Хто б міг подумати, що нещодавні події у Техасі виявляться промокампанією нового фільму від студії А24. Життя бентежне, хоча треба визнати, «трейлер», як завжди, набагато цікавіший за саме кіно.
Навіть сам факт виходу подібної кінокартини, як «Повстання Штатів», із задумом на кшталт «а якби в Штатах почалася громадянська війна» вже, здавалося, багато про що міг би свідчити. Хоча б про те, що A24, які уславилися в першу чергу своїми скромними за бюджетом, та разом із тим сміливими й неординарними стрічками, як-то «Маяк» (2019), «Щоденник пастора» (2017) чи «Кит» (2022), починають освоювати більш масштабні проекти з 30-кратними числами попереду 6 нуликів кошторису. «Повстання Штатів» британського режисера та письменника Алекса Ґарленда, котрий до цього відмітився вдалим режисерським дебютом «Ex Machina» (2014) та трішки слабшою «Анігіляцією» (2018), на сьогодні є найдорожчою стрічкою A24, виробництво якої зжерло суму аж у 75 мільйонів доларів, що удвічі більше за попереднього претендента на це звання – минулорічного «Усі страхи Бо» Арі Астера. Втім, є підозра, і небезпідставна, що картина навряд чи відіб’ється у прокаті, адже у гонитві за розмахом та видовищністю стрічка розгубила по дорозі усю концептуальну глибину, пропрацьованість світу та внутрішню логіку, за яку всі ми полюбили кінопродукцію A24.
Композиційна структура «Повстання Штатів» доволі простенька, якщо не сказати примітивна. Вона являє собою постапокаліптичне роуд-муві, з усіма найклішованішими ситуаціями, себто точками інтересу, на шляху головних героїв, які ви тільки могли би собі уявити у подібного роду творі.
Недалеке альтернативне майбутнє США. Країна охоплена громадянською війною, локальними бунтами та численними сецесіями федеральних штатів. Команда з чотирьох воєнних кореспондентів у виконанні Кірстен Данст («Меланхолія», «Інтерв’ю з вампіром»), Вагнера Моура («Нарко»), Стівена Гендерсона («Усі страхи Бо») та новоявленої зірки нещодавнього байопіка Софії Копполи «Прісцилла» Кейлі Спейні, з усією рішучістю вирушає до цитаделі зла в облозі – Вашингтону, прямуючи крізь усе східне узбережжя й ризикуючи власними життями, хто заради документації бойових дій, а хто задля того, щоби взяти останнє інтерв’ю у поваленого узурпатора Овального кабінету, котрого зіграв трампоподібний Нік Офферман («Парки та зони відпочинку»).
Від кіна з такою інтригою очікуєш гострої соціально-політичної критики, надмірної викличності в стилі Нового Голлівуду та певної лівацької неполіткоректності, того, що автор буде люто відстоювати у картині власні погляди на курс США та політичні переконання, як це було, поміж іншого теж в англійця, Пітера Уоткінса у псевдо-документальному «Парку покарань» 1971 року. Або у крайньому разі, ніхто не відмовився б подивитися на омріяний діксі реванш над янкі, де б нащадки Скарлетт О’Хари спалили б Хатинку дядечка Тома. Але заманивши наївного, насамперед американського, глядача у кінозали тригерною тематикою розколу країни, автори навіть не намагалися розкрити причин конфлікту, котрий жевріє на блакитному екрані. І з цього починаються усі решта критичних ляпсусів стрічки, що робить її просто нестерпно безглуздим та поверховим – так, саме поверховим, бо картинка, оболонка, поверхня у «Штатів» все ж таки, варто визнати, гладенька й гарненька, – тур вояжем побитою численними громадянськими конфліктами Америкою. Це лише ескіз, замальовка на тему, а не повнокровний твір, у якому передусім повинен бути вміст. Десь згадується, що каталізатором війни став третій термін набронзованого президента, але не пояснюється, які зміни в політичному й громадському житті США передували цьому. Яка політична програма призвела до розладнання відцентрових сил. Той же Франклін Делано Рузвельт теж ходив на третій термін, але ж нічого не трапилося, якось минулося. Якщо сказали А, то кажіть вже й Б. Всі позитивні персонажі безоглядно переконані в тому, що президент – диктатор, і з ним, і з його оточенням варто поводитися, як із воєнними злочинцями, брутально скидаючи національного лідера неначе якогось керманича бананової республіки в Африці чи Південній Америці. Наприкінці, зсередини просто таки виривається питання: та що він такого зробив вам, замінив зірково-смугастий на мемну картинку з жабеням Пеппе?
