«Граф Носферату має довгий гачкуватий ніс кажана-вампіра Javelin, великі очі кажана-вампіра Rhinolophidae, довгий конячий рот, який виглядає так, ніби він сповнений W-подібних ікол, з корінними зубами та різцями, як у кажанів-вампірів Desmondontae, у яких відсутній передній зуб, щоб зручніше було смоктати кров, можливо, за допомогою довгого язика з щіточкою на кінчику, як у sanguisuga»[1]
– з подібним запопадливим, точно зоологічним, інтересом, описував головного монстра німецького кіно у своєму есеї, майбутній хрещений батько біт-літератури Джек Керуак. При описі ж цього(того)-річного Носферату, варто було б виходити не з класифікації видів кажанів, що існують у природі, а того, героєм якої з українських народних пісень Граф Орлок в інтерпретації Роберта Еггерса на цей раз став. Хто кого підвів у цій історії, після ознайомлення з цим матеріалом, любі наші читачі, вирішуйте самі: чи Еггерс глядачів, чи ті самі себе?
Ексгумацією класичної експресіоністичної стрічки Фрідріха Вільгельма Мурнау 22 року, – вибачте, вже тре писати повну дату, бо час невблаганний – 1922, один з корифеїв сучасного пост-горрору марив, ще з юних літ. Він у відомому сенсі, взагалі, зобов’язаний «Носферату: Симфонія жаху» своєю кінематографічною кар’єрою, адже Еггерса, як виявляється, стрічка аж до такої міри вразила у дитинстві, що той навіть поставив у школі аматорську п’єсу за безмовною класикою кіно-жахів. З монохромними декораціями, чорно-білим гримом та субтитрованими діалогами, повністю імітуючи естетику оригіналу на сцені шкільного театру. Проте проект зненацька наскочив на вже дорослого Роберта з-за кутка, несподівано й неждано, одразу ж після прем’єри його «Відьми» 2015 року на «Санденсі». Режисер повсякчас відкладав настільки амбітний проект, на день прийдешній, допоки не набереться сміливості й творчо знахабніє. Планувалося розпочати виробництво опісля тріумфу «Маяка» 2019 року, але тоді дорогоцінну увагу «бородатого хіпстера», як той сам себе прозвав, відтягнув задум зняти фільм про вікінгів, котрий втілився у приголомшливому «Варязі» 2022 року, що розрідив густий, як кров діабетика, доробок майстра жахів, грізною давньоскандинавською сагою. Той час, поки Еггерс був зайнятий «вікінгуванням», ремейком «Симфонії жаху» опікувався постійний продюсер, попередніх двох картин автора, та кіно-антрепренер вашого дитинства Кріс Коламбус. За цей час фаворитка Еггерса Аня Тейлор-Джой у ролі Еллен Гаттер була посунута Лілі-Роуз Депп, а наймолодший з акторського гнізда Скаршгордів – Біллі, попередньо уступивши старшому братові Александру провідну партію у «Варязі», приступив до ролі трансільванського князя темряви. Вслід за ними, каст кооптував Ніколаса Голта, Вільяма Дефо, Емму Коррін та Аарона Тейлора-Джонсона.
І ось, він – великий і жахливий «Носферату»! То що ж могло піти не так із режисерською мрією дитинства? Переказувати заяложену донесхочу фабулу епістолярного роману «дивакуватого ірландця», сенсу ми не бачимо жодного, адже злодійка кінокамера підступно наврочила бідолашному волоському князю прокляття безсмертя, запродавши його душу попкультурі. Тим паче ми вже давно живемо у світі, де набагато важливіше як, ніж про що, ведеться оповідь. Тому уникнути порівнянь на новий лад переказаної казки про древнього вампіра, як би режисер в інтерв’ю не намагався відкараскатися від цього, з попередніми утіленнями, як несанкціонованими німецькими, так і цілком законнонародженими голлівудськими, не вдасться, позаяк ледь не за всіма пунктами, дарма що крім візуала, картина Еггерса їм сукупно поступається.
