Поки велика кількість наших співвітчизників і людей в усьому світі сидить вдома, для багатьох стало проблемою, чим себе зайняти в ці тижні карантину. Виявилося, що багато хто просто не знає, що робити в чотирьох стінах, коли не потрібно йти на роботу чи навчання. Здавалося б, тисячі книжок і фільмів, гігабайти серіалів та музики, сотні годин освітніх лекцій і цікавих подкастів чекають на свою аудиторію. Ось вони – натискай на кнопку комп’ютеру чи смартфону і вперед. Проте, далеко не всі витримують в закритому домашньому режимі й тижня. Нудьга взагалі є однією із хвороб сучасності. Й, особливо сьогодні, вона, здається, може стати причиною багатьох психологічних проблем.
А десь у Великобританії є людина, яка половину життя провела в чотирьох стінах, щоправда, у в’язниці (з них більшість часу в камері для одного), а не в домашньому затишку, і не просто не зламалася під тиском закритого простору (що таке нудьга, цій людині, напевно, взагалі невідомо), але й стала своєрідною легендою, а разом з тим і одним з найнебезпечніших в’язнів туманного Альбіону, перетворивши своє життя на своєрідний перформанс.
Майкл Гордон Пітерсон, який пізніше буде змінювати імена, наче рукавички, і прославиться на весь світ під іменем Чарльз Бронсон, народився 6 грудня 1952 року у Великобританії, в місті Лутон. Дитинство Майкла було світлим і безтурботним. Він мав двох братів та чимало друзів, добре навчався в школі й не мав проблем з поведінкою та законом. Був звичайною життєрадісною дитиною. Дядько Пітерсона двічі був мером міста. Батьки були благонадійними, з точки зору суспільства, законослухняними людьми. Загалом, жодних очевидних причин і проблем родом з дитинства, котрими могла б бути пояснена майбутня поведінка хлопця, не було.
Проблеми почалися, коли Майклу виповнилося 13 років. Він потрапляє в компанію підлітків-грабіжників, прогулює шкільні заняття, і починає отримувати задоволення від бійок. Ставши трохи старшим, він надовго не затримується на роботах на АЗС та заводах – з першої його вигнали за те, що він побив начальника. Посварившись з батьком своєї дівчини, Пітерсон розбиває декілька запаркованих на вулиці машин, потрапляє під суд, але все закінчується випробувальним терміном. Після цього ще кілька разів він постає перед судом за пограбування крамниць та викрадення машин, але знову отримує умовні терміни покарання.
У 1971 році він зустрічає Ірен Келсі. Трохи менше, ніж за рік, коли Ірен буде вже на четвертому місяці вагітності, вони одружуються. Ірен згадуватиме, що Майкл був не схожим на усіх інших хлопців: завжди в гарному костюмі, він був галантним молодим чоловіком, який справляв приємне враження. У пари народиться хлопчик, а через п’ять років їхній шлюб закінчиться розлученням.
Коли Майклу Пітерсону виповнюється 22 роки, він чомусь вирішує пограбувати поштове відділення. Навіщо? Невідомо. Припускаємо, що він зробив це через дві причини, яких для нього було цілком достатньо: він просто міг це зробити, і це здавалося йому веселим заняттям. Здається, що ці дві мотивації будуть для нього робочими програмами протягом усього подальшого життя.
Здобич від пограбування склала аж 26 фунтів стерлінгів. Гроші зовсім не великі, але за озброєне пограбування Пітерсон отримує покарання у вигляді семи років позбавлення волі. Потрапивши до в’язниці, він з радістю для себе відкрив, що ця далеко не найприємніша установа є справжнім полем для своєрідного спорту, чи то експерименту, майданчиком для практик бунту та бійок з охоронцями й іншими в’язнями.
Пітерсона переводили з в’язниці до в’язниці безліч разів. Здавалося, що в Англії вже просто немає тюрми, в якій він не побив би охоронців або своїх сокамерників. Пітерсон йшов в’язницями країни як гастролями, туром насильства заради насильства та бійок заради бійок. Він відмовлявся працювати на тюремних роботах, сидів в одиночних камерах місяцями, бив охоронців, їхав в іншу тюрму і все повторювалося знову. В одній з тюрем він намагався отруїти одного з в’язнів.
В іншій він познайомився з близнюками Рональдом та Реджінальдом Креями, які були відомими кримінальними авторитетами в Лондоні. Пітерсон не міг стримати захвату від цього знайомства і назвав їх «найкращими хлопцями, яких я коли-небудь зустрічав».
Пітерсон намагався втекти, зробивши підкоп. Хуліганив та бодався з адміністраціями в’язниць як міг. Брав заручників з-поміж в’язнів, обіцяючи з’їсти їх, якщо йому не принесуть чашку чаю. І бився, бився, бився. Такий вояж не міг тривати вічність. Начальники тюрем почали відмовлятись приймати його до себе. Зголосились тримати його лише у в’язниці Паркхорст, і то в психіатричному крилі.
Почався його круїз психлікарнями королівства. В цей період Пітерсон намагався накласти на себе руки. Психіатри клініки Ремптон теж не знали, що робити з цим буйним пацієнтом, який не піддавався «лікуванню». Останньою краплею для них стала спроба Пітерсона задушити дитячого насильника і вбивцю Джона Вайта, який був з ним в одній лікарні. Якщо поруч зі злочинцями у в’язниці він почувався цілком нормально, то, згадуючи перебування в психлікарнях, де його оточували справжні маніяки, Пітерсон зазначає, що він відчував божевілля цих людей постійно, і, якщо б він не вибрався звідти, став би таким же божевільним, як і вони.
Вайта він вирішує вбити з двох причин. По-перше, він називав насильника та вбивцю монстром і пацюком, і його вбивство було своєрідним власним судом Пітерсона над маніяком. «Я думав, що зроблю суспільству велику послугу, покінчивши з ним», – згадуватиме він пізніше в своїй автобіографії. По-друге, вбивши його, він сподівався отримати довічне, і повернутись до в’язниці, тепер вже назавжди. Пітерсон напав на Вайта і йому майже вдалося задушити його, проте, коли Вайт вже втратив свідомість, охорона відтягнула Пітерсона, а медичний персонал реанімував Вайта.
«Якщо він [Вайт] колись вийде на свободу і вб’є ще одну дитину, ви будете знати кого звинувачувати», – скаже Пітерсон пізніше.
Він також просив про те, щоб було розпочато кримінальне провадження за фактом замаху на вбивство, але лікарі відмовили йому. Його повертають в лікарню Броадмур, де він знаходився до цього.
У 1982 році Пітерсон придумав новий спосіб бунтувати та суттєво додав проблем охоронцям. Він вилізав на дах лікарні кілька разів поспіль, вимагаючи переведення до в’язниці, і завдавши збитків на суму в 500000 фунтів стерлінгів. Втихомирити його змогли лише вмовляння родини злізти звідти й припинити руйнування майна клініки. Пітерсон оголосив голодування і через майже три тижні його перевели до іншої психіатричної лікарні, де нова комісія визнала його психічно здоровим. Досиджував свій строк, до якого за роки бунтів додалося ще близько року, Пітерсон у в’язниці.
Вийшовши у 1987 році з в’язниці, коли пенітенціарна система країни нарешті з полегшенням зітхнула, Майкл починає брати участь у підпільних кулачних боях. За порадою свого промоутера, змінює ім’я та прізвище на «Чарльз Бронсон» (так звали відомого американського актора, прізвище якого, насправді, також було псевдонімом). Проте, на волі лишається недовго.
Бажаючи зробити своїй новій дівчині Елісон подарунок, він грабує ювелірний магазин. За тиждень його заарештовують. Справа ледь не розсипалася, адже свідки передумали визнавати в Бронсоні грабіжника, боячись можливої майбутньої розправи. Натомість, його дівчина Елісон передумала й засвідчила на суді, що Бронсон справді скоїв злочин. Його засуджують до семи років перебування за ґратами за збройне пограбування. На свободі він пробув всього 69 днів.
І знову він починає мандрувати тюрмами Англії і бити то ув’язнених, то охоронців, а то й одночасно всіх разом. Улюбленим його трюком стає наступне: зняти з себе весь одяг, намазати тіло олією або вершковим маслом, і напасти на охоронців. Завдяки олії, схопити Бронсона дуже важко. За один раз йому вдавалося побити близько 10 охоронців.
У в’язниці Паркхорст двоє арештантів двічі вдарили його гострим предметом у спину. Бронсон не повідомив про це співробітникам в’язниці і самостійно оговтався від нанесених ран. У листопаді 1992 року його випустили з-за ґрат.
Його перебування за межами виправних закладів цього разу тривало ще менше. 53 дні. Бронсона підозрювали в плануванні пограбування, обвинувачення зняли, проте за 2 тижні його знову заарештували. На цей раз до планування пограбування додалося незаконне володіння зброєю – у Бронсона начебто знайшли обріз рушниці (на суді він сказав, що збирався використати рушницю для вчинення самогубства). Протестуючи проти нового арешту, Бронсон бере у заручники бібліотекаря, вимагаючи в обмін на його звільнення гелікоптер, секс-ляльку та чашку чаю. Зрештою, зійшлися на останньому. Суд закінчився тим, що Бронсон отримав чергові 8 років ув’язнення. Вже звичні пригоди Бронсона та проблеми для пенітенціарної системи Англії продовжились.
Нові захоплення заручників в тюрмах закінчились тим, що Бронсона посадили в так звану «клітку Ганібала», в якій раніше утримували британського серійного вбивцю Роберта Модслі. Проте, трохи згодом йому дозволили проводити час з дітьми з синдромом Дауна, і Бронсон проявив себе як чудовий вихователь. Втім, це не завадило йому взяти в заручники трьох в’язнів, серед яких було двоє іракців, викрадачів літаків. Він змушував їх лоскотати його п’яти й називати «Генерал», вимагав в обмін на заручників два пістолет-кулемети «Uzi», 5000 набоїв, сокиру та літак до Лівії. На питання «Навіщо йому сокира?», він відповів: «А що я буду робити, коли набої закінчаться?». Потім він почав вимагати морозива, порізав себе бритвою і, добровільно відпустивши заручників, сам пішов в одиночну камеру. За цей перформанс йому накинули ще 7 років зверху.
Захоплення заручників повторювались у 1996 та 1999 роках. Суди втомились від постійних вибриків Чарльза й вирішили прописати його у в’язницях до кінця життя, щоправда, з правом в майбутньому це рішення переглянути.
Але на цьому пригоди Бронсона не закінчились. У 2001 році йому почала писати жінка, Фатіма Сайра Рехман, яка побачила його фото в одній із газет. Декілька разів вона приїздила до нього на побачення до в’язниці, після чого вони одружилися. Фатіма була мусульманкою і Бронсон вирішив прийняти іслам, взявши нове ім’я Чарльз Алі Ахмед. «Що б це могло означити для нас?», – напевно подумали тоді в адміністрації в’язниці Вудхілл, де на той момент перебував Бронсон. Шлюб тривав 4 роки, після чого пара розлучилась, а Бронсон перестав називати себе мусульманином.
З початку 2000-их він безрезультатно подає прохання про перегляд його пожиттєвого строку.
Не допомогли навіть 10000 підписів за його звільнення, зібрані у 2013 році. Так само, як лишилось без уваги і звернення самого Бронсона до тодішнього прем’єр-міністра Великобританії Девіда Камерона з проханням бодай побачити своїх старих батьків та померти на волі.
«Ну і йдіть до біса», – подумав тоді Бронсон, і змінив ім’я на Чарльз Сальвадор – на честь Сальвадора Далі.
На той час Бронсон не переставав займатись творчістю: займався живописом, видавав поетичні збірки, писав книги з системами фізичних вправ, якими можна займатись в одиночній камері, тримаючи себе в першокласній фізичній формі без будь-яких спеціальних умов у вигляді спортзалів та спортивного харчування. Його картини продавалися на аукціонах, гроші з яких він перераховував на благодійність, та виставлялись у лондонському метрополітені.
У 2017 році, після п’яти місяців зустрічей, він одружився на відомій британській актрисі Паулі Вільямсон. Вона сподівалася на те, що Бронсона звільнять із в’язниці в серпні 2020 року. Шлюб головного шибайголови Англії та зірки британських серіалів протривав недовго. Трохи більше, ніж за півроку, Бронсон сам подав на розлучення, побачивши в одному з британських таблоїдів фото його дружини в обіймах якогось молодика під час відпочинку на Тенеріфе. За декілька тижнів її знайшли мертвою в її будинку. Поруч з ліжком знайшли також купу пігулок і кокаїну.
У 2008 році на екрани вийшов художній фільм «Бронсон» про незвичайне життя відомого в’язня, данського кінорежисера Ніколаса Віндінґ Рефна. Головну роль в цій стрічці зіграв Том Гарді. Він спеціально кілька разів їздив до справжнього Бронсона, аби познайомитись з ним та краще дізнатись його характер і життєву мотивацію. Обидва пізніше дуже тепло згадували своє знайомство та спілкування. Чарльз Бронсон в одному з інтерв’ю говорив, що краще, ніж Том Гарді, його б ніхто й не зміг зіграти. «Якщо я помру у в’язниці, я хоча б буди жити завдяки найкращому британському актору», – сказав він. Подейкують, що Бронсон навіть відрізав свої легендарні вуса та надіслав їх Гарді, аби той на зйомках фільму носив справжні вуса свого героя. Актор, зі свого боку, для ролі набрав 20 кілограмів м’язів, і справді, здається, на якийсь час перетворився на Чарльза Бронсона. Грає Том Гарді в цій стрічці відмінно. Обов’язково подивіться цю картину.
Насправді у Чарльза Бронсона є чому повчитись. В абсолютно не сприятливих для цього умовах, він зміг набрати вагу у 100 кілограмів, при зрості 180 сантиметрів, більшість з якої це м’язи. Кожного дня Бронсон віджимається від підлоги від 2000 до 3000 разів. Своїм прикладом він демонструє, що якщо людина справді хоче чогось досягти, її не зупинять навіть чотири стіни, кілька квадратних метрів простору й металева решітка на вікні.
Невідомо, чи вийде він колись на волю. «Я обрав шлях злодія. Я не гордий з того, але й не стидаюся. Я заплатив борг суспільству, і тепер прийшов час повертатись додому».
І шанси на помилування в нього є. Востаннє він бив охоронців у 2014 році, коли лондонський «Арсенал» виграв кубок Англії (Чарльз Бронсон вболіває за головних ворогів «Арсеналу», їхніх сусідів з північного Лондону, клуб «Тоттенгем», і це, напевно, його єдиний великий гріх).
Людина зі сталевим характером та неймовірною силою волі, Чарльз Бронсон отримав довічне, нікого не вбивши. Напевно, найбільш правильним рішенням було б відпустити його нарешті на свободу. Все, про що він зараз мріє, це маленький будиночок десь в Уельсі, власне домашнє господарство та можливість померти за межами в’язниць, де він провів ледь не все своє життя.
Автор: Валентин Дзюбенко
