«Є лише дві речі, заради яких варто жити: любов милих дівчат… і новоорлеанський джаз… Все інше мало би зникнути зовсім… бо негарне…»
16 – 21 березня в київському «Довженко-Центрі» мав проходити «Vianfest» – низка мистецьких заходів, присвячених постаті Бориса Віана. 10 березня виповнилося 100 років від дня його народження, і програма фестивалю мала на меті охопити різні грані творчості культового французького письменника і музиканта; планувалися презентація українського перекладу роману «І ми знищимо всіх потворних», серія кінопоказів, театральна вистава й музична вечірка за участі українських та швейцарських діджеїв.
На жаль, через пандемію коронавірусу «Віанфест», як і всі інші масові заходи в Києві, було скасовано. (UPDATE: Фестиваль усе ж відбудеться 26-31 жовтня 2020 року) Але це не заважає нам поговорити про життя і творчість одного з найяскравіших представників післявоєнного французького авангарду.
«Людина завжди під маскою, і що більше масок ти вдягаєш – то більше відкриваєшся»,
сказав якось Віан – і прожив під таким девізом усе своє недовге життя. Письменник, перекладач, поет; музикант, художник, актор; автомобіліст, інженер, винахідник; бунтар, хуліган і жартівник; взірцевий богемний персонаж і інтелектуал до мозку кісток; друг Сартра і ворог суспільної моралі – всі ці маски доповнювали одна одну, являючи світу суперечливий, але разом із тим максимально цілісний портрет Бориса Віана. Світ, однак, не одразу розгледів у цьому портреті власне відображення.
«Пісні можливі й неможливі»
«Борис Віан – самотній мандрівник у пошуках нових пісенних світів»
Жорж Брассенс
Час усе змінює. Ми знаємо Бориса Віана перш за все як автора унікальних, ні на що не схожих романів «Шумовиння днів», «Осінь у Пекіні» тощо. Однак за життя Віан-музикант зажив набагато більшої слави, аніж Віан-літератор. З юності захоплюючись джазом, у 22 роки він створює з друзями любительський джаз-бенд, а з середини 1940-х років стає зіркою паризьких нічних клубів. Окрім власних виступів, він влаштовує в Парижі концерти таких музикантів, як Майлз Дейвіс, Ерролл Гарнер, Чарлі Паркер, Дюк Еллінгтон (останній навіть став хрещеним батьком його доньки).
Віан записав три платівки – «Пісні можливі» (1955), «Пісні неможливі» (1955) і «Пісні можливі й неможливі» (1956); він є автором більше п’яти сотень пісень найрізноманітнішої стилістики, які виконували найвідоміші французькі виконавці, зокрема Марсель Мулуджи, Жан Ферра, Рене Леба, Колюш, Паташу, Серж Гензбур та багато інших. В 1984 році Гензбур зізнався, що саме під впливом Віана він вирішив спробувати себе у пісенній творчості.
Більше того – не хто інший, як Борис Віан, є родоначальником європейського рок-н-ролу. У 1956-58 роках, надихнувшись музикою Елвіса Преслі, який набував популярності за океаном, Віан із друзями записує кілька десятків композицій із веселими назвами штибу «Рок-гикавка», «Рок-н-рольний мопс», «Котися подалі, мужик» тощо, які ознаменували настання в Європі рок-н-рольної ери. Магалі Ноель – співачка і актриса, зірка фільмів Федеріко Фелліні – записує в 1956 році перший європейський «рок-альбом», до якого увійшли створені Борисом Віаном та Аленом Ґораґе пісні «Рок маленьких камінців», «Стріп-рок», «Альгамбра-рок» і скандальна «Зроби мені боляче, Джонні!» – і таким чином стає першою в Європі рок-співачкою.
Всесвіт Віана
«Коли я пишу маячню, це виглядає щиро, а коли пишу правду, всі думають, що я жартую»
Найбільш репрезентативними у літературній спадщині Бориса Віана є романи «Шумовиння днів» (1946), «Осінь у Пекіні» (1947), «Червона трава» (1950) і «Серцедер» (1953). За рахунок спільності структурно-стильових елементів ці тексти об’єднуються в умовну тетралогію. Фірмовий віанівський гумор, постійна гра на всіх рівнях тексту, персонажі, які «кочують» із роману в роман – усе це дозволяє говорити про єдиний текст, який дехто з літературознавців називає «всесвітом Віана».
Після Другої світової війни вся літературна Європа перебувала під впливом екзистенціалізму; Жан-Поль Сартр і Альбер Камю стали провісниками нової філософської ери та задали літературний тренд на кілька десятиліть уперед. Борис Віан – один із небагатьох авторів, чиї тексти різко контрастують із літературною модою. Яскраво виражена аполітичність і карнавальність – те, що вирізняє романи Віана з-поміж глибокодумних «екзистенційно-гуманістичних» опусів, автори яких після війни вишикувалися в чергу за Нобелівською премією.
