В 1974 році побачила світ збірка Івана Драча «Корінь і крона», в якій, серед іншого, був представлений цикл віршів під назвою «Подих Атомної». Тексти цього циклу в найкращих традиціях соціалістичного реалізму прославляли будівництво Чорнобильської атомної електростанції:
Ми варитимем для реактора герметичний крицевий кожух,
То буде вже перевірок, не продихнеш, дивися в обидва ока!
<…>
І дихав під райдугою умитий дощем котлован
З арматурою і опалубкою, з усім металевим гілчастим лісом,
І небо таке стояло, наче ніколи не боліла його голова,
Залізні стовпи його підпирали – приварене Королями залізо.
(«Зварники королі»)
У 1976 році за збірку «Корінь і крона» Іван Драч отримує Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка. Рік, місяць і число вибуху четвертого енергоблоку знають навіть ті, хто абсолютно незнайомий із творчістю Івана Драча. За жахливою іронією долі, його син Максим, медик за освітою, у 1986 році захворів на променеву хворобу, надаючи допомогу постраждалим від аварії на ЧАЕС.
А ще через рік Іван Федорович написав «Чорнобильську мадонну» – поему, просякнуту апокаліптичними мотивами, викривальним пафосом і відчуттям власної відповідальності за трагедію:
За безладу безмір, за кар’єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один:
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям — життям молодим.
<…>
А мені, а мені, славослову,
Вас-бо славив, дурний вертопрах,
Відібрало розбещену мову,
І німотствую геть у віках.
Про аварію почали писати одразу – і багато. Окрім процитованого Драча, чорнобильської теми торкнулися Борис Олійник, Ліна Костенко, Віктор Кордун, Світлана Йовенко, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Євген Гуцало та б.ін. Цей список можна продовжувати дуже довго, але немає потреби: художня якість «чорнобильських текстів» дуже нерівномірна – в діапазоні від справжніх перлів до відвертої графоманії (воно й не дивно, адже член кожної районної спілки письменників вважав за священний обов’язок висловитися про аварію на ЧАЕС). Але більшість цих текстів, починаючи з «Чорнобильської мадонни», об’єднує ряд спільних рис:
- біблійні мотиви, зокрема співвіднесення Чорнобильської трагедії з Апокаліпсисом:
Не те вже нині наше сьогодення,
Не те, хоч ми й по-давньому живем,
Зоря Полин, відома з Одкровення,
Упала в Прип’ять атомним вогнем.
(Іван Гнатюк, «Гірка зоря»)
Який напій ти в квітень той пила,
Коли, заквітла сином, ти ходила,
Від Ірода себе не вберегла —
Тебе накрила та нечиста сила?!
А хустка збилась так на голові,
Що лисиною світиш, Божа Мати…
Я босий слід твій бачу у траві,
Який боюсь і подихом займати.
(Іван Драч, «Чорнобильська мадонна»)
- інвективні випади на адресу офіційної влади:
Князівська земле? Плачуть твої предки.
Трагічним снам століття замалі
Чорнобиль був. Чорнобиль попередив
про це, що може статись на Землі.
Це правнуки реактор спорудили.
Чи ж пройде Бог по цій гіркій воді?
Чого ж ти не прокинулась — тоді,
коли тебе, окрадену, будили?!
(Оксана Пахльовська, «Чорнобиль»)
Загидили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені
нікого з вас довіку не простять!
(Ліна Костенко, «Атомний Вій опустив бетонні повіки…»)
- ідентифікація Чорнобильської трагедії як української національної травми:
не грайте,
хлопці, в м’яча
на пісках
між верболозами,
бо сполохаєте
тіла
зі своїх душ –
скоро
Україна
буде білий кістяк
603.700 км2 розміром,
приїжджатимуть
євреї з Америки
оплакувати
своє коріння –
o, holy mother,
Russia –
курво
українських міст!
(Юрій Тарнавський, «Радіоактивний Київ ІІ»)
О, возгорись, вогонь скорбот моїх!
І воскричи за весь народ, що гине:
Убили землю! Вибили з-під ніг!
І в зашморгу забилась Україна.
<…>
Лишилось мало: призабута мова
та ще зорі китаєчка шовкова
(Ірина Жиленко, «Похорон»)
Про цикл Ірини Жиленко «Dies Іrae» («День гніву») зі збірки «Чайна церемонія» (1990) варто сказати окремо. Ці камерно-меланхолійні вірші-спостереження, на жаль, загубилися в пафосних «кричалках» орденоносних шістдесятників – але при цьому залишаються чи не найпотужнішими текстами про Чорнобиль з усіх, колись написаних:
Повечоріло. Час молитовний, смиренний.
