Мене зачаровує безлюдний ландшафт. Можливо, я надто прив’язаний до землі, або занадто близько сприймаю природну красу — та мені завжди ніяково, коли у таких місцях немає темного кольору ґрунту. «Український селянин, — писав філософ Іван Мірчук, — цілою своєю історією вріс у землю, на якій він працює тисячі літ…». Його слова мене заспокоюють, бо ж існує коріння, до якого я повертаюсь знову і знову: коли сумно, коли радісно, і коли все тіло пронизує біль.
Вперше на березі річки Случ я опинився липневого дня, років з десять тому. Зі мною були мої друзі, котрі наразі вже роз’їхалися по різних містах і країнах; ми виїхали з Рівного, а потім пішки вздовж річки добиралися до руїн Губківського замку. Повітря було густим, сповненим запахами сухої трави. Якщо уважно роззиратися довкола, можна було побачити маленькі жовті листочки, що зліталися на берег річки. Колір води здавався незвичним, а надвечір повіяло холодом. Замок остаточно перетворили на руїни шведи, коли рухалися до Полтави. У той момент відблиск світла на воді нагадав мені історію життя Деніса Маклера. Трохи більше, ніж двісті років тому, на цьому ж місці стояв ірландець і тримав у руках жовті квіти невідомої для нього рослини. Можливо, так само бродив серед руїн і роздумував про видиму йому лінію крайобразу. Пізніше, вже у Лондоні, він дізнався, що це був Rhododendron luteum. Перед тим, як поїхати до свого батька в Ірландію, він подарував вирощені ним жовті квіти Ізабеллі Любомирській — для її парку в містечку Пулава. З того моменту ця рослина стала невід’ємною складовою трансформації будь-якого ландшафту, мрійливим ірландцем. Сьогодні на Волині можна зустріти лише фрагменти його творінь, які також перетворилися у «природні руїни».
Ймовірно, присутність ґрунту та руїн супроводжують українські ландшафти протягом всієї історії. Символічно і водночас традиційно, що залишки середньовічної будівлі стоять на замковій горі, з якої можна споглядати безкрайній зелений ліс. Сюди вдруге мене привела не ностальгія, а радше бажання злитися із місцевістю. Я рухаюсь через центральну вулицю селища. Місцеві жителі працюють: хтось вирушає у поле, порається із худобою, громадить сіно, доглядає за дітьми чи грається із псом. Самотня постать прямує до лісу, його стежка мені не видима, але ця загублена людина рухається через неперервність власного існування. Вони всі, напевно, вже давно звикли, що у їхньому селищі знаходяться руїни, які разом із повсякденними турботами постійно змінюють заселений ними ландшафт. Пам’ять селян не сягає так далеко, аби пам’ятати того ірландця із жовтими квітами. Лише один вчитель пригадав цю історію, але розповідає про неї не надто цікаво. Його турбує щось нагальне і практичне, щось, що пов’язане з незавершеними справами у полі. Такі зміни культурного ландшафту подобаються українським селянам. Руїни лише доповнюють його.
Повертаюся до річки. Вона фіксує на своєму шляху контури особливого і таємничого простору. Ці сині артерії землі пронизують нашу історію та складають невіддільну ознаку культурного ландшафту в якому ми виростаємо і формуємося як особистості. Напевно, у кожного з нас є улюблена річка. У їхніх водах живе таємниця — тому нам постійно хочеться повертатися до них і дивитися, що знаходиться по той бік, на іншому березі. Вони виникають у прихованих лощинах, виринають з-під покритого мохом каміння і пробивають собі шлях у щось цілковито невідоме нашій сонливій свідомості. На відміну від озера або моря, у них є чіткий напрям. Впевненість річки заспокоює, особливо тих, хто втрачає зв’язок із власним ґрунтом.
Поза селом немає фактично нічого, лише наскрізний шлях через пасовища. Абсолютно відсутня будь-яка дорога. Ноги топчуть високу траву, що проростає із теплого ґрунту. З десяток корів бродять або лежать на схилах обіч ледве помітної лінії поля. Проходжу повз закинутий будинок наповнений сміттям та ганчір’ям. За ним видніється лінія електропередачі — чужої для цієї безлюдної місцевості. Польові трави й квіти, висока зелена трава під навислим небом, вистеленим безформними хмарами.
Селяни працюють за внутрішнім розпорядком — продовжують громадити сіно, щось робити у полі, обходити своє господарство. Вони стежать за коровами, доять їх, годують собак, випікають хліб, виготовляють масло і сир, молотять зерно. Всі місцеві кажуть, що велика частина робіт у регіоні пов’язана з тваринництвом, землеробством, та, перш за все, з вирощуванням картоплі. Також добра третина чоловіків та жінок регулярно їздить до Польщі працювати на будівництві або на фермах, зазвичай місяців на шість-дев’ять. Бідкаються, що розпад Радянського Союзу і масовий відтік людей у міста знищили й без того бідну економіку. Банальні сірі будні провінційної місцевості. Неподалік від закинутого будинку рояться мухи над мертвим собакою.
