншу гру: «Генеалогія розривів». Коли трапляється особливо різкий розрив, зазвичай підтверджується зауваження Юнґера щодо того, що його найсуворіші критики — ті, хто не зумів пробачити йому те, що вони колись захоплювалися ним. Щойно вийшла робота Макса Бензе, у якій два автори на той час знецінюють Юнґера на користь Бенна; як просто автор югендштилю, Юнґер більше не актуальний. (Примітка від 1974 року: «Югендштиль» тоді все ще мав негативну оцінку). Виникає спокуса покопатися у шафі для листів під літерою «Б». І справді, на світ з’являється пожовклий лист Бензе: «…можу сказати Вам: я бачу у Вас найістотніший каталізатор у хімії духу цієї епохи, яка є хімією істин тією мірою, наскільки вони є кислотними, основними або нейтральними реакціями на істини».
Невідомий читач
Секретар виділив червоним кольором кілька уривків з оглядів, що заслуговують на увагу. В одному з них критик стверджує, що Юнґер має «неповний Олімп». Коментар Юнґера: разом із братом Фрідріхом Георгом Юнґером його Олімп уже повний.
Юнґер тим часом закінчив переглядати свою пошту. Це був успіх — лист одного з тих ідеальних читачів, для яких написано твір, тому що вони знають, як читати. (Ідеальне у них і те, що їх рідко можна зустріти серед відвідувачів, позаяк вміють розрізняти роботу та автора). У листі міститься критика, що доходить до самого коріння: «…Чи ви приписуєте мисленню в принципі тільки суб’єктивну функціональну цінність у свідомому протистоянні з загрозливими і руйнівними надздібностями часу — чи вам доступний або колись був доступний вид досвіду, що відкриває ворота до об’єктивного світорозуміння в самому процесі мислення? — Я знаю, це питання досить добре сформульоване, але, можливо, воно прояснює те, що я хотів би дізнатися?
У «Сицилійському листі людині на Місяці» є уривок, який я завжди перечитую з сильним, навіть осяйливим схваленням. Ось враження про Монте Галло: «…Я відчув, що очі цієї долини спрямовані на мене з повною увагою. Іншими словами, безперечно — ця долина має свій демон». Тут об’єктивне сприйняття і суб’єктивна думка зливаються одна з одним у чудово ясному вигляді як вищий акт свідомості. Щось подібне можна сказати і про «зеленого дятла» в «Авантюрному серці». Ці уривки (та інші) є документальним підтвердженням того, що ви знаєте висоти розумового польоту свідомості, які дають високі припливи в галузі емпірики духовного обміну зі змістами та рухами світового духу. Це насправді не просто медалі, сформовані свідомістю, зворотного боку яких ми не знаємо. Для мене немає ні переду, ні спини — тут висока, всеосяжна цілісність». До цього моменту лист нічим не відрізняється від багатьох інших листів обожнювання.
Потім, однак, невідомий читач продовжує: «Мене спонукає поставити запитання, сформульоване на початку мого листа, почуття, яке неможливо придушити, що на прикладах, які я щойно навів, я просто спостерігаю вдалий збіг, який не має жодного тривалого впливу на ваше мислення та інтелект в цілому. (Це також сформульовано занадто різко. Це не повинно бути критикою або правом.) Для мене серйозним недоліком є лише те, що, наприклад, у Геліополі випробування долі у закоханих відбувається не під високими, чистимиі ясними вимогами свідомості, а під впливом того таємничого конопляного наркотику, що призводить до Лаврової ночі… Я б більше хотів побачити «Лавровий день» з-під вашого пера! наші дні — і як ви описуєте його у святковому ключі, після того як ви буквально спілкувалися з тим пейзажем на Монте Галло і його «духом»! Тоді можна буде також звільнити такі постаті, як Фарес і Регент, від їхньої анонімності, яка піддається багатьом непорозумінням, і уявити їх у світлі, що формує, як це навряд чи вдасться зробити якомусь іншому поетові нашого часу. Мені здається, я здогадуюсь, що такі постаті, щойно згадані, ведуть у незбагненні глибини буття, але як поетична форма залишаються тінями…».
Чи є він послідовником езотеричного вчення, «знання»? Як би там не було — лист направлений прямо в проблематику твору Юнґера, за всієї поваги до нього. Але такі листи, така критика — рідкість. Тут справді відбувається діалог між читачем та автором. Але автор може відповісти лише своєю роботою.
