(липень 1938 року)
«І має вмерти дрож перед страхами»
Данте. Пекло, III, 15
Не знаю, як закінчу цю статтю, оскільки те, що я хочу сказати, це вкрай проста річ.
У Франції наш «триколор» на дверях магазину зазвичай позначає те, що цей магазин належить євреям. Швейцарський прапор на фасаді паризького бістро здебільшого вказує на місце зустрічі нацистів. Кілька тижнів тому я побував у такому місці, де збираються гітлерівські німці з Парижа, які палко присвятили себе заподіянню всілякої шкоди Франції. Якийсь випадковий французький роззява увійшов туди, й гадки не маючи, що це за місце, хоча воно знаходилося м’яко кажучи далекувато від центру. Досить швидко він відчув увесь той аромат «білявого віслюка» – арійського німця. Я спіймав на собі його ворожий погляд і зовсім не погодився з цим обуренням.
Можна зрозуміти цей ворожий погляд, лише заздалегідь відчуваючи себе переможеним цими блондинками. І ми розуміємо таку-от ворожість тим менше, чим більше відчуваємо, що перебуваємо з ними на одному рівні сили: між рівними немає гіркоти й образ. Блондинки грають у свою власну гру; давайте-но теж зіграємо в нашу; так було завжди, і це ніколи не зміниться. Чи є у нас, з точки зору моралі, що їм протиставити (адже матеріально у нас явно є що)? Якщо так, то «роби те, що треба», і хай переможця обирає Фортуна.
«Смерть Франції!». Вірніше: Франція і так помирає. Адже якщо Франція є сильною (а, повторимося, вона запросто могла би такою стати в одну мить), то агресія блондинок геть нічого не зможе подіяти. Небезпека не у німцях, але в нас самих.
Це не тоталітарні чаклуни і заклинателі змій роблять нації, які надають перевагу щастю й достатку, безсилими: їх робить такими падіння рівня мужності, нижче якого уже ніщо не здатне опуститися. Німеччина була приставлена до Франції, як Ксантіппа до Сократа: щоби дати їй можливість подолати саму себе. Тоталітарні чаклуни і заклинателі змій також спонукають друзів свободи смакувати її з куди більшою витонченістю, друзів певної форми культури – об’єднуватися на її захист: завдяки цьому контрастові набуває форми цілий моральний всесвіт. «Іди, – сказав Бог Равані (Люциферу) в індуїстському міфі, – йди і стань моїм ворогом. Якщо ти збиваєш людей з правильного шляху, Я прийду на землю, щоб знищити тебе і врятувати людство. І, знищивши тебе, я звільню тебе й поверну на небеса». Зрештою, вони підтримують відчуття ненадійності життя, і не лише цією точкою занепокоєння, яку вони в нього вкладають, якою загострюють існування (наче приправа в салаті)[1], але й тим, що допомагають підтримувати в умах свідомість умовності всього сущого, включаючи сюди й розум з мудрістю. Ті, хто мусить прийти «неначе блискавка», відіграють ту ж роль, яку колись відігравали для християн ті, хто мусив прийти «як злодій»: вони вчать вас ходити. Кожне попередження є приводом для того, що на військовій мові називається мобілізацією: «Постійна готовність, постійна підтримка порядку. Готовність до чого? Для чого? Усе покинути. Нехай завжди (згідно з античною формулою) усе буде вважатися “заздалегідь покинутим”: усі наші блага, наші перспективи, наша люба плоть, наші життя». І це прекрасно, адже усе заслуговує на ризик – усі речі й уся ця цивілізації – як і на те, аби кинути йому виклик. Ми маємо право лиш на те, чим готові ризикнути.
