Містицизм та жахливе у фільмах Девіда Лінча невід’ємно пов’язані з сюрреалізмом, гротескною атмосферою американського життя. «Шосе в нікуди» – це сьомий повнометражний фільм Лінча, який змушує критиків і глядацьку аудиторію навіть через понад двадцять років після виходу стрічки на екрани вигадувати різні інтерпретації, методи трактування її змісту. Що насправді ховається за всесвітом, створеним режисером, що став легендою як серед шанувальників поп-культури, так і серед інтелектуалів? Чи варто взагалі шукати точні розгадки під час перегляду його картин?
«– Ми зустрічалися, чи не так?
– Не думаю, де ми могли зустрічатися?
– У вас вдома, хіба не пам’ятаєте?
– Ні, не пам’ятаю. Ви впевнені?
– Звичайно. Насправді я і зараз там».
Таємнича людина з відеокамерою приходить нізвідки та потрапляє в потаємні куточки вашої свідомості. Найбільш неоднозначний персонаж фільму схожий на самого Лінча, який показує весь прихований у вашій свідомості вогонь, пише оди психозам та розкриває очі на темну сутність навколишньої дійсності. Отже, вогонь бажання та прихованих заборонених переживань вже з вами, у вашій голові, в найпотаємнішому й безпечному, на перший погляд, місці – у вас «вдома», хіба ви не пам’ятаєте?
Ідея створення фільму прийшла до Девіда Линча після того, як він випадково помітив у книзі Баррі Гіффорда, з яким співпрацював при написанні сценаріїв до картин, словосполучення «шосе в нікуди». Щось настільки вразило режисера, засмученого провалом повнометражного фільму «Твін Пікс: крізь вогонь», в цих словах, що фактично на цій основі виріс повноцінний сценарій для стрічки (допомагав в написанні сценарію все той же Баррі Гіффорд). Іншим джерелом для створення кінокартини став судовий розгляд у справі актора і спортсмена О Джей Сімпсона, якого звинуватили у вбивстві його дружини і її друга, що сколихнуло американське суспільство.
Девід Лінч в інтерв’ю Крісу Родлі так описував процес створення сценарію:
«Працюючи над сценарієм «Шосе в нікуди», ми ніколи не говорили про значення тих чи інших речей. Ми рухалися синхронно, і багато речей були зрозумілі без слів. Ми іноді щось обговорювали, але це може бути небезпечно: коли якісь речі стають надто конкретними, політ фантазії зупиняється. Іноді відбуваються речі, які допомагають тобі піднятися над усім і побачити щось більше».
Переказувати сюжет картини з якогось боку буде абсолютно безглуздим: цей фільм варто побачити та відчути на інтуїтивному рівні для того, щоб приступити (або не робити цього та насолодитись кіно в чистому вигляді) до тлумачення й розгадки інтригуючих таємниць, залишених авторами. Якщо ви турбуєтеся щодо спойлерів, можете сміливо пропустити кілька абзаців, однак, запевняємо, що, навіть прочитавши десь точний опис сюжетних ходів, вам буде неймовірно цікаво зануритися в парадоксальний і сюрреалістичний світ Девіда Лінча.
Кіномова Девіда Лінча одночасно складна й приваблива. Інший майстер арт-хаусного кінематографу Пітер Гріневей неодноразово заявляв про те, що в сучасному світі кіно померло, так і не отримавши свого розвитку, в першу чергу через те, що воно є «рабом» тексту, а не самостійним видом мистецтва. Фактично, незважаючи на те, що більшість психоаналітиків думає, що з трактуванням фільмів Лінча можна розправитися дуже легко, відсутність чіткого поділу сну та реальності, застосування авторських образів, які повторюються із фільму в фільм і формують окрему символічну мову, наближає картини Лінча до оригінального мистецтва , що впливає на глядача на підсвідомому рівні та приводить незбагненним чином до катарсису.
