Найкращі антиутопії в кіно: гід по жанру

Антиутопія (або, як цей жанр називають частіше в англомовному середовищі, «дистопія») є одним з найбільш популярних сучасних напрямків у кінематографі. Багато хто з нас неабияк полюбляє пофантазувати на тему створення моторошних та загрозливих соціальних і політичних систем, в яких панує тоталітарна репресивна «машина», де всім загрожує дегуманізація, продовольча або екологічна катастрофа. В літературі антиутопічні романи Веллса, Замятіна, Орвелла, Гакслі вважаються класичними і певною мірою сприймаються сьогодні як дещо мейнстрімне. В кінематографі цей напрямок отримав досить широкий розвиток: починаючи від шедеврів експресіонізму, експериментів європейських режисерів середини XX століття, й закінчуючи кіберпанком 90-х, телевізійними хітами та арт-хаусними новинками останніх років. Терапевтичний ефект для глядачів від сприйняття антиутопій складно переоцінити, а, в свою чергу, для авторів зйомки такої картини зазвичай представляють відмінну можливість висловити власні філософські та політичні уподобання й погляди, і головне – створити незвичайний кінематографічний всесвіт. Пропонуємо суб’єктивний топ фільмів-антиутопій, які варто подивитися, щоб розбиратися в жанрі.

«Метрополіс» (1927, реж. Фріц Ланг)

Німий епічний шедевр Фріца Ланга, знятий за сценарієм його дружини, пані Теа фон Гарбоу, став найвищою точкою розвитку епохи експресіонізму в кінематографі. Панорама футуристичного Метрополісу й ідея міста майбутнього, розділеного на кілька рівнів, а також образи персонажів із фільму стали класичними та активно використовуються сучасними авторами в якості референсів.

«Альфавіль» (1965, реж. Жан-Люк Годар)

«Альфавіль» став для Годара, як одного з активних експериментаторів французької Нової хвилі, спробою звернутися до нетипового жанру наукової фантастики. За сюжетом, у вигаданому футуристичному місті все контролюєтся за допомогою комп’ютерної системи: під забороною знаходиться любов, співчуття та поезія. Характерна риса стрічки з Едді Константином та Анною Кариною в головних ролях полягає в тому, що звернення до майбутнього лише підкреслює зв’язок авторської задумки з сучасністю (тут не використовуються незвичайні декорації: лише нічна столиця Франції та дивовижна зйомка Рауля Кутара).

«Десята жертва» (1965, реж. Эліо Петри)

Італійська екранізація оповідання Роберта Шеклі з Марчелло Мастроянні та Урсулою Андресс знята не без певної частки гумору в побудові оповідання й оформленні фантастичною всесвіту. Сюжет заснований на азартній грі, в якій людство ділиться на жертв і мисливців, обраних за випадковим принципом.

«451 градус за Фаренгейтом» (1966, реж. Франсуа Трюффо)

Однойменний роман Рея Бредбері навряд чи потребує додаткового представлення. Перша для Франсуа Трюффо кольорова стрічка (і єдина знята англійською мовою) вважається недооціненою, в порівнянні з іншою творчістю режисера. Рекомендуємо в пошуках гідної екранізації звернутися до цього варіанту, але аж ніяк не до «богохульної» нової постановки 2018 року.

«Механічний апельсин» (1971, реж. Стенлі Кубрик)

Антиутопічна реальність оригінального роману Берджесса та кінематографічний всесвіт Кубрика не є простою абстрактною сатирою: це пряме дослідження великої кількості філософських, моральних, політичних питань, пов’язаних з сучасністю. Якщо з яких-небудь причин ви до сих пір не мали задоволення подивитися стрічку про харизматичного молодого злочинця Алекса та його любов до «старого-доброго ультранасилля», виправляйте ситуацію терміново.

«THX 1138» (1971, реж. Джордж Лукас)

На перший повнометражний фільм Джорджа Лукаса звертає увагу далеко не кожен шанувальник не тільки кінематографу взагалі, але навіть виключно творчості цього режисера, який прославився створенням фантастичних поп-культурних франшиз. За сюжетом, громадянин з іменем THX 1138 повстає проти комп’ютерного контролю над життям людей, яким заборонені будь-які емоційні прояви. Фільм відрізняється вивіреним візуальним мінімалізмом, що  підкреслює небезпеку технологічної тиранії.

«Зелений сойлент» (1973, реж. Річард Флейшер)

Це аж ніяк не шедевральна стрічка, що була б цікава сюжетною інтригою або глибинним філософським дослідженням запропонованих проблем, але разом з тим «Зелений сойлент» стабільно входить до рейтингу кращих антиутопій. За це слід дякувати, в першу чергу, оригінальній тематиці, що стосується питання перенаселення Землі й екологічної катастрофи на планеті. Ностальгія за старим світом і тривога за майбутнє людства, яке розгортається вже зараз, чітко простежуються в авторському меседжі.

