Любі «нові праві» читачі! Пропонуємо вам зануритися у безпрецедентну інтелектуальну авантюру. Перенесіться на хвилинку назад, у 2003 рік. Саме тоді Андрій Холявка, (історик, політик, перекладач – без сумніву, досі головний український експерт щодо Нової Правиці) опублікував на сайті «Бриколаж» статтю, якою сміливо можна користуватися і по сьогодні. Цей феномен важко вхопити без певної історичної ретроспективи, тож дана стаття залізно стане в нагоді тим, хто все ж вирішить заглибитись в ґенезу сучасних політичних теорій. Для більшої користі пропонуємо поєднати цю ретроспективу з нашим перекладом Томіслава Суніча – попри те, що опубліковано останній текст було відносно давно і він вимагає внесення певних уточнюючих правок.
Також у даному тексті можна зустріти низку посилань на переклади Алена де Бенуа, виконаних також Андрієм Холявкою. Оскільки ці тексти давно погубилися в українській мережі, в найближчому майбутньому ми плануємо опублікувати їх відредагований та оновлений варіант на «Пломені».
Сергій Заїковський
Нові праві – хто вони?
Інтелектуальний рух, відомий сьогодні як французька Нова Правиця (Nouvelle Droite) бере свій початок у 60-их роках – десятилітті цілковитої інтелектуальної і моральної домінації лівиці у суспільствах Західної Європи. В кінці 60-их ця домінація сягнула максимуму.
У 1968 хвиля студентських страйків, започаткована університетом Берклі, охопила цілі США і накрила Західну Європу: масові виступи студентської молоді у ФРН та Італії; в Парижі у травні студентські маси, розпалені ліворадикальними лідерами, мало не повалили режим V Республіки; у Франкфурті-на-Майні Андреас Баадер, фундатор терористичної RAF, висадив у повітря свій перший універмаг. В Медельїні, на конференції єпископів Латинської Америки зародилася лівохристиянська «теологія визволення». У Бразилії член тамтешньої компартії Карлос Марігелла почав писати свій «Міні-підручник міського партизана», що став не лише світовим бестселером, але і «біблією» терористів.
За словами американської дослідниці лівого екстремізму і авторки бестселера «Сітка терору» Клер Стерлінг, 1968 рік був «…роком народження нового покоління, яке вперше після ІІ Світової війни оголосило свою власну війну суспільству, демонструючи, правда на короткий час, величезну силу. В певний момент здавалося, що ціла планета зсунулася вліво, в сторону якоїсь невизначеної, але такої очікуваної революції».
1968 рік став, у певному сенсі, переломним. Тріумф масової Нової Лівиці (New Left; gauchisme) став початком її кінця, успіх дійсно «заперечив свої передумови» (Герберт Маркузе), і терористична конвульсія «свинцевих 70-их» стала красномовним свідченням її вичерпаності і банкрутства.
Цей рік став також роком народження французької Нової Правиці (Nouvelle Droite). У січні 1968, після тривалої підготовки і налагодженням контактів між праворадикальними студентськими групами, французькими націоналістичними організаціями та правими інтелектуалами було утворено G.R.E.C.E. – Groupement de Recherches et d’Etudes pour Civilization Europeene (Група дослідження і вивчення європейської цивілізації; – далі ГРЕСЕ) – головний організаційний центр Нової Правиці. Вирішальна роль у конституюванні нового руху належала молоді, головним чином з угруповання Federation des Etudians Nationalistes, ряд активістів якого, в першу чергу Ален де Бенуа (1943 року народження), а також Домінік Веннер, Жан-Клод Валья, Жан-Клод Рів’є, Жан Мабір стали інтелектуальними зірками ГРЕСЕ і Нової Правиці. До створення ГРЕСЕ серйозно долучилося і середовище правого французького журналу «Europe-Action». До ГРЕСЕ долучилися публіцисти Луї Повель, Гійом Фай, П’єр Віаль, Мішель Мармен. З рухом співпрацювали відомий історик П. Шоню, драматург Жан Ануй, письменники Моріс Дрюон, Моріс Бардеш, П. Гріпарі, Жан Жионо. З Новою Правицею солідаризувався навіть відомий французький драматург Ежен Йонеску.
ГРЕСЕ була заснована студентами як противага лівому студентському рухові, а також як реакція на поразки антиголлістських правих на президентських виборах 1965-го і парламентських 1967-го років.
