Мистецтво мудрих, котрим володію,
Ось просто тут і зараз вам відкрию.
Джеффрі Чосер «Оповідь слуги каноніка» (з «Кентерберійських оповідей»)
Постмодерністський скепсис, притаманний західній думці від середини ХХ-го сторіччя, останнім часом все більше поступається спробам повернення до традиції. Ми ж, озброєні попередженням Рене Ґенона про ризики «контрініціації», – себто заміну дійсної традиції сурогатом, який легше перетравлюється звиклим до комфорту людством, – маємо бути завжди пильними, зустрічаючи хвилю чергової популярної містики. Десь на споді в нас, якщо ми дійсно розуміємо, що таке Традиція, сидить скептичне (що дуже іронічно) ставлення до будь-яких спроб її оновлення. Чи, намагаючись втекти від постмодерну, ми не впадаємо в його ще глибшу яму? Це важливе питання часто розділяє людей по різні боки і табори.
Одним з таких прикладів є осучаснення чаклунства, яке сталося, як і пришестя постмодерну, теж десь усередині минулого сторіччя. З цим явищем дуже тісно пов’язані імена одразу двох чоловіків – Джеральда Ґарднера і Роберта Кокрейна. І в нашій історії вони постають антагоністами, позаяк вони мали принципово різні погляди на відновлення чаклунського шляху. Перший, себто Ґарднер, став засновником нової релігії, яка ставила на меті повернення до язичницької магії – вікки. Другий, себто Кокрейн, теж заснував один із найбільших ковенів[1] іншої гілки язичницької магії – Клан Тубал-Каїна. Що ж призвело до якісного розмежування цих двох шляхів? Якраз і наполягання Кокрейна на тому, що Ґарднер надто сильно спростив традицію, створюючи вікку, так, що від тієї традиції нічого, власне не лишилось. Кокрейн був суворішим – він прагнув не спрощувати традиційне відьомство, а дати можливість первинному подиху Богів дихати, де вони хочуть. І все-таки – трохи історичної картини.
Витоки
В 1927-му році 52-х річний військовий Джеральд Ґарднер повертався в Лондон зі служби на Далекому Сході, в Малаї. Тут він захопився народним фольклором і магією, а в наступні роки приєднався до Розенкрейцерського Ордену Кротона, в якому дуже скоро розчарувався (його очільник наполягав, що він, безсмертний, був у минулих життях Піфагором, Агріпою, Беконом тощо, а також стверджував у 1939-му році, що Британія не вступить у війну, чим остаточно відвадив від себе Ґарднера). Наступним кроком у біографії Ґарднера було приєднання до ковену у Нью-Форесті, про який він згадував із теплом. Але через війну Ґарднер відійшов від ковену і навіть був членом кровліанського Ордену Східних Тамплієрів; втім і це його починання не задовольнило Джеральда. І ось тоді сталося знайомство Джеральда Ґарднера і Сесіла Вільямсона – вони випадково завели розмову в антикварній крамниці. Так Ґарднер разом із Вільямсоном почали керувати Музеєм магії та чаклунства в Каслтауні, на острові Мен (цей острів є доменом ірландського Бога моря та смерті – Мананняна). Але дружні стосунки Вільямсона і Ґарднера не склалися (зазначимо, що Ґарднер був загалом ексцентричною і запальною людиною). Через численні сварки Вільямсон продав Ґарднеру Музей і відбув до США (подальша його доля досить трагічна). Тут Ґарднер далі писав статті і книги, чим заклав фундамент вікки.
Варто зауважити, що на всьому проміжку свого магічного шукання, Ґарднер був прибічником відьомської теорії Марґарет Мюррей, яка стверджувала (суголосно до Роберта Ґрейвса і Марії Ґімбутас), що відьомство було залишком європейської язичницької релігії, збереженої за часів насильної християнізації (з цим, певна річ, погодився б і Отто Ран). Наразі цю теорію піддають жорсткій критиці (о деконструкторські часи!), але ці історичні баталії ми залишимо їх учасникам.