«Той, що біжить по лезу» (1982, реж. Рідлі Скотт) / «Той, що біжить по лезу: 2049» (2017, реж. Дені Вільнев)

Минуло вже багато років з моменту виходу фільму Рідлі Скотта, але неонуарна стилістика створеної авторами антиутопії про детектива Ріка Декарда та виражені в стрічці філософські висловлювання продовжують хвилювати глядачів. «Людина або реплікант?», – це питання залишається актуальним і для продовження, майстерно знятого Дені Вільневом. Версія «Той, що біжить по лезу: 2049» – це справді той рідкісний випадок, коли сіквел анітрохи не псує оригінальний задум: і нехай усі «реакціонери» обурюються через такі оцінки.

«1984» (1984, реж. Майкл Редфорд)

Ще одна екранізація класичної антиутопії, яку варто оцінити, хоча б з поваги до розвитку жанру. Стрічка з Джоном Гертом в головній ролі відмінно демонструє всім відому сюжетну складову роману про жорстокий тоталітарний режим та можливості опору.

«Бразилія» (1985, реж. Террі Гілліам)

Трагікомічна антиутопія, створена Террі Гілліамом, входить до рейтингу найбільш потужних кіновисловлювань у площині політичної сатири. Сюжет фільму розповідає про дрібного клерка Сема Лаурі, який живе в суспільстві, скутому тотальним бюрократичним режимом. Герой зустрічає дівчину, яку бачить у своїх снах: любов змушує Сема протистояти системі.

«Привид в латах» (1995, реж. Осії Мамору)

Якби не існувало «Привида в латах» 1995-го як сучасної класики наукової фантастики й сміливого експерименту в жанрі кіберпанку, ми б не побачили легендарної «Матриці» братів Вачовскі такою, як вона є (відомо, що багато в чому вони надихалися саме цим аніме). Дія відбувається в антиутопічному 2029-му році, де люди вживляють собі нейронні імпланти. Відділ з боротьби із кібертероризмом розслідує справу, пов’язану зі «зломом мозку». Випущена в 2017-му голлівудська екранізація знаменитої манги та не менш відомого аніме не може змагатися з оригіналом за масштабом філософського посилу, однак, виглядає також досить бадьоро (рекомендуємо оцінити хоча б через візуальну складову).

«12 мавп» (1995, реж. Террі Гілліам)

Ще одна культова антиутопія від Террі Гілліама зі заплутаним сюжетом і актуальним для сучасного суспільства меседжем. Фільм розповідає про в’язня Джеймса Коула, якого засуджено за непокору владі в світі, де страшна епідемія згубила майже все людство. Єдиний шанс звільнитися для нього полягає в тому, щоби спробувати повернутися в минуле й допомогти вченим розробити вакцину проти мутованого вірусу.

«Місто загублених дітей» (1995, Жан-П’єр Жене, Марк Каро)

Сюрреалістична стилізована антиутопія про похмуре Місто загублених дітей, неподалік від якого живе страшний вчений Кранк, що краде дитячі сни, отримала високі оцінки від професійних кінокритиків. Можливість неоднозначної смислової інтерпретації й оригінальне візуальне оформлення роблять фільм привабливим для перегляду, особливо, якщо вам до душі своєрідна безпосередність сучасного французького кіно.

«Дивні дні» (1995, Кетрін Бігелоу)

За сюжетом, Ленні продає найпопулярніший у фантастичному світі товар – реальні спогади, записані на цифрові диски, і ось одного разу до нього потрапляє диск із записаною картиною смерті його знайомої. Історія розслідування вбивства, знята в стилі кіберпанк Кетрін Бігелоу, не отримала належного визнання аудиторії, попри Рейфа Файнса в головній ролі. Однак намальована авторською уявою хаотична реальність навряд чи позбавлена достовірності: настільки чітко помітні паралелі з дійсністю 90-х років. Рекомендуємо відкинути упередженість та оцінити цей стильний постмодерністський карнавал.

«Гаттака» (1997, реж. Ендрю Ніккол)

У цьому світі євгенічні технології дозволяють створити ідеальний клас «придатних» людей, які отримують найбільш вдалу генетичну комбінацію. Головний герой «Гаттаки» мріє полетіти в космос, але відсутність приналежності до «придатних» заважає здійсненню мрії, заради якої він йде на небезпечну угоду. Стильний фільм із молодими Ітаном Гоуком, Джудом Лоу й неймовірною Умою Турман в головних ролях доводить, що якісна антиутопія не завжди вимагає фантастичних декорацій. Окремої уваги заслуговує мінімалістичний саундтрек від Майкла Наймана.

«Темне місто» (1998, реж. Алекс Пройас)

Історія про пригоди Джона Мердока – людини, яка втратила пам’ять і страждає від переслідувань поліції, а також загадкових «Мандрівників» у місті, де панує нескінченна ніч і ніколи не світить сонце, вважається одним з найбільш недооцінених фільмів 90-х років. Оригінальний антураж і декорації фільму розроблялися під натхненням від «Метрополісу» та «Того, що біжить по лезу», а потім вплинули на створення «Матриці». Кафкіанські мотиви, вивірена естетика й в хорошому сенсі заплутана фабула дозволяють однозначно рекомендувати «Темне місто» до перегляду.