Варто віддати належне Еггерсу, інтригу перед прем’єрою він витримав. Заповзяті фанати режисера й любителі вампірської тематики в очікуванні нового образу Графа Орлока, встигли всіх заплутати нашвидкуруч, нетерпляче перемальовуючи Білла Скаршгорта у ролі клоуна Пеннівайза з кінгівського «Воно» під карпатського живожера, кіноікону якого на срібному екрані персоніфікував Макс Шрек. Яким було подивування українських неформалів і різного роду дітей ночі, коли замість щуроподібної почвари їм явився викапаний отаман Іван Сірко, годі й казати. І від цього дивного почуття неможливо було позбутися протягом усього перегляду. Сам Еггерс казав у інтерв’ю:
«Я довгий час роздивлявся портрети різних трансільванських правителів. Зачіска, яка схожа на українську козацьку – це те, що носили багато шляхтичів у цьому карпатському регіоні. Мені це здалося дуже ефектним, тому ми взяли це за основу» [2].
Серед іншого, Еггерс і Дефо стверджували, що хотіли зробити свого «Носферату» «ближчим до землі» – от вам і відповідь. Наряджений за східноєвропейською модою 17 ст. у шляхтянський жупан з розшитими рукавами, фактурним оселедцем на голові й пишними вусами, яким позаздрив би сам Дмитро Олександрович, граф Орлок зроджує двояке враження. Поки його фігура у тінях кволо переминається з однієї трухлявої ноги на іншу, він накидає на глядача лячний саван тління й старості, який стає дедалі непрозорішим. Але достатньо тому оголити своє інквізоване до мозку кісток тіло, уся магія розсіюється, як ранкова мряка, і перед нами – звичайнісінький живий мрець, від яких вже на початку минулого десятиліття в публіки настав закономірний пересит. Разом з тим, у самому Носферату Еггерса не вбачається якихось акторських задатків Білла Скаршгарда, адже той щільно замурований під тонами аудіо-візуальних ефектів, від чого актору залишається не так вже й багато простору для роботи над роллю. Направду, не грало б жодної ролі, якби графа Орлока у ремейку зіграв Александер чи Білл Скаршгарди, чи будь-хто ще. Особливого азарту в тім, як граф грається зі своєю їжею, немов кіт зі спійманою мишею, не спостерігається. Хоча здавалося б, хто з нас не жадав загризти насмерть набридливого ріелтора, тим паче коли мова заходить про купівлю нерухомості у великому місті. Скаршгард молодший, вочевидь не володіє тією негативною харизмою, яку сповна опанував скандаліст Клаус Кінскі у свій час, чи бодай чарівливим фатівством Гері Олдмана, який спромігся зіграти заледве не 4 різних Дракули в одному фільмі. Їхні вампіри були цікаві передовсім як самобутні особистості, диваки й відлюдники, зразкові байроніти пізнього романтизму, а не кровожерливі чудовиська, які, далебі, вже тоді нікого не лякали. На противагу, Носферату Скаршгарда – нікому не цікава 2 метрова гора гнилуватих м’язів, котра дарма витрачає хронометраж на скреготи старих кісток, сухі хрипи й шарудіння лантухів. У кожному разі за експерименти із зовнішністю кровопивці докоряли, ще Френсісу Форду Копполі з його «Дракулою» 92 року, тож Еггерсу, конче було потрібно зачудувати, бодай якогось позитивного впливу на фінальний результат це не становило.