Час нам зустрітися і з Робертом Кокрейном, себто Роєм Баверсом, великим чаклуном і ще більшим оманником, який стверджував, що він виходець із сім’ї спадкових відьом (це була відверта брехня). Кокрейн був членом Асоціації досліджень чаклунства, яка об’єднувала практиків різних традицій. У своїй статті Чаклунство сьогодні Кокрейн дуже наполягав на власній спадковості і рішуче заперечував ідеї Ґарднера (згодом він навіть пожартує про Ніч довгих ножів, направлену на ґарднеріанців, чим відштовхне від себе ще одну відому чаклунку – Доріан Валенте, яка була свого часу вхожа як у ковен Ґарднера, так і в ковен Кокрейна). Для Кокрейна традиційне чаклунство було не способом відпочинку і спільного проведення вільного часу, а чимось набагато більшим – подихом прадавньої традиції. Саме тому молодий Кокрейн (помер він від трагічного самогубства у віці 35 років) заснував свій ковен – Клан Тубал-Каїна.Він був названий на честь біблійного коваля, про якого у Книзі Буття читаємо наступне: «22 Цілла ж і собі породила Тувал-Каїна, що кував з міді й заліза всяке знаряддя. Сестра Тувал-Каїна була Наама»[2]. Абсолютно не дивно, що Кокрейн назвав свій Клан на честь коваля, адже сам він теж встиг попрацювати ковалем. Варто до того ж нагадати читачеві, що коваль у традиційному язичництві, коли він є фігурою божественною, часто протиставляється Верховному Богові; так за часів християнства більшість богів ковальства стало асоціювались із дияволом; до цього ще додається і те, що зазначений Ту(б/в)ал був із роду Каїна. В такий спосіб Кокрейн одразу підкреслював декілька особливостей новоствореного (чи то пак відновленого) шляху:
- 1. його разючу відмінність від ортодоксальної релігійності, ми би сказали – ліворучність (все-таки коваль у язичництві скоріше час од часу конфліктує із головою пантеону, аніж є його абсолютним ворогом);
- 2. носіння каїнової печатки адептами напрямку, себто їхнє перманентне інакшування в традиційних суспільствах, вигадування про них чорних байок (як в християнські часи, так і в поганські) і загальне відсування на марґінес.
- 3. ковальство як синонім до ремесла; саме назва «Ремесло« є загальновживаним евфемізом до традиційного чаклунства, що використовується як вікканами, так і прихильниками трад-вітч.
Ось саме так у релігійному просторі постає явище Традиційного Чаклунства.
До питання про Традиційне Чаклунство
Тож чим на практиці є Традиційне Чаклунство? Як зазначає сучасний практик цього шляху Колден, «традиційне чаклунство – це загальний термін, який охоплює великий ряд невікканських практик, що з’явились під впливом фольклору»; практики цього напрямку «зосереджуються на магії, з’єднанні з природним оточенням і роботі з різноманітними духами, як у фізичному вимірі, так у Потойбіччі».
Фактично, Трад-Вітч – це спроба відтворення екстатичних практик[3] магічного характеру, ціллю яких є вихід за огорожу і накопичення знання таємничих мистецтв. Це те, що ми можемо окреслити як люциферіанський шлях. Спробуємо пояснити це трохи детальніше: як ми пам’ятаємо, Біблія (авжеж, ТаНаХ) починається з космогонічного міфу про створення світу і падіння перших людей, чоловіка Адама і жінки Єви (чи то Хави, якщо притримуватись оригінальних імен). Для адептів Традиційного Чаклунства ключовим культурним героєм тут виступає Змій, котрий аж ніяк, навіть з точки зору християнської теології, не є Сатаною (юдейський погляд на це явище взагалі категорично відмінний: в юдейському міфі Сатан – це янгол-обвинувач, який є служителем Всевишнього). Цей Змій є фігурою прометеївською, він краде знання у Деміурґа і передає його людству. Відтак він частково може співвідноситись із Вотаном, який здобуває рунічну магію, приносячи себе в жертву на світовому ясені Іґґдрасіль (дуже важливий для трад-вітч міф). Окреслимо от ще який важливий момент: на противагу поширеному міфу, в книзі Ісаї, коли йдеться про янгола, що він був скинутий Господом із небес, називається тим янголом не Люцифер, а Шамхазай (це іменне уточнення ми подибуємо в апокрифічній Книзі Еноха). Важливо тримати в голові, що Люцифер взагалі не є семітським персонажем (на противагу Шамхазаю, який ним таки є), а є богом ранкової зорі в римській міфології (і має достатньо велику кількість відповідників в інших індоєвропейських релігіях, як-от Денніца у слов’ян, Аушріне у балтів (зміна статі бога – нормальний процес мутації міфу в індоєвропейських релігіях), Ушас у ведійському індуїзмі). Втім, ці окремі персонажі врешті сплітаються в архетип Стяжателя Знання, ремісника і конфліктного по відношенню до Деміурґа бога (чи є він абсолютним злом – відкрите питання, на яке кожна теологія має свою відповідь, але ми зупинимось на думці, що абсолютним злом він таки не є, а радше виступає як частина процесу розпаду Абсолюта на окремі ворогуючі особистості, що є, на індійський манір, грою самого цього Абсолюта (в індуїзмі – лілою[4]).