«Шосе в нікуди» є квінтесенцією авторського почерку Девіда Лінча. Дія відбувається, за словами самого режисера, в створеному ним всесвіті серіалу «Твін Пікс» (нагадуємо, що у серіалі можна знайти безліч істот-афектів, що виражають темну сторону персонажів, а також двійників-допельгангерів, паралельних світів і часових колапсів, переміщень у просторі). Крім того, тут виражається також любов Девіда Лінча до жанру нуар, позаяк фільм успішно «мімікрує» під класичний нуарний трилер/детектив, експлуатуючи тематику злочину, вводячи подобу розслідування двома дивакуватими детективами, а також використовуючи похмуру атмосферу американської дійсності. Лос-Анджелес ще не був таким пустельним і потойбічним у кіно, як у Лінча в «Шосе в нікуди».
Для кращого розуміння фільму необхідно розібрати таке поняття, як «психогенна амнезія». Поряд з більш поширеною неврологічної амнезією існує особливий її тип, так звана психогенна амнезія (диссоціативна, функціональна амнезія), що пов’язана виключно з психологічними факторами. Розповідаючи про фільм і про те, що саме надихало авторів при його створенні, Лінч розповідає і про згадану вище справу О Джей Сімпсона. Найбільше режисера вражало, як людина, яка вчинила злочин, може вести себе звичним чином, посміхатися і навіть грати в гольф.
«Думаю, ця справа була пов’язана з тим, що називається психогенною фугою, коли людина робить щось настільки жахливе, що його розум намагається піти від цієї події, приховує її, тим самим дозволяючи людині жити далі».
Термін «психогенна фуга» настільки припав до душі критикам, що фактично став синонімічним для фільму «Шосе в нікуди». Досить в декількох реченнях розповісти про сюжет.
На початку фільму саксофоністові Фреду Медісону дзвонять у домофон: він чує дивну фразу «Дік Лорант мертвий». Фред і його дружина Рене знаходять біля дверей свого будинку відеокасету з дивним змістом: Медісони сплять у себе вдома на ліжку, а також на одній з касет Фред сидить поруч з мертвою дружиною у крові. Фреда визнають винним у вбивстві та засуджують до смертної кари на електричному стільці. Однак на ранок в тюремній камері замість нього знаходиться вже інша людина – Піт Дейтон, який не пам’ятає, як він там опинився. На волі Піт зустрічає Еліс, зовні копію Рене, в яку він закохується. Фред підозрював Рене в зраді з Діком Лорантом, а Еліс з Пітом зраджує впливовій людині зі злочинного світу – містеру Едді. В результаті Піт/Фред вбиває Діка Лоранта, в кінці перетворюючись знову на себе і переживаючи в автомобілі в процесі втечі від поліцейської погоні дивну метаморфозу, яку багато хто трактує як передсмертну агонію та посилання до страти на електричному стільці. У найбільш важливі та критичні моменти героя супроводжує Таємнича людина. Сутність цього персонажу відкриває можливості для різних інтерпретацій сюжету.
Є кілька варіантів містичних та психологічних трактувань. За однією з версій Фред по волі темних сутностей перетворюється в Піта, їхні долі закільцьовані; вони є маріонетками злих сил та змушені страждати без кінця.
Інша версія пов’язана з переселенням душ: Таємнича людина виступає кимось на кшталт Боба з «Твін Пікса». Він вселяється в Фреда і змушує скоїти вбивство.
Третій варіант передбачає те, що Таємнича людина зовсім не хоче нашкодити Фреду, а навпаки відновлює хід подій в його пошкодженій через божевілля пам’яті (нагадаємо, що фільм відкривається перед безпосередньо появою персонажів темним шосе з авто, що рухається, під пісню Девіда Боуї «I`m Deranged»: її назва перекладається як «я ненормальний/схиблений/неврівноважений»). У третій версії Таємнича людина також обертає час назад, допомагаючи Фреду уникнути вбивства своєї дружини (фразу «Дік Лорант мертвий» Фред в кінці говорить сам собі, як би попереджаючи, що можна не йти на злочин, порядок речей відновлений). Фред жертвує собою і зникає з цієї реальності.
Кожна з версій має право на існування, тим паче, що режисер особисто не підтвердив і не спростував жодну з висловлених щодо стрічки теорій.