Без річки, замкової гори та руїн сільський ландшафт майже безформний. Я відчуваю, що можу померти на цій землі. Над головою постійно палюче сонце і своєрідна задуха, яка притаманна цій місцевості. Я неспішно підіймаюся на невеликий віддалений пагорб. Селище зависає на відстані, немов пляма серед неосяжних просторів. Тут немає доріг, однак видніються лінії, які маркують це бездоріжжя. Поруч із ледве помітними слідами від шин і ніг, коло схилів, що ведуть до річки, або скоріше в нікуди — видніється жовтий кущ рододендрону.
Напевно ландшафт — це простір для очікування: прірва серед нескінченості природи, місце, де наші тіні замерзають і вкриваються тріщинами. Я здіймаю свій погляд і бачу, як вітер хитає крони дерев. На березі річки викопані ями. Далі видніються обриси села, де, серед спеки, у вікнах живе прохолода. За мереживними фіранками — обриси людей. Рухаючись, я помічаю, що образи людей, рослин, тварин, руїн і ландшафту зливаються один з одним, немов зоотроп завмерлих силуетів. Серед села розвішана білизна — вона тихо погойдується на шнурівках натягнутих між стовпами. Під сонцем діти виставили на продаж відра з чорницями.
Зі сторони лісу повзе невелика хмара. Починає накрапати літній дощ — він загроза моєму вчасному поверненню до автобуса, адже легко може затримати мене тут на довше, аніж планувалося. Хочеться швидше покинути цю місцевість, геть від цього лісу, річки, села і руїн. Моє взуття стає важким від вологої чорної землі. Бруд покриває мене майже по самі коліна. Я виходжу зі сторони кладовища й опиняюся серед розсипу решток людської породи. Жителі цього місця надали цим землям форму та лінії. Потім вони виставили набір могильних каменів, де спочивають і спостерігають за своїми нащадками. Я пробираюсь до зупинки й бачу, як із прохолодних будинків у вікнах наді мною сміються місцеві, а дехто навіть свистить.
Мені завжди здавалося, що земля належить іншим. У цих краях не вистачає рівнинного простору, тому житла побудовано так, що вони майже губляться серед садів та пагорбів. Кажуть, у таких будинках прохолодно ціле літо, а під час дощу стає надто вогко. Тому кожен, хто тут живе, легко може передбачити початок дощу через біль у суглобах. Місцеві мокнуть під дощем дуже рідко. На деякі дахи дерева поклали свої гілля і намагаються притиснути їх до землі. Під ними живуть селяни, які врятувалися — не вимерли. Також тут інколи кочують примари «трудової міграції», що їздять до Польщі на сезонні заробітки. Глибокі калюжі та борозни прориваються крізь землю — то тут, то там марковану слідами шин, гумових чобіт та коров’ячих копит. Через поля доноситься звук вітру, риплять дерева над будинками, які стали притулком для виживання.
Один чоловік згадував, що у їхньому селищі колись було багато знатних родин, доки останній із таких не повісився через небажання віддавати свій маєток черговій новій владі. На цих землях розкидано багато старих садиб і будиночків, запущених, із облізлими стінами, — тінями минулого. Їхні мешканці були вбиті або вигнані назавжди. На мить мені ввижається крива посмішка повішеного — він гойдається на вершині одного з електричних стовпів, що спускаються вздовж ґрунтових доріг і провулків селища. Руїни дожили до наших днів, щоб… тихо померти. На жаль, за них не молиться місцевий священник — відсутній під час мого візиту. Садиба Бога також виглядає запущеною. Дзвіниця випирає зі сторони дерев’яної забудови блакитної церкви, досить типової для цього регіону. Вона обтесана вітрами й часом, фарба потріскалася через морози, фундамент місцями покрився мохом і лишайником, а куполи затяглися іржею.
Шлях між руїнами замку і селом утворює свій власний візерунок. Він формує у моїй пам’яті новий ландшафт із ґрунту, руїн, будинків, рослин, тварин і людей. Сьогодні мені буде снитися сон про потойбічне життя ірландського садівника, який загубився серед цього краю. Мені хочеться вірити, що знайдеться його потаємний прихований і невідомий нікому сад, до якого немає чіткої дороги. Тільки у поєднанні обриси селища, лісу, полів, кладовища і церкви зможуть вказати вірний напрям. Можливо, це лише розрізнені шматки мого уявного життя та справжньої історії Деніса Маклера, які люблять повторюватися. Раптово пригадую, що у центрі руїн замку викладені кола. Небо повільно осідає і починає ясніти. Люди у селі продовжують розчинятися у світлі. Проїжджаю повз замкову гору, руїни та річку для того, щоб повернутися.
Автор: Віталій Щепанський
