Il Borghese, 06.10.2016
З чого випливає актуальність чи неактуальність філософа? З того, що про мислителя говорять чи не говорять, коли минуло сто десять років від його народження і майже сорок від смерті? Не стільки значенням, яке надають його ідеям культурний істеблішмент, інтелектуали при владі, журналістика, яка, добре це чи погано, формує і обумовлює громадську думку, скільки — я вважаю — здатністю його системи мислення, його філософських категорій, його інструментів дослідження, його метафізичних і метаісторичних точок відліку задовільно інтерпретувати і пояснювати Реальність в її численних аспектах, надаючи тим, хто до нього звертається, методологію, необхідну для здійснення такої операції. Я вважаю, що Юліус Евола, саме тому, що його часто називають «неактуальним» (що відрізняється від «не-актуального»), володіє цими здібностями і може їх передавати. Тому він не є ім’ям, яке витіснене іншими та різними позиціями, його погляди не є застарілими (у своїй основі, звичайно, а не в своїх умовних і випадкових аспектах), і, отже, його не можна відсувати на високі і недосяжні полиці бібліотеки або в підвали будинків, які вже не відвідують, як дехто каже, обмежуючись розглядом і критикою лише певних аспектів його думки. Його «світогляд», відтак, є актуальним і, що важливіше, корисним для того, щоб мати справу з навколишньою реальністю.
Всі, хто міркують головою, а не ведеться на сьогоднішні політичні та ідеологічні шарманки, добре розуміють загальну ситуацію, в якій ми опинилися в цей епохальний момент, і тому усвідомлюють, що необхідно — хоча б для особистого, а значить, і внутрішнього виживання — мати чіткі і тверді орієнтири.
Про що б не говорили і про що б не жартували, їх може забезпечити лише референція, яка є водночас філософською, екзистенційною і духовною. Не можна йти наосліп, без плану, якщо не хочеш жити епізодично, на хвилі подій, не протистоячи їм, а навіть підтримуючи їх, як це пропонує так званий «слабкий розум». Тільки той, хто розвинув загальний «світогляд» і заглибився в різні аспекти, теоретичні і практичні, нашого життя тут і зараз, може бути корисним. Одним із мислителів, який надав такі орієнтири, на мою думку, є Юліус Евола. Спробуймо стисло окреслити їх, а потім дати відповідь, чому варто пам’ятати про нього при кожній нагоді, а отже критично перевидавати його твори, віднаходити його розпорошені тексти, аналізувати його багатогранну думку, читати її, роздумувати над нею (бо щоразу, перечитуючи її, ми відкриваємо й відкриваємо для себе нові аспекти, несподівані передбачення і справжні пророцтва щодо нашого часу) та посилатися на неї, коли це можливо. Сьогодні психологи, соціологи та антропологи практично в один голос говорять про це — регулярно залишаючись непочутими — людина тотально вирвана з корінням, вона більше не має жодної точки опори в національних, місцевих і навіть родинних традиціях, які не тільки забуваються, але мають тенденцію до знищення, і якщо не паплюжаться — засуджуються з ганьбою. Людина, забудькувата, пливе Нічим, пливе Летою. Дуже важко довести протилежне. Юліус Евола базує власний «світогляд» на існуванні Метаісторичної Традиції, яка, однак, час від часу і в різний спосіб спускалася в Історію, і він звертається до цієї Традиції: не з сентиментальною ностальгією, а в спробі знову запропонувати, актуалізувавши, її одвічні вчення.
Завдяки цінностям і символам, поглядам і менталітетові людина вже не є такою відданою у владу історичного розвитку, без жодної точки опори, без жодного ідеального якоря. Це також означає звернення до конкретних і локальних традицій, не впадаючи при цьому в безглузду сільську схематичність.
