У Новий Час ідею Гармонії досить оригінально опрацьовував Атанасій Кірхер (1602-1680) – німецький учений і винахідник, чернець ордену єзуїтів, професор математики й сходознавства Collegium Romanum, автор численних трактатів із найрізноманітніших предметів (фізика, природничі науки, лінгвістика, теологія, математика). За життя був відомий по всій Європі, цікавився феноменом магнетизму, завжди був активним у політичному житті Риму.
Підхід Кірхера до музики, як він сам його визначав, був «науковим», але одночасно тримався суворої ортодоксії, що наближала його до античних основ неоплатонізму. Ймовірно, скласти музичну енциклопедію «Загальна Музургія» (1650 р.) Кірхера спонукали заняття музикою у Німеччині, вкрай негативне ставлення до новомодних течій у світській музиці, сформованих, більшою мірою, під впливом тогочасних італійських композиторів, а також вплив цих нових течій на церковну літургію. Серед його особистих римських знайомих, про яких Кірхер писав у вступі до цієї книги, були Антоніо Аббатіні і П’єтро Ередія, ранню смерть останнього єзуїт дуже гірко оплакував. При складанні «Музургії» Кірхеру асистував швейцарський єзуїт Жак Віва.
Наприклад, Е. Флетчер вважав, що ідея складання музичної енциклопедії не була особливо оригінальною, проте його трактат містив чимало типових методів та огріхів характерних для епохи. Зокрема присутня своєрідна історична свідомість періоду бароко, а також зростаюча увага теоретиків і композиторів до питань контрапункту і гармонії. Енциклопедії Кірхера безпосередньо передувала «Загальна Гармонія» Мерсена (1636 р.), чий підхід був надзвичайно близький Кірхеру. Мерсен розглядав гармонію світобудови, у музиці також, як зовнішні прояви Божественного. Тому, на його думку, математика, яка допомагає встановити взаємозв’язки в числових рядах, є найкращим методом для опису Божественного творіння.
Власне «Музургія» була розділена на 10 частин і подана у двох томах (у першому томі частини 1-7 і 8-10 – у другому). Кірхер почав з анатомії органів слуху з ілюстраціями, а далі переходив до порівняння голосового апарату людини й тварин. Він не обмежився описом тембрів людського голосу, а подав до прикладу нотні записи голосів курки, зозулі, перепела і деяких інших птахів.
У другій книзі Кірхер описував музику стародавніх євреїв, додаючи докладне трактування біблійних музичних інструментів. У третій книзі він описав вчення про гармонію і навів «арифметичну стеганографію», – опис нот, починаючи з варіанту Боеція. Четверта книга повністю присвячена монохорду і методу інтервалів. П’ята книга «Симфонія» розповідає про музичну гармонію великих і складних творів, а насамкінець містить опис фуги. У шостій книзі описувалися сучасні Кірхеру музичні інструменти з ілюстраціями. Сюди ж додано опис дзвонів, включаючи великий дзвін в Ерфурті.
Тут також описані прості та складні музичні пристосування, у тому числі Котяче фортепіано. Згадуються і музичні автомати та орга́ни, які грають по закладеній у них програмі, вигравіюваній на циліндричному барабані з прорізами. Сьома книга дуже еклектична, починається із порівняння давньої та сучасної музики, але найбільше уваги присвячено композиторам-сучасникам із нотними прикладами. Восьма книга і другий том «Музургії» містила величезні таблиці всіх можливих комбінацій музичних інтервалів, а також розгляд грецьких і латинських поетичних метрів із музичними ілюстраціями. Дев’ята книга присвячена симпатичній магії й ролі музики в ній. Саме тут описаний танець тарантела, який, на думку Кірхера, дійсно допомагає від отрути павуків.
Його теорія виходила із досить оригінальних уявлень. Він вважав, що світло божества виходить із чорного (істинного) сонця, прихованого під сонячною короною, та відбивається (частково дзеркально, частково – із фазовим зрушенням) від центру Землі, в якому знаходиться «трон Люцифера».
Опускаючись «із Неба на Землю», Світло набуває 7-річної структури (по числу «небесних сфер»), а повертається до семи сфер відбиттям через 9 шарів, які включають людське і божественне «дзеркала». Звідси дві різних системи нот: 7 тонів, «орфічна» або «біла», і 9 тонів – «атональна», або «діонісійська» чи «чорна». (Це уявлення відображено в облаштуванні Котячого фортепіано: 7 білих і 9 чорних клавіш октави).
Котяче фортепіано, описане Кірхером, складалося із ланцюжка 7 кішок (7 небесних сфер), зафіксованих разом, а їхні хвости витягнуті під клавіші фортепіано. Коти з різним по висоті тону нявканням поміщалися у спеціально створені для цього клітки-осередки. Хвости були прив’язані під клавішами, в результаті чого тварини вили від болю при натисканні на них. Важіль мав або невелике вістря на кінці, або тягнув кота за хвіст.
Вважається, що такого інструменту насправді не існувало і це вигадка. Хоча сам Кірхер стверджував, що за допомогою котячого фортепіано успішно лікував якогось принца від меланхолії.
Один з останніх пасажів книги можна трактувати як одну із перших спроб передати музику кольором. Остання, десята книга, несе сильний вплив вчення про небесні сфери Мерсена і Кеплера. Вельми примітна теорія музичних афектів Кірхера, сполучена із функціональною класифікацією вокальної та інструментальної музики по 9 розділів. У розділі про грецьку музику містяться як важливі для історії музики дослідження, так і містифікація. У першому випадку – це передача нотації Аліпія у сучасній системі; у другому випадку мова йшла про оду Піндара, нібито виявлену під час його подорожі в 1637 – 1638 рр. до о. Сицилії, причому манускрипт, за запевненнями Кірхера, був втрачений ним під час шторму. Це все робить його роботу надзвичайно загадковою і неординарною.
Автор: Віталій Щепанський