Відтак, тоталітарні чаклуни стають помічниками цієї цивілізації, яка бореться з ними й кидає у їхню сторону всеможливі наклепи (зі страху, адже наклепи зводяться виключно зі страху). Я думаю про ті священні війни між богами, що оспівані й повідані нам Гесіодом і Нонном Панополітанським, де обидві сторони роблять свій внесок у світову гармонію вічним протистоянням. Асклепій, вражений Зевсом, все одно лишається богом-покровителем цілительства і заслуговує на храми. Прометей і Кронос – супротивники Зевса. Один покладе кінець небесам, куди його поверне Геракл, інший править на Островах Щастя. Титани переможені, але не прокляті: боги й люди продовжують закликати їх; вони от-от повернуться. Грецькі боги – а пізніше й герої Вальгали – примиряються щовечора після смертельних двобоїв, наче спортсмени з ворогуючих команд, які боролися один з одним протягом дня: у великій родині всесвіту є місце для всіх; у Всесвіті немає «темнішої частини», аніж «темнота» людської душі; і все, що існує, має глибокі причини для того, щоби існувати. Так само й наша тео-[2] чи міфомахія 1938 року, боротьба імперіалізмів та містиків за наш світ, як і безліч дрібніших наївних поділів на вужчих етапах, які слід розуміти не інакше як з точки зору rerum concordia discors. Навряд чи треба вказувати на те, що ця необхідність існування антагонізмів, воістину догма для древніх греків й основа однієї з найвідоміших їхніх містерій, узгоджується із сучасною наукою, котра вважає, що в природі, в мінералах, в органічному світі нічого не відбувається інакше, окрім як через дію протиборчих сил, через антиномію комплементарних законів і, нарешті, через чергування: неможливо скінчити перерахунок множинних форм цього регулярного дихання, цього ритму систоли й діастоли, які циркулюють в житті величного Усього. Без сумніву, можна було би знайти цю ж саму концепцію всесвіту в словах, використаних моїм другом для характеристики певного делікатного поворотного моменту у французькому житті декілька років тому: «Ми мусимо визнати, що смутні часи – це дуже приємно». Ці слова були невірно оцінені, й ми помилялися: вони належить глибокому філософу, прихованому за маскою розважливості.
Ось чому тим, хто хотів би жити в часи Перікла або Людовіка XIV, я говорю, що 1938 рік – це прекрасний рік, хай йому грець! Ми оплакуємо занепад нашого часу, але всілякий занепад духу, совісті й плоті запліднює землю, яку вкриває. Ми оплакуємо суворість часів, ми ляскаємо крилами і щебечемо: «Любов! Любов!» І це правда, що часи важкі: за умови, що ви не заговорили з маленькою дівчинкою на вулиці (вас би лінчували за це), або не підпалюєте покинуті склади на пер Корентен (п’ять років тюремного ув’язнення), або ж не даєте ногою під сраку собакам, ви можете вбивати, красти, зраджувати, давати хибні свідчення тощо… в умовах компактної байдужості населення: завдяки величезним щоденним газетам і, можливо, певному поворотові в державній освіті, у Франції обурюються лише відсутністю помилок. Але саме тому, що ми живемо у настільки мітрідатизоване століття – у вік Мітрідата – ми можемо переносити свої тривоги, перетравлювати випробування, реабсорбувати пухлини, зрештою цілком їх асимілюючи та одужуючи з легкістю і здатністю забувати, що в будь-якому організмі є ознакою здоров’я. Щоби подолати нервові припадки, нав’язані Франції за останні п’ять років, їй зовсім не треба бідкатися про голодування тисяч маленьких китайських дітей. Усе й так мине.