Аналіз суспільно-політичної ситуації у Франції вказував на неможливість подолати тодішні проблеми правих сил лише політичними засобами, і на нагальну необхідність створення консервативно-революційного полюсу у культурному житті країни.
У Франції під час ІІ Світової війни та руху Опору сформувався потужний прошарок лівої гуманітарної інтелігенції, що у післявоєнні десятиліття зайняв провідні позиції в культурному житті країни. Ж.-П. Сартр мав усі підстави твердити, що інтелігенція може бути лише лівою. Лівиця стала не лише явищем політики, але і явищем культури.
Усвідомлення того, що «культурна влада» є необхідною передумовою політичного домінування змусило правих французьких інтелектуалів до перегрупування, з метою протистояти лівим у культурній площині.
«Всі знамениті революції світової історії до того як здійснитись на практиці, здійснювались у підсвідомості людей. Ми можемо отримати Леніна, якщо мали Маркса […] Французькі праві не зрозуміли значення Грамші […] Один крок вперед у сфері теорії означає два кроки вперед у сфері чистої практики» (Ален де Бенуа).
Нова Правиця в жодному випадку не політичний рух, не має ніяких конкретних політичних цілей і утримується від усякої політичної діяльності. Вона перенесла боротьбу зі звичайної буденної політики на сферу духу, і бореться не за політичну, а за культурну владу. Іншою, менш відомою, самоназвою цього руху є «нова культура» (Nouvelle culture).
Мета зумовлює способи діяльності. Нова Правиця – рух інтелектуалів, організованих у чітку ієрархічну структуру ГРЕСЕ, з цілою сіткою місцевих організацій у французьких регіонах, з супутніми «клубами роздумів», куди входять вчені, журналісти, діячі мистецтва. Рух видає книги, журнали, проводить колоквіуми, конференції, організовує семінари та літні університети.
Поняття «метаполітика» є ключовим в уже більш як тридцятирічній діяльності Нової Правиці; темі «Що таке метаполітика?» був присвячений перший щорічний національний Колоквіум ГРЕСЕ у грудні 1968 року.
Для ХІХ ст., на думку Алена де Бенуа, характерною є «влада політики», яку в ХХ столітті змінює «влада метаполітики» або «влада культури». Він ілюструє це таким прикладом: після Другої Світової війни монопольні позиції у сфері науки, культури, освіти, виховання, моди і звичаїв здобули ліві середовища, і вони керують суспільством незалежно від того, перемогли на виборах ліві чи праві партії.
Приймаючи метаполітичну поставу, Нова Правиця на самих своїх початках дистанціювалась від політики і виборів, а також від усіх партій, організації, рухів орієнтованих на здобуття політичної влади. Вона засновується на тому, що «ідеї грають фундаментальну роль у колективних свідомостях, і, ширше, в історії людства.
Геракліт, Аристотель, Августин, Тома Аквінський, Рене Декарт, Іммануїл Кант, Адам Сміт чи Карл Маркс викликали своїми творами рішучі революції, результати яких відчуваються й до сьогодні. Історія робиться, звичайно, бажаннями і діями людей, але ці бажання і дії здійснюються завжди в межах певних переконань, вірувань, уявлень, які орієнтують і надають сенс».
Найпомітнішою і найбільш разючою новацією, яка відрізняє «метаполітичну» Нову Правицю від політичної Старої – є заперечення першого християнства («юдео-християнства»), у якому нові праві вбачають корінь пізніших проблем європейських народів.
Християнство, трактоване як «більшовизм античності», не лише внесло в Європу революційну антропологію, ідею рівності людей перед Богом, яка пізніше у секуляризованому вигляді найповніше втілюється у марксизмі і «релігії прав людини», але, як монотеїстична релігія, стало джерелом тоталітарних ідей і тоталітарної практики.
Як зазначив А. де Бенуа, «…ідея єдиного Бога означає ідею єдиної абсолютної істини. Монотеїзм, із його схильністю до тоталітаризму, породжує редукціонізм (будь-яке знання зрештою зводиться до єдності), егалітаризм (усі люди рівні перед Богом) і універсалізм…»
Публіцисти Нової Правиці наголошують на генетичному зв’язку і прямій спадкоємності між християнством і тоталітаризмами ХХ століття.
