Олексій Жупанський: «Культура – це війна естетик та ідеологем»

«Видавництво Жупанського» було засноване у 2007 році. Головною його місією, за словами засновника, є заповнення лакун вітчизняного культурного простору якісними українськими перекладами базисного світового пласту, який визначальним чином сформував обличчя сучасної світової літератури, історії і культури загалом. Саме тому видавництво намагається представляти на вітчизняному книжковому обрії головні твори найцікавіших та найважливіших постатей світової літератури, таких як Г. Ф. Лавкрафт, К. Рансмайр, Р. Вальзер, С. Рушді, Д. Джойс, Д. Орвелл, Л.-Ф. Селін, Ж.-П. Сартр, В. Фолкнер, Г. Брох, С. Лаґерлеф, Б. Ліндґрен, А. Франс, К. Гамсун, Е. Єлінек, Т. Манн, А. Берґсон, Б. Шоу, Й.-В. Ґете, С. Зонтаґ, А. С. Екзюпері та багатьох і багатьох інших.

  • Розкажіть, як ви прийшли до ідеї створення видавництва.

Насправді, все дуже банально – якийсь час я дуже активно змінював місця роботи і вектори діяльності. Цей безцінний досвід допоміг мені зрозуміти кілька простих речей. По-перше, у нас дуже, дуже багато як приватних, так і державних організацій працюють абсолютно неефективно – таке враження, що переважна більшість людей, які там задіяні, ще досі не позбулися страшної совкової звички не працювати, а більш чи менш вдало імітувати процес праці. По-друге, я не зовсім командний гравець – більшість тих «команд», у яких мені доводилося грати, радше скидалися на павуків, сколопендр і скорпіонів, закритих разом у банці і приречених на сяку-таку співпрацю, що, звісно ж, не додавало успішності спільній справі. Третій пункт логічно випливав з двох попередніх – щоб успішно робити якусь справу, не обов’язково підв’язуватися до чужих систем, сформованих не тобою і не для тебе, навпаки – набагато ефективніше буде спробувати створити щось своє, щось, що цілковито відповідатиме твоїм уявленням про те, що і як має відбуватися і куди це все має рухатися.

З вибором напряму діяльності було ще простіше – я все життя, з раннього дитинства, постійно багато читав, любив книжки, до того ж мав досвід роботи у видавництві, тож чудово орієнтувався у всіх видавничих процесах. Зважаючи на те, що видавництво, в якому я мав нагоду попрацювати, нічим не відрізнялося від інших тогочасних організацій, про які йшлося вище, я добре розумів, що те, що там робили п’ять чи шість штатних працівників, легко можуть робити двоє-троє тямущих людей, у яких є азарт до роботи й розуміння того, що і, головне, навіщо вони те роблять.

Окрім того, саме така діяльність дозволяє певним чином поширювати близькі мені ідеї та естетику, а це означає, що таким чином я бодай трохи зменшую у світі кількість інших, протилежних мені й моїм ідейно-естетичним засадам речей, а це вже добре. Адже культура – це ще й, окрім усього іншого, у широкому сенсі війна естетик та ідеологем, в якій так само є переможці і переможені, і лише від носіїв цих естетик з ідеологем, тобто нас із вами, залежить, в якій категорії ми з часом опинимося. Словом, насправді видавнича справа, особливо якщо ти цілком усвідомлено і зважено рухаєшся у певному обраному тобою напрямі – це, звісно, важко і морочливо, але зате страшенно цікаво і корисно.

  • З чого ви починали видавничу справу? Які були основні труднощі?