Втім, левову частку жаху, в книжці Брема Стокера і тим паче експресіоністичному першоджерелі новоспеченого ремейку, складала робота з оточенням в якому існує трансільванський князь й тими сюжетними колізіями, крізь які стрімголов мчить відчайдуха ріелтор. В чому Еггерс мастак, то це у візуальних деталях та оформленні своїх стрічок; вмісті його світів, який можна подовгу розглядати, озброївшись мистецтвознавчою лупою, на предмет найрізноманітніших запозичень, посилань та омажів. Та що там, досвід роботи декоратором й режисером постановником, помітний неозброєним оком на коморі професора фон Франца, заваленій древніми фоліантами, стосами алхімічних трактатів та графітових креслень п’ятикутних пентаграм і всяких тетраграматонів, на яких розляглися одвічні, пухнасті спільники будь-якого поважного чаклуна, з роду котячих. До слова, про котиків: кішечка Еллен носить ім’я Грета, на честь Грети Шрьодер, виконавиці героїні Лілі-Роуз Депп у першому фільмі.
Не менше радує, архітектура портового містечка Вісборґа, яке стає жертвою потойбічної напасті. Свого роду гібрид Праги з її вузенькими, вимащеними бруківкою вуличками, які утворюють заплутаний лабіринт, що в глибині вилискує чорнотою, сходи якого ведуть у нікуди, а рогаті повороти збивають з пантелику, та плавучої Венеції чи Амстердаму з цими повноводними каналами, довгастими гондолами й строкатою забудовою, готичні фасади будинків якої скидаються на демонічні гримаси.
За це слід віддати шану відомій у першу чергу за кінокартинами «Нової чехословацької хвилі» празькій кіностудії «Баррандов», де проходила чимала частина зйомок. Однак варто за сюжетом спалахнути епідемії чуми у Вісбозі, канонічно привезеній Носферату разом із полчищами щурів, на поверхню все одно випливає голлівудська фальш. Звідусіль вилазять юродиві волоцюги, що просто вулиць розводять багаття, а масовці віддана команда чимдуж зображати паніку. В рімейку Вернера Герцога 1979 року спустошене чумою місто навіювало кратно більше страху, не кажучи вже про першотвір Мурнау.
Лігво ж графа Орлока зіграли цілих три замки – Рожміталь-під-Тремшинем та Пернштейн XІІІ століття в Чехії, та родове гніздо Корвінів безпосередньо у Румунії. Ключову роль у представленні вурдалака завше відігравала підводка до прибуття протагоніста у замок, тож вкрай важливо було її не змарнувати. Якщо секція з непривітними селянами – це чиста еггерсовщина, яка нам так полюбилася за «Відьмою» й «Маяком», де в містичному ритуалі забиття вампіра обов’язково повинна бути присутня оголена молодиця вершки на коні (вітальний символ), усюди православна символіка з восьмикутними хрестами й двомірними іконами та вусаті мужики в бурках зі своїми лютими поглядами, то підйом Томаса до замку Орлока зображений вкрай невигадливо, з якимось діснеївським гротеском обкладинок black metal альбомів. Там де у Герцога запаморочлива за своєю красою ода величі природи у супроводі трансцендентної музики Ріхарда Вагнера, в Еггерса якийсь невиразний CGI. Там, де в Копполи за каретою Джонатана Гакера женуться справжні вовки, в Еггерса комп’ютерна ляпанина. Помешкання графа Орлока попри те, що виглядає занедбаним, – достоту бутафорщина. В кадрі стало занадто багато простору, на відміну від попередніх ітерацій, від чого локації відчуваються непропрацьованими, й спустошеними, наче в оселі Носферату незавершений ремонт, нехай і подекуди в інтер’єрах, натхненних середньовічним живописом, взнається голландська школа натюрмортів – ванітас (лат. Vanitas, букв. – «марнота»), зокрема Пітер Клас, із його емблематичним черепом на рукописах. Сегмент із тим, як Носферату потрапляє на корабель у труні з проклятою землею, взагалі канув кудись у небуття. Зависокий темпоритм стрічки перетворює її на скорочений переказ картини Мурнау, в якому динаміка оповіді не дає сповна пройнятися задушливою атмосферою, яку Еггерс трепетно наводить у кадрі. Інтуїція підказує, що багато чого було вирізано, заради скорочення хронометражу театральної версії і в стрічки обов’язково повинна вийти режисерська версія. Єдине з приємного, що в членів команди корабля, котрий відчалив з Одеси, прізвища закінчуються характерним «-ко», хоч в оригіналі вони досі спілкуються між собою поганою російською. Дідька лисого, та навіть тут класичну сцену повстання Носферату з домовини замінили тривіальним скрімером. Еггерс, який уславився в першу чергу своєю схильністю до тягучого, часом вельми неквапливого, напинання струн саспенсу, на цей раз чомусь понаднормово користається горрорними кліше та штампами. Режисер навіть опустився до низькопробного «заклання невинних ягнят», аби пограти на батьківсько-материнських почуттях кінозалу.