Лев мармуровий спить, як на дні ріки
Золотом плаче старенька оранжерея.
Щось доцвіта в ній трагічно і під’яремно,
І обмивають коріння джерела гіркі
(Ірина Жиленко, «Вечірня аллея»)
Цікаво також розглянути чорнобильські рефлексії Юрія Тарнавського – представника української літературної діаспори, поета «Нью-Йоркської групи». Це літературне об’єднання було створене на американському континенті наприкінці 50-х років минулого століття. Крім Тарнавського, до групи входили Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Віра Вовк, Емма Андієвська, Патриція Килина та ін. Маючи свої неповторні голоси, вони віддавали належне класикам модернізму і доволі критично ставилися до материкових шістдесятників. Попри позірну аполітичність, поети Нью-Йоркської групи все ж не змогли не відреагувати на чорнобильську трагедію. Найгостріше відгукнувся саме Юрій Тарнавський. Цикл «Дорослі вірші» (1987) і поема «У ра на» (1992) – це новий погляд на Чорнобиль, який абстрагується від біблійних пророцтв і зміщує акцент у «земну площину». Зокрема, чи не вперше названо конкретного винуватця трагедії:
Стоїть
в місті Чорнобилі
саркофаг
(домовина)
України,
подарунок
її старшої сестри
Росії
<…>
хоче підвестися Україна,
не може –
Росія
сто сорока мільйонів задами
сидить на ній,
крикнула б:
«О, шма, шма, світе!»
та тільки застогнала –
придавила рот
Росія
задом,
від Балтійського моря
до Берінґового,
Чорне море,
чорне золото,
чорнозем,
чорні брови,
чорна доля,
чорний ворон,
Чорнобиль…
(«У ра на»)
Поема «У ра на» являє собою метафоризований нарис із української історії і політичний погляд на чорнобильську трагедію. Апелюючи до історичних подій, перераховуючи зло, заподіяне Росією Україні, і роблячи відсилку до епілогу поеми Шевченка «Великий льох», Тарнавський наголошує: аварія на ЧАЕС – черговий злочин «старшої сестри».
Але ми знову вистояли – хоч і загубили дві літери власного імені.
«Чорнобиль дав старт українській незалежності»
Оксана Забужко, «Планета Полин»
Для Оксани Забужко та всіх інших, хто увійшов у літературу після аварії 1986 року, літературознавиця Тамара Гундорова придумала назву «чорнобильське покоління», а сам вибух вона вважає точкою відліку українського постмодернізму (звісно, трохи запізнілого – але краще вже пізно, ніж ніколи).
Характерна риса українського постмодернізму – карнавал. У нас буквально все почалося з бурлеску, балагану й буфонади (для тих, хто не в курсі: «Бу-Ба-Бу» – літературне угрупування, до складу якого входять Юрій Андрухович, Віктор Неборак і Олександр Ірванець). Ми висміяли свій страх перед апокаліпсисом, і стали вільними, адже «сміх – це перехід від певної несвободи до певної свободи» (Сергій Авєрінцев).
Мине якихось п’ять років – і ця внутрішня свобода матеріалізується в цілком реальну державну незалежність. І наша література почне рости на новому ґрунті.
А далі ми повернемо тих, про кого нас змусили забути – і назвемо їхніми іменами наші вулиці.
Але й тоді не припинимо сміятися:
Мамуню, рехтуйте весiллє,
Ми будем пити до самого раннє
Через радiацiю
Пити маєм рацiю
Може, хтось ранiше врiже дуба
Гей, шу-бi-ду-ба
(Сергій Кузьмінський)
Головний парадокс у тому, що письменники «чорнобильського покоління» досі оминають увагою цю тему (творіння третьосортних поетів у районних газетах не рахуються). Ті, хто мав би про це казати в першу чергу, чомусь мовчать, і Чорнобиль поволі губиться в хащах масової культури, перетворюючись на сеттинґ для бойовиків, відеокліпів і комп’ютерних ігор. Намагання зняти щось вартісне теж нічого не дали (за винятком, звісно, блискучого серіалу від НВО, до якого ми не маємо жодного відношення).
Тим не менш, Оксана Забужко порівнює українську післячорнобильську літературу з хлопчиком із прологу до фільму Андрія Тарковського «Дзеркало», який нарешті зцілився від заїкання: «То байдуже, що ніхто з нас нічого путнього не написав про Чорнобиль. У літературу ми справді ввійшли крізь той пролом у саркофазі — зразу в простір відкритої мови, з повними легенями зараженого повітря і глибоким, ейфоричним… ”Я можу говорити!”».
Автор: Ігор Мітров