Починали ми, мабуть, як і багато хто на старті, зі скромних видавничих проектів. Перші кілька років взагалі було дуже непросто, оскільки на цьому етапі видавництво потребувало виключно вливань коштів, яких постійно бракувало, і було невідомо, чи ті влиті кошти взагалі хоч колись повернуться. Отож, старт для такого роду діяльності – це такий собі багаторічний тривалий і виснажливий марафон на виживання, який проходить у засушливій пустелі українського книжкового простору. Принаймні на 2007 рік, коли ми започаткували свою видавничу справу, наш вітчизняний культурно-книжковий ландшафт виглядав справді як пустеля, принаймні для українських видавців – дві-три відносно великі книжкові мережі або належали російським видавництвам зі всіма відповідними наслідками, або ж навіть якщо й не належали, то все одно продавили 99,9 відсотка російських книжок, залишаючи для українських лише кілька зашмульганих полиць у найдальших закутках приміщень, біля комірок із швабрами і віниками. Така ситуація аж ніяк не надихала і не сприяла жодному хоч якомусь нормальному видавничому процесу. Наслідки такої безвідповідальної, а насправді усвідомлено-злочинної культурної політики нашої держави, точніше, корисливих злочинців, які нашу державу представляли, ми пожинаємо й досі, і ще довго будемо пожинати. Це прописні істини, але я їх вкотре повторю: там, де програє твоя культура, твоя естетика, рано чи пізно заводяться чужі шеврони і чужі танки, і тоді навіть любителі «какойразніци», низьких тарифів на комунпослуги і ковбаси за три двадцять починають чухати потилиці, бо кулі й окупація не розбирають, хто вони – свідомі борці за власний соціокультурний і фізичний простір, чи інертна маса, якій байдуже до всіх цих ефемерних для них речей.

Власне, основні труднощі для вітчизняного книговидання залишилися й досі – це відсутність достатньої кількості книгарень і книжкових мереж, через які можна було б поширювати книжки. Хоча, справедливості заради варто зазначити, що з початком війни, з 2014 року, ситуація значно поліпшилася, оскільки до людей таки почав доходити оцей доволі простий зв’язок між культурою і війною. Але, звісно, це лише фрагментарні покращення, яких геть не достатньо для того, щоб вважати ситуацію у галузі прийнятною. Та й загалом, видавнича діяльність – це не про легкі старти і карколомні фінансові успіхи. Це радше про якесь таке химерне змагання із реальністю і самим собою, причому обидва ці об’єкти – і ти, і реальність – мають досить таки потужний момент спротиву. Але тим цікавіше, попри все, рухатися вперед.

  • Розкажіть про вашу команду: хто допомагає Вам на всіх етапах видання книги?

У нас дуже невелика команда, яка складається з родичів та однодумців, а також більш-менш стабільне коло друзів і партнерів, як-от перекладачі і культурні менеджери, з якими ми співпрацюємо. Всі ці люди розділяють наші естетичні та ідеологічні цінності, і ми дуже раді, що завдяки видавничій справі ми всі познайомилися і якось рухаємо цей видавничий криголам уперед.

  • За дванадцять років роботи видавництва – які книги були найпопулярнішими та найуспішнішими?

За публічним резонансом, популярністю серед читачів, а отже, і продажами, тут, поза сумнівом, лідирує «1984» Джорджа Орвелла, що, окрім усього, певним чином характеризує наш непростий час – це, якщо завгодно, такий собі тривожний діагноз цьому часу, в якому ми всі живемо. Але, як-то кажуть, є й гарні новини – люди чітко орієнтуються, які книжки треба зараз читати, а отже, збільшуються шанси уникнути якоїсь глобальної катастрофи, проте, за особистими відчуттями, вони все ще залишаються незначними. Так, я іноді схильний до есхатології, але скажіть, будь ласка, хто у наш час, маючи очі, вуха і сякий-такий розум, не схильний?

Також доволі успішним виявився наш проект видання повного зібрання прози Говарда Філіпса Лавкрафта – стабільний попит на творчість батька «надприродного жаху» лише підкріплює попередні розмисли.

Звісно ж, неможливо оминути увагою перше українське видання Джойсового «Улісса» – тут, мабуть, не варто нічого пояснювати.