Також, у версії Еггерса, значно розширена роль другорядних персонажів й помітно зміщені акценти. Наприклад, арка роботодавця Гаттера – гера Нока, стокерівського Ренфілда, зіграного британським театральним актором Саймоном Макберні, виділена в повноцінну сюжетну лінію, у якій той заманює Томаса кар’єрними перспективами до далекої східної Трансільванії, аби Орлок міг зустрітися з тим «у плоті». Витягуючи це останнє слівце з якимось ненажерливим присмаком, нам непрозоро натякають на те, що дільце тут нечисте й розумом колись розважливого й завбачливого бюргера заволоділа манія живожерства. За тим, як із поважного директора маклерської контори, той перетворюється на юродивого ґуля, відданого лакея графа-вампіра, спостерігати неабияк цікавіше, ніж за сімейними сварками подружжів Гаттерів й Гардінгів.
Іншим непересічним перформансом став опальний вчений й професор окультних наук Альбін Еберхарт фон Франц, у втіленні Віллема Дефо. Від ексцентричних манер до незвичної вимови переосмислений персонаж професора ван Гелсінга, названий на честь продюсера оригінального «Носферату», – є чи не єдиним приводом для скупої посмішки за весь сеанс. Видно, що Еггерс дозволив досвідченому лицедію проробити над своїм героєм те саме, що й у «Маяку», втім, для Дефо історія зовсім не нова, оскільки ще у 2000 році той сам приміряв амплуа Макса Шрека у фільмі Едмунда Еліаса Меріджа «Тінь вампіра», заснованому на легенді про те, що у ролі безсмертного упиря на знімальному майданчику «Симфонії жаху» знявся справжнісінький, зубастий «кровосіся».
Гра решти зіркового ансамблю не викликає нічого, крім дрімоти. Психосексуальна дуель між Еллен Гаттер у виконанні Лілі-Роуз Депп й графом Орлоком, не вартує воскових свічок, через брак хімії, як поміж персонажами, так і акторами. У серцях Дракули й Міни Гаркер, все-таки вчувався стогін нічного вітру, попре те, що Гері Олдмен був партнером, що веде цей п’янкий вальс, тоді як Вайнона Райдер лише наздоганяла, відверто недотягуючи за рівнем акторства. З огляду на це, хотілося б застерегти українських оглядачів, не називати «Носферату» Роберта Еггерса, еротичним фільмом жахів, позаяк тієї еротики у картині кіт наплакав, і якщо вона й присутня, то радше імпліцитно. Якщо вже й захотілося «кусючої полунички», то прошу – є прекрасний «Голод» (1983) з Девідом Боуї, Катрін Денев та дорідною порцією того самого голоду, тільки сексуального.