Найбільш популярна серед психоаналітиків версія передбачає наявність травматичного досвіду у Фреда Медісона, який підозрює дружину в зраді та переживає своєрідну «кастрацію» через її співчуття під час невдалого статевого акту. Це штовхає його на злочин, вбивство, але все відбувається в стані божевілля, бо є для справжнього Фреда, а не його темної сторони в особі Таємничої людини, чимось настільки жахливим, що витісняється з пам’яті нереальною картинкою. Тут він є Піт Дейтоном, у цій ілюзорній дійсності з ним все та ж Рене, але вже в образі «femme fatale» Еліс. Причому Піт – все ж не обдурений чоловік, а пристрасний юнак, в якого Еліс/Рене закохується та тікає від свого минулого.
Психоаналіз (фрейдистський аналіз або інтерпретації, згідно з теоріями Лакана) дає величезний простір для трактувань творчості Лінча. Проблема полягає в тому, що навряд чи режисер був знайомий з теоретичною платформою в зазначеній науковій площині при створенні фільму, що підтверджують його власні висловлювання та слова його друзів. Крім того, Лінч взагалі скептично ставиться до психоаналізу, як такого:
«…справа в тому, що якщо разом збереться кілька психоаналітиків, то вони ні про що не зможуть домовитися. Існують, звичайно, і точні науки, але психіатрія до них не відноситься. Там поки все досить непевно».
В першу чергу, Девід Лінч – художник-візіонер, що препарує сюрреалістичну реальність «успішного» капіталістичного суспільства в США. Він – одночасно ностальгуючий естет та провокатор; і ліві, і праві намагаються зарахувати його творчість до свого спектру політичних уподобань. Насправді його фільми та намальовані картини – це ні що інше, як реакція справжнього ідеаліста та шанувальника «старої-доброї» консервативної Америки на шум великих міст, наркотичний бум і сплески насильства в сучасному світі. Головна мета для Лінча полягає в тому, аби створити фантазійний простір з оригінальними гротескними образами, непомітно для «замиленого поп-культурою ока» продемонструвавши власну сентиментальність та прихильність до простих цінностей (що може здатися дивним, зважаючи на наявність зображення насильства й сексу в його фільмах), а зовсім не інтелектуальну міць і претензійність.
«Думаю, можна сказати, що це фільм про людину, яка виявляє себе в украй зловісній ситуації, і з нею трапляється напад паніки. Спроби впоратися з наслідками своїх дій даються їй дуже важко, та її психіка не витримує цього напруження. Я думаю, це дуже реалістична та дуже чесна історія хвороби людини, яка виявився безсильною впоратися з ситуацією. Але в ній закладено куди більше смислів. Будь-яка інтерпретація буде неадекватною, тому що фільми знімаються для того, щоб їх дивилися», – стверджує Девід Лінч в інтерв’ю Крісу Родлі.
Страх автора перед бурхливим розвитком сучасної цивілізації та відділенням людини від природи знаходить вираз в постійній демонстрації атмосфери тривожності та психологічного дискомфорту. «Шосе в нікуди» не є винятком, адже Фред Медісон з самого початку не може розібратися в індивідуальній життєвій «географії», плутається в просторі та часі, не відчуває себе в стані рівноваги, де б не перебував (як і інші персонажі «лінчевського» всесвіту) . І в «Шосе в нікуди», і в «Малхолланд Драйв», і в серіалі «Твін Пікс», не в останню чергу, завдяки своєрідному абсурдистському гумору автора, постійно підкреслюється ілюзорна сутність стабільності та щасливої реальності (наприклад, можна згадати ідилічне зображення сім’ї Піта Дейтона). Героям доводиться зіткнутися з порожнечею, з прихованим від загального погляду світом, щоб прорватися до справжньої дійсності. Щоб вийти з «чорного вігваму», для початку необхідно в ньому опинитися (але чи вийде?).
«Шосе в нікуди» – це сновидіння, в якому неможливо відшукати початкову точку відліку та однозначно сказати, що реальне, а що уявне та символічне. Лінч позбавляється від підтексту, звільняючи глядача й надаючи йому волю для експериментів, персональних роздумів, своєрідної співтворчості та індивідуальних переживань на межі з сакральним і містичним.
Автор: Анастасія Капралова