«Якби Ніколає Чаушеску жив кілька століть тому, він був би недалеким від типового князя Церкви, або навіть – частий прецедент – святим… Ідея тоталітаризму, зле сім’я інквізиції, Аушвіца і ГУЛАГу була принесена до Європи і нав’язана їй послідовниками Ісуса Христа».
Виступаючи проти християнства нові праві не виступають проти релігії як такої. «Навпаки, – підкреслює де Бенуа, – просте спостереження феномену людини показує існування справжньої потреби священного. Ми жодним чином не проповідуємо атеїзм».
Християнству, з його «революційною антропологією», Нова Правиця протиставляє інтелектуальне або ціннісне язичництво. П. Віаль підкреслює, що «політеїстична система цінностей природно протистоїть одновимірному світовому порядку. Для “нової культури” політеїзм значить схвалення різноманітності і однозначну відмову від монотеїстичного поняття “єдиної правди”… Визнавати одну єдину правду і бажати нав’язати її всім людям і всім народам – є для “нової культури” вершиною диктатури, у якій універсалізм і манія зодноріднення (егалітаризм) найтісніше пов’язані між собою».
При цьому зовсім не йдеться про реставрацію старих дохристиянських релігійних систем. «Ми, звичайно, не секта, і ми у жодному випадку не проповідуємо «повернення» до язичництва. Але ми вбачаємо у споконвічному язичництві наших пращурів вираження ряду своєрідних цінностей і духовних позицій, які ми намагаємось актуалізувати, а не просто скопіювати», – пояснює Ален де Бенуа.
Отже «неоязичництво» Нової Правиці означає головним чином відновлення дохристиянської, автентично європейської «культурної матриці», а не відродження культів Зевса, Юпітера чи Вотана. «Неоязичницький проект» полягає у відновленні певного типу культури, у повернення культурам європейських народів їх первісної органічності і звільненні від зовнішніх впливів (типу спіритуалізму чи раціоналістичного конструювання) з боку християнської традиції. Нова Правиця не вважає це чимось нереальним, бо згадана матриця «…не позаду нас, вона – всередині нас», і її можна повернути до життя.
Європа може відродитись і зайняти гідне місце у світі лише усвідомивши справжні витоки своєї культури. У виявленні такої духовної спадщини Нова Правиця опирається на досягнення порівняльної міфології і компаративної лінгвістики, в першу чергу на роботи видатних індоєвропеїстів – академіків Жоржа Дюмезіля та Еміля Бенвеніста. Член Французької академії Дюмезіль висунув теорію «трьох функцій» міфології давніх індоєвропейських племен. Згідно неї архаїчний індоєвропейський пантеон нагадував трисхідчасту піраміду, де на верхньому щаблі (перша функція) розташовувалися боги, які втілювали суверенітет і релігійну владу; щаблем нижче (друга функція) боги-войовники, втілення військової доблесті і героїзму; а під ними (третя функція) – боги плодючості, кохання, продуктивності тощо. Така ієрархія трьох функцій міфології індоєвропейців відповідала ієрархії їх соціального устрою – поділу суспільства на три стани – жерців, воїнів, виробників. Але головне, як підкреслює де Бенуа, система трьох функцій була основою не лише для суспільної ієрархії, але й для ієрархії цінностей.
Неоязичництво Нової Правиці полягає у відродженні «захованої» всередині нас «внутрішньо притаманної» дохристиянської культурної матриці, у поверненні давніх цінностей, у пошуках глибоких коренів і в систематичній критиці усіх форм тоталітаризму і його джерел.
Розроблене новими правими нове трактування «правизни» логічно випливає з такого антиуніверсалістського, антиегалітарного і «антихристиянського» дискурсу.
«Правою я називаю… таку позицію, яка різноманітність світу і, відповідно, певні відмінності, що є її результатом, розглядає як благо. І навпаки – поступову уніфікацію світу, яку проголошує і здійснює вже дві тисячі років теорія рівності, – розглядаю як зло. Правими я вважаю ті доктрини, які виходять з того, що нерівність існування породжує співвідношення сил, і історичний процес як наслідок, які виходять із того, що історія повинна продовжуватись і що “життя є життям, а значить боротьбою як для нації, так і для людини” (Шарль де Голль). Відповідно для мене ворогом є не «ліві», «комунізм», чи «революція», а швидше та теорія рівності, варіанти якої, релігійні або світські, метафізичні чи нібито «наукові», запускаються в обіг вже дві тисячі років, і для якої «ідеї 1789 року» є лише проміжним етапом, а заключним – модерні революції і комунізм», – так відповідав на фундаментальне запитання «Що є правим?» Ален де Бенуа у своїй знаменитій книзі «Погляд справа» (Vu de droite).