Зв’язок з власною історією, що складається з епізодів і особистостей, поведінки і принципових заяв, гарантує, що людина не буде поглинута скасуванням будь-якої специфіки, як того хотіла б нова модель, що носить назву «глобалізація». Сьогодні вона прагне закріпити м’яку диктатуру, яка, не вдаючись до класичних автократичних інструментів, прагне нав’язати не лише те, що називається «одна думка», але й «одна поведінка»: однаковий спосіб міркування, очевидно, однакові «цінності», однакові почуття, але також ідентичну манеру говорити, одягатися, навіть їсти: те, що називається «політичною коректністю», нав’язаною культурним, ідеологічним і релігійним лобі через світові засоби масової інформації, які узагальнили і «глобалізували», зробили об’єктивною виключно суб’єктивну точку зору. Евола, навпаки, цінує відмінності та індивідуальні, особистісні та національні особливості: ми забуваємо його слова проти диктатури, тоталітаризму, бонапартизму, цезаризму, «казарменної держави», яка хотіла б все упорядкувати, все регламентувати, все передбачити, все заборонити: держава, за його словами, повинна бути Omnia Potens[1], а не Omnia Facens[2]. Як і сьогодні, незважаючи на те, що ведеться багато розмов про «лібералізм», «легку державу» та «федералізм».
Противагою всьому цьому є «органічна держава», яка має сильну ідеальну та (чому б і ні?) духовну центральну владу, орієнтирну владу, засновану на визнанні та прийнятті різноманітності, проміжні органи, делегування реальної влади від цього ідеального і духовного центру на периферію, при цьому все це з’єднано синергізмом і вірністю спільним та загальним принципам, що запобігають стрибкам уперед і відхиленням з курсу. Коротше кажучи, саме так колись будувалися і функціонували великі традиційні імперії. Після падіння Берлінського муру (1989) та розпаду СРСР (1991) було теоретизовано «кінець історії» в сенсі остаточної перемоги демократичного Заходу над Сходом «реального соціалізму». Хоча події останніх двадцяти років показують, що це зовсім не так, люди продовжують сперечатися про невід’ємну перевагу ліберальної та ліберально-демократичної думки, лібералізму та вільного ринку. Натомість Евола детально пояснив, якими є витоки та відповідальність лібералізму, його просвітницьке коріння, появу з його лона соціалізму та комунізму, а також те, що з нього можна достеменно прийняти, а що слід відкинути в усіх випадках і сьогодні, поза будь-яким захватом. Це не нова універсальна панацея.
Сьогодні ми перебуваємо в лещатах «good’изму», навіть нав’язаного декретом, обов’язкового за законом, згідно з позицією, характерною для філософів Просвітництва в стилі Французької революції та радянських «інженерів душ» після більшовицької революції. Це нереалістична позиція, підтримувана «нереалістичними» інтелектуалами, що ґрунтується на утопії вродженої доброти людини, яку потім руйнує суспільство. Отже, ми прагнемо реалізації зрівнялівки, примусового прояву сентименталізму, що є наївним і прозаїчним, при цьому накладаючи суворі покарання на порушників таких законів поведінки, тоді як численні вбивці виправдовуються і через короткий час розгулюють Італією, не кажучи вже про колишніх терористів, які проповідують у газетах і на телебаченні. У своєму нещадному аналізі сучасного суспільства Евола — реаліст, він визнає його зло і вади, і якщо пропонує зміни, то спочатку внутрішні, а вже потім зовнішні, у напрямку до більш важких і складних цінностей, які зараз забуті: вірність, чесність, почуття відповідальності, розуміння і поцінування особистих і колективних відмінностей, честь, дотримання свого слова, відсутність компромісів, гідність, безкорисливість, активна безособовість, внутрішня духовна реалізація.