Днями я з огидою читав нещодавно опубліковані вірші одного французького автора. Біля колиски донечки він «просить вибачення у неї за те, що вона народилася у цей час, просить вибачення за народження кожної дитини». А скорботний коментатор говорить про «гординю й жорстокість віку заліза» і задається питанням: «Невже нинішній світ перебуває в агонії?» Чи не здається вам, що відібрати скорботне життя у тих, хто просить вибачення за те, що отримав його і подарував іншим, не становить жодної шкоди? І що означає це «перебуває в агонії»? Агонія світу? Так, звісно. Агонію – і народження. Усе вмирає й народжується щомиті: тіла, природа, можливо навіть ідеї, хіба ми не знали про це раніше? І наша епоха нічим не відрізняється від інших. Вона також має свої домінанти, як і всі інші епохи. Ці домінанти (падіння ролі міжнародної моралі, визнання права найсильнішого, мітрідатизація, нервозна справедливість, лицемірство, неприборкана брехня тощо) – всього лиш варіація настроїв в історії людства. Вони мають значення лише тому, що в ці часи ми живемо, і з ними треба рахуватися. Якби ми могли говорити про агонію нашої цивілізації, то я б не плакав би за нею, адже саме цей плач і вбив би її. Життя винайде щось інше, воно вічно живе метаморфозами, неначе Протей[3]. Цивілізації не бракує запчастин, що можуть бути замінені. Ті, хто оплакує руїни воєн або революцій, не відчувають у цих війнах і революціях сили творіння чогось нового. Ми завжди шкодуємо про те, що згинуло, але недовго. «А тепер ми збираємося почати все спочатку».
Однак, незважаючи на цю разючу плутанину й заплутаність світу у 1938 році, золота нитка індивідуальної поведінки продовжує вести нас правильним шляхом. В оповіданні 7 березня 1936-го я описав тип людини, який сьогодні є вкрай популярним серед французів: мертву собаку на воді. Але є ще один тип. Іноді він продовжує споглядати себе й хоче бачити у собі особистість. Абсолютно впевнений, маючи над собою добрий контроль, однаково невимушено поводячись як при сильній нації, так і при виснаженій нації, він твердо стоїть на ногах, вберігає себе, підтримує й чинить опір.
Що у тебе лишилося в такому великому нещасті? – Я сам.
Вітати ризик, бо надто добре усвідомлюєш свою внутрішню єдність і стійкість, щоби боятися втратити себе – вірячи, що найліпший спосіб боротися зі смертю – взяти її в обійми, що робиться шляхом пошуку ризиків –несамовито тримаючись за свої почуття, лишаючись неприборканим і живучи за своїми власними законами, і, як би дивно це не виглядало, суворими правилами виняткової імморальності, ти – ця могутня статуя, яку вогонь золотить, не в змозі нищити, і в той же час усі натирають маслами (неначе ідола богів античності), аби прослизнути на вечірку (адже ви вже встигли розгледіти вихідні двері). Ночі «історичних субот» 1936-1938 років, коли з гори Брокен тоталітарний чаклун здіймає на списі стяг зі свастикою! Під залізним небом, позбавлена богів, людина опиняється наодинці зі своїми пристрастями і своїми власними вчинками. Зовсім одна; ніхто їй не подзвонить і не скаже, що білі плакати треба вивісити рівно о другій годині ночі; вона дізнається про це при світлі вуличних ліхтарів на світанковій зорі – завдяки бубнінню голосів нічних робітників під своїми вікнами, коли ті хутко повертаються додому на велосипедах, чи тихеньким туберкульозним кашлем овочів на чолі крокуючої піхоти. «Приходить до тебе твоя молодь, яка мов краплини роси, що народжені світанком»[4]. Сам собі володар – як і має бути – володар покинутий. Жахливо випередивши самого себе, наче Жюльєн зі сторінок де Віньї; випередивши усі фрази й гімни, і випередивши «будь-яку розважливість»; оголений, стерильний, загострений; – гордий, невіруючий, не здатний сп’яніти. Нещасною є його власність, покинута ним! Він ще не певен, як буде марширувати – трішечки, вдосталь, з пристрастю чи зовсім не маршируватиме. І не певен, зрештою, яку зі сторін, що перетинаються між собою (батьківщина кордонів, батьківщина таланту, батьківщина мужності, батьківщина культури, батьківщина спільних пристрастей), йому слід обрати. Він вказує собі на обов’язки та відповідно до них приймає рішення. Ех, то може вже й пора нарешті віддатися одній з них?! Але, віддаючи себе, він не віддається до кінця: він не гратиме в чужу гру, а гратиме у свою власну, чи, вірніш, він гратиме у дві гри водночас, а це і є Велика Гра; він продовжуватиме, у разі непередбачених