Отже, Традиційне Чаклунство – це магічні практики, метою яких є стяжання знання і використання його задля виконання бажань, встановлення рівноваги і особистісного розвитку адепта. На думку Роберта Кокрейна, шлях цей є жорсткою формою індивідуації, себто включає в себе випробування досить страхітливого характеру, і, на відміну від вікканства, не спрощує традиційні елементи чаклунства тільки через те, що вони можуть налякати модерного неофіта. Як влучно зауважує ще один чаклун кокрейнівської традиції Найджел Пірсон, боги не змінюються через зміну соціальних структур, лишаючись такими, якими вони того самі забажають. Отже, про богів ми зараз і поговоримо, адже куди без богів у магічних практиках?
Боги Традиційного Чаклунства
Практик і дослідник Трад-Вітч Колден виокремлює два архетипи богів – Отець-Чаклун і Мати-Відьма, але, на нашу думку, це суттєве спрощення. Ми погоджуємось, що архетипічно богів можна звести до двох персон, але, услід за Робертом Кокрейном, ми називатимемо їх Рогатим Богом і Блідноликою Богинею. В Традиційному Чаклунстві не існує вчення про рівновагу між цими архетипами, адже рівновага у всьому просто призвела би до стагнації, як зауважує Найджел Пірсон. Тому в певні періоди домінує Бог, а в інші – Богиня. Це стимулює зростання індивіда і його розвиток на магічному шляху. Спробуємо розповісти окремо про кожен із цих архетипів.
Рогатий Бог. Фактично, це архетип первісної маскулінної енергії. Бог постає перед нами як ґвалтівний, безупинний Чорний Чоловік, який відповідає стихійним силам Природи. Він нічим не схожий на сучасного «Рогатого Бога» у вікканстві, який піклується про права людей і любить кожного як своє дитя – на наш погляд, такий «бог» є радше сублімацією бажань вірян, аніж реальною іпостассю Природи. Справжній Рогатий Бог має образ Чоловіка з ерегованим фалосом (таким він постав у практиці Пірсона, але це дуже часта репрезентація Бога), який переслідує адепта і може в свій лячний спосіб вести відьму шляхом зростання. Абсолютно нормально, якщо він постане перед вами як щось дуже химерне і моторошне – це ще не значить, що Бог налаштований до вас зловороже. Треба окремо зауважити, що саме Рогатий Бог є володарем Дикого Гону, себто одним з його втілень є германський бог Вотан. На нашу думку, Рогатий Бог постає і в інших міфологічних божественних персонажах, таких як індійський Шіва, слов’янський Велес, балтійський Вяльняс, грецький Пан тощо. Ми не стверджуємо, що інші чоловічі божества є чимось відмінним від Бога – напроти, вони теж є цим Богом, але не в іпостасі його рогатого архетипу. Інша справа, що якщо ми хочемо розвиватися на магічному шляху, то саме дика його натура має бути нам найбільш цікава. Відтак ми не дивуємось, що культ Шіви порадив мандрівних аскетів агхорі, а культ Велеса багато в чому нагадує культ Пана – саме через таку насильницьку зустріч із Природою, ми здатні перероджуватися тут і зараз.