Як наслідок, сьогодні ми живемо в пастці справжньої системи Брехні, а отже і справжньої де-підзвітності: з одного боку, слова більше не відповідають тим предметам, які вони позначають, а є смішним «добрим» евфемізмом; з іншого боку, інформація, яка доходить до нас через нові засоби масової інформації, здебільшого фільтрується, відбирається, маніпулюється, ідеологічно забруднюється і не відповідає зовсім або лише мінімально тому, що відбувається насправді. У такий спосіб вони не тільки пропонують викривлене уявлення про реальність, але й намагаються (і значною мірою успішно) налаштувати величезну масу людей на специфічні та упереджені інтерпретації. Не кажучи вже про відверту брехню, містифікації в ЗМІ, що видаються за правду через мережу, де аномальна кількість неправди підміняє собою правду і підживлює справжній параноїдальний синдром. Евола, навпаки, за утвердження правди, спочатку внутрішньої, а потім зовнішньої, приватної і публічної, за суворість, яка не є моралізаторською і лицемірною, а є вираженням вищих почуттів людини, залежно від місця, яке вона посідає в суспільстві. Правду, яка є прямим наслідком принципів, у які вона вірить і які вона сповідує в суспільстві, що посилається на духовний і метафізичний, але «політичний» центр поза партіями: інакше й бути не може.
Система Брехні існує і процвітає саме тому, що гідність, чесність, відповідальність, честь, відмову від компромісів, безкорисливість, вірність своєму слову в «ґенонівському» світі недиференційованої маси, де головне – кількість, де все нівелюється набагато нижче Aure Mediocritas[3], караючи найкращих, тих, що розвиваються, де всі ми повинні бути рівними тілом, душею і духом, де будь-кого, хто проголошує, що існує різноманітність між людьми і між культурами, звинувачують, протиставляють, навіть кримінально засуджують в ім’я спеціальних законів, тобто законів супроти свободи думки, і позбавляють можливості говорити і писати, звісно, в ім’я «демократії», ліберальної чи прогресивної. Евола не боїться стверджувати і пояснювати, що наш світ — це світ, у якому існують і зберігаються відмінності, незважаючи ні на що, в якому ми далеко не всі рівні, в якому можуть існувати дуже глибокі нерівності, але що найважливішими є духовні відмінності, на основі яких він теоретично обґрунтував ієрархію цінностей, аж до того, що, як він писав, немає жодних труднощів у визнанні того, що «жовта людина» або «індус», «араб» або «корінний американець» може бути вищим за «білу людину».
Сьогодні ми рухаємося до психологічного слизу, регресу до до-особистісного, до натуралістичного, майже анімалістичного, до відсутності справжнього характеру, до сентиментальності, до суміші індивідуальностей: масовізація, породжена одноманітністю мислення і поведінки, поширюється дедалі більше без жодного попередження, без жодного приводу для занепокоєння.
Евола, навпаки, протиставляє «візії світу», у центрі якої знаходиться добре укріплена особистість, що є кроком уперед, адаптацію до його початкового поняття індивіда. Тільки таким чином можна протистояти приголомшливому і, здавалося б, нестримному наступу Модерну: згадаймо хоча б сучасні інструменти, як-от мережа і віртуальна реальність, і залежність, обумовленість і патології, які вони породжують — це вже доведено — не кажучи вже про їхнє розважальне застосування, наприклад, відеоігри: тільки тверде «Я», сформована особистість, «диференційована» людина, як визначає її Евола, тобто індивідуум, який відрізняється своїми психічними і внутрішніми характеристиками від маси, може вижити на цьому шляху, не втративши своєї унікальності, своєї ідентичності, не розчинившись, якщо можна так сказати, в електронному, кібернетичному, мас-медійному mare magnum[4].