Наша молода серія серйозної і ваговитої фантастики «Ad Astra» також на хвилі читацького інтересу, що й не дивно, адже Ден Сіммонс, Філіп Дік та Пітер Воттс – це дуже потужні світові імена не лише у фантастиці, а й у літературі як такій. Особливо мене тішить той факт, що ми ввели Пітера Воттса у вітчизняний культурний ландшафт – це надзвичайно сильний письменник-науковець, який пише дуже важливі речі про наше з вами ймовірне майбутнє, і, зважаючи на те, як це майбутнє і нас у ньому описує цей письменник, я б дослухався до його похмурих пророцтв, аби потім не було так боляче, коли все описане ним почне бодай частково збуватися.

Ще монументальна праця Вінстона Черчілля «Спогади про Другу світову війну», за яку він отримав Нобелівську премію з літератури – як розумієте, погляд на процеси та події Другої світової війни одного з ключових її учасників багато вартує.

  • Яка ваша улюблена книжка з усіх Вами виданих?

Окрім власних, таких книжок декілька – переважно ті, в процесі роботи над якими я сильно заглиблювався в редагування тексту, брався за оригінал і, відповідно, глибше проникав у сам твір, краще відчував автора. Це улюблений ще зі студентських років той самий «1984» Орвелла, до якого я просто не міг собі відмовити написати післямову; загадковий, символічний і в чомусь навіть зловісний роман Томаса Пінчона «Виголошення лоту 49» – який для повнішого розуміння Пінчона варто прочитати ще й в оригіналі, втім, як і всі твори цього автора. А ще вся наша серія прози Лавкрафта – це особиста любов, палка й ірраціональна, якою й має бути справжня любов.

  • Яку книжку(-и) мрієте видати в майбутньому, проте не виходило з певних причин досі?

Таких книжок насправді багато. Це переважно важливі для мене особисто тексти, які значною мірою вплинули на мене і сформували моє ставлення до літератури як такої. Деякі вже були видані іншими видавництвами, як-от, наприклад, роман Ентоні Берджесса «Механічний апельсин» чи той же творчий доробок Станіслава Лема. На деякі досі не можемо придбати прав, оскільки купівля прав дуже часто взагалі схожа на заплутану детективну історію з присмаком конспірології та абсурду. Є ще кілька речей, про які я лише чув і читав відгуки про них в різних джерелах, але до прочитання яких поки не дістався, проте судячи вже з того, що я про них дізнався, зрозумів, що це «наші» книжки, які неодмінно треба видати – це, наприклад «Будинок листя» Данилевського чи «2666» Роберто Боланьо – можливо, колись і зростеться.

  • Які українські видавництва вважаєте подібними до вашого?

Оскільки наш книжковий ринок, незважаючи на його різке пожвавлення з 2014 року, все ще залишається порівняно невеликим, принаймні як для країни із сорокамільйонним населенням, то, як мені здається, у нас видавничо-книжковий ландшафт і досі багато в чому є неораним полем, тож важко знайти навіть кілька схожих одне на одного видавництв. Тож мені важко когось назвати, хто б за видавничими напрямами чи підходом до справи видавався б мені схожим на нас. Усі українські видавництва з активної обойми по-своєму унікальні, у кожного свій шлях – і це добре.

  • Чи існує конкуренція між українськими видавництвами, або ж ви вбачаєте у колах видавців налаштованість на співпрацю?

Оскільки, як я вже зазначав, вітчизняний книжковий ринок за щільністю заповнення поки що більше схожий на космічний вакуум, з його нечисленними атомами матерії, аніж на щільну юпітеріанську атмосферу, до якої подібні, наприклад, розвинені західні книжкові ринки, – у нас інколи все ще відсутні чи майже відсутні цілі видавничі напрями і загальна заповненість ринку добре якщо складає 5–7 відсотків, – то особливої конкуренції я не помічаю. Кожен мірою своїх сил, знань, вмінь і фантазії розвиває власний напрям, видає свої книжки.