Звісно, це зумовлено характером і образом життя самого письменника. Завсідник паризьких барів, душа богемних тусовок, джазовий музикант, який протягом усієї війни тримав у руках трубу замість гвинтівки, Віан не розмінювався на такі дрібниці, як переосмислення соціальних катаклізмів, облаштування післявоєнного світу і пошук сенсу життя. Навіть яскраво виражений пацифізм, за який молодого письменника полюбив Сартр, є настільки абстрактним, що його важко трактувати у прив’язці до актуальних подій – це радше позиція гедоніста, який не хоче бруднити руки й надає перевагу келиху вина перед воєнним обов’язком. На відміну від Андре Мальро чи Альбера Камю – письменників і відомих діячів Руху Опору – Віан перетворив літературну працю на мушлю, в якій зручно ховатися від жахів війни; куди лише зрідка докочується луна пострілів та вибухів. Кров і смерть у Віана начисто позбавлені трагічного пафосу, насилля балаганне, більше схоже на схоже на війну Тома і Джеррі з однойменного мультфільму. Постійна мовна гра, каламбури, пародія і кіч, нескінченний карнавал під музику Дюка Еллінгтона – усе це робить тексти Віана підкреслено несерйозними та усвідомлено ескапістськими.
Все, що потрібно знати про відношення Віана до екзистенціалізму – це присутність у романі «Шумовиння днів» карикатурного персонажа на ім’я Жан Соль Партр, відомого, між іншим, завдяки своєму роману «Блювота». Своєю творчістю він руйнує родину і стає причиною смерті одного з головних героїв роману (втім, такий «товстий троллінг» не завадив Сартру надрукувати окремі розділи «Шумовиння днів» на сторінках свого журналу «Нові часи» – ще до повної публікації роману видавництвом «Галлімар»).
Найбільш «екзистенційним», якщо вже використовувати цей епітет по відношенню до творчості Віана, є текст «Осінь у Пекіні». Письменник робить центральним топосом роману пустелю (пор. «Безплідна земля» Томаса Еліота, «Татарська пустеля» Діно Буццаті тощо), в самій назві якої – Екзопотамія – пряма відсилка до філософської течії; але те, за яких обставин туди потрапляють персонажі і чим вони там займаються, перетворює текст на пародію і також знижує градус серйозності практично до нуля.
У «Червоній траві» та «Серцедері» – найпохмуріших своїх романах – Віан рефлексує над дитинством і невдалим шлюбом (його дружина Мішель зрадила йому з тим-таки Сартром). Ці тексти вже не такі безтурботні і «джазові», як попередні, але зберігають свою химерну відстороненість від реального світу.
«Шкуродер 1-го класу і Трансцендентальний Сатрап»
Творчість Віана виростає не з екзистенційної філософії, а з французького авангарду, передтечею якого був Альфред Жаррі. Він є творцем «патафізики» – псевдофілософського вчення, яке іронічно обіграє ключові напрямки філософії ХХ століття. У 1948 році в Парижі відбулося перше засідання Колегії патафізики – символічним «батьком» проголошено самого Жаррі, а ряди товариства сформували ключові постаті європейського авангарду – Марсель Дюшан, Ежен Йонеско, Раймон Кено, Макс Ернст та б. ін. Зовсім не випадково серед членів Колегії опинився і Борис Віан, чия п’єса «Загальна шкуродерня» викликала захват усіх «патафізиків». На сторінках «Зошитів Колегії» були опубліковані також п’єси Віана «Будівничі імперії» та «Підвечірок генерала».
Альфреда Жаррі дехто називає «королем абсурду»; Віан, на якого Жаррі мав великий вплив (безпосередній – через п’єсу «Король Убю», і опосередкований – через «театр жорстокості» Антонена Арто), також вельми близький до абсурдистського мистецтва: можна навіть стверджувати, що він на кілька років випередив «антидраму» Ежена Йонеско та Семюела Бекета. Але вже у прозових творах, де з реалістичною інтонацією розповідається про незвичайні, фантастичні, дикі, а інколи просто жахливі речі, абсурд Віана трансформується в магічний реалізм, що робить письменника одним із небагатьох авторів, що репрезентували цей напрям у Європі.
«Alter negro» Бориса Віана
«Про книгу Саллівана не хочеться пам’ятати, але важко забути»
Daily Mail
Віан писав під щонайменше двома десятками псевдонімів. Найвідоміший з них – Вернон Салліван (Вернон – ім’я музиканта з оркестру Віана, Джо Салліван – відомий джазовий піаніст) – став однією з найвідоміших містифікацій в історії європейської літератури.
Жан д’Алюен, друг Віана, вирішив відкрити видавництво. Для потужного старту потрібен був бестселер. У той час у Парижі були модними «круті» детективи американських письменників на зразок Раймонда Чандлера, якого Віан – знавець американської літератури – активно перекладав французькою.
Так народився Вернон Салліван – американець, мулат, який через расову дискримінацію не може публікуватися на батьківщині. Борис Віан виступає «перекладачем» дебютного роману Саллівана «Я прийду плюнути на ваші могили» (1946); текст являє собою вибухову суміш «чорного» роману і бульварної еротики, а в розлогій передмові Віан «аналізує» впливи Генрі Міллера і Вільяма Фолкнера на молодого письменника.
Роман миттєво стає бестселером, його хвалять Сартр і Кено, натомість організація «Картель соціальної та моральної дії», яка нещодавно здійняла галас через публікацію «Тропіка Козерога» Міллера, розпочинає атаку на видавця й перекладача непристойної книги. Починається кількарічна судова тяганина, протягом якої з’являються ще три романи Вернона Саллівана: «Всі мертві одного кольору» (1947), «І ми знищимо всіх потворних» (1948), «Жінкам не зрозуміти» (1950). Наклади книг перевалюють за мільйон, але сам Віан, нарешті зізнавшись в авторстві, опиняється під загрозою тюремного ув’язнення і лише дивом його уникає. Разом із тим, роман «І ми знищимо всіх потворних» – дотепна пародія на різні жанри бульварної літератури: поліцейський роман, наукову фантастику, еротику та псевдофілософську белетристику – за художнім рівнем максимально наближається до «оригінальної» прози Віана і одностайно вважається критиками найвдалішим текстом Саллівана.
Вернон Салліван створювався як жарт – але сам зіграв злий жарт зі своїм творцем. Якщо публікація «Шумовиння днів» свого часу відкривала перед Віаном блискучі літературні перспективи, то Салліван відправив письменника в забуття мінімум на два десятки років. А в 1959 році роман «Я прийду плюнути на ваші могили» у буквальному сенсі «добив» свого автора: Віан помер від серцевого нападу на прем’єрі екранізації книги.
«Кінець (який за щасливим збігом є завершенням п’єси)»
«Не хочеться здихати»
Борис Віан за життя опублікував дві поетичні збірки – «Дайджест Барнума» (1948) і «Заморожені кантилени» (1949). Настрій цих книжок доволі веселий, можна навіть сказати – джазовий; недарма багато текстів звідти було покладено на музику. Може, ці вірші й не дотягували в майстерності до ключових прозових і драматичних творів Віана, але, за рахунок веселого настрою та фірмового «віанівського» гумору, мали свій шарм і якусь особливу тональність.
А от при читанні поезій 50-х років, виданих Жан-Жаком Повером посмертно в 1962 році (збірка «Не хочеться здихати»), може скластися враження, що їх створила зовсім інша людина – настільки різко вони контрастують з текстами минулого десятиліття. Стилістика поезії Віана стала напозір простою, навіть розмовною; тут уже немає вишуканих тропів і каламбурів, а крізь гірку іронію проглядає втомлений, змучений життям ліричний герой. Темою багатьох віршів є смерть; стан його здоров’я в середині 50-х різко погіршується у зв’язку з численними нервовими потрясіннями. Віан ніби передчуває кінець: «Однією ногою я вже в могилі, а друга махає лише одним крилом» – нотатка з записника, датована 1958 роком.
З усіх масок, мабуть, саме ця – ліричний герой власної поезії – найщільніше прилягала до обличчя Бориса Віана.
В житті і творчості Бориса Віана втілилися всі суперечності його буремної доби. Він став провісником контркультурного бунту 60-х років; ним надихалися студенти Сорбонни, будуючи барикади в травні 1968-го. Ігровий модус віанівського тексту містить у собі зародки літератури постмодерну. Його пісні досі співають, а книги читають. Найвідоміший його роман – «Шумовиння днів» – пережив три екранізації, остання з яких – однойменний фільм Мішеля Ґондрі 2013 року – просто фантастично передав джазову атмосферу тексту Віана. Там є і любов, і гарні дівчата, і музика Дюка Еллінгтона – коротше, все, заради чого варто жити.
А все інше – нехай зникає.
Автор: Ігор Мітров
N.B. «Vianfest» все ж відбудеться цьогоріч 26-31 жовтня у Довженко-Центрі. З програмою фестивалю можна ознайомитися на офіційній сторінці заходу.