Сьогодні, з одного боку, вирує те, що Евола ще в 1970-х роках назвав «пансексуалізмом»: нав’язлива і повсюдна присутність сексу, яка принижує і тривіалізує його до такої міри, що, незважаючи на зовнішню видимість, він вже мало на що впливає, настільки, що психологи і сексологи б’ють на сполох з приводу все більш поширеного «занепаду бажання»; з іншого боку, ерос стає віртуальним: нереальності віддається перевага перед реальністю, і не лише через відеокасети та календарі минулих років, і сучасні DVD, що не є чимось новим, але й через такі сурогати, як «секс по телефону» та веб-спілкування (еротичні чати, Facebook тощо), де підтримуються усні та письмові стосунки зі співрозмовниками, яких ми не бачимо, а лише уявляємо, чия справжня особистість невідома, а тому може дуже відрізнятися від того, про що ми думаємо; з іншого боку, зростає плутанина статей, не тільки в завданнях, ролях і обов’язках, але й у фізичному плані: це перемога транссексуалів над гетеросексуалами. Зважаючи на все це, Евола вказує, як наслідок своєї концепції особи, людської істоти, на те, що робить чоловіка Чоловіком, а жінку Жінкою, без двозначності, без плутанини, пояснюючи теорією проміжних стадій сексуальності, чому виникають певні ситуації та уподобання, не демонізуючи, а ставлячи речі на свої місця. Його магнетична теорія Еросу показує: що більше чоловік є чоловіком, а жінка — жінкою, то більше можна досягти вищих рівнів, що виходять за межі чистого задоволення, в ній секс і Ерос звільняються від усіх моралізаторських звинувачень, а «пансексуалізм» критикується не з фанатичної та сексофобської точки зору, а радше в ім’я концепції, яка може перетворити Ерос на шлях пізнання, врятувавши його від дедалі більшої тривіалізації. Сьогодні, як висновок і підсумок такої спустошеної панорами, все, що стосується етики, суспільства і спільноти, є відносним, будь-яка поведінка допускається і виправдовується, вона оцінюється лише відповідно до вседозволеності, якщо тільки не втручається політика та ідеологія, в цьому випадку людина стає непримиренною і залізною: все дозволено, терпимо, виправдано, якщо це підпадає під широку категорію «прогресивності», і лише ті, хто перебуває поза нею, є негідниками, проти яких можна повноправно охороняти будь-яке правило. Евола вчить, що не може бути «подвійних стандартів», що має бути справжнє правосуддя, сильне, але не сліпе, що мають бути правила — передусім внутрішні правила — про які не можна забувати і яких треба дотримуватися: що ми повинні поважати інших, якщо поважаємо себе; що не можна вимагати від інших того, чого самі не здатні досягти. Коротше кажучи, у своєму виборі та рішеннях треба керуватися не політичними упередженнями, а вищим поняттям справедливості. І що треба подавати приклад. Сьогодні ми звеличуємо інструменти та засоби сучасного життя, а саме технології, які, зрештою, часто інструменталізують нас, роблять нас рабами та слугами.
Евола вчить, що технологія, машина не є нейтральною, і тому, користуючись нею, завжди треба бути присутнім у собі. Він не проповідує і не закликає відмовитися від неї (він ніколи не писав цього), зачинитися в інтелектуалістичній і стерильній «вежі зі слонової кістки»: навпаки, він закликає бути dans la melèe[5], щоб піддати себе випробуванню і вийти неушкодженим. Але це можна зробити лише тоді, коли ти добре захищений, озброєний власним не утопічним, не сентиментальним, а реалістичним, об’єктивним «світоглядом». Дивитися на ворожий світ перед собою свідомим, холодним поглядом, а отже розуміти його і, врешті-решт, долати. Принаймні, внутрішньо. Сьогодні все більшого поширення, майже буяння, набуває так званий New Age, хоча його вже майже ніхто так не називає. Тобто, Нью-Ейдж, який проповідує релігію так званого «зроби себе сам». Це, однак, не більше ніж гетерогенна суміш багатьох напрямків, які