обставин, лише свою особисту пригоду і своє особисте прагнення; йдеться не стільки про екзистенцію, як про більш високі її рівні; йдеться не стільки про домінування над ворогом, як про домінування на війні; війна – завжди і всюди – має на увазі єдину річ: домінування. «Відтак, я збираюся побачити щось нове. Як би там не було, я збираюся отримати з цього вигоду, як і ті жінки, що мали сюди прийти, байдуже від того прийшли вони чи ні – і те, й інше однаково має добрі сторони. У будь-якому випадку, це буде діяння (дія в її досконалій формі: гра), – і тільки в дії ми зможемо пізнати себе, як казав мій старий пугач[5], в один з цих прекрасних днів. Мені подобається воля, але також мені подобається й необхідність. Воля і необхідність: мені самому вирішувати, яким чином віртуозно поєднати цих двох своїх синів. Мені вирішувати, грати чи ні. Тим самим я вшаную людяність. Вітаю тебе, моторошне обличчя нового дня!»[6] У нічному небі, вкритому сірою бронею, літаки марно намагатимуться роздерти йому нерви сигналами тривоги; йому байдуже; він лишає за собою право впадати в занепокоєння лише в останній момент; він засне, наче Александр (як любо його ложе на холодній землі!); і думка про те, що ця ніч є сповненою стражденними істотами, що не зможуть заснути, приносе йому, я вірю, неймовірне блаженство; він засміється над цим і засне од цього сміху. А завтра прокинеться, і нічого не лишиться: нічого, окрім життя. Нічого, окрім переможного сміху. Такими є «суботи слави» декого з французів між 1936 і 1938 роками (sabado de gloria: так іспанці називають Велику суботу), і коли ми називаємо їх суботами слави, то це тому, що людина завжди бажає тріумфу: дарма, йдеться про національну чи соціальну війну, війна ця однаково є тріумфом особистості, оскільки людина щодня виграє своє життя у грі проти смерті; і війна «конкурує» з індивідом, оскільки це явище підкоряється її закону. Я хочу сказати, що усе вищеописане – це прекрасно, а тим тендітним мерзотникам, які просять вибачення у дітей, народжених у 1938 році, я пропоную зникнути геть, лишаючи поле вільним для тих, хто зі мною погодиться. Дорогу земним!
Пишу цей текст у рамках Асоціації письменників На Захист Культури[7]. І все-таки, перечитуючи його, мені здається, що з кількома доповненнями він так само добре (чи так само кепсько) підійшов би й для Der Angriff[8]. Увійти в світ ворога й побачити, що все у ньому тобі цілком подобається – ця дія має надзвичайно глибокий сенс. Кожна система претендує на повне вирішення усіх проблем Всесвіту. Дві протилежні доктрини – це всього лиш різні відхилення від однієї й тієї ж істини; переходячи від одного до іншого, ми змінюємо свій ідеал не більше, ніж міняємо об’єкт, коли споглядаємо його з різних його сторін; відтак, ортодоксія нового століття формується з єресі минулих віків. Одного разу я чекав на вулиці даму, з якою в мене була запланована зустріч о третій годині дня. Було вже двадцять на четверту, а її все не було, і моє серце сповнилося надією, коли я подумав (адже вона не знала мого імені чи адреси), що, можливо, я позбудуся її назавжди. Вона приїхала о третій двадцять п’ять: я все-таки вирішив дати їй шанс. У кімнаті, через десять хвилин, я подумав, що вона може мати при собі зброю, і сказав собі, що навіть якщо припустити, що вона дістане її, то я не зроблю жодного жесту, аби захиститися, тож для мене наявність зброї у її руках буде рівносильною смерті. Вона мені геть не подобалася, адже чвертю години тому я мучився від радості при думці про те, що втрачу її назавжди. І все ж щодо неї я відчував вдосталь je ne sais quoi, що опинився буквально втягнутим у цей доказ високої любові, геть не бажаючи захищати своє життя[9]. Ця історія є не більше «паризькою історією», аніж «паризькі історії» з Дівчат, і начхати, що думають про це окремі люди. Це історія, яку треба зрозуміти, а не розповідати з усмішкою; бажаючи зрозуміти те, що здається недоступним людському розумінню. Це змушує нас доторкнутися до тої рівноваги, яка є серцевиною Таємниці, як це було і з іншою Таємницею, про чергування яких ми говорили вище. «Дія й бездіяльність поєднаються у вічності, і вони будуть вічно обіймати одна одну», – писали ми в іншому місці. Правда є понівеченням. Дійсність – це завжди водночас і «так», і «ні»: «так» і «ні» обіймаються і зливаються в часі, так само як будуть обійматися й зливатися у вічності. Все єдино. І це прекрасно.
Липень 1938
[1] Занадто пряма загроза створює заборону. Я сумніваюся, що у підвалах міст під час бомбардувань можна зустріти багато коханців, що сплелися в палкому поцілунку: вся життєва сила зосереджена у тій частині людської істоти, яка уявляє та сприймає. І фон є жахливим, наче гаряче дихання якогось жахливого звіра, дихаючого тобі в обличчя.
Що б не гадали про пристрасть до небезпечного життя (коли дехто говорить про те, що ця пристрасть є цілком буржуазною річчю, він має рацію), мені здається, що змога особистості як «людської рослини» звикати до проживання у небезпеці, як наче це місце відпочинку, є дуже позитивним чинником. Це початок загартування, і на всіх мовах з моменту виникнення світу це слово – гартунок – є хвалою. У ці тижні з серпня по вересень 1938 року, коли ми не можемо домовитися про зустріч наступного тижня, не додавши при цьому: «Якщо не перебуватимемо у стані війни», додаючи ці слова з абсолютним спокоєм та без позування, хіба можна заперечувати подібні речі?
Відзначимо, крім того, що той факт, що більшість європейців через загрозу війни виявилися так чи інакше «засудженими до смерті», «приреченим», по суті є не більш драматичним, аніж природний стан усіх чоловіків, що досягають шістдесятирічного віку. Чоловік у віці від шістдесяти до шістдесяти п’яти років знає, що у нього лишилося занадто мало часу щоб жити, і всі навколо це теж знають. Але його не вважають драматичним об’єктом, і він не вважає себе таким, оскільки продовжує вільно творити, шукати і зловтішатися цією ясністю.
[2] Чи все-таки зоомахія? У наші дні ледь не щомісяця з якогось боку європейського горизонту ми спостерігаємо, як підіймаються величезні роги, потім кошлата голова, сповнені натхненням дикі очі, й нарешті морда, залита кров’ю: ось так у світі з’являється чергова звіряча ідея. Я маю на увазі як ідею, від початку сповнену тваринною дурістю, так і будь-яку іншу ідею, коли та відривається від її винахідника та поринає в маси, набуваючи політичного значення. Але я також маю на увазі, що ці ідеї подібні на звіра своєю дурістю та лютістю. Ця дурість і лютість також надають їм щось божественне. Ідеологічні зоомахії у світі 1938 року – доки під копитами Ідей-Звірів б’ються в конвульсіях та незабаром розірвуться на шматки оскаженілі співці гімнів й істеричні прапороносці – можуть трішечки спантеличити ваш інтелект, ба навіть альтруїзм. Але його поетична й епічна сила розпалює уяву.
Щоби знищити мільйони людей треба мати складну соціальну організацію та відповідні інструменти. Також потрібна немислима маса дурості. Ми маємо усе це. Але лише дурість не треба нарощувати; її завжди було вдосталь.
Я багато разів повторював ці слова Шиллерового персонажа, якщо не помиляюся то з його Жанни д’Арк: «Навіть боги марно борються проти дурості». Слова, які необхідно доповнити, адже все, що ми знаємо про богів – богів Греції, богів Біблії, богів Індії тощо… – демонструє перед нами не менш огидних тварин, і якщо припустити, що вони борються проти людської дурості, то обов’язково мають бути озброєні дурістю божественною; ці вражаючі слова вказують на те, що дурість є непереборною і вічною, неначе стихії природи. Однак, можливо, є справи й більш важливі, аніж помирати од втоми, борючись із дурістю, хоча ця боротьба іноді дійсно може бути справедливою. Я згадую слова Толстого, надзвичайно важливі для будь-якого, хто гадає, що завоювання щастя, як би не засуджували його педанти й мораль, є одним з найдостовірніших проявів інтелекту: він говорить, що «було би чудово віднайти таке ставлення до життя, при якому людина не страждала б від дурості» (цитую по пам’яті). Нам завжди кажуть про проблему зла. І вкрай рідко говорять про проблему дурості – тим не менш, знайти ту позицію, що дозволить нам не страждати від дурості, а викривати її, значить зробити для людства щось грандіозне, принаймні для його найгідніших представників. Що ж, коли дурні ідеї, засновані на силі (що «ніколи не буває смішною», казав Наполеон), на престижі та на всіляких інших спокусах, набувають масштабів і динамізму, як-то у 1938 році, вони тим самим надають філософу часткового вдоволення, про яке ми говорили вище, і складається враження, що дещо з бажань Толстого все-таки було здійснено.
[3] Поширена думка, що нова війна знищить «цивілізацію» (ба навіть стане «кінцем світу»: ми читаємо такі речі ледь не щодня), – чергове з безглуздих переконань нашого часу. Старий добрий міленіаризм, з тою лиш різницею у віруваннях, що цього разу буржуазія повинна віддати свої блага бідним. Що безумовно зникне в наступній війні, так це наша система цінностей. Якщо ми називаємо словом «цивілізація» певну систему цінностей, то у війні може загинути лише одна з «цивілізацій», але не «цивілізація» як така. Тож чи варто нам скаржитися? Людина з міцною, здоровою душею і здоровим тілом завжди знайде своє місце в будь-який «цивілізації».
[4] Псалом 110 (прим. перекладача – найбільше нагадує французький варіант цієї фрази переклад, як не дивно, Свідків Єгови).
[5] Ґете
[6] Благаю, не говоріть про дилетантизм чи естетизм по відношенню до цих речей. Не намагайтеся описати це як щось «одіозне». Що це буде, окрім як одне із банальних товкмачень універсальної мудрості? Ні, ви повинні добре уявити саму подію, якою б вона не була, зважити всі «так» і «ні» та постаратися отримати з цього максимальну вигоду. Слова Марка Аврелія «візьми й закинь мене, куди хочеш: я й там матиму мого генія» долучіть до «вмілого використання хвороб» у Паскаля. Напередодні метушні, схожої (якщо я наважуся використовувати це порівняння) на Дзеркальну галерею у Версалі, що балансує між Галереєю війни та Галереєю миру, майте можливість сказати самому собі: «Я щиро бажаю миру. Але якщо трапиться війна, то її я теж вітатиму. Особисто для мене немає геть ніякого значення, буде війна чи буде мир» – ось вам мудрість з дещо божевільним обличчям, проте це мудрість стара, як світ. Посох Гермеса, що перетворює все, до чого торкається, на золото.
[7] Французька комуністична асоціація (прим. 1962 року).
[8] Нацистська газета.
[9] Літній чоловік, який щиро присвятив своє життя вихованню французької молоді, а зараз дбає про групу зі 150 юнаків і дівчат, з самовідданістю, котра, як на мене, походить з найглибших джерел людського єства, сказав мені, що якби усі його сто п’ятдесят «дітей» одного дня враз загинули під обстрілом, то він «запросто знайшов би інших».
І тепер, за декілька митей до відправки цього тексту в друкарню, випадок змушує мене відкрити книгу з історії на сторінці, де я читаю наступне: «Герцог Савойський, головнокомандувач нашою армією у другій італійської війні (1701), мав добрі стосунки з противником і розкривав ворогові наші маневри, але в ту ж мить завжди хоробро бився на нашому боці, очоливши наші лави».
Переклад: Сергій Заїковський
