Рецензія Гліба Бутузова на книгу «Автаркія. Самодостатність у сучасному світі» Євгена Врядника (Наш Формат, 2024).
Перші двадцять років існування індівідуума у цьому світі надають йому досвід, необхідний для того, щоб намацати свій шлях, ґрунтуючись на усвідомленні своєї вродженої диспозиції та властивостей даності, в яку його закинула доля – навіть якщо значна частина подальшого шляху спочатку виглядає похмурою і позбавленою значних подій. У періоди «стабільності», тобто коли крива розвитку (або деградації) цивілізації близька до горизонталі, будь-яка яскрава індивідуальність може довго існувати у свого роду латентному стані, поки контраст між прагненням до здійснення шляху та навколишнім безкрайнім болотом не призведе до вибухового прояву індивідуальної волі, що для сучасного обивателя, тобто людської більшості, яка не зуміла скористатися початком життя для усвідомлення свого призначення, виглядає трагедією, безумством, або небезпечним порушенням «суспільних норм»: так комівояжери стають художниками, бухгалтери – поетами, а інженери – алхіміками.
Але в ті періоди, коли цивілізаційна крива різко наближається до вертикалі, коли настає злам цивілізаційного часу (зміна еону або історичного періоду), що зазвичай супроводжується війнами і катаклізмами, люди, які щойно усвідомили шлях, сприймають цю хвилю як рушій, що з величезною швидкістю несе їх на своєму гребінці до намічених віх. Такими у минулому столітті були Юліус Евола, Ернст Юнґер та інші представники традиційної думки, чий світогляд формувався на фронтах Першої світової; у нинішньому столітті двадцяті роки стали таким переломним етапом, і ми з вами знаходимося на його крутому схилі прямо зараз. Багато хто сприймає війни як трагедії та безглузду втрату людського життя; крім того, як ми знаємо з історії та встигли переконатися на власному досвіді, війни та катаклізми призводять до втрати багатьох цивілізаційних цінностей, руйнування культурних пам’яток та знищення інших свідчень досягнень людського духу. Це сумнi та очевидні факти, але, на жаль, битва нового еону з минулим не буває безкровною та безвтратною: так улаштований цей світ, і так діє циклічний час.
Старе – як би ми його не оцінювали – буде перемелене колесами Кроноса, який не знає пощади; тільки ті, хто перебуває у його колісниці, зможуть побачити світ нової доби.
Таким моментам якнайкраще відповідає старовинний буддистський та тантристський образ майстра, що скаче верхи на тигриці; цей звір символізує богиню Дургу, яка пов’язана зі сліпими силами природи, руйнуванням і війнами. Юнґер та Евола хоч і не були представниками згаданих традицій у строгому сенсі, безсумнівно, змогли осідлати тигрицю і протриматися на її спині майже до кінця минулого століття, служачи інтелектуальними світильниками новим поколінням шукачів, що йшли за ними. Також немає сумнівів у тому, що нинішній переломний період виховує мислителів, здатних усвідомити його суть і осідлати тигрицю, не давши себе з’їсти і бути поглиненими безоднею загальноприйнятої брехні, фальшивих гасел і збанкрутілих «духовних» шкіл, які чіпляються за свою ефемерну владу, незважаючи на те, що жива думка та віра давно покинули їхні порожні догми та безплідні церемонії. Одну зі своїх найкращих книг видатний литовський філософ Алгіс Уждавініс назвав «Філософія як ритуал переродження»; цю прекрасну назву можна трактувати й так: те, що не служить духовному переродженню, не є справжньою філософією. Навіть, якщо вона прикривається потертою сутаною «традиції» та цитатами духовних авторитетів.
Будь-яка філософія є шлях. Початок шляху не ідентичний його мети; змінюється пейзаж, і також змінюється той, хто йде.
Свою автобіографію Юліус Евола назвав «Шлях кіноварі»; в цьому творі він на основі принципів алхімічного роблення представив свій інтелектуальний шлях – прозріння та помилки, поразки та перемоги. Колись зразок політичної активності, опозиції та фрондерства, наприкінці життя, окрім неприйняття світу сучасності, він дотримувався лише трьох визначальних максим: apoliteia, autarkeia та xeniteia, тобто аполітичність, самодостатність та відчуженість. Евола був впевнений, що самодостатність, автаркія – це одна з найважливіших властивостей, необхідних сучасній людині для того, щоб утриматися на спині тигриці та здійснити свій шлях, зберігаючи інтелектуальну та духовну свободу. Тому зовсім не дивно, що цьому питанню присвятив свій перший великій твір Євген Врядник, молода людина, яка у двадцять років почала свою фронтову біографію у розвідувальному загоні, звільняючи Маріуполь, беручи участь у Мар’їнській операції та боях в Широкино. У 2016 р. він повернувся до Києва, де співзаснував видавництво «Пломінь», що спеціалізується на філософських творах, пов’язаних із інтелектуальною правицею, традиціоналізмом і Phillosophia Perennis; Євген також створив військово-патріотичну організацію «Авангард», присвятив багато часу громадській діяльності та військовим вишколам молоді. Двадцять четвертого лютого 2022 р. він знов взяв зброю у руки. Євген сформував навколо себе загін, воював під Києвом, потім у Запорізькій області. Саме під час бойових дій він написав твір, присвячений автаркії; ця книга має цінність не лише як філософське та соціально-політичне дослідження, але і як документ сучасної української думки, народженої в окопах.
Автаркія – термін відомий нам насамперед із вчень двох грецьких філософських шкіл: стоїків та епікурейців. На перший погляд, це трохи дивно, але це лише завдяки поверховому і спотвореному уявленню про грецьку філософію, на жаль, характерному для багатьох із нас. Стоїки розуміли під автаркією відсутність залежності особистості від зовнішніх обставин, включно з людськими стосунками, ударами чи злими насмішками долі; епікурейці, у свою чергу, розуміли під цим базові вимоги, необхідні для існування з мінімумом страждань (що й було ядром епікурейської філософії, а аж ніяк не купання в насолодах). І перше, і друге очевидним чином перегукується з вченнями Пуран, буддизмом, та далекосхідними філософськими школами, про що автор згадує у своєму творі; його висновки багато в чому подібні висловленим у розділах 21 та 25 фундаментального компаративістського твору Томаса МакЕвіллі Shape of Ancient Thought (NY, 2002), хоча автор не був знайомий з цією книгою. І все ж таки, чому саме автаркія є єкзістенційним питанням, що хвилює українського бійця на східному фронті сьогодні?
У першому розділі твору автор формулює найважливіший аспект свого світогляду: «…життя має сенс лише як естетичний феномен та пригода». Таким чином, із самого початку ми бачимо, що автор сприймає світ і власне індивідуальне існування в кшатрійській перспективі та відповідній цій варні системі цінностей. Незважаючи на здавалося б природний для воїна погляд на речі, ми не повинні забувати, що не кожен воїн є кшатрієм, і Євген вельми яскраво демонструє цю різницю у своїй книжці. Він робить акцент на ігровому та пригодницькому боці життя людини, яка стала на військовий шлях, і це цілком відповідає кшатрійській доктрині незалежно від культури та історичної доби.
Воїн може захищати свою батьківщину, певні суспільні та політичні переконання, виконувати свій обов’язок, але лише для кшатрія війна як гра та пригода має сенс індівідуального шляху становлення, являє собою спосіб життя.