З точки зору нових правих дихотомія праві-ліві фактично співпадає з дихотомією диференціалізм-уніфікаціонізм.
Ставлячи за мету «метаполітичну владу», Нова Правиця від початку налаштувалася на «довгий марш», на тривалу багаторічну боротьбу, на стимулювання «повільного переміщення умів від однієї системи цінностей до іншої системи цінностей».
Заснований у березні 1968 року журнал «Nouvelle École» (франц. нова школа) став основним рупором Нової Правиці. Це видання має потужну міжнародну патронатну редакцію (до 200 чол.) серед членів якої є (були): Нобелівські лауреати етолог Конрад Лоренц і кардіохірург К. Барнард, видатний історик релігій Мірча Еліаде, відомий психолог Г. Айзенк, історик релігій Луї Руж’є, антрополог Р. Ардрі, генетик Й. Гофмейр, нейропсихолог П. Дебре-Рітцен, археолог Франц Альтгайм, ботанік К. Д. Дарлінгтон, письменники Артур Кестлер (екс-комуніст) і Жан Ко (колишній секретар Жан-Поля Сартра), Армін Молер (колишній секретар Ернста Юнґера), а також інші спеціалісти з філології, германістики, політології. Коло тем «Nouvelle École» надзвичайно широке: від результатів найновіших досліджень в області етнології і генетики до соціології і молекулярної фізики, від проблем фольклору і теорії еволюції до музики і демографії. Праву інтерпретацію отримують роботи Р. Дебре, Ж. Бодріяра, Ж. Делеза, К. Леві-Строса, Л. Альтюссера та ін. Мистецтво, література, мода, символи, знаки – ніщо не уникає перегляду з позицій Нової Правиці. Варто зазначити, що з 1974 року «Nouvelle École» отримує допомогу з засобів Французької Академії, що слугує достатнім показником наукового рівня журналу. Інші важливі видання Нової Правиці – «Éléments», «Etudes et Recherches», «Cartuches», а з 1988 року Ален де Бенуа видає ще й власний журнал «Krisis». У 1976 році Нова Правиця заснувала власне видавництво «Коперник», а у 1982 – ще одне «Лабіринти».
На 1974 рік припадає утворення ще однієї організаційної структури Нової Правиці – т. зв. «club de l’Horloge» («клуб настінних годинників»; назва клубу виникла тому, що на перші свої засідання члени збиралися у залі, де висіли старовинні настінні годинники; далі – «клуб Орлож»). Метою клубу також мали стати теоретичні проблеми, але у більш безпосередньому зв’язку з політичною практикою. Клуб заснований групою студентів Національної адміністративної школи на чолі з Івеном Бло, поповнюється випускниками двох інших привілейованих вузів Франції – Політехнічної і Вищої Нормальної шкіл.
З 70-их років і донині клуб Орлож виконує роль ідеологічної лабораторії для впливових центристських і правих партій – СПД і ОПР, а також Національного Фронту. Клуб видає власний журнал «Countrepoint».
Кінець 70-их – це час коли до нових правих прийшла загальнофранцузька і міжнародна відомість.
У 1977 році збірка есе провідного теоретика французької Нової Правиці Алена де Бенуа «Погляд справа» удостоїлась Гран-прі Французької Академії. Наступного року письменник Луї Повель очолив дирекцію популярного тижневика «Figaro-Magazine» і залучив до співпраці, як авторів, кількох членів ГРЕСЕ; Ален де Бенуа став керівником рубрики «Ідеї». Нова правиця отримала таким чином можливість широко пропагувати свої погляди.
Значний суспільний резонанс від виступів нових правих викликав широку дискусію в інтелектуальних колах Франції. З літа 1979 року про Нову Правицю заговорила «велика преса», телебачення і радіо Франції, а потім й інших західноєвропейських країн. Лише за один рік (літо 1979 – літо 1980) у світовій пресі «від Рейк’явіка до Буенос-Айреса» з’явилась величезна кількість публікацій, присвячених «Nouvelle Droite», а до літа 1982 року бібліографія про цей рух зросла до двох із половиною тисяч статей і півтора десятка книг.
