У часи війни, політичних криз і постійних потрясінь як у сусідніх, так і в не зовсім сусідніх державах, стаття Еміля Чорана відкриває погляд на людину, який виходить за межі стандартних історичних схем. Вона нагадує, що ми — не лише пасажири на колісниці історії, яка невпинно мчить у невідомість, а істоти, здатні до трансцендентності, до осмислення свого місця у світі і навіть перед обличчям вічності.
Це не просто роздуми — це заклик відновити зв’язок з тими фундаментальними цінностями, які допомагають знайти орієнтири в хаосі. Відчути, що в нашій руці теж є віжки: не тільки історія їх тримає, а й наша здатність мислити й діяти поза її схематичними межами. Направду, хто сказав, що ми лише свідки, і як не опинитися на лаві підсудних, якщо курс історії вкотре зміниться?
часопис «Каледарул», 26 листопада 1932 року
Метафізична орієнтація сучасності дозволила виявити основні лінії історизму та визначити межі його пояснювальної обґрунтованості — ті, які попереднє покоління не змогло ані оцінити, ані усвідомити.
Метафізична проблематика могла розвиватися тільки через послідовне подолання історизму. Сьогодні ми дивимося на нього збоку, бо ми перевершили історизм як загалом, так і (парадоксально!) історично. Ми дивимось на історизм інакше, ніж покоління Дільтея, глибоко в ньому вкорінене, чи покоління Трельча, які, попри численні спроби вийти за межі історизму, так чи інакше лишалися в пастці його проблематики. Причиною цього є невблаганна фатальність: неможливо подолати своє інтимне відчуття життя раціональним зусиллям. Звернення Трельча до волі позбавлене глибшого підґрунтя, внутрішнього фундаменту. Не можна утвердити себе поза межами або всередині відносності історичного світу через добровільну установку, примусовий відхід чи усвідомлену орієнтацію, це досягається лише через сутнісну трансформацію, через зміну самого відчуття життя.
Сучасний світ, зорієнтований не в раціоналістичному напрямі, настільки переконаний у величезній цінності почуття життя як субстрату різних підходів або течій, що додаткові пояснення здаються зайвими. Хто може говорити про Ренесанс чи бароко не звертаючи уваги на певні відчуття, з яких вони постали, і не розглядаючи їх як органічні передумови певних стилів історичного життя. Водночас я не заперечую, що історизм має рацію у своїй увазі до необхідності органічного обґрунтування історичних пояснень, особливо в історії мистецтва. Його органічний недолік полягає у схильності абсолютизувати історію — подібно до того, як колись механіка була піднесена до абсолюту.
Історицизм — це свого роду філософія людського духу, погляд на історично реалізовані цінності, цінності, що розглядаються в їхній іманентній структурі й сприймаються як такі без критичної перспективи або особистих критеріїв. Для історицистів окрема позиція не має самостійної цінності: усе є лише проявом історичної свідомості, через яку людина актуалізує себе відповідно до іманентної логіки історії. Цікава не людина перед обличчям світу та вічності, не її суб’єктивна перспектива, зумовлена неспокоєм існування, а її здатність до особистого узагальнення різних аспектів історичного життя.
В історицистській перспективі процес історії розкриває істину, але не передчуття людини, яка, опинившись у життєвій драмі намагається самотужки впоратися з нею, відірвавшись — якщо не об’єктивно, то хоча б суб’єктивно, у своїй особистій симуляції — від зумовленості, що замикається в розмаїтті історії.
Історицизм — це вираження стерильності духу, паралічу й органічної недостатності плідного відчуття. Це результат внутрішнього виснаження, творчої нездатності, символ декадансу. Хибним буде твердження, що історизм спричиняє духовну стерильність і дефіцит; насправді він виникає з нестачі духовної плідності. Займатися історією філософії заради історії філософії вже передбачає брак можливості філософського творення, і цей брак не може бути викликаний цією діяльністю як такою.
Усі здобутки історичного осмислення, часового обрамлення явищ світу культури, спроби осягнути об’єктивний дух в його різноманітних і конкретних виявах – без потреби особистого втручання, без власного ставлення і без духовної плідності — пояснюють, чому історизм здатний лише до розуміння, а не до творення. На противагу свідомості, обтяженій безмірною вагою матеріалу історичного світу, зануреній в історію аж до втрати будь-якого імпульсу, пересохлої від надмірної сприйнятливості й безплідними спробами зрозуміти, – останнім часом набирає обертів нова свідомість. Свідомість людей з відмінною проблематикою, орієнтованих на онтологічне відчуття єства, звідки історія постає в іншій перспективі. Ірраціоналізм — найжвавіший і найуспішніший антиісторицистський рух.
Людина в житті, змучена невизначеністю, яка живе у постійній напрузі аж до зустрічі з вічністю, зрештою, людина перед самим обличчям вічності розвиває свою суб’єктивну проблематику, не враховуючи історичні компоненти та рішення, — ось лише кілька вимірів однієї позиції, яка не тільки врятувала таку позицію, а й передбачила її від самого початку.
Історизм перетворив історичну культуру на самоціль. Абсолютизація історії призвела до парадокса пошуку цінностей та істини не в першоджерелах, а в міркуваннях, висловлених до цього часу. Для історизму все зводиться до одкровень об’єктивного духу. (Об’єктивний дух у розумінні Дільтея та Фреєра). В ірраціоналізмі, навпаки, все зводиться до одкровень життя. Відродження метафізики немислиме без відкриття першоджерела, без позиції всередині онтології, в якій одкровення буття нівелюють або, в кращому випадку, затьмарюють проблематику та бачення історизму.
Метафізика сучасності не має абсолютно нічого спільного з тією онтологічною метафізикою класичного стилю, де субстанціалізм і гіпостазування понять зробили її непридатною і вичерпаною. Проте чи означає це, що орієнтація на субстанціальне повинна поступитися місцем функціональному підходу, логічним схемам або категоріям? Зовсім ні. Логіцизм давно дискредитований. Феноменологія утверджує себе не завдяки своєму логічному складнику, а через звернення до інтуїтивного й досвідного. Вочевидь, якби феноменологія зберігала лише ідеалістичний напрямок, вона мало б чим відрізнялась від неокантіанства.
Сучасна метафізична орієнтація наголошує на глибокому осмисленні буття як якісної й конкретної структури. Саме життя вже не може мислитися в характері універсальності, яку йому приписували ранні форми філософії життя, а тлумачиться лише як іманентний момент у структурі буття.
Від історизму до метафізики можна перейти лише через інтимну участь, через розуміння життя та існування загалом. Лише після цього переходу можливо виникнення метафізики історії, відсутньої в історизмі, оскільки він обмежувався лише окремими проявами історичного життя у різноманітності його аспектів. Саме тому він залишив нам найтонші та найпроникливіші характеристики історичних епох у їхній унікальній та органічній природі. Метафізику історії можуть написати тільки ті, хто сприймає історичний світ лише як мить та аспект існування, що має набагато ширшу перспективу, ніж та, яку пропонують іманентні дані історика. Проте це само по собі підкреслює, що проблема філософії історії більше не може бути центральною, а історизм, навіть якщо й не подоланий у всій своїй сутності, конає свої останні дні.
З румунської переклала Єлизавета Єрмолаєва