Ще одним, надзвичайним у своїй прихованості, є аспект Бога як Владики кургана. Цей аспект приховує всередині людини і Природи таємне знання, яке здобувається входом у курган (для якого дуже добре підходить практика крокування лабіринтом, але ми наразі не зупинятимемося на цьому). Ми би сказали, що це герметичне, тантричне втілення Божества, за яким ховається такий вимір, який – хвала Таємниці! – досить не кожному дано спізнати. У Богині так само наявний невидний загалу лик її іпостасі, про який, як і про саму Богиню, ми поговоримо далі.
Бліднолика Богиня. Ні, це не феміністична Богиня, яка дуже марить уявним сестринством і страждає на невиліковну мізандрію. По-перше, Богиня здебільшого, за деякими винятками, є силою пасивною (активною є відповідно Бог), вона вимагає від Бога його ґвалтівної сили і ненажерливості (велике прохання – не треба через теологію виправдовувати зґвалтування; це працює не так хоча би тому що людина не є богом в повній мірі і дозволено їй в рази менше[5]). По-друге, Богиня не є жінкою, яка переймається проблемою всіх і вся – такий її образ малюють собі віккани, але це ще не робить Богиню зручною активісткою за права жіноцтва. Вона – Космічна Матір, Богиня Ночі і Перехресть, яка заманює дурнуватих юнаків і, як це було в романі Ніла Ґеймана «Американські боги», пожирає їх своєю піхвою. Отака репрезентація Богині є, на нашу думку, більш реалістичною з погляду Трад-Вітч. Вона проявляється як у Гекаті, так і в Мати Калі, як в Діані, так і в Артеміді, але навіть коли ми бачимо її ніжною та доброю, це лише прояв її ласки, а не застійний образ лагідної прабабці. Навпаки – постаючи як прабабця, вона радше приведе вас у підземелля (бо ж один з її проявів – це сама Земля) і там піддасть лютим випробуванням. І на додачу вона постає як володарка хитрої магії – тієї, яка привносить у ваше життя любов, і в тонкий і обережний спосіб усуває ворогів. Інша справа – Бог, який, «палячи й руйнуючи», прибирає все на своєму шляху. Отже, Богиня – це Жінка в найширшому значенні, яка не вкладається ані в патріархальний, ані в феміністичний концепти.
Де їх шукати? З особисто спілкування із практиками, я виніс цілком слушну ідею, згідно з якою краще обрати конкретний міфологічний прояв Богині – чи то Калі, Геката, Аушріне чи будь-яка інша Велика Жінка. Не варто поклонятися архетипам – окрім богів ще є духи і демони, які можуть принести в ваше життя цілком погані речі, і вони теж відповідають архетиповій диференціації. Зважайте ще й на функції певної Богині чи Бога – дурістю буде йти з проханням про любов до Богині війни чи просити про спокій у жахливого прояву Шіви – Бгайрави. І на відміну від більшості відомих практиків Трад-Вітч, я би все-таки радив ознайомитися з міфом і фольклорним переданням про конкретне Божество.
Отже, тепер, коли ми побачили, які Сили стоять за практикою Традиційного Чаклунства, варто поговорити і про інструменти цієї практики.
Станґ
Що таке станґ і чому він такий особливий? Особливий він, бо використовується тільки в традиційних напрямках чаклунства. І походить від скандинавського stöng, що буквально перекладається як шест. Кокрейн стверджував, що це один із найголовніших інструментів традиційної відьми, позаяк він одразу є вівтарем, центром, віссю, фізичним втіленням Рогатого Бога (саме тому в станґа зазвичай розвилка) і конем відьми. Сказати б, станґ – це третя рука відьми в її магічних практиках. Станґ – це посох, на який може спертись практик. Традиційно станґ здобувається в природний спосіб: маг іде до лісу і просить собі станґ. В призначений час ліс, як втілення Бога, дає цей станґ. Далі станґ можна оздоблювати вже на свій розсуд, бо ж – вівтар, а вівтар, як відомо, в кожної відьми різний. Що точно, так це те, що крайнє не рекомендується купувати станґ – цей інструмент чи не найбільш інтимний, отже він має бути віднайдений адептом власноруч. М – містерія.