Все чим спромоглася порадувати камеру доця Джонні Деппа й Ванесси Параді зі своїм ляльковим личком, то це награними істериками й сомнамбулічним закочуванням очей. Еггерс зізнавався, що радив Депп рівнятися на гру Ізабель Аджані в «Одержимій» (1981) Анджея Жулавського, яка, між іншим, зіграла ту ж героїню в ремейку Вернера Герцога. Але чомусь їхній тьмяний тандем із Клаусом Кінскі, видається неабияк сильнішим, навіть без імітування кататонічних судом. Бо, мабуть, варіант Носферату запропонований німцем Герцогом, містив значно більше смислових пластів, які американець Еггерс просто не в змозі зчитати. Це колись Носферату/Дракула був втіленням ірраціонального страху Західної Європи перед Сходом, віку Просвітництва перед середньовічним містицизмом, уособленням хворобливої самозакоханості, депресій й відлюдькуватості. Тепер – це метафора, вибачте на слові, жіночої невдоволеності репресованої сексуальності. Здається, фемінізм остаточно дискредитував себе в кіно. Руками чоловіка, авжеж. Безумовно, віднині персонаж Еллен дійсно виглядає дієвим суб’єктом оповіді, довкола котрої обертається драматургія твору, а не невинною жертвою згубної любові монстра, котра уся така сполотніла в рюшах-трюшах й наряджена у сукню з пишним подолом до землі, очікує на свого відважного джентльмена, що порятує її.
Одначе, якщо Еггерс і хотів показати упосліджене становище жінок у традиційному, вікторіанському суспільстві, лякаючи нас страшним словом «корсет» за потреби – аякже, чоловіки інакше ж не можуть вгамувати істеричну жінку в ХІХ ст. – то все, що йому вдалося – це довести, що будь-яка понадміру обтяжена нормами моралі пані, уві сні все одно мріятиме про свого «таємничого амбала» з шовковими вусами.
Неоціненна послуга фемінізму в кіно від автора «Відьми» й «Маяка». Еротичний мотив, який завжди містився у сюжетах про вампірів, таке враження, що присутній тут винятково заради заключного кадру з некрофільською феєрією, прикрашеною бузковим букетиком, оскільки ніякої глибини чи нових, до цього небачених граней, як у випадку авторського ремейку Герцога, чи жанрової екранізації Копполи, у характери дієвих осіб не вносить.
«І Ісус, і Дракула повстали з могили, і саме про них знято найбільше фільмів. У цьому є щось спільне» – Роберт Еггерс [2].
Щоправда, оновленому «Носферату» до кінематографічних вершин своїх попередників, так само далеко, як трагічній долі Єшуа Га-Ноцрі до істино євангельського сюжету. Саме тому, мабуть, «Носферату» Роберта Еггерса, власне, і виглядає, як неліцензійна копія Дракули, а не самобутнє прочитання молодого автора. Все-таки Еггерсу ліпше працюється з власним матеріалом. Обробляючи кіно-текст, у якій ніде коми притулити, і яка вже стала каноном кінематографу, поряд із прибуттям потяга, польотами на місяць й тиснявою на Потьомкінських сходах, режисеру не вистачило простору для маневру. Ніде розвернутися таланту, як це, наприклад, було в «Маяку» чи «Варязі». А загравшись у відтворення виразних засобів німого кіно: з середніми планами, архаїчним форматом зображення, симетрією в кадрі та пресловутим кьяроскуро – Еггерс не врахував, що в того був геть інший рівень умовності. В чіткості послання новому «Носферату» дорікнути, звісно, забракне резону, але у промінні вранішнього сонця, у якому стара, усім відома казка вчергове постала на кіноекрані, ще б пак. З цих причин, «Носферату» Роберта Еггерса, цілком може залишитися для когось неприємним посмаком 2024, а для когось гірким розчаруванням 2025.
Автор: Богдан Марченко
Джерела:
- Geduld, H. M. (2019). Authors on Film. In Authors on Film: https://publish.iupress.indiana.edu/read/authors-on-film/section/eaeca88c-c36c-4ec5-8e4c-93f77daa7c7e.
- «Всіх цікавлять секс і смерть»: Роберт Еггерс і Віллем Дефо про роботу над фільмом «Носферату» – Соня Вселюбська – 2 січня: https://life.pravda.com.ua/culture/interv-yu-z-robertom-eggersom-ta-villemom-defo-pro-film-nosferatu-305612/.
