#блоги
Під час повномасштабної війни у мене критично бракує слів, але як людина, що пов’язана зі створенням культурного простору, не можу не висловитися на тему скасування російської культури й мистецтва (до речі, це різні феномени – не треба плутати). Думок про все це більшає з кожним днем, і щоденно вони зазнають змін.
В інтернеті роздратування викликають два типи публікацій на цю тему. Перші пов’язані з кенселінгом нікому не потрібних російських діячів та виконавців, про яких ніхто б і не почув без війни. Хтось записав пісню або зробив пост про те, що «не все так однозначно» – ви впевнені, що варто спамити цим й підвищувати таким людям їхню популярність? Другий тип публікацій – з антимейнстрімною апологією роскультури, після прочитання яких варто погодитись, що буряти ґвалтують українок не під впливом Достоєвського, якого вони ніколи й не читали. Тільки тут потрібно додати дуже багато поправок, аби не бути демагогом.
Мені не пощастило: я майже повністю виросла на російській класичній літературі та музиці. Підлітком слухала «Вальс-фантазію» Глінки, читала Чехова, чим живила власну сентиментальну натуру. А вже зараз, коли «запахло смаженим» перед початком повномасштабної війни, я чомусь цілодобово слухала дурнуватий романс «Белой акации гроздья душистые», який асоціюється із прощанням зі старим світом у фільмі за книжкою Булгакова. Коли евакуювалася з Києва, першою асоціацією була «Війна і мир» Толстого, а в день, коли померла найближча для мене людина, мало що спливало в голові, крім рядків Ахматової.
При цьому політична позиція з самого мого південноукраїнського дитинства ніколи не була проросійською. Хоча й раніше для мене насамперед існували речі, які я бачила більш важливим базисом – твори мистецтва є самоцінними, як і людська пасіонарність, незалежно від парадигми, позаяк це універсальні явища.
Всі ми «вкинуті» в історію, аби випробувати себе і прожити власний сценарій. І хочеться сказати дещо контроверсійну річ: росіяни мають право створювати мистецький продукт для своєї аудиторії й не повинні виїжджати із країни. Польського поета Чеслава Мілоша ніхто не позбавив Нобелівської премії за роботу з комуністами та «надто пізню» еміграцію. В «Поневоленому розумі» він писав про те, що найскладніше для поета залишити мовний простір, і поки там можна було вивчати літературу, він заплющував очі на злочини тих поляків, що активно співпрацювали з радянськими окупантами. Повертаючись до теми, інші народи мають право споживати російське мистецтво, якщо не йдеться про ринкову підтримку й широке поширення.
Так само як і ми маємо право заявити, що нам на цих начебто ліберальних діячів-космополітів начхати.
Для того, хто пов’язаний кров’ю із цією стороною барикад, для нас – для українців, останнє, що треба робити – це апологізувати та легітимізувати російських культурних діячів, писати про це в стилі «слухали/дивилися й далі будемо» (та підтримувати їх грошима на різних платформах – податки звідти йдуть на бомбардування та захоплення українських міст, вбивство наших рідних та друзів).
Мистецтво, високе або низьке – це завжди soft power для сильніших гравців, інструмент асиміляції народів і створення більш-менш глобального простору. Хоча це й лише ширма для іншого інструменту – ракет, снарядів та жебрацької наволочі з автоматами в руках.
Давайте спрямуємо залишок сил на те, аби нарешті дійти до українського мистецтва, і зробимо так, щоб усе це звучало трохи голосніше. На те, щоб прочитати «Арабески» Хвильового чи навіть напівжурнальні романи Забужко. Витратити пару годин на перегляд українського фільму – поетичної класики Іллєнка чи молодіжної драми Горностай, бо таки доводиться поважати нашу реальність та пам’ятати про те, яке життя та який світ ми мріємо повернути, де треба буде й також багато змінити. Звернімося вже до європейської літератури, зрештою, до інших культурних зв’язків українського народу – повірте, там багато цікавого та забутого. Так ми станемо сильнішими й не такими вразливими через умовну меншовартість, якої віковічний ворог добивався не одне століття.
Немає нічого смертельного, щоб слухати Shortparis чи цитувати Тургенєва, а якщо ви воюєте або активно допомагаєте фронту, робіть це хоч під пісні Пугачової, але не створюйте з цього публічну естетичну і культурну позу, що надто вже крінжово виглядає. Добре завжди йти проти мейнстріму – ми обов’язково до цього повернемося, коли створимо власний вільний простір, де точно буде достатньо краси та правди.
Автор: Анастасія Капралова