«Матриця» (1999, реж. брати Вачовські)

Чи треба говорити що-небудь про значення цього фільму для сучасної поп-культури та розвитку кіно? Сприймати стрічку, що оповідає про повстанську боротьбу пробуджених від «сну» людей проти машин, іронічно чи ні –  вирішувати кожному самостійно, але не включити її в подібний рейтинг просто неможливо.

«Останній нащадок Землі» (2006, реж. Альфонсо Куарон)

Такі стрічки, як «Останній нащадок Землі» (або «Дитя людське»), приречені на те, щоб спочатку провалитися в прокаті, а потім завоювати культовий статус серед синефілів. Альфонсо Куарон зняв напружену картину про світ, який вразило масове безпліддя, та де загальний хаос не проникнув лише до Великобританії, перетвореної в один великий військовий табір. Терористична організація допомагає втекти вагітній жінці, яку за волею долі змушений супроводжувати колишній політичний активіст Тео. За що цінують цей фільм, крім очевидного гуманістичного посилу? Ми цінуємо за цілісність й одночасно простоту сюжету, спробу створення особливого релігійного символізму та неймовірну операторську роботу (багаторазове браво Еммануелю Любецкі).

«Снігобур» (2013, реж. Пон Чжун Хо)

Сьогодні до «Паразитів» Пона Чжун Хо прикуті схвальні погляди переважної більшості кінокритиків. У 2013 році південнокорейський режисер зняв оригінальну фантастичну сатиру на сучасне суспільство, яке представлено для глядачів метафорою потягу, що ніколи не зупиняється через екологічну катастрофу. У потязі пасажири розділені на соціальні класи. Оригінальна смілива естетика та близькість піднятою авторами тематики до болючих проблем сьогодення роблять «Снігобур» одним з найбільш вдалих кінематографічних експериментів останніх років.

«Лобстер» (2015, реж. Йоргос Лантімос)

У цьому фантастичному світі не можна жити одному: за обмежений час доводиться шукати пару, інакше ризикуєте бути перетвореними на тварину. Продовжити своє життя в людській подобі можна тільки за допомогою винищення повстанців-одинаків: одна людина дорівнює одному додатковому дню. Фільм про природу любові, контркультури та антисистемної боротьби завоював загальне визнання глядацької аудиторії та став справжнім проривом у кар’єрі Йоргоса Лантімоса.

«Шалений Макс»

Ми маємо на увазі як трилогію Джорджа Міллера, зняту в період 1979-1985 років, так і продовження 2015 року під назвою «Дорога люті» (нас також очікує в наступні кілька років ще один запланований сиквел – «Пустка»). Дистопічні бойовики 70-80-х років у жанрі дизельпанк продемонстрували, що величезний бюджет зовсім не є обов’язковою умовою для випуску успішного фільму. Продовження франшизи багато років знаходилося в «виробничому пеклі», а після виходу в прокат підтвердило талант авторської групи своєю цілісністю.

«Висотка» (2015, реж. Бен Вітлі)

Британський фільм, головним героєм якого є молодий доктор Роберт Ленг (Том Хіддлстон), розповідає про ізольоване суспільство в елітному житловому комплексі. Витончена сатира на соціальне розшарування демонструє потенційну швидкість деградації людини при відсутності відповідного порядку та забезпечення.

«Чорне дзеркало» (TV, з 2011 року)

Антологія про небезпеку технічного прогресу та дегуманізації суспільства складається з епізодів, що не зв’язані між собою. За кілька років проект закріпив за собою статус одного з найбільш успішних серіалів сучасності. Шоураннери говорять про те, що дивитися всі п’ять сезонів у послідовності не обов’язково: можете вибирати ті, що вам подобаються за назвою та описом сюжету.

«Розповідь служниці» (TV, з 2017 року)

Ця позиція в нашому рейтингу вам може здатися недоречною, але немає абсолютно ніякого підступу. Феміністичний посил серіалу можна сприймати по-різному: рекомендуємо з належною мірою іронії та допущенням гіперболізації (тобто досить відсторонено), посилаючись на сьогоднішні американські політичні реалії. «Розповідь служниці» є реакцією наляканої, переважно ліберально налаштованої, суспільної групи на кризові явища, за якою доволі захоплююче спостерігати, тим більше, що ця реакція представлена ​​у вигляді серіалу, який, до слова, має відмінно вибудувану драматургію та вивірену візуальну стилістику. Не будемо забувати про «попереджений – це означає озброєний», але не слід опускати й можливості конструктивного переосмислення представленої в серіалі тематики (там мова йде про воєнізовану фундаменталістську державу Гілеад, де фертильних жінок перетворюють на касту «служниць», покликаних народжувати для високопоставлених командорів).

Сподіваємося, що у кожного з вас тепер буде на 20+ причин менше дивитися мейнстрімні поп-культурні антиутопії та підліткові одноденки на кшталт «Голодних ігор». Приходьте дивитись якісне кіно у кіноклубі «E V R O P A»!

Автор: Анастасія Капралова

поділитись