Євген цілком справедливо звинувачує сучасне буржуазне суспільство в тому, що воно насильно вганяє потенційних кшатріїв у рамки буржуазних суспільних норм, змушує їх жити чужими цінностями, калічачи свою душу. Проте насправді ця проблема виходить за рамки сучасної цивілізації – вона відсилає нас до раннього періоду становлення європейської кшатрійської варни, тобто середньовічного лицарства; наприклад, у своєму першому творі «Ерек і Еніда» (с. 1170) Кретьєн де Труа робить її однією з центральних тем. Головний герой Ерек, неперевершений лицар, одружується зі своєю коханою Енідою, та починає життя звичайної сімейної людини: «і зажили вони щасливо і дружно» – так закінчуються багато казок, і так починається роман Кретьєна. Незабаром починають поширюватися чутки, що Ерек забув про те, що він лицар, знехтував своїм даром і військовою славою, – «обуржуазився», говорячи сучасною мовою. Це стало відомо Еніді, яка щиро кохала свого чоловіка, і одного дня вона наважилася прямо сказати йому, що не хоче бачити, як через неї він забуває про своє призначення й ганьбить ім’я славного лицаря, завдаючи шкоди своїй душі. Ерек погодився з її аргументами, і затявся негайно вирушити в лицарський анабасис; при цьому він запросив у цю небезпечну подорож свою дружину замість того, щоб узяти із собою кількох вірних бойових друзів, як це було заведено. Таким чином, вони вирушають удвох. Звісно, з перших днів пара стикається зі смертельними пригодами, Ерек рятує свою кохану, здійснює численні подвиги тощо; по суті, ця подорож повертає їх у той час, коли вони зустрілися й покохали одне одного, – але, на відміну від сучасних «мандрівок на острови» для освіження подружніх почуттів, цей анабасіс являє собою тяжке випробування, бо власне випробування й становлять шлях кшатрія. Як справді ініціатичний роман «Ерек і Еніда», містить важливий прихований символізм (включно з «парною» мандрівкою лицаря, де кохана, по суті, і є його душа), але все ж таки тема втечі від буденності як духовної смерті для кшатрія проходить у ньому червоною ниткою.
У цієї проблеми є й інший аспект. Лицарі, як і всі інші люди, старіють і слабшають. Вони втрачають гостроту ока і вірність руки; вони більше не можуть брати участь у турнірах, щоб не виглядати як герой роману Сервантеса; епос лицарського існування не повинен перетворюватися на фарс. Лицар завжди залишається лицарем, проте з часом його життєвий досвід переходить у мудрість, а мудрості личить зосередженість і спокій. У багатьох лицарських романах присутній відлюдник, який у минулому сам був лицарем; його порада допомагає герою продовжувати шлях, вказує напрямок. Це відлюдництво кшатрія і є в строгому сенсі «відхід у ліс», завершення шляху в якості мудреця і наставника. І Евола, і Юнґер, і інші послідовники кшатрійського шляху згодом змінили активну діяльність на ту чи іншу форму відлюдництва, пішли у внутрішній ліс, стали радниками молодому поколінню. Але всьому свій час: час битися з ворогом, і час споглядати; час діяти, і час радити іншим. Коли молода людина ховається в лісі, уникаючи тягарів існування та життєвих випробувань, вона відмовляється від шляху; коли літня людина вступає в бій з молодим поколінням, вона виглядає безглуздо і буде повалена.
Іншою важливою темою книги Євгена виступає зв’язок кшатрійського шляху та крутійського роману. У європейській традиції крутійський та ініціатичний романи по суті являють собою один жанр, що сходить, як точно зауважує автор, до безсмертного твору Апулея. Можна довго перераховувати європейську класику, яка демонструє симбіоз ініціатичного шляху та крутійського анабасису – цей список буде дуже значним. Але суть цього явища вельми проста: справжня ініціація не може бути плановою, як присвоєння «чергового військового звання» у мирний період; вона є скоріше асоціальним феноменом, ніж частиною буденного життя суспільства: це небезпечна пригода, результат якої не визначено заздалегідь.
Прямим наслідком зв’язку ініціатичного шляху з життям «поза законом» є вербальний код, відомий як «пташина мова». Ця langue des oiseaux – фонетична кабала, що використовується ініціатами для передачі езотеричного знання – має декілька специфічних форм, серед яких присутня langue argotique («мова аргонавтів»), тобто арго французького кримінального світу, а також langue féline («котяча мова»), або просто мурка, основа сучасного блатного жаргону, в тому числі на пострадянському просторі. Таким чином, непорушний зв’язок крутійських пригод з ініціатичними ордаліями був закріплений навіть на рівні мови та засобів висловлювання. Крім того, вибір ініціатичного ітінерарія для лицаря був справою жереба в тій чи іншій його формі, для чого використовувалася геомантія, а пізніше карти для гри в Тароккі; загалом, традиційні мантичні практики були частиною ініціації саме у зв’язку з вибором ордалій (але це окреме цікаве питання, що потребує повноцінного дослідження)
Інші теми, яких торкається у своєму творі автор, включно з різницею між сучасним поняттям маскулінності та vir martialis, постатями Молоха та Великої Матері, також належать до особливостей кшатрійського шляху: Євген цілком слушно вказує на кардинальну відмінність між сучасним еталоном мужності, закоханим у своє тіло «брутальним» атлетом, та прямо протилежним йому образом воїна, мужнього в традиційному розумінні слова – витривалого, невибагливого, завжди готового ризикувати життям, нехтуючи бажаннями тіла. Насправді сучасний образ маскулінності – це щось прямо протилежне чоловічому та мужньому, це дрейф у бік розчинення у хтонічному та жіночому.