Ніж
Або атам (хоча саме така назва в Трад-Вітч здебільшого не використовується). Це священний ніж, який використовується в ритуальних діях, а також в суто практичний спосіб: ним зрізають траву, ріжуть дерево. В поєднанні із чашею ніж символізує чоловічу і жіночу природу (гадаю, ви здогадались які символи вони репрезентують). Так само ножем можна символічно «розрізати» певні потойбічні межі і лінії. На відміну від вікканського атама, традиційний ніж має бути загострений (як мінімум, щоби ним можна було користуватися в ритуалах на крові). Мудрі кажуть, що рано чи пізно ніж забирає кров мага – рано чи пізно.
Казан і чаша
Можна легко здогадатись навіщо нам потрібні казан і чаша. В казані запалюють свічки (не лише в ньому, але про це згодом), варимо зілля, спалюємо пахощі тощо. Чаша потрібна для ритуального використання рідин – від води і крові до сечі і… загалом, лишаємо вашій уяві здогадатись що саме використовується з цілком природних внутрішніх рідин. Зрештою, акт проливання певних рідин у землю дуже навіть символічний – таким чином запліднюючи землю, таким чином відворюючи аграрні культи. Певна річ, і чаша, і казан мають бути освячені – ритуали для освячення можна знайти в фольклорних згадках, магічних писаннях (трактатах, гримуарах, манускріптах, табличках, згадках у християнських богословів тощо).
Чарівна паличка
Не всі використовують чарівну паличку, але певні практики – так. Паличка направляє сили – від замовлянь до енергетичних потоків і стихій. Як і станґ, вона здобувається власноруч через ліс.
Мітла
Ясна річ, мітла потрібна чаклунові для прибирання і… польотів. Так, усе як у легендах: відкриваєте вікно, сідаєте на мітлу і… ламаєте парочку-другу кісток. Натяк, гадаю, зрозумілий: не треба сприймати усі речі буквально: на мітлі дійсно можна літати, але не в фізичному вимірі, а в Потойбіччі. Загалом, у Потойбіччі можна робити багато речей, описаних у легендах, але не всі з них треба переносити на фізичний план.
Тепер, коли є приблизне розуміння які інструменти треба використовувати (до них ще можна додати шнура, але не всі маги ним користуються: зазвичай, шнур прив’язують до станґа одним кінцем та іншим до зап’ястя – таким чином утворюється зв’язок між інструментом і адептом під час ритуалу), варто перейти до базового ритуалу в Традиційному Чаклунстві – Закладці (чи Освячуванні) Компаса.
Копмпас і його освячування (а також трохи про заклинання)
Як вже згадувалось, станґ – це центр, але під час ритуалу закладки компаса він розташовується на Півночі. В класичному ритуалі один із перших актів обряду – це вшанування напрямків, себто заклинання для призову духів сторін світу. Для цього можна використовувати історичне заклинання з Вайнгартену:
Вайнгартенське заклинання про подорож
(рукопис ХІІ ст., Штутґаpm - Stuttgart)
Я тобі вслід зорю, я тобі вслід шлю
моїми п'ятьма перстами п'ять і п'ятдесят янголів.
Господь хай пошле тебе дужим назад,
хай врата перемоги тобі відімкнуться,
і вітрильні врата як заслона напнуться,
і хай виру врата не летять за тобою,
і замкнуться також хай врата злісні зброї.