вже були присутні, окремо, в минулому: спіритизм, визначений в англійському ченнелінгу; віра в невидимих господарів і релігія всесвітнього братерства, які в такому випадку не що інше, як невідоме начало теософії та її доктрини; тривіальне перевідкриття кельтизму, яке закінчується поверненням до натуралізму; повторна пропозиція східних доктрин, самих по собі серйозних і важливих, як-от буддизм і тантризм, з гуру-мільярдерами, платними семінарами, рекламою в журналах, акторами і футболістами за спонсорів — забуваючи про те, чим вони є насправді: важкі і складні філософії і способи дії, а не виправдання для того, щоб йти шляхами, які на Заході стали легкими і доступними для всіх; проповідь фундаменталістського анімалізму, «політкоректного» вегетаріанства, які мають англосаксонське і голлівудське коріння, а не францисканське і буддійське; не кажучи вже про релігії, які дощем впали з космосу, про контакт з потойбічним світом через сучасні технології, про відродження сатанізму тощо. Це не що інше, як «друга релігійність» епохи декадансу, описана Освальдом Шпенґлером на початку XX-го століття в «Присмерку Європи». Евола критикував все це ще в 1920–1930-х роках, називаючи це «неоспіритуалізмом», незрозумілою маскою справжнього і світлого спіритуалізму, і чи не більш небезпечним, ніж власне матеріалізм і відвертий атеїзм, добре попереджаючи про «тріщини у Великій стіні»[6], як попереджав Ґенон, і про проникнення небезпек знизу, з «підземного світу», якщо хочете.
Цьому він протиставляє, з одного боку, посилання на метаісторичну первісну традицію, а з іншого — особисту, але високу і безкомпромісну духовність, віддаючи перевагу перед побожними релігіями тим реалізаціям, які мають метафізичне та езотеричне підґрунтя. А оскільки, як уже згадувалося, первісна традиція час від часу історично проявлялася по-різному, Евола визнає, що для нас може бути корисним посилання на конкретні Традиції, серед яких католицизм, але особливого, активного типу, на кшталт середньовічного, навіть якщо, як він неодноразово говорив, це означає бути «лише наполовину традиціоналістом». Це було гібелінівське бачення. Чого вимагати від філософа, щоб, зрештою, посилатися на його думку? Інтерпретацію Реальності та Історії, відповідь на фундаментальні питання нашого існування hit et nunc[7], етичні та екзистенційні вказівки, перспективу на Майбутнє та Наслідки. Я вважаю, що Юліус Евола дав орієнтири для всіх цих потреб: можливо, його «рецепти» можуть не сподобатися, можливо, комусь вони здадуться непослідовними або навіть небезпечними, комусь застарілими і непотрібними. Але факт залишається фактом: вони є, вони існують, їх можна знайти в його книжках, і вони є унікумом у панорамі сучасної філософії.
Саме тому такий застарілий мислитель є таким актуальним, і його не можна — в найбільш абсолютний спосіб — ігнорувати (можливо, обмежуючи його і прибиваючи до якихось аспектів його думки, і тільки до них), особливо тим, кому некомфортно жити в Сучасному Світі, хто відчуває себе в певному сенсі відчуженим від нього, і в якийсь розгублений і непевний спосіб хоче спробувати вижити, або, скоріше, продовжити жити, в його найбільш явній, помітній і залучаючій формі, від якої нікуди не дітися — в Технології.
Переклав з італійської Ростислав Січеславський
Примітки:
[1] З лат. «той, хто все може», «всемогутній». — прим. ред.
[2] З лат. «той, хто все виконує, «всездійснюючий». — прим. ред.
[3] З лат. «золота середина». — прим. ред.
[4] З лат. «велике море», термін на позначення чогось нескінченного. — прим. ред.
[5] З фр. «в юрбі», «в метушні». — прим. ред.
[6] Фр. Grande Muraille; концепція, яку використовував Рене Ґенон в контексті культурних і духовних бар’єрів, які відокремлюють західний світ від традиційних духовних впливів. — прим. ред.
[7] З лат. «тут і зараз». — прим. ред.