Говорячи про ватагу як основу вільного воїнства на відміну від масових армій, автор, без сумніву виходить із власного досвіду командира відділення, і це слугує найкращим аргументом, щоб прислухатися до його висновків; те ж саме стосується і відмінностей у цілях і методах ведення воєн у наш час, і за часів, коли військова доблесть і честь цінувалися вище за результат битви.
Авторські роздуми на тему як бути воїном в епоху дальньої артилерії і ракет, коли солдат являє собою лише ґвинтик величезної військової машини, становлять безсумнівну користь для молодого покоління. Але у своєму творі Євген не обмежується тематикою військового шляху; він торкається багатьох питань метафізики, релігії та ініціації. Іноді його висновки та термінологія виглядають дещо дивно для тих, хто звик до академічної літератури на ці теми, але в більшості випадків ця суб’єктивність є досить зрозумілою читачеві без докладних пояснень. Так, автор розподіляє традиційні форми на «містичні» та «автракічні», відносячи до перших авраамічні вчення, а до других – стоїцизм, дзен-буддизм, язичницькі культи. Хоча термін «містичний» став чемпіоном зловживань, і на цю тему було написано безліч статей і книжок, усе ж неважко зрозуміти, що він у цьому контексті відповідає пасивному шляху «розчинення» в божественній присутності, в той час як «автаркічність» традиції в розумінні Євгена визначається перевагою особистої волі того, хто йде, його активним спрямуванням угору, завоюванням божественного статусу, а не розчиненням у ньому.
Загалом усі традиційні шляхи духовного становлення містять у собі два зустрічно спрямовані рухи, як слушно зазначав Юліус Евола: це рух суб’єкта вгору до сфери божественного, і рух покликаного божества назустріч суб’єктові-оператору. Очевидно, що всі наявні традиційні школи являють собою комбінацію цих рухів, яким відповідають певні особливості практики, що сприяють тому чи іншому напрямку – eks-tasis і en-tasis, ex opere operato і ex opere operandis, активна дія й абсолютний спокій тощо. Відмінність традиційних форм багато в чому визначається переважанням тієї чи іншої спрямованості, і не дивно, що вибір шляху суб’єктом залежить від його природної диспозиції та покликання; у цьому світлі цілком логічним видається вибір автора на користь того, що він називає «автаркічними» вченнями. Насправді «містичні» шляхи не менш ефективні, проте авраамічні релігії вичерпали себе в минулому еоні, і в даний момент переходу їхні практики навряд чи можуть принести значну користь; це не проблема «містицизму», а проблема застарілих та вихолощених традиційних форм.
Гарну книгу можна написати в будь-якому віці – головне, щоб вона певнім чином дозріла в уяві автора; проте книга, написана двадцятирічним, повинна відрізнятися від книги, написаної літньою людиною, навіть якщо автор – та сама персона. І читач повинен усвідомлювати цю відмінність, тому що книги різних періодів авторства написані для різного віку та різних особливостей часу. Твір Євгена Врядника написаний ще досить молодою людиною, але з великим життєвим досвідом війни, смерті та страждань, а також досвідом філософських міркувань посеред вогняного шторму, що накрив його рідну країну. Я впевнений, що з-під пера цього автора вийде ще не один твір, і їхній зміст буде дедалі глибшим у міру просування автора на Шляху; тим не менш, нам слід належно оцінити цю першу роботу, присвячену важливій темі, яка в такому ключі ще не висвітлювалася українською мовою.
Автор: Гліб Бутузов