(Переклала із давньоверхньонімецької Ольга Смольницька)
В ньому просто чудово закодовано одразу і звернення до Бога («Господь хай…»), і чотири брами напрямків світу (врата перемоги, вітрильні врата, виру врата і врата зброї), а також є фактична згадка про духів («п’ять і п’ятдесят янголів»). Відповідності можна скласти самому, а можна спираючись на класичні відповідники (тут вже вибір за вами). Загалом, компас – це ритуальний простір, який за допомогою обряду відділяється від профанного простору і через який легше перетнути те, що в Трад-Вітч називається огорожею. На основі вищезазначеного заклинання можна спокійно створювати свої, але для зацікавлених у створені власних текстів, можна окремо порадити ознайомитись з англосаксонськими збірником заклинань «Лікування» (так само, як і Вайнгартенське заклинання в перекладі Ольги Смольницької, збірник вміщений у літературний флорілеґіум «Європейське середньовіччя»).
Після закликання напрямків виконується ряд дій, мета яких закріпити компас по окружності: треба розуміти, що Традиційне Чаклунство дозволяє вносити свої елементи в ритуал, а більшість описів того, як закладається компас є радше прикладами, ніж суворими інструкціями. Цей ритуал є базовим для традиційного мага і без нього сучасній відьмі не обійтись.
Де ми зараз? (Висновки)
Будемо чесні – зараз ми лише на початку і знання наші досить туманні. Втім, основна ідея Традиційного Чаклунства полягає якраз у тому, щоби завдяки власному ґнозису[6] ми розробляти певну систему практик, які становитимуть наше Ремесло. Суть якраз у тому, аби передавати від покоління до покоління ті ритуали і обряди, які справдили очікування і допомагали конкретному адептові на його шляху. Однією з таких відьом, чиї практики мають значний вплив на сучасний стан Трад-Вітч, був Роберт Кокрейн. Зокрема його практика крокування млином (чи то пак «обертання жорна») стала засадничою для закладання компаса (і це теж його розробка) і всіх подальших ритуалів. Саме такий шлях – спроб і помилок – очікує будь-яку людину, яка обирає для себе Традиційне Чаклунство.
Але навіщо воно нам зараз? Це дуже складне питання, відповідь на яке забарвлюється полемікою, але ми резюмуючи можемо відповісти наступним чином: Традиційне Чаклунство потрібно нам для відновлення глибинного зв’язку мікрокосму (людини) з макрокосмосом (Абсолютом). Зруйнований роками насильницької секуляризації, цей зв’язок ховається, як усередині, так і зовні. Та недуга, сказати б – криза, яку не вилікували і не вирішили ані глибинна психологія, ані наукове мислення (яке зрештою лише збільшило екзистенційні проблеми), може бути усунена лише поверненням до Традиції, чиї метаморфічні прояви не мають числа. Адже саме з цією метою – віднаходження власного сенсу буття у часопросторі – повертаються до монотеїзму, язичництва, алхімії, інших езотеричних систем тощо, але це вже явища, які варто розглянути в окремих розвідках.
Поради для подальшого вивчення теми
- Європейське Середньовіччя: літературний флорілеґіум. – Т. – НК Богдан. – 2020.
- Старша Едда. – К. – Видавництво Жупанського. – 2024.
- Молодша Едда. – К. – Видавництво Жупанського. – 2024.
- Ернст Юнгер «Наближення. Наркотики й сп’яніння«. – К. – Видавництво Жупанського. – 2024.
- Святе Письмо (Новий і Старий Заповіт) в перекладі отця Івана Хоменка
- Treading the Mill Workings in Traditional Witchcraft Nigel G. Pearson
- The Crooked Path: An Introduction to Traditional Witchcraft
Примітки:
[1] Ковен – це традиційне позначення спільноти відьом, що регулярно збираються для відправлення обрядів на свої свята — шабаші.
[2] Переклад Івана Хоменка.
[3] В традиції феррі екстаз виводиться взагалі на перше місце: тут, як і в тантрі, стираються будь-які межі, практикується сексуальна магія (не лише гетеросексуального ґатунку) і метою є досягнення первинної аморальності.
[4] Ліла (санскр. लीला, līlā) — санскритський термін, який в буквальному перекладі означає «гра», «проведення часу».
[5] Quod licet Iovi, non licet bovi – що можна Юпітеру, не можна бику.
[6] Ґнозис – це змінений стан свідомості, в якому бажання «магічним чином» мають силу.
Автор: Семен Бондар