Тому після зосередженої роботи з поштою у сільську тишу вривається «світ» — «світ» з його фрагментаційною напругою, а іноді й плідним імпульсом. Юнґер любить прилягти для короткого сну між двома та трьома годинами. Сьогодні це неможливо, тому що візит студента призначено на дві години. Достатньо часу, аби розкласти ще один пасьянс.
Третє інтермеццо: візит до автора
Відвідувач сидить навпроти автора у його кабінеті. Він чекає та соромиться одночасно. Він чекав цього моменту роками — відколи його вперше захопила книга цього автора. Автор став для нього співрозмовником, навіть наставником, і цей момент має стати кульмінацією тих численних хвилин, коли слово цієї людини перетворювало його. Він вважає, що все, що вразило його, зосереджено в людині, навпроти якої він зараз сидить.
Автор почувається ніяково перед цим поглядом з очікуванням. Він каже собі: ще один, хто хоче бути враженим тобою. Яка помилка! Ви шукаєте того, хто тут не сидить. Ви шукаєте продукт подвійної зустрічі: зустрічі автора зі словом, а потім і потім зустрічі з тим, що з цього вийшло — з вами, читачем. Ціле називається твором. Я тільки-но закінчив ще одну частину такої зустрічі, і тепер я виснажений. Але вас це навряд чи хвилює. Ви пройшли довгий шлях і не хочете, щоб ваше потрясіння стало зрадою. Це не може закінчитися добре.
Відвідувач, як і раніше, вичікувально мовчить. Зрештою, ми маємо трохи поговорити. Я спитаю його, як він потрапив сюди. Ай! Це був промах. На його обличчі написано розчарування; мабуть, він очікував значніших речей.
Нарешті, розмова почалася. Питання про шлях сюди було добре тим, що тепер він повідомляв про шахти, де працював протягом трьох тижнів. Камінь, що там видобувають, умови видобутку, кліматичні потрясіння — ось що мене цікавить. Це реальність, я жадаю її, мені її ніколи не вистачає. Але чому б йому не розповісти мені про це природно, розкуто — так, як він розповість своїм друзям, коли повернеться на семестр? Звичайно, він все ще розмовляє зі статуєю, яку він створив із мене. Нудний хлопець, ця статуя! Я з нетерпінням чекаю на наступну розмову з фермером у селі, який ще не читав жодної моєї книги. Скоро мені знову доведеться мандрувати, щоб зустрітися з людьми, які не знають цієї статуї. Іноді в розмові з’являється інша людина, яка сиділа за цим робочим столом з десятої години до полудня. Фраза, яку я сформулював сьогодні вранці, щойно прослизнула у мою відповідь. Але яка з цього користь? Відвідувач неспроможна знайти те, що шукав. Він буде розчарований.
Наступний лист може відповідати цій події (його було написано ще в той час, коли Юнґер жив у Кірххорсті): «Мій племінник відвідав Юнґера минулого літа в його Кірххорсті, де він був зведений на трон як незрозумілий пророк і приймав своїх «юнґерівських учнів», щоб вести з ними монологи з власних цитат. Мій племінник був глибоко розчарований. З ним неможливо було вести розумну бесіду. У його характері страшною мірою поєднуються багато пруських рис: вузькість, яка пов’язана з повною відсутністю почуття гумору. Давайте залишимо йому його крижані квіти, які іноді дійсно бувають досконалої краси — але не чекатимемо від них плодів!».
Тонке полювання
Відвідувач пішов. Залишається несвіжий присмак. Щоденна прогулянка розвіє його.
З трьох до п’яти — час для таких прогулянок, іноді вони тривають довше. Якщо потребує сезон, цей час також присвячується роботі в саду, скопуванню грядок або посадці рослин.
Юнґер — не людина романтичних, невизначених мандрівок. Його прогулянки повинні мати конкретну мету. В іншу пору року це може бути полювання за грибами, купання в річці Лаудірт або відвідування ставка на протилежному хребті, коли жаби квакають і тягнуть свої ланцюжки по каламутній воді. Сьогодні ми полюватимемо на жуків. З’являється син, який успадкував від батька талант до спостереження.
Для пошуку жуків потрібні інструменти. Перший інструмент – це палиця. Її використовують тільки для перевертання коров’ячого гною, під яким часто зустрічаються набільш барвисті жуки; її також використовують для обв’язування кущів, під якою зберігається стара парасолька. Для боротьби з жуками, що літають, в комплект входить ручний сачок. І все, що спіймано, парасолькою або сачком, а іноді і голою рукою — все це потрапляє в маленьку пляшечку, наповнену ефіром.
До самих жучих угідь темп майже не змінюється — чи то прямий рух, чи вгору-вниз. І постійне спостереження. Над галявою кружляє канюк і зривається вниз, як стріла, на польову мишу. На перехресті, наполовину занурений у галявину, стоїть один із тих стародавніх, покритих мохом кам’яних хрестів, де міцні балки все ще однакової довжини. Фермери називають їх шведськими хрестами. Поруч із ним розпушена земля показує, де дикі свині копали коріння.
Ці прогулянки разом зі сном є джерелами сили, яка врівноважує свідомість. Організм, спустошений роботою, починає перезаряджатися і входить у рівновагу.
Під мікроскопом
Другий робочий період триває приблизно з п’яти до сьомої години. Це для допоміжних робіт. Спочатку просіюються трофеї полювання на жуків. Юнґер свідомо практикує сприйняття найпростіших видимих фактів, «не бажаючи робити висновки; це ніби відступ у баченні на найнижчий рівень».
Комах, деякі з яких зовсім крихітні, виймають із пробірки з ефіром і наколюють шпильками на пробкову пластину. Потім під мікроскопом проводиться перше, ще поверхове визначення. Їхні результати згодом перевіряються за допомогою довідників, а потім заносяться до індексу. Якщо виявляється щось, досі невідоме довідникам, повідомляється в один з ентомологічних журналів. «Ентомологічні відомості» щойно опублікували результати останньої поїздки:
«Rodolia Cardinaus Muls. Цей австралійський кокцинеллід був завезений на південь Франції багато років тому для боротьби з лускокрилими комахами, які живуть на апельсинових деревах. Я збив їх з прибережних сосен у Кап д’Антиб у червні та липні 1950 та 1951 років. Там вони були рідкістю. Оскільки цю тварину можна вважати натуралізованою, її назва має бути додана до виду Rodolia каталогу Вінклера.
Ернст Юнгер, Вільфлінген».
Тепер журнал повинен розповісти про останню поїздку на Боденське озеро:
«Corymbites Purpureus Poda, жука, який зазвичай зустрічається лише в поодиноких випадках, зустріли у великій кількості в лісі Хьолль біля Равенсбурга.
Комахи повзали білою піщаною мілиною площею всього кілька квадратних метрів посеред густого деревного покриву. Вони зникали в гнізді земляної бджоли і виходили щоразу після перебування в ньому близько півхвилини. Я взяв із собою сім жуків, усі вони виявилися самцями. Бджоли були ідентифіковані паном Клементом, Равенсбургом, як Andrena parvula K.
Ернст Юнгер, Вільфлінген».
Але ці вечірні робочі години не можуть бути проведені тільки за мікроскопом. Листи, які потребують особистої відповіді, також мають бути опрацьовані. І потрібно провести деяку підготовчу роботу з рукописами.
Балансування
Вечеря о сьомій. Після цього Юнгер лягає на диван у вітальні з книгою. За столом поряд з ним господиня грає у скат зі своїм сином та секретарем. Ця гра вимагає концентрації, якщо ви, як і секретар, новачок. Але Юнґер не може концентруватися на чомусь одному.
Секретарю доводиться звикати до фактів, що збивають з пантелику. По-перше, Юнґер читає свою книгу. І якщо йому подобається якийсь уривок, він читає його вголос. У той же час він вникає в розмову за столом, чи то про скат чи щось інше, і кидає зауваження то тут, то там. По-третє, є ще одна розмова цього дня, і він також підхоплює цю нить.
Це спантеличує — не завжди розумієш, на що відповідати. Спантеличує також масштаб — якщо, наприклад, згадується гість, з яким Юнгер мав приємну бесіду, іноді виявляється, що якась невелика ремарка залишилася найзначнішою для Юнґера. Це спантеличує — проте опус пояснює, що в цьому всьому має бути порядок.
Близько дев’ятої години Юнґер іде до своєї спальні. Там він читає — можливо, ще годину — і потім гасить світло. Але зв’язок у жодному разі не розірвано повністю. Юнґер бачить сни щоночі. Те, що відбувається на дні його свідомості протягом ночі, впливає на свідомість в години неспання. І як Юнгер протягом дня продовжує свою роботу саме там, де він зупинився напередодні, так і один сон слідує за іншим.
Сни завжди мають місце на тому самому ландшафті з точно визначеною топографією. Але щоночі до нього приєднується нова місцевість: тут вулиця, там дивна будівля чи болотиста місцевість.
Переклад з німецької Ернста Контлера
