Однією з особливостей нашого з вами українського уявлення про політику та політичне життя є відчуття безповоротності та остаточності будь-якого рішення, результату або події. Ми дуже тяжко переживаємо, коли народ обирає президентом не того, кого бачимо на цій посаді ми; коли інші голосують за партію, яка нам не подобається, і ця партія отримує в парламенті велику кількість мандатів; і це зрозуміло – 5 років країна стоїть на краю прірви, дно якої встелене гострими шипами російської окупації, і кожен невірний крок може коштувати Україні існування.
Але все ж, нам здається, що новообраний президент це назавжди, його рішення – незмінні, а політичні сили, які ми бачимо у Верховній Раді сьогодні – ніколи не полишать її стін. Таке сприйняття світу лише в його критичних вираженнях – це взагалі особливість нашого менталітету. В деяких випадках це дуже хороша риса національного характеру, а в деяких – згубна, шкідлива та небезпечна.
Такий погляд на політику призводить мінімум до двох вкрай негативних наслідків. По-перше, наша активізація відбувається лише за кілька місяців до виборів. Голосування на парламентських, президентських або місцевих виборах наче пробуджують нас зі сну, знову обіцяючи можливі позитивні зміни, але за цими обіцянками кожного разу слідують лише розчарування.
І ми знову засинаємо. До наступних виборів. Лише інколи смикаючись в цьому сні, коли виходимо на якийсь ситуативний мітинг проти, наприклад, переслідувань активістів та журналістів, або пишучи гнівний пост в соцмережі про катастрофічний стан однієї зі сфер нашого буденного життя.
В результаті цього нами стає дуже просто маніпулювати. Коли людина знаходиться в описаному вище політичному сні, для владних структур головне поводитись не особливо голосно, щоб не розбудити її, звернувши на себе увагу. В тиші ж можна робити будь-що: грабувати бюджетні кошти, торгувати з окупантом, вбивати та калічити тих, хто раптово прокинувся і почав підіймати галас або й взагалі не засинав, натомість намагаючись почути кожну фальшиву ноту в співах українських горе-орфеїв від світу політики. Український колективний Цербер прокидається лише в майданні часи, хоча мав би стояти на варті постійно.
Це приводить нас до другого негативного наслідку. Ми перестаємо розуміти, що політичне життя – перманентне. Постійне включення в суспільні процеси – це необхідна умова вдалої та результативної роботи всього суспільства. Політика – це не передвиборні блукання каналами по ефірах політичних ток-шоу, не проплачені намети біля метро, не замовні статті та сюжети в ЗМІ й аж ніяк не шоу з дебатами на стадіоні, безкінечним ланцюгом відео-звернень та інтернет-провокацій.
В час домінування соцмереж нам здається, що писати про політику на своїй сторінці, виражаючи власну позицію – це і є прояв зайняття політичним. Так, до певної міри це дійсно є одним з варіантів різноманітних політичних практик. Але проблема в тому, що дія перейшла для нас виключно в текст. Черговий доказ того, що українці належать до європейської цивілізації, яка є, поміж іншого, надзвичайно текстоцентричною. Тільки от ця текстоцентричність в зв’язці з вищезгаданою любов’ю до крайнощів, все глибше і глибше заганяють нас в беззмістовну рефлексію. Десятки, сотні, тисячі постів і статей, які лише переливають з пустого в порожнє. Це не просто не приносить бажаної користі, сублімуючи жагу діяти в безкінечну фейсбук-стрічку, але й знецінює саму вагу слова. Адже насправді слово має неймовірно потужну силу, міць і величезний потенціал. Який, на жаль, не реалізується нами й на десяту частину.
Справжня політика – це щоденна праця на всіх рівнях суспільного життя: і в цій праці піар, ідеологічна пропаганда та популізм мають займати далеко не перше місце. Звиклі до інформаційного шуму соцмереж, який заміняє нам уявлення про реальну політику або суспільну діяльність, ми оцінюємо тих чи інших політиків по тому, як вправно вони маневрують словами та жестами в світі віртуальному. Дії «в полях» стали для нас незначними, якщо вони не потрапили під об’єктив камери провідного телеканалу, або не були описані в постах блогерів, так званих «лідерів думок». Колись один український, на той час ще студентський активіст, в особистій розмові чи то з жалем, чи то із захватом сказав, що, якщо під час якоїсь події (наприклад, публічної лекції чи презентації чогось) не було зроблено фотографій або знято відео, то цієї події фактично не було. Це прикра дійсність сучасного погляду на природу правди й реальності, яка, в першу чергу, стосується саме політичного.
В Україні є люди, які належать до різних партій, громадських організацій, суспільних рухів, або не належать до них взагалі, які без жодних згадувань в ЗМІ роблять надважливу суспільну роботу і займаються реальною політикою, починаючи від найнижчих рівнів, закінчуючи вищими щаблями влади. Активісти, які ходять на безкінечні судові засідання, контролюючи продажних прокурорів та суддів, здійснюючи тиск на них і рятуючи таким чином невинних підсудних; групи, які контролюють дотримання прав арештованих в СІЗО та тюрмах; депутати сільських та міських рад, які днями й ночами приймають звичайних українських громадян, в кожного з яких є своя життєва драма; юристи й активісти, які розробляють законопроекти й правки до вже прийнятих законів, які мають реально покращити наше з вами життя та захистити Україну; справжні чесні журналісти, яких критично мало, але які, не дивлячись на постійну небезпеку, копають і копають заради висвітлення правди; шкільні вчителі та вузівські викладачі, які, безперечно, також задіяні в важливі суспільні й політичні процеси, виховуючи нашу молодь і отримуючи за це мізерну зарплатню. І ще безліч інших людей, професій та реальних справ. Про всіх них не напишуть «топові» блогери, їх не покличуть на політичні ток-шоу в прайм-тайм і не запропонують перші місця в партійних списках на найближчі вибори. Але, слава Богу, що такі люди є. Їх все одно ще мало, проте на них тримається тил України.
Бути ввімкненим в суспільно-політичну активність слід не тільки в часи виборів і не тільки у вигляді активного наповнення соцмереж сумнівним контентом. Обрати свій сектор суспільної відповідальності, працюючи на ньому постійно, не відступаючи та не здаючись, навіть якщо він видається нічого не вартим, малим по відношенню до «великої і серйозної» політики та приреченим на зубожіння. Стати на своєму власному фронті і тримати рубежі.
І ні в якому разі не впадати у відчай. Будь-який президент не вічний. Скликання Верховної Ради тимчасове. А наша ж з вами проста щоденна робота, об’єднавшись в велику національну працю, залишиться в віках. Розуміти це та робити так безкінечно більше та важливіше, ніж будь-який текст. Цей в тому числі.
Автор: Валентин Дзюбенко