Звісно, інколи трапляються й цікаві курйози, як, наприклад, минулорічні анонси від трьох різних видавництв видань творів Лавкрафта, коли на ринку вже існує зовсім свіже видання повного зібрання прози ГФЛ. Тут справді складається враження, що та хвиля інтересу, яку серед українських читачів здійняло видання нашого тритомника творів Лавкрафта, яка й досі не спадає, таки спокусила інших видавців спробувати трохи «долучитися» до наших успіхів в ушануванні цього майстра надприродного і потойбічного. Але ми це сприймаємо з гумором, а ще як високу оцінку колегами-видавцями наших успіхів у просуванні на ринку таких книжкових проектів. Бо, хай там як, але ми у цьому ділі були піонерами, а всі інші вже рухаються у нашому кільватері, і якби наша Лавкрафтіана у трьох томах не була б такою успішною та резонансною, то, звісно, ніхто з цих видавців не брався б множити нові українські видання Лавкрафта.

Особливих поривань до співпраці я також не бачу. Але тут мені якось важко уявити, в чому могла б полягати така співпраця між різними видавництвами. Кожен рухає свої видавничі напрями, які нечасто навіть перетинаються у видавничо-ідеологічному сенсі, у кожного своє чітке бачення, як має виглядати той чи той проект і куди йому рухатися. Звісно, в теорії можуть існувати цехові об’єднання, покликані представляти і захищати інтереси видавців, скажімо, у питаннях взаємодії з державою чи реалізаторами книжкової продукції. Але поки що я не бачу такого ефективного об’єднання, а отже, для цього, мабуть, ще не настав час.

  • На вашу думку, пожвавлення попиту на україномовне книговидання відбулося внаслідок заборони на ввезення та реалізацію книг із РФ, чи цьому передував певний культурний процес і заборона російського продукту лише пришвидшила цей процес?

Передовсім я хочу відкоригувати поняття, оскільки у нас ніколи не було заборони на ввезення і продаж книжок з РФ. З початком війни у 2014 році почав діяти закон про ліцензування ввезеної з РФ книжкової продукції, щоб бодай трохи мінімізувати потік енкаведешних агіток, які були невміло замасковані під книжки і які до цього десятиліттями безборонно закидали на наш книжковий ринок, мов ворожий десант у тил супротивника. Переконаний, багато хто бачив оці барвисті книжечки на кшталт «Украина в огне» чи «Цель – Крым», або ж про Сталіна у космосі, який там разом із Дартом Вейдером продовжує воювати з «фашистами». Тож тепер, перш ніж потрапити на український книжковий ринок, книжка з РФ має пройти перевірку і, відповідно, отримати ліцензію на продаж. Зараз російські книжки, якщо вони не суперечать нашому законодавству, вільно продаються у магазинах – можете зайти і самі переконатися в цьому. А от риторика про нібито заборону ввезення якраз і є шкідливим перекрученням, запущеним проросійськими силами з метою показати, як тут у нас «угнєтают» і «прітєсняют». Хоча я б, наприклад, на час війни з РФ та окупації Криму взагалі б заборонив ввезення звідти книжок. Шкідливі просторікування деяких «експертів» ринку про те, що без російської книжки збанкрутують українські книгарні, є банальним злочинним перекрученням, що ллє воду на млин російської пропаганди і російського книжкового бізнесу.

Якщо ж казати про початок відродження українського книжкового ринку та сплеск попиту саме на україномовну книжку, то це також 2014 рік, коли багато активно читаючих громадян, особливо молоді, зрозуміли, що «какая разніца» все таки має «разніцу» і що саме оце незнання різниці багато в чому призвело до війни і часткової втрати наших територій. Ліцензування ж увезених з РФ книжок почалося лише кількома роками пізніше, коли ринок української книжки вже показував стрімке зростання.

  • У нашій державі досі існує значна проблема з дотриманням авторських прав на переклади книг. Безумовно, це не зачіпає ваше видавництво. Проте цікаво, чи були у вас колись проблеми з отриманням авторських прав на видання?