Зважаючи на деякі мовні звороти та візуальну схожість персонажа Ніка Оффермана на Дональда Трампа, очікуваними тріщинками на «дзвоні свободи» для американців у реальності стрічки могли б стати: повна заборона абортів, введення якихось расових законів чи обмеження політичних прав – класичний набір для ультраправого его-маніяка з творів Стівена Кінга чи Філіпа Рота. Але на практиці, в адміністрації президента працюють люди афроамериканського походження, а про решту спірних питань ні слова за весь хронометраж. Є щось таке у сцені з Джессі Племонсом («Вбивці квіткової повні», «Ірландець», «Пуститися берега»), який розстрілює всіх, хто не має герба з білоголовим орланом у паспорті (натяк на ізоляціонізм Штатів), але ж звідки набралося стільки іноземців по окрузі, на цілу братську могилу, яку солдати Племонса закопують? Відповідь проста: сцена сира, непропрацьована і з надміру високим рівнем умовності подій, немов у етюді шкільної театральної трупи. І ця ремарка справедлива й щодо решти подорожніх пригод наших журналістів, бо у кожній з них можна знайти десятки найпаскудніших проколів.
Від нерозуміння хто за що, за які цінності воює, зникає весь сенс протистояння, а кому як не нам українцям про це знати. Все перетворюється у дитячу гру в солдатики, з доволі умовними декораціями Вашингтону чи Нью-Йорка. І то, секція з вуличними боями та штурмом Білого дому знята неабияк стомлено і дріб’язково. Якась в’яла пародія на місію з Call of Duty: Modern Warfare 2 з боями за Капітолій, і навіть без епічного підриву супутника з перестрілками у повній пітьмі. На думку, Алекса Ґарленда, якщо і відбувається громадянська війна, то це війна всіх проти всіх, війна на тотальне винищення. Конвенції, угоди, закони та звичаї ведення війни – пфф… Цитуючи невідомого снайпера з середини фільму: «Хтось нас хоче вбити, а ми хочемо їх». І це наче повинно все пояснювати, але ми далеко забігаємо.
Повернімося на самий початок стрічки. Ми зустрічаємо наших героїв у Нью-Йорку, за тим, як вони фіксують насильство охоронців правопорядку супроти мітингувальників. Зрозуміло, що космонавти є представниками офіційної влади, але ж теракт із підривом бомби вчиняють протестувальники, чи не так? Вже в наступній сцені ми бачимо спорожнілий Нью-Йорк. Ефектна сцена для пересічного американця, хоч ми це вже й бачили, бодай у тому ж «Я – легенда» (2007) з Віллом Смітом, але звідки тоді взялися протестувальники й поліція, якщо місто захоплене Західними Силами, коаліцією Техасу й Каліфорнії?
Ці Західні Сили взагалі окремий прищ на лобі сценариста, а ним виступив сам режисер картини Алекс Ґарленд. Складається враження, що англієць Ґарленд впритул не бачив карту Сполучених Штатів Америки й не знає базових законів географії, політики й тим паче геополітики. Опустимо, те що Каліфорнія з Техасом ідеологічно, економічно й вартісно дуже різні штати, які по різному за різне голосують. М’яко кажучи, й близько не брати. Проте у Західних Сил все одно на прапорі, виходячи зі звичайнісінької прикладної логіки, не може бути лише 2 зірки, бо між Каліфорнією та Техасом, як мінімум є ще Нью-Мексико та Аризона – два пустельні, гірські штати. Тобто аби об’єднати сили, налагодити логістику, бо нагадуємо – в Техасу з Каліфорнією немає спільних трубопроводів, нафтопроводів, автомагістралей, і не залишати осередки спротиву у себе в тилу за майбутнього маршу на столицю з наміром захопити місто до Дня незалежності – 4 липня, союзникам варто було б взяти під контроль спочатку простір між ними самими. Тоді це вже 4 зірки, якщо звісно з цих двох штатів вони не вирішать зробити Малотехасію та Малокаліфорнію, що своєю чергою вже порушення адміністративних кордонів суб’єктів. Знов ми впираємося в ідеологічне підґрунтя конфлікту. Де воно? Таке собі Рісорджименто по-американськи, з гребуванням правами федеральних суб’єктів та конституцією, яку вони начебто повинні захищати, правда ж? Висновком з цього може слугувати лише те, що Техас й Каліфорнія були нашвидкуруч обрані Ґарлендом, як найвідоміші посеред обивателів штати та провідні економічні потуги федерації, зі закономірними претензіями на гіпотетичну сецесію, у разі розпаду країни.