Відомість і зростання впливу Нової Правиці змусили ліві сили розпочати контрпропагандистську кампанію, проваджену часто не зовсім «чистими» методами. Так, ідейну відповідальність за вчинений екстремістами восени 1980 року підпал однієї з паризьких синагог ліва і ліберальна преса намагалася покласти на Нову Правицю. У підсумку Ален де Бенуа покинув «Figaro-Magazine».
В кінці 70-их та першій половині 80-их років активізувалась видавнича діяльність Нової Правиці. 1977 рік – перша книга-маніфест «Корені майбутнього: завтра Франції» (Les racines du future: Demain la France). Лише у 1979 році вийшли: важлива робота Алена де Бенуа «Ідеї як вони є» (Les idees a l’endroit), збірка статей теоретиків Нової Правиці «Майястра. Відродження Заходу?» (Maiastra. Renaissance de l’Occident?), маніфест клубу Орлож «Політика живого» (La politique du vivant), збірка «За культурний ренесанс» (Pour renaissance culturelle: le GRECE prend la parole). У 1980 з‘явилась важлива, в плані теоретичного переозброєння французьких правих партій, робота клубу Орлож «Невдачі і прорахунки соціалізму» (Echecs et injustices du socialisme: suivi d’un projet republicain pour l’opposition). Крім цих та багатьох інших праць Нова Правиця налагодила випуск кількатомної серії «Традиції Європи».
Перемога лівих сил на виборах 1981 року і перехід правих партій в опозицію дали новий стимул діяльності Нової Правиці, суттєво розширивши сферу їх впливу. Услід клубу Орлож, який зайняв місце «інтелектуального авангарду опозиції», виник цілий ряд правих клубів, що розпочали теоретичні розробки неоліберальної ідеології консервативного штибу, призначеної для ідейного переозброєння правої опозиції.
З цього часу бере свій початок розходження в поглядах, темах, і діях між ГРЕСЕ і клубом Орлож. «Метаполітична» ГРЕСЕ залишилась на позиціях консервативної революції, а клуб Орлож як ідейна лабораторія правої опозиції все далі посувався до неоконсерватизму ліберального зразка. Якщо ГРЕСЕ орієнтується на віддалене індоєвропейське минуле, то клуб засновує свої теоретичні побудови на новій переглянутій інтерпретації республіканської традиції, що вийшла з Французької революції, і зосереджується на цінностях нації, свободи, людської гідності. Якщо ГРЕСЕ заперечує лібералізм як політичну і економічну доктрину, то клуб Орлож намагається виправити недоліки політичного лібералізму, цілком приймаючи ліберальну економічну модель. Якщо ГРЕСЕ виступає проти економікоцентризму, проти примату ринку, то клуб Орлож прагне синтезувати laissez-faire з правим популізмом. 80-ті роки продемонстрували, що саме ГРЕСЕ залишилась взірцевою організацією Нової Правиці, на противагу правобуржуазному дрейфу колишніх нових правих із Орлож.
Швидкий підйом у 80-их Національного Фронту Ж.-М. Ле Пена породив у ряду чільних діячів Нової Правиці спокусу спробувати себе в «буденній політиці». У 1988 році членами НФ стали «гресисти» Г. Фай, П. Віаль, Ж. Мабір, М. Мармен, а також почесний президент клубу Орлож і один з керівників голлістської ОПР І. Бло. Відчутною втратою для Орлож був перехід до Фронту Ж.-І. Ле Галлу і Б. Мегре. Серйозне посилення Національного Фронту за рахунок припливу кадрів зі сторони нових правих привело до різкого відмежування ГРЕСЕ від партії Ле Пена. ГРЕСЕ і Нова Правиця вустами Алена де Бенуа заявила, що рішуче не поділяє як радикальну, подекуди расистську і ксенофобську риторику НФ щодо іммігрантів із Третього Світу, так і установку НФ на «вільноринковий капіталізм» а-ля Рейган-Тетчер.
У 1986 році виходить чергова знакова робота Алена де Бенуа – «Європа, Третій Світ – спільна боротьба» (Europe, Tiers Monde – meme combat), у якій автор, серед іншого, проводить думку, що коли дати поняттю «Третій Світ» не економічне, але політичне тлумачення (як світ поза двома «наддержавами») – то Європа виступить його складовою частиною. Крім цього у книзі дається широкий екскурс в історію колоніалізму, з якого випливає існування давньої про-колоніалістичної традиції лівиці (від Енгельса до Міттерана), у той час як праві сили часто займали ізоляціоністську позицію. Де Бенуа не лише публічно солідаризувався з Третім Світом, засудивши неоколоніалістську політику наддержав, але і став на чіткі антирасистські позиції, засудивши випадки переслідування кольорових мігрантів у Європі: «Ви поборюєте імміграцію – я борюся з еміграцією. Ви захищаєте націю – я захищаю нації».
На думку Майкла Вокера, видавця британського щорічника нових правих «The Scorpion», ця книга могла б мати підзаголовок «Проти автономії економіки», бо червоною лінією в книзі автор послідовно доводить тезу, що «економічний лібералізм підтинає корені усіх перед- і надіндивідуальних об’єднань, з метою усунення будь-яких перепон між індивідом і універсальним ринком».
На зламі 80-90-их рр. антиколоніалістична, і особливо антиліберальна тенденція в роботах нових правих посилюється. Остання набуває вигляду войовничого антикапіталізму. Знаковою тут є стаття Алена де Бенуа «Хайєк: закон джунглів» (Hayek: la loi de le jungle) надрукована в «Éléments» № 68 за літо 1990, і передрукована російською в «Элементах» (№ 5, 1994 рык).
Де Бенуа піддав капіталізм різкій критиці, як «найгірший вид суспільства, що колись існував на землі. Найгірший, бо найбільше підпорядкований тиранії економіки, найгірший, бо найменш органічний, а тому найбільш нелюдський».
Напад у чільному журналі ГРЕСЕ на доктрини Ф. фон Хайєка, що залишався серйозним авторитетом у середовищі клубу Орлож, викликав різку реакцію президента клубу Анрі де Леске. Це, в свою чергу, потягло за собою відповідь де Бенуа з подальшим загостренням тез. У підсумку клуб Орлож, що починався як фракційна складова ГРЕСЕ остаточно відмежувався від Нової Правиці.
Перехід французької Нової Правиці на радикально антикапіталістичні позиції на зламі 80-90 років співпав за часом із величезними змінами у світовій політиці, перш за все з дезінтеграцією «соціалістичного табору» і розпадом СРСР. У нових політичних і геополітичних умовах, коли з двох блоків, із двох наддержав залишилась одна, коли двополюсний світ змінився однополюсним, а деякі американські аналітики почали писати про «остаточну перемогу лібералізму», крах його історичних конкурентів і, відтак, «кінець історії», французька Нова Правиця почала шукати союзників серед колишніх ворогів – радикальних лівих, із метою творення нового ідеологічного синтезу. «Тато» нових правих Ален де Бенуа виступає на конференції французької компартії, бере участь у випуску заснованої ще Сартром радикальної газети «Idiot International», здійснює поїздки до Москви (1992), де зав’язує контакти з пост-комуністами і «Фронтом национального спасения».
12 травня 1992 Алена де Бенуа було запрошено на т. зв. «марксистський четвер» – інтелектуальні збори досить високого рівня, які регулярно проводила ФКП. Темою зібрання був «Французький інтелектуальний пейзаж». Серед учасників дискусії були Франсетта Лазар, член Політбюро ФКП і керівник Інституту марксистських досліджень, Арно Казанова, редактор журналу «Les Temps Modernes», головний редактор провідного персоналістського журналу «Еспрі» Жан-П’єр Доменак. Через кілька днів ГРЕСЕ і Журнал «Krisis» організували дискусію на тему «Новий інтелектуальний пейзаж Франції». Участь у ній взяли більше 150 чоловік, у тому числі редактор «Idiot International» і член ФКП Марк Коген, Жан-П’єр Доменак і Ален де Бенуа. Ці дискусії порушили усі ідеологічні кордони й табу. Їх підсумки були узагальнені у статті Дейвіда Барні (псевдонім Алена де Бенуа) «Інтелектуальний пейзаж сучасної Франції» (Éléments, № 74). Падіння «реального соціалізму» зламало старе ідеологічне протистояння і одночасно породило нове. За Новою Правицею – у боротьбі між «реально-соціалістичним» державним капіталізмом і ліберально-демократичним ринковим капіталізмом, переміг останній різновид капіталізму, а сили опору, що протистоять цьому могутньому противнику слабкі і розрізнені.
«Що протистоїть домінантній ідеології? Архіпелаг маленьких острівців опору: “деконструктивізм”, як основна тема постмодерну, права і ліва критика ринкового суспільства, відродження персоналізму, […] продовження лінії Ніцше і Гайдеггера, злет екологічних уявлень, взяття під сумнів усіх положень економічного розуму і технологічного безумства».
У 90-их роках із Новою Правицею тісно співпрацював Роже Гароді (в минулому головний ідеолог ФКП, що здійснив складну ідейну еволюцію від марксизму до католицизму і до ісламу) – 1991 року він взяв участь у ХХІІІ-ому Національному Колоквіумі ГРЕСЕ. У грудні 1995 року, на апогеї масового страйкового руху у Франції, відбувся черговий щорічний Національний Колоквіум ГРЕСЕ, на якому Р. Гароді виголосив доповідь «Проти монотеїзму ринку».
Радикалізація Нової Правиці на зламі 80-90 рр. потягла за собою і переоцінку творчості ряду мислителів минулого. Так у «Погляді справа» де Бенуа зауважував, що коли ліві покладають вину за Освєнцім на Ж.-А. Гобіно, то на Ж.-Ж. Руссо лежить вина за злочини ГУЛАГу. Але у 1990 році з’явилась його стаття «Перечитати Руссо?» (Relire Rousseau?), в якій Бенуа наголосив на значенні Руссо – теоретика прямої демократії, базованої на етнічній, а не космополітичній теорії громадянства. Автор «Про суспільну угоду» зайняв таким чином місце одного з ідейних попередників Нової Правиці. «Якщо я маю інтелектуального предка, то він знаходиться десь між Йоганесом Альтузієм і Жан-Жаком Руссо», – писав Ален де Бенуа в листі до британського історика ідей Роджера Гріффіна.
Здійснюване Новою Правицею «екстенсивне прочитання історії ідей», і повернення без вагань в обіг тих ідей, що видаються справедливими (незалежно від політичних орієнтацій їх творців), поперечний рух по ідеологічному полю викликали гнів «церберів думки» – людей , які намагаються увічнити наявну ідеологічну ортодоксію і паралізувати новий синтез. Проти курсу Нової Правиці почалась серйозна пресова кампанія, нагнітання страху і упереджень. Тоді ж було запущено в хід наліпку «червоно-коричневі». У 1993 році влада закрила «Idiot International», а 13 липня 1993 «Le Monde» надрукувала «Заклик до пильності» (Appel a la vigilance) – відкритий лист сорока французьких і європейських інтелектуалів, серед яких Умберто Еко, Жак Дерріда, Пьєр Бурдьє, які закликали Європу «уважно стежити за всіма діями ультраправих». Підписанти також зобов’язались не брати участі у виданнях, зустрічах, радіо і телепередачах керованих чи організованих людьми пов’язаними з «крайніми правими».
«Заклик до пильності» був спрямований головним чином проти Nouvelle Droite/Nouvelle culture. Склалась, констатували нові праві, парадоксальна ситуація – колишні радикальні теоретики, нонконформісти, творці підривних текстів, фактично стали на захист ліберально-буржуазного суспільства і глобалістичного капіталізму, на захист споживацького і технократичного McWorld-у (термін Б. Барбера), на захист прогресуючої гомогенізації світу і творення майбутнього «планетарного супермаркету». Все це під приводом боротьби з віртуальною «неофашистською» небезпекою.
«Дивний феномен […] Необхідно було мати мужність, щоб в Південній Африці, в часи апартеїду, викривати расову сегрегацію, чи у Франції перед Другою Світовою виступати проти колоніалізму, а пізніше боротись із гітлеризмом зі зброєю в руках. Але у чому полягає ця мужність сьогодні? У 1997 році борець із нацизмом нічим не ризикує, хіба власною сміхотворністю. І гасло, яке вчора могло значити для авторів тюрму чи смерть, є сьогодні […] квитком у світ медіа і видавництв… “Жодної свободи для ворогів свободи”. Ця стара пісня завжди тягла за собою питання – як визначити, що таке свобода, і перш за все, хто має право встановлювати цих ворогів. У ХІХ столітті революційних соціалістів, які викривали соціальну експлуатацію, судили за “розпалювання ненависті”. Сьогодні це роблять із тими, хто не визнає ідеології прав людини… Маккартизм і радянська система щезли, але залишилися спадкоємці Жданова і Маккарті» (Ален де Бенуа. Методи нової інквізиції).
Автор: Андрій Холявка