У нас радше існувала і частково існує дотепер проблема, коли іноземні агенції, які представляють інтереси правовласників, не були зацікавлені у продажу прав в Україну, оскільки за існуючої кон’юнктури ринку вітчизняні видавці не могли багато заплатити за права. Тож деякі правовласники дуже в’яло й неохоче реагували на пропозиції придбання прав на той чи той твір. Останнім часом ситуація змінилася на краще – із зростанням ринку збільшилася купівельна спроможність видавництв, а також кількість назв, які почали купувати для видання українською мовою. Це змусило правовласників пильніше подивитися у наш бік, власне, взагалі відкрити для себе, що існує така країна з власною мовою і власним видавничим ринком, на якому видаються переклади цією мовою. Тепер вони активніше реагують на пропозиції купівлі прав, хоча все ще інколи доводиться роками вести довгі й виснажливі перемови, щоб придбати права.

Були в нашій новітній історії книговидання й випадки, коли деякі видавництва дуже хотіли придбати права на того чи того ваговитого іноземного класика, але власники прав постійно відмовляли, оскільки деякі твори цих письменників ще наприкінці вісімдесятих – на початку дев’яностих минулого століття, коли всім заправляла ринкова анархія і ніхто взагалі не зважав на жодні права, були видані в Україні з порушенням авторського права. Інколи такі перемови тривали до десяти років, коли нарешті крига скресала і видавцям таки вдавалося придбати права.

  • Окрім перекладної літератури, ваше видавництво також друкує та водночас популяризує молодих авторів – підкажіть, як молодому письменнику здобути шанс бути надрукованим? Які критерії оцінювання? Можливо, дайте кілька порад для початківців.

Шлях молодого письменника до першої виданої книжки – це доволі комплексне питання, реалізація якого відбувається досить по-різному. У когось від часу написання першої книжки до часу її видання може минути півроку, а у когось цей шлях займає десять років, а то й взагалі чи не ціле життя. Тут впливають страшенно багато факторів, які годі перелічити, бо це вже радше до питання самої долі письменника – складеться чи ні. Але можна спробувати перелічити ті необхідні передумови і засади, без яких точно буде важко, а то й неможливо, видатися, принаймні у нашому видавництві – про інші мені важко казати.

Перш за все, звісно, потрібен талановитий, оригінальний, завершений і доведений до пуття текст. Це вже перший вагомий крок, який, втім, є далеко не вичерпним.

Далі потрібно дізнатися про видавництва, які активно видають українських авторів, і вибрати серед них ті, що видають літературу саме того спрямування, в якому працює автор. Іншими словами, якщо видавництво видає виключно перекладний нонфікшн, то тоді навряд чи варто пропонувати свій фентезі-цикл з гномами-драконами. Ну, і навпаки.

Коли сформований перелік видавництв, які видають відповідну літературу, можна почати пропонувати їм свій текст. І тут набувають ваги суто технічні параметри нормальної комунікації. Запам’ятайте їх, бо це дуже важливо – майже так само, як і якість тексту. По-перше, забудьте про месенджери, вайбери, повідомлення у приваті і телефонні дзвінки. Це все неформальні засоби комунікації, подавати через які пропозиції є моветоном, і більшість видавців, які поважають свій час і регламент роботи, швидше за все проігнорують таке звернення, бо чого очікувати від людини, яка навіть не володіє азами комунікації? Лише звернення на офіційний емейл видавництва, із чітко зазначеною темою листа, в якому має бути коротко і по суті описаний жанр / спрямування твору, є короткі відомості про автора, синопсис твору (обов’язково!) і сам твір – бажано увесь, але можна і просто початок для ознайомлення із можливістю подальшого надсилання всього твору в разі зацікавленості з боку видавця.

Ну, а далі залишається лише чекати на реакцію видавництва. І тут вже в гру вступає ота сама письменницька доля, вдача і подібні тонкі матерії.

Суттєво поліпшити шанси на видання може публічна впізнаваність. Тобто якщо молодий і поки що невідомий автор веде активну діяльність у соцмережах, спілкується у відповідних літературних і видавничих групах, створює і постить цікавий інформаційний контент, це буде досить-таки вагомим помічним фактором на шляху до видання першої книжки, бо видавці, як і всі решта загалом, охочіше дослухаються і реагують на пропозиції людей, про яких вони вже щось чули, аніж зовсім незнайомих.

Ну, і повертаючись до початку – пишіть талановиті, цікаві, оригінальні та щирі твори, не йдіть на компроміси із собою і своєю творчою совістю, намагайтеся створювати нові сенси, а не клонуйте чужі заяложені симулякри – і вам рано чи пізно воздасться.

  • Поза власне видавничою діяльністю, ви й самі пишете. Наскільки нам відомо, ви нещодавно презентували вже четверту книгу свого пера. Що вас спонукало порушити мовчання друкованого слова та що ви доносите читачам через свої книги?

Мабуть, це передовсім потреба самовираження, водночас із можливостями пізнання себе і спробою пояснити та інтерпретувати довколишню реальність, які дарує нам письмо. Також, уже щодо суто власної творчості, література – це дуже зручний інструмент для своєрідної міфологічної кодифікації та опрацювання всього того, з чого складається дійсність, тобто мені дуже важливо, передусім для себе, пояснити деякі важливі речі, які я спостерігаю у житті, починаючи від банальних вічних запитань, чому люди чинять саме так, а не інакше, що їх спонукає до цього і який сенс у всьому цьому копошінні у віковічній пилюці буття, і закінчуючи актуальними для сьогодення «проклятими» питаннями нашого соціокультурного дискурсу, який схожий на що завгодно, лише не на нормальний поступальний процес будь-якого притомного соціуму. Копирсатися в цьому, описувати й інтерпретувати дійсність страшенно цікаво, і я припускаю, що це і є одним із найголовніших мотивів для всіх тих, кого свого часу захопила і не відпустила магія письма. Я особисто не знаю кращої платформи, аніж літературне письмо, для реалізації таких речей. Хоча цілком усвідомлюю, що інші види мистецтва, як-от музика, кіно, театр тощо – такі самі потужні інструменти, просто кожному своє.

  • Яким ви бачите розвиток Вашого видавництва?

На сьогодні для мене одним з найважливіших і, водночас, найбажаніших векторів розвитку нашого видавництва є налагодження автоматизації та автономізації функціонування видавництва, коли мені не потрібно буде відволікатися на ті речі, які можна буде делегувати іншим учасникам нашої видавничої команди, яка у майбутньому має поповнитися новими талановитими і відданими нашій спільній справі фахівцями – принаймні, я дуже на те сподіваюся. Це дасть мені можливість зосередитися на стратегічних завданнях. Я мрію про час, коли ми зможемо завершити формування нашої команди, і тоді я зможу відволіктися на більш творчі речі, водночас втілюючи якісь нові, оригінальні підходи для розвитку нових напрямів нашої діяльності і популяризації літературно-книжкової сфери загалом.

З другого боку, як я вже зазначав, наш вітчизняний ринок зараз усе ще перебуває на стадії формування, і ми просто не маємо права видавати необов’язкові і прохідні речі, нехай вони хоч шістсот разів були названі «бестселерами Нью-Йорк Таймс». Ми, принаймні поки що, перш за все націлені на видання того найважливішого, наріжного світового літературного і культурного базису, який досі не звучав українською, і водночас тримати руку на пульсі сьогодення. Це дуже складно, але ми намагаємося. Приблизно так ми для себе окреслюємо наші загальні видавничі імперативи і вектор руху у майбутнє.

  • Яких новинок від вашого видавництва слід чекати українським книголюбам до цьогорічного «Форуму видавців»?

Саме до Форуму готуємо три книжкові новинки. Виходячи із попередніх декларацій всі три книжки непроминальні і, звісно ж, вартісні – серед них немає випадкових. Отже, ми продовжуємо видавати доробок Джорджа Орвелла, одного з наших найулюбленіших письменників, який водночас, як на мене, досі лишається недооціненим в сенсі своєї іншої творчості, окрім хрестоматійних «1984» і «Колгоспу тварин». Цього разу це роман «Ковток повітря» у перекладі Тетяни Кирилюк. Цей текст – відчайдушний зойк людини, яка зіштовхнулася з екзистенційною кризою не лише власного життя, а й усього світу, що стоїть на порозі Другої світової війни. Тут є багато витоків і передумов тих ідей і передчуттів, які за десятиліття пролунають потужними набатом у «1984».

Ще готуємо один із найвизначніших творів німецької літератури ХХ століття – роман Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац» у перекладі Романа Осадчука.

Ну і наш форумний Magnum Opus – перше українське видання «Утраченого раю» Джона Мільтона у перекладі Олександра Жомніра. Це буде великоформатне подарункове видання із гравюрами Гюстава Доре, як того і вимагає велич цієї поеми. Без цього важливого тексту взагалі важко уявляється увесь світовий літературний ландшафт, оскільки маса творів у багатьох напрямах і жанрах дуже часто посилаються на цю поему, якої, на жаль, досі не було в українському культурному полі. Нарешті, через 352 роки після написання Джоном Мільтоном «Утраченого раю», ми виправляємо цей прикрий недолік.

  • Чого бракує українському книговиданню? Чого б ви побажали розвиткові української книги в цілому?

Принципово бракує важливих працівників видавничої галузі, перш за все фахових і відповідальних редакторів і перекладачів. За роки стагнації видавничого ринку професіонали через жалюгідні фінансові умови праці практично вимилися із цієї сфери – або відійшли в інші світи, або ж плюнули на це діло і зайнялися іншою, прибутковішою діяльністю, і їх у цьому важко звинувачувати. А нові покоління редакторів і перекладачів лише починають формуватися, і їх усе одно катастрофічно не вистачає в галузі.

Також серед речей, брак яких сьогодні спостерігається у видавничому полі, я б зазначив відповідальність і чесність деяких видавців, які женучись за сьогоденними прибутками, створюють неякісний видавничий продукт, часто-густо штампуючи неякісні у всіх сенсах переклади з російських перекладів, а не з оригіналів, таким чином підриваючи довіру до всього українського книговидання загалом. На жаль, ця проблема родом із 90-х актуальна й понині, відштовхуючи деяких читачів від україномовного книжкового продукту. Суспільний резонанс лише подекуди здатен підкоригувати таке ганебне ставлення до книговидання, але ж, як відомо, совість і відповідальність – це такі речі, які майже завжди є константою і які вже не здатен змінити жоден інформаційний «стовп ганьби».

Ну і, звісно ж, банальна нестача книгарень і великих книжкових мереж – тих, що зараз існують, геть недостатньо для сорокамільйонної країни. Цьому могла б зарадити політика держави, яка має усвідомлювати важливість культурного форпосту країни у формуванні її добробуту, а в нашому випадку – ще й обороноздатності. Зважаючи на важливість цього питання, держава могла б принаймні запровадити спеціальне оподаткування для книготоргівельної галузі і знизити до мінімальної, а то й зовсім ліквідувати орендну ставку для книгарень, бо ж не горілкою і не одягом торгують, і в цій галузі, на жаль, немає надприбутків. Але ж ні, звісно, для тих представників влади, які могли б це зробити, питання книжок мають нульову пріоритетність, бо ж і так ясно, для чого вони пхалися в уряд.

Проте ми все одно, попри все продовжуємо свою справу, бо віримо в неї і її важливість, а далі – майбутнє розсудить і розставить всіх по належним їм місцях, бо так було і буде завжди.

Спілкувалась Анна Клокун

поділитись