Інша прогалина картини полягає у тому, що весь конфлікт виглядає вельми уявно. Очевидно, що ЗС Західних Сил – це залишки старої загальноамериканської армії, але ж повинні бути бодай якісь розпізнавальні знаки, маркування. Це банально потрібно для недопущення friendly fire на полі бою. Де лоялісти, де западеньці? Ми бачимо людей у військовій формі протягом стрічки, але навіть не розуміємо з якої вони фракції. Вони за ДНР (Денверська народна республіка) чи ЛНР (Луїзіанська національна резервація)? При чому все димить, все палає, свіженьке, тільки-но обстріляне, але ж лінія фронту далеко попереду, війна доходить свого кінця? Хто розбомбив колонну з цивільними, що тікали з Нью-Йорку? Портлендські маоісти, різники з антифа, Флоридський союз? Ґарленд накидав всього підряд, аби агресивніше звучало, але ситуацію у тумані побоювань авторів не розпалити гарячої політичної дискусії навколо стрічки, це не прояснює. Різниці між авторами фільму, головними героями журналістами та жителями містечка, девізом якого виступає шаблонна фраза росіян, коли тих питають про війну проти України: «Ми поза політикою», порядком немає.
Насправді «Повстання Штатів» – це не прогностичне полотно про громадянську війну у США, ні, це фільм про важливість і героїзм роботи воєнних кореспондентів. Так, робота воєнкора поважна й мужня професія, до цього нема питань, якщо звісно це не робота штатним пропагандистом. Але ж герої Данст, Моура та Спейні направду кепські журналісти. Ґарленд навмисно зображає фотокореспондентів адреналіновими маніяками, які лізуть в саме пекло війни заради одного вдалого кадру з 30. Не заради донесення правдивої інформації, а заради гострих вражень. Як каже персонаж Вагнера Моури: «В мене величезний стояк, коли стріляють!». Ні, ви все не правильно зрозуміли, головні герої прирівнюються до воїнів, бо плутаються прямо попід ногами в солдатів. І так само як військові стріляють кулями, відважні журналюги у гонитві за тим самим шотом, стріляють своїми фотоапаратами! Наскільки це ідіотично, сподіваємося вам не треба пояснювати, не говорячи вже про зйомку на плівковий фотоапарат вночі.
В кінці, фотокамеру персонажа Данст з усім відзнятим матеріалом герої просто залишають валятися на підлозі. Доречно привести у приклад «20 днів в Маріуполі», команда якого намагалась вберегти кожен кадр, а продюсерка Василіса Степаненко вивезла файли з оточеного міста у власному тілі, в тампоні, в якому була схована маленька SD-картка. Добре, український переможець Оскара все-таки документальний фільм, а «Повстання Штатів» – ігровий. В одного ціль – фіксувати реальність, в іншого її відрефлексувати. Однак цього ми й тут не бачимо. Ніяких роздумів про журналістську етику, воєнні злочини, те наскільки швидко громадяни однієї країни вчиняють криваву вакханалію. Навіть ніяких дотепних фантазій на манір Філіпа Діка про альтернативні політичні устрої для США. Навпаки, Ґарленд буквально смакує з ритмічним монтажем й фоновим хіп-хопом воєнні злочини: розстріл полонених з великокаліберного кулемета, в той час, як протагоністи весело за цигаркою випалюють жарти з командиром повстанців. Або те, як солдати Західних Сил без зайвої думки розстрілюють беззбройну міністерку, коли та намагається втекти в броньованому кортежі. Армія Західних Сил – це не натовп розгніваних лівійців, а міністр – не Муаммар Каддафі, на страту якого Ґарленд покликався в цьому епізоді. Нікому й не спадає на думку, що взагалі-то від полонених може бути користь, їх можна, як заручників, обміняти з протиборчою стороною на щось, або навіть на когось, наприклад своїх ув’язнених побратимів. Герої Данст й Моури тільки й займаються безсоромним трупоїдством, вихоплюючи світлини поранень та смертей солдатів, ще й привчаючи до «справжньої», «об’єктивної» журналістики недосвідчену героїню Спейні.
Можливо, це фільм-бумеранг? Автор закладав у сценарій паралелі з роботою воєнних кореспондентів під час Корейської, В’єтнамської та Війни у Персидському заливі? «Себто, вам ж американці подобалося дивитися на «Страти партизана у Сайгоні», «Дівчинку з напалму» та сльози селища Сонгмі? Як вам тоді сподобається якщо подібне буде відбуватися на ваших теренах, на ваших вулицях, з вашими родичами і знайомими?» – неначе кидає виклик режисер. Ну, ми б радше здивувалися, якби хтось нарешті зняв фільм про долі десятків спалених селищ В’єтконгом або злочини північнокорейського режиму, під час захоплення півдня півострова.
Причому, «Повстання Штатів», претендуючи на звання реалістичної воєнно-журналістської драми, припускається найжахливішої з можливих для свого жанру помилки – естетизації насильства та бойових дій. Картина Ґарленда просто не працює як застереження перед громадянським конфліктом. Подивившись «Повстання Штатів» якийсь реднек цілком може подумати: «Хм… Непогано виглядає, піду-но я змащу свій Спрингфілд про всяк випадок…». Проблема естетики у зображальному мистецтві про війну не так проста, не дарма Сьюзен Зонтаґ присвятила їй свою останню з опублікованих за її життя робіт «Дивлячись на чужі страждання», де аналізувала роботи фотожурналістів з різних гарячих точок світу, бо досягти чіткого антивоєнного меседжу вкрай важко, через центральну категорію естетики будь-якого твору – прекрасне. Знову хочеться нагадати про «20 днів у Маріуполі», як пряму антитезу «Повстанню Штатів» у цьому плані, де, на жаль, ми маємо справу з моторошною реальністю, яка сама розставляє свої акценти. Але навіть у цій ситуації команда Мстислава Чернова намагалася за можливості не показувати обличчя покійників, про що застерігає журналістська етика.
Замість складних морально-етичних дилем і міркувань про роль журналістики на полі бою Ґарленд обирає шлях шокової терапії для американського глядача, ступаючи вслід за Роландом Еммеріхом та Майклом Беєм з їхньою руйнівною ненавистю до архітектурних пам’яток Сполучених Штатів Америки, після того, як роками Голлівуд лицемірно віддавав на аутсорсинг усі катаклізми та масштабні екшн-сцени, країнам «третього світу», або нікому невідомим закрайкам Східної Європи. І в цьому б не було нічого поганого, якби «Повстання Штатів» позиціонувалося трішки інакше, і над ним не нависала репутація А24 – студії, що знімає виключно вигадливе та передусім інтелектуальне кіно. Значно більше експлуатаційності та епатажу за «Повстання Штатів» мала «Чистка: Рік виборів» (2016), можливо, більш відома нашим читачам за своїм російським перекладом «Судна ніч 3». Набагато уїдливіше та критичніше стосовно американського правого істеблішменту себе показав «Не дивіться вгору» (2021) Адама Мак-Кея. Та навіть у «Безтурботному їздці» Гоппера в бородатому 1969 році було більше рефлексії на тему роз’єднаності американців, та строкатості народу від штату до штату.
Втім, здається нелякані американські критики залишилися від стрічки Алекса Ґарленда у суцільному захваті, що підбурило студію А24 вже оголосити про те, що у майбутньому вони збираються сконцентруватися на масштабніших проектах. Студія – так, а ось режисер не в захваті від подібної перспективи. «Я не планую займатися режисурою в осяжному майбутньому», – заявив режисер та додав: «Я справді люблю кіно, але робота над фільмом не існує у вакуумі. Вона існує в житті, а також лежить у ширшому контексті. Я маю взаємодіяти так, щоб не бути грубим»[1].
Підсумовуючи, цьогорічне «Повстання Штатів» Алекса Ґарленда – посередній, незграбно скроєний фільм, головним виправданням лінощів режисера котрого слугує заїжджена фраза: «Це війна». І від того, як це кліше вкотре промовляють автори, чогось зовсім не віриться тим критикам яких буцімто «Повстання Штатів» змусило боятися за майбутнє Америки.
- Civil War director threatens to quit film-making for the ‘foreseeable future’/ Tabitha Wilson / Wednesday 03 April 2024 09:13 BST / https://www.independent.co.uk/arts-entertainment/films/news/civil-war-alex-garland-a24-b2522126.html
Автор: Богдан